На Львівщині керамічні іграшки виробляли у м. Миколаєві, с. Салаш, с. Стара Сіль, м. Стрий Самбір та ін. Давні традиції мають дуже цікаві, пластичні свищики і тарахкальця зі Старої Солі -- переважно теракотові і розписані білими вертикальними, похилими або горизонтальними смугами. Наприкінці XIX ст. у згаданому осередку крім загальнопоширених стереотипів (вершник, лялька, пташка) виникли рідкісні в українському народному мистецтві сюжети -- “танок”, “колисочка”. “Танок” -- двофігурна композиція -- жінка й чоловік, узявшись за руки, танцюють. До жіночої фігурки ззаду прилаштований мундштук для свистка. Скульптурне зображення “колисочки на кружалах”, а в ній дитини, становить сюжетну й пластичну основу свищика -“ колисочки” [25, 13 -17].
Окрему групу забавок становлять керамічні тарахкальця, так звані хихички. Їх виготовляли у вигляді порожнистої кульки завбільшки з гусяче яйце. Подібні тарахкальця, як уже згадувалось, яйцевидної форми, відомі трипільській культурі. Старосільські хихички при стандартній формі мають різноманітні оздоби, утворені із стародавніх мотивів: “сонце”, “півмісяць”, “спіраль” і т. ін.
Близько до керамічних іграшок є дрібна пластика із сиру, що побутувала на Гуцульщині з давніх часів. Однак, зважаючи на недовговічність матеріалу, достовірні відомості про характер виробів походять з XIX ст. З відповідно обробленої сирної маси майстри ліпили коників, оленів, кіз, пташок, витягуючи із одного шматка окремі частини -- тулуб, ноги, голову, хвіст та ін. Матеріал утруднював деталювання, потребував узагальнення, тому фігурки тварин майже однакові, вирізняються лише головою або її окремими частинами -- вухами, рогами тощо. Єдиним інструментом при формуванні фігурок були пальці. Мабуть тому стільки пружності, м'якості й теплоти відчувається у малесеньких забавках із сиру. Гадаємо, що вироби із сиру, враховуючи їх майже однаковий набір сюжетів із керамічною іграшкою, мали колись спільну оберегову функцію. Згодом, на початку XX ст. Переважали естетичні засади. Села Брустурів, Річка, Снідавка і Шепіт теперішньої Івано-Франківської області -- осередки виготовлення традиційної сирної пластики.
На Україні іграшки виготовляли не тільки з твердих і пластичних матеріалів, а й з лози, рогози, соломи технікою плетіння. В осередках Бібрка, Яворів Львівської області, сіл Джурів, Мишин, Прутівка Івано-Франківської, Пишківці, Хотовиці Тернопільської та інших водночас з кошиками для дорослих виробляли й маленькі дитячі. В Остері та околицях наприкінці XIX ст. виплітали візочки.
Чудернацькі солом'яні ляльки з ледь помітною перев'яззю голови, тали і довгими руками на Україні, як і в інших слов'янських народів," були для дітей простого люду найдоступнішою іграшкою, а давніше, мабуть, використовувались у магічних, ритуальних обрядах. З соломи виплітали також тарахкальця у вигляді порожнистої подушечки, настромленої на паличку.
Для виготовлення саморобних іграшок застосовувалися наявні матеріали -- тканина, кольоровий папір, картон. З них робили ляльки, зокрема, паяци, витинали для забави силуетні зображення тварин, птахів тощо.
У 20-х роках народні керамічні та дерев'яні іграшки переважно залишалися традиційними. У пізніших творах окремих майстрів відчутні новаторські спроби змінити ігрову фіункцію забавки ідеологічною. Так виникла скульптура малих форм, насичена відповідним ідейно-тематичним змістом (наприклад, дрібна пластика Івана Гончара з с. Крищинці -- будьонівці, арешт буржуїв і под.). У 20-- 30-х роках традиційні керамічні іграшки виготовляли майже в усіх гончарних осередках, але найбільшого визнання дістали Опішня, Ніжин, Ічня, Вороніж, Адамівка, Бубнівка та ін.
