птимальна модель розвитку соціальної педагогіки як наукової дисципліни є: по засобах розробки й подання - лінгвістична, по завданнях моделювання - управлінська; по ступені точності - наближена; по функціях - модель-зразок; по масштабах - макромодель; по характері закономірностей об'єкта - модель розвитку; по природі об'єктів - модель системи. Основний зміст прогнозу розвитку соціальної педагогіки як галузі наукового знання стосується перспективних напрямків наукових досліджень на гносеологічному, світоглядному, логіко-гносеологічному, науково-змістовному, технологічному й науково-методичному рівнях.

Так, на гносеологічному рівні розвиток соціальної педагогіки буде здійснюватися в напрямку вивчення й наукового обґрунтування сфер взаємодії соціальної педагогіки як наукової дисципліни з науками й науковими дисциплінами більше високого методологічного статусу, і насамперед, - із соціальною філософією, політологією, соціологією, педагогікою, соціальною психологією, соціальним правом, соціальною інформатикою, соціальною медициною, геронтологією, соціальною роботою, валеологією і ін.

Буде продовжена апробація існуючих, формування й розвиток нових соціально-педагогічних технологій різного проблемно-цільового призначення.

На науково-методичному рівні буде продовжена робота з дослідження структури, змісту, специфіки, границь і правил застосування методів практичної соціально-педагогічної діяльності, наукового дослідження, підготовки фахівців соціальної сфери, а також вимог, пропонованих до цих методів.

Досягнення оптимізації проблематики наукових досліджень шляхом наукового обґрунтування цих напрямків і виявлення пріоритетності проблем, оптимізації соціально-педагогічної практики шляхом випереджального наукового дозволу її проблем і відповідно підвищення наукового обґрунтування прийнятих практиками рішень припускає вирішення наступних завдань:

1. Дослідження наукових і практичних передумов виникнення й розвитку соціальної педагогіки, історико-педагогічний аналіз розвитку соціальної педагогіки в Україні й за рубежем.

2. Дослідження вихідних методологічних і теоретичних підстав соціальної педагогіки, аналіз структурно-ієрархічних відносин соціальної педагогіки в системі гуманітарного знання.

3. Дослідження проблемного поля соціальної педагогіки на сучасному етапі її розвитку: стан і часткова розробка поняттєво-категоріального апарата соціальної педагогіки, проблемне поле, соціальні інститути як суб'єкти соціально-педагогічної діяльності, кадровий потенціал, тенденції й перспективи розвитку соціальної педагогіки як області практичної діяльності й освітнього комплексу.

4. Розробка соціально-педагогічної парадигми суспільного розвитку в сучасному соціально-політичному контексті.

5. Виявлення, опис, оцінка перспективних моделей і технологій соціально-педагогічної практики й професійної роботи в області соціальної педагогіки.

6. Розробка рекомендацій і основних напрямків і проблем наукових досліджень у соціальній педагогіці.

Практичне поле соціальної педагогіки являє собою сукупність ряду протиріч і ситуацій проблемного характеру, на основі аналізу яких формулюється коло наукових проблем у сфері соціальної педагогіки як наукової дисципліни. У практиці ці протиріччя формулюються у вигляді соціального замовлення, що залучає новаторів, що прагнуть запропонувати нові рішення. Новаторство в дослідно-експериментальних моделях у соціальній педагогіці, як показав аналіз інноваційної практики, полягає в конструюванні й вбудовуванні нових елементів у масову практику соціально-педагогічної роботи. Це такі елементи, як:

нові типи й види освітніх установ із сильним соціально-захисним акцентом (елітарні освітні установи з підвищеною якістю й рівнем загальної середньої освіти, профільні неноменклатурні установи - соціально-педагогічні центри по роботі з дітьми й родиною, соціально-захисні освітні установи - притулки й ін);

нові структурні елементи в масових освітніх установах - різні соціально-психолого-педагогічні служби;

нові суспільні об'єднання волонтерського типу, створювані з ініціативи громадськості для рішення соціальних і соціально-педагогічних проблем;

нові напрямки, зміст і форми соціально-педагогічної діяльності;

нові посади, що вимагають науково-методичного забезпечення з позицій соціальної педагогіки (соціальний педагог, соціальний працівник, практичний психолог);

нові соціально-педагогічні спеціальності в системі початкового, середнього професійного й вищого утворення.

Таким чином, розвиток соціальної педагогіки як наукової дисципліни практикоорієнтованого, прикладного характеру (на даному етапі) необхідно направляти по шляху пошуку інноваційних рішень практичних проблем соціально-педагогічного характеру.