Крім керамічних забавок у багатьох центрах деревообробництва виробляли іграшкові меблі, свищики, мороки, рухливі фігурки. На Україні діяли також дві майстерні ляльок з пап'є-маше (голівки) та м'яких матеріалів у Києві й Полтаві. Полтавські ляльки -- це романтизовані типи червоноармійця, комуністки та сатиричні постаті куркуля й попа, а київські (майстерня деякий час працювала під керівництвом художника М. Л. Бойчука і його дружини С. О. Неліпінської-Бойчук) -- мали узагальнені неконкретизовані образи дівчинки (жінки)-українки, характерні для традиційних народних ляльок.
У 50--60-х роках кількість іграшкарських центрів зменшилася. Керамічні забавки виготовляли опішнянський завод “Художній керамік”, керамічні майстерні Київського зонального науково-дослідного інституту експериментального проектування, а також гончарі сіл Адамівка, Бубнівка, Великий Кунинець, м. Косів та ін. Найбільшим центром керамічних іграшок залишалась Опішня. Тут у 50-- 60-х роках працювали відомі майстри Настя Білик-Пошивайло, Трохим Демченко, Григорій Кирячок, Мотря Назарчук, Олександра Селюченко та ін. Іграшки Т. Демченка здебільшого були анімалістичного характеру, тоді як іграшки М. Назарчук і О. Селюченко інколи утворювали багатофігурні тематичні композиції.
Традиції опішнянських іграшок розвивала й талановита одеська майстриня Ольга Шиян. Родом з Опішні вона ще в юнацтві захопилася виготовленням теракотових свищиків у вигляді кумедних тварин, що інколи приймають людські постави. Особливо вдалими є звірі-музиканти, які складають кілька тематичних композицій: “Тріо”, “Квартет”, “Оркестр”, “Джаз” тощо. Іграшки О. Шиян наділені особливою теплотою і природністю фактури, оскільки майстриня не приховує шорстку поверхню випаленої глини ані барвниками, ані лискучими поливами [1, 84 - 88 ].
Розділ II Методика проведення занять ліплення
в початковій школі
II.1 Матеріали та інструменти для створення
кераміки малих форм
Вихідним матеріалом для виготовлення керамічних виробів є глина. В основу класифікації глин покладено їх відносну чистоту. Поділяють глини і за їх вогнетривкістю (тугоплавкістю). Чистота глини впливає на тугоплавкість, тому що сторонні домішки великою мірою сприяють плавкості глини.
Найкращі глини білого кольору без домішок йдуть на виготовлення фарфору та фаянсу. Ці глини спікаються при високій температурі, яка підвищує якість продукції. Гончарна глина пластична, вона містить велику кількість окисів заліза, тому має червоне забарвлення та плавиться при нижчій температурі [41, 54 ].
Найбільш поширена проста цегельна глина.
Глину спочатку відповідно обробляють, причому від ретельної обробки залежить якість виробів. Насамперед, необхідно надати глині однорідності, тобто ліквідувати прошарки, прожилки, відколоти великі частинки (грудки, камінці, кусочки вапна). У всіх своїх частинах глина повинна мати однаковий склад та будову, а значить і однакову пластичність, інакше під час подальшої обробки вона легко ушкоджуватиметься і не буде достатньо міцною та рівномірно забарвленою.
Обробка глини починається із замочування. Глину замішують з водою для утворення пластичного тіста. Замочують її в широкій посудині ( найкраще в пластмасовій мисці ) невеликими кусками. Співвідношення сухої глини та води таке: для жирної глини - 1 : 0,5, для пісної - 1 : 0,25. Щоб прискорити вбирання води, куски глини проштрикують у кількох місцях. Вже за кілька годин замочування глина готова для вимішування. Вимішують її руками на дерев'яній дошці, надаючи масі однорідності, При цьому з неї витискують зайве повітря.
Великий шматок глини ділять на маленькі кусочки, які вимішують, наче тісто. Після такої обробки, крім однорідності, підвищуються липкість та тягучість. що так потрібні для виготовлення тонких виробів, Якщо маса вийшла рідкувата, її витискують на гіпсовій дошці, яка вбирає зайву вологу.
Перед ліпленням потрібно добре вимішати глину, покласти її в поліетиленовий мішок та діставати при потребі, Поруч у мисочці повинні бути вода та інструменти для ліплення - металічний або виструганий із твердого дерева ножик, дерев'яні стеки.
Існує ряд технік для створення керамічних виробів. Точіння форм на гончарному крузі - це означає виготовлення тіла геометрично правильної форми обертання за допомогою круга, що обертається. Спочатку гончарні круги були дуже простими і виготовлялися повністю з дерева, а під низ клали камінь із видовбаною та змащеною жиром ямкою.
Сучасні гончарні круги значно удосконалені: вони виготовлені на металічній основі з ніжним або електричним приводом. Такий круг складається з вертикального вала, на якому закріплена кругла плоска голівка. На голівці точать вироби. На звичайному крузі працюють, сидячи збоку на лаві його станини.
Круг повинен обертатися зі швидкістю від 50 до 300-350 обертів на хвилину із потужністю, яка забезпечує виготовлення великих виробів. Робоча площа у всіх випадках повинна обертатися проти годинникової стрілки.
При виготовленні тонкостінних виробів, які важко знімати з робочого майданчика у сирому вигляді (можлива деформація), рекомендується застосовувати товстий гіпсовий диск, який закріплюється та знімається разом з виробом [ 32, 66 ].
Якщо робота виконувалась на гіпсовому диску, то щоб не дуже засмітити днище виробу гіпсом, рекомендується прокласти шматок пластичної маси. Після закінчення роботи струну протягують вже під цією підкладкою, а потім, коли виріб трохи підв'ялений, її відривають від днища.
Головним інструментом гончара є гончарний круг та його руки. Застосовують також різні допоміжні пристрої: шаблони, товщиномір, струна для зрізання, губка, різак.
Товщиноміром уточнюють розміри виробу. Шаблони та лекала допомагають перевіряти і створювати кілька однакових виробів. Їх виготовляють із дерева, пластмаси, і вони можуть бути найрізноманітніших форм. Дротик-струна з двома руками призначений для зрізання з голівки круга, гончарний різак (звичайна дощечка з дерева твердої породи або пластмаси) - для обточування та вирівнювання при завершенні роботи, поролонова губка - для зволоження поверхні виробу при обточуванні, а також для загладжування та вибирання залишку вологи з дна посудини (в такому випадку її закріплюють на дротику, щоб можна було дістатися на глибину).
Всі тонкощі роботи на гончарному крузі не описати, бо багато чого залежить від особистості кожного, тому розглянемо лише основні прийоми [ 35, 105 - 108 ].
Перший прийом - центрування глини на головці круга. Для цього глиняну кулю потрібно розмістити в центрі. Якщо ж вона поставлена правильно відносно центра, то при швидкому обертанні здаватиметься майже нерухомою. Час від часу, відриваючи руки від глини, потрібно її зволожувати губкою. Поступово підсилюючи тиск долонями рук та пальцями, які закриваються, намагаються розташувати глиняну кулю в центрі круга та перетворити її в загладжений купол.
Другий прийом можна назвати витягуванням та здавлюванням утвореного купола. Його необхідно повторити 8-10 разів для того, щоб глиняний виріб став одноріднішим, а після випалювання міцнішим. Тому після центрування при здавлюванні глини обома руками і поступовому підніманні її вверх купол перетворюється в конус. Перетворивши глиняну масу в правильний купол, зменшити швидкість обертання круга та кінцем пальця намітити на вершині купола центр.