Розділ 2. Методи виховання та роботи із дезадаптованими дітьми та підлітками

2.1 Шкільна дезадаптація при депресивних станах у дітей і підлітків

Шкільна дезадаптація являє собою неможливість навчання й адекватної взаємодії дитини з оточенням в умовах, які існують в індивідуальному мікросоціальному середовищі. Найбільш часто шкільна дезадаптація проявляється в неможливості навчання дитини по програмі, адекватної його здібностям, а також у порушеннях поведінки, що не відповідає прийнятим дисциплінарним нормам. Шкільна дезадаптація являє собою складне вторинне соціально-особистісне явище, що є результатом порушеної взаємодії особистості школяра й середовища. Роль факторів грають особливості психологічного клімату в педагогічному колективі, особистісні характеристики вчителів, адміністрації й персоналу школи, психогігієнічні фактори навчального процесу, взаємини в родині, психічне здоров'я батьків школяра, міжперсональні відносини в середовищі однолітків і т.п. Будь-який з перерахованих факторів може створювати передумови для виникнення шкільної дезадаптації, але центральне місце в її поведінці все-таки має психічний фактор - особливості особистості дитини у всьому їхньому різноманітті в процесі становлення й взаємодії із середовищем. За досить одноманітними проявами шкільної дезадаптації ховається вкрай різноманітна психічна патологія, переважно граничного рівня. Чимале місце серед психічної патології в дітей і підлітків зі шкільної дезадаптацією займають і ендогенні захворювання (від 15% до 29%) - шизофренія й циклотимія. У багатьох випадках вони тривалий час (іноді багато років) залишаються нерозпізнаними й правильно діагностуються лише при огляді психіатром на фоні глибоких формах соціальної й навчальної декомпенсації. У цих випадках у хворих шизофренією переважними є багаторічні стерті приступи, ремісії з астенічним або психопатоподібним дефектом і "нажитою" циркулярністю; у хворих циклотимією - стерті афективні фази, масковані сомато-вегетативними порушеннями або поведінковими розладами. Хворі циклотимією й шизофренією значно відрізняються від інших дезадаптованих школярів не тільки за структурою особистісних особливостей, але й відносно механізмів формування шкільної дезадаптації й способів її подолання.

У походженні шкільної дезадаптації ніколи не бере участь один ізольований із причинних факторів. Шкільна дезадаптація є результатом впливу всього комплексу факторів, причому, зазначені фактори не тільки де компенсують підлітка, але й патологічно взаємодіють один з одним. Так, наприклад, при зниженні успішності й порушенні дисципліни в школі, обумовлених стертим депресивним станом, виникає ситуація осудження учня вчителями. У щоденнику з'являються "двійки", зауваження про те, що підліток прогулює й грубить педагогам; у школу викликаються батьки; підлітка "розбирають" на педраді, загрожують виключити зі школи. Батьки починають сваритися між собою, не маючи єдиної установки відносно виховання дитини й не розуміючи щирої причини змін його успішності й поводження. Батько жорстоко карає дитину, часом починає випивати, відгороджується або зовсім іде з родини, у зв'язку із чим і в матері виникають невротичні й депресивні розлади. Матеріальне благополуччя родини погіршується. Тим часом, неспроможний, незрозумілий, нездатний учитися й змінити ситуацію підліток починає прогулювати заняття й рано або пізно приходить в асоціальну компанію, що його охоче приймає й, як здається підліткові, розуміє. У пошуках хоча б тимчасового полегшення свого щиросердечного стану підліток починає курити, випивати, пробує наркотики, а надалі зовсім припиняє відвідувати школу. Тим часом його положення в родині стає усе більш й більш важким. Школа в цих випадках безжалісно відкидає неугодного учня, так і не розібравшись у суті його проблем. У популярно викладеної тут типової, "модельної", ситуації взаємодіють всі фактори: шкільний, сімейний, зовнішній, соматичний, психічний. Саме останній - психічний (у цьому випадку депресія) - становить тут основну, хоча й не єдину, основу шкільної дезадаптації, без якої всі інші фактори значною мірою втрачають свою руйнівну силу. Активні, цілеспрямовані, емоційно врівноважені, товариські особистості в будь-якому віці здатні протистояти негативним впливам і, як правило, при будь-яких обставинах залишаються адаптованими в мікросоціальному середовищі. Амбулаторні форми депресії рідко попадають у поле зору психіатра, що має не тільки клінічні, але й соціально-психологічних корінь: при існуючій системі психіатричної допомоги звернення до диспансеру й постановка на психіатричний облік натрапляють на непереборний психологічний бар'єр як у самого підлітка, так і в його батьків.

Депресивні ідеаторні розлади проявляються в сповільненості мислення, труднощах або неможливості осмислення й запам'ятовування навчального матеріалу, відмові від ситуацій з необхідною розумовою напругою. Депресивні школярі усе більше часу витрачають на готування домашніх завдань, зв'язуючи це в основному з ускладненням навчальної програми. Стрімке падіння успішності при збереженні колишнього рівня домагань, у загальному відповідним природним здатностям дитини або підлітка, веде спочатку до тривалого просиджування за уроками, виконання яких уже не приносить задоволення, а, навпроти, супроводжується роздратуванням і люттю. При відсутності успіхів від посилених занять підліток надалі прагне уникнути ситуацій, що контролюють якість досягнень, тайкома пропускає деякі уроки, контрольні, а потім і зовсім припиняє відвідувати школу. Особливо швидка навчальна декомпенсація наступає в підлітка при депресії з "інтелектуальним крахом".