Тепер сформуємо порожнину та днище виробу. Це буде третій прийом. Великим пальцем лівої руки робимо заглиблення в центрі. Круг при цьому весь час має обертатися. Після розширення заглиблення поступово ставимо в нього два великих пальці, а рештою пальців та долонями обох рук охоплюємо глину. Глина повинна оброблятися вологими руками. Після того як будуть утворені необхідний діаметр днища та невелика порожнина, губкою вибираємо у ній воду.
Четвертий прийом - витягування циліндра. Підтягніть стінку циліндра вверх лівою рукою зсередини та суглобом вказівного пальця зовні до потрібної висоти. Витягувати невеличкий циліндр можна лише однією рукою, витискаючи нижню частину порожнини між великим пальцем та рештою. Щоб витягнути циліндр до потрібної висоти, цю вправу треба повторити 2-3 рази, воду періодично слід вибирати сухою губкою.
Отже, п'ятий прийом - виготовлення із циліндра вази. Якщо тиснути на внутрішню частину стінки циліндра, то вона витягуватиметься з розширенням форми. При такому формуванні дуже важливо, щоб діяли обидві руки, які знаходяться всередині та зовні циліндра, точно одна навпроти другої, взаємно координуючи тиск, потрібний для утворення необхідної форми [ 35, 44 - 51].
Вже при витягуванні циліндра в його стінках можна виявити повітряні бульбашки, що є наслідком поганого переминання глини. Їх можна усунути проколюванням дротиком та видавлюванням повітря. Якщо бульбашок багато, то глину потрібно перебити по-новому, Коли край циліндра вийшов нерівний, то бокову стінку проколюють дротиком до порожнини і, стінку в найнижчому місці, де починається нерівність.
Шостий прийом - вивертання краю стінки вази. Його можна віднести і до оздоблення вази деталями. Для цього верхній край виробу виточують тоненьким. Потім маніпулюючи пальцями, глину “виводять” назовні та завертають.
Виготовлення ручки можна віднести до сьомого прийому. Потрібно взяти шматок глини, з якої точилася ваза, і змоченою правою рукою поступово витягнути та розгладити його до потрібної довжини. Витягнувши край ручки і підв'яливши, можна приклеїти її цією ж рідкою глиною до стінки вази, легко притиснувши.
Восьмий прийом. Після виконання всіх додаткових вправ вазу зріжте з круга. Виготовлений інструмент - стальну стружку з двома ручками - прикладіть до низу днища і, притискаючи пальцями до диска, одночасно тягніть її до себе. Відразу ж на диск підлийте води і протягніть струну ще раз. Після цього вазу зсуньте або зніміть на підставку - рівну, змочену водою, дерев'яну або пластмасову дощечку. На цій же підставці її і підсушуйте.
Після підсушування глечика чи вази перед приклеюванням ручки іноді виконують незначне обточування.
Проводять його теж на гончарному крузі на невисокій швидкості. Невеликі вироби обточують у день їх виготовлення. Необхідна вологість у великих виробах підтримується зберіганням їх щільно закритими. Інструментом може бути невелика металічна стрічка завширшки 2-2,5 см і завдовжки 20-30 см, зігнута на кінці під прямим кутом. З такої ж стрічки можна виготовити і петлю, прикріпивши її до дерев'яної ручки.
Для обточування вазу встановлюють догори днищем на голову круга та центрують спочатку на дуже малій частоті обертання, використовуючи для орієнтації концентричні кола на диску.
Після центрування шматочками глини вазу міцно закріплюють на головці диска з чотирьох боків. Глину прикладають із двох протилежних боків одночасно.
При обертанні інструмент просувають від центра вази прямо до краю дошки, поки не вирівняється днище і не стане за товщиною однаковим зі стінкою. Рух має бути обов'язково від центра до краю, інакше виникає напруга у глині. Після вирівнювання днища інструмент прикладають знизу та спрямовують рух від днища до шийки.
Для розмноження однакових глиняних виробів, абсолютно ідентичних за величиною, але складніших за формою, застосовують техніку заливання у гіпсові форми.
Для виготовлення гіпсових форм та моделей використовують гіпс ( Ca SO4*2H2O ), який часто буває засмічений домішками. Гіпсову форму виготовляють із застосуванням гіпсової моделі оригіналу виробу. Таку модель спочатку роблять із глини або з пластиліну, а потім переводять у гіпс. Модель має бути трохи більша, ніж готовий виріб, бо розміри керамічної маси після сушіння та випалювання зменшуються.
У процесі роботи використовуються такі інструменти: металічні лопатки, ніж, стамеска, шкребок, гумова чашка, цикля, ложка, ножівка, дерев'яний молоток, мастило, трикутник.
Гіпсові форми бувають одно - та багатокускові. Однокускові форми, тобто у вигляді одного монолітного куска можна виконати кількома способами [ 4, 65 - 68 ].
Перший спосіб.
Модель рельєфного панно розміром 20х20 см, виконана із сирої глини та розміщена на аркуші паперу. Для виготовлення форми перекладемо модель на шматок скла, який за розміром більший, ніж панно. Зробимо огорожу, відступивши від стінок на 2-3 см, заввишки теж на 2-3 см більшою, ніж найвища виступаюча точка на панно. Огорожею може бути стрічка картону, глини, пластиліну, Щоб вони не розсувалися при заливанні гіпсу, закріпимо її зовні та закриємо всі щілини, де заливаємо готовий гіпсовий розчин.
Другий спосіб.
Є модель цього ж самого панно, але з висушеної глини, В такому випадку для виготовлення форми заливати її рідким гіпсом не можна, адже у гіпсовому розчині є вода, яка розмочить глину, а та розшириться і зруйнує форму. Тому спочатку потрібно виконати ізоляцію глини від гіпсу, Найпростішою ізоляцією може бути розчинене у воді до стану рідкої сметани звичайне господарське мило. Цим розчином і змащують модель перед заливанням гіпсом.
Багатокускові форми виготовляти складніше, ніж однокускові. Розглянемо це на прикладі виготовлення форми з гончарного, вже випаленого глечика. Його ґрунтуємо та використовуємо як модель. Оскільки глечик не конусоподібний, доведеться ділити його по вертикалі точно на дві половини, а значить і форма буде двоконусовою. Виготовимо короб-огорожу з дощечок з розрахунком, щоб відстань із трьох боків моделі до короба була приблизно 3-4 см. Висота огорожі теж повинна бути на стільки ж сантиметрів більшою від найвищої точки моделі. Верх моделі, а у нас отвір, притискаємо до внутрішнього боку короба. Простір, утворений із трьох боків між моделлю та коробом, від поверхні столу до лінії розподілу, заповнимо глиною абр пластиліном. Вирівняємо глину та змастимо половину моделі, що залишилась. Приготувавши свіжий розчин гіпсу, заллємо зверху модель і згладимо поверхню врівень із коробом. Коли гіпс затвердіє, розберемо огорожу та звільнимо модель від глини. Ми одержали один кусок форми.
Для другого куска вставимо модель у вже виготовлений кусок форми тим же боком. Покладемо знову її на стіл так, щоб вона була зверху, а гіпс знизу, Приготуємо свіжий розчин гіпсу та заллємо короб доверху. Коли гіпс затвердіє, знімаємо короб і в з'єднаному стані двох половинок зачистимо всю форму як одне ціле. Постукуючи, роз'єднаємо їх, виймемо модель. Двокускова форма готова, її можна зв'язати за допомогою нарізаних кілець від старих гумових камер шин автомобіля.
Крім глечика, за допомогою двокускової форми можна виготовляти й інші керамічні вироби.