Погіршення фізичного самопочуття також може викликати бажання будь-яким шляхом уникнути психічних і фізичних навантажень. У випадку вираженої моторної загальмованості в деяких депресіях з'являється раніше невластива дитині повільність, незручність, незграбність. Вони втрачають навички вже придбаної ручної вмілості, поступово припиняють відвідувати спортивні секції, що вимагають особливо великого фізичного напруги й уваги.

Втрата волі, енергії, імпульсу до діяльності проявляються в томливому безробітті, болісному "убиванні часу" за допомогою перегляду всіх без винятку телевізійних передач, у перечитуванні багато разів прочитаних книг, у не властивих віку іграх (солдатики, машинки й т.п.). При цьому депресивний школяр не може сісти за підручники, лаючи себе за лінь, відсутність сили волі, характеру.

Описана своєрідність добового ритму настрою з відсутністю поліпшення в другій половині дня нерідко повністю позбавляє підлітка можливості спонтанної компенсації.

Батьки, педагоги, однокласники, дійсно, не можуть пояснити зміни характеру підлітка й падіння його успішності, розцінюючи ці прояви як лінь, розпещеність, розбещеність або знаходячи цьому причини у сварці із приятелями, впливі вулиці, дурної компанії. Відповідно, найближче оточення, у тому числі рідні, до такого підлітка підходять із дисциплінарними мірками - вимогами, осудженнями, стягненнями, покараннями, часом публічними й дуже жорстокими.

Уражений, незрозумілий, зневірений що-небудь змінити у своєму житті, підліток реагує на всі зауваження у своєї адресу брутальністю, різкістю, словесною, а іноді й фізичною агресією. Він стає конфліктним, забіякуватим, зарозумілим і нетерпимим. У родині він потайливий, ворожий, особливо до того з батьків, хто проявляє більшу жорстокість і прямолінійність. Опозиційність, негативізм, заперечення авторитетів у цих випадках виступають у перебільшеній, гротескній формі. Можливі різного роду істероформні стани, демонстративні спроби самогубства, відходи з будинку й бродяжництво. Пропускаючи школу, такий підліток часто зіштовхується з асоціальною компанією, що стає для нього своєрідним притулком і захистом від вимог школи й родини. У пошуках полегшення свого стану, теперішньої радості він пробує курити, вживає алкоголь, наркотичні й токсичні речовини, що, як правило, не приносить помітного поліпшення стану, а, навпроти, збільшує його. Через підвищену підкореність й емоційну байдужість депресивний підліток може вступати в безладні сексуальні зв'язки, стає жертвою сексуальних домагань або бездумно бере участь у кримінальних актах. У таких випадках природа патологічного стану часто виявляється тільки при стаціонуванні хворого, приводом для якого служать не депресивна симптоматика, а поведінкові порушення або несподівана суїцидальна спроба.

Тим часом сімейна ситуація також є істотним чинником, що сприяє дезадаптації дитини або підлітка. Нерідко батьки самі вводять необґрунтований зберігаючий режим для своєї дитини; ставлячи захворювання сина (або дочки) у центр уваги, вони дають панічні реакції на найменші погіршення його самопочуття, не довіряють лікарям, дійсно не здатним полегшити стан хворого, шукають нових фахівців, у тому числі й так званих "нетрадиційних", що часом проповідує середньовічні марновірства. З іншого боку, переконавшись у неефективності лікування й відсутності певного діагнозу захворювання, батьки часом починають обвинувачувати хвору дитину або підлітка в симуляції, прагненні замаскувати свою лінь, покористуватися з незрозумілого й сумнівного захворювання. При цьому діти й підлітки можуть піддаватися твердим, а нерідко й жорстоким покаранням. У середовищі близьких родичів іноді зіштовхуються прямо протилежні підходи до стану дитини або підлітка, що ставить його в психологічно зовсім нерозв'язну ситуацію. Хвороба дитини може стати потужним дестабілізуючим фактором для всієї родини, навіть поставити її на грань розпаду. У такій ситуації депресивні й психосоматичні страждання дитини, які можуть бути якоюсь мірою обумовлені сімейним неблагополуччям, попадають у порочне коло, заглиблюючись по психогенних механізмах, що значно тяготить прогноз хвороби.

Таким чином, механізми соціальної дезадаптації, в основі якої лежать депресивні розлади, надзвичайно різноманітні й обумовлені всім спектром соціальних, психічних і соматичних факторів, що перебувають у тісному взаємозв'язку.

2.2 Основні принципи профілактики й реадаптації при шкільної дизадаптації, обумовленої депресивними станами в дітей і підлітків

Виявлення психічних порушень (наприклад, депресивного стану) у дитини або підлітка є першим кроком на шляху профілактики шкільної дезадаптації. Послідовність даної профілактичної роботи складається з декількох етапів:

1) визначення клінічних особливостей, типологічної й нозологічної приналежності патологічного стану;

2) вироблення тактики виховання психічно хворої дитини або підлітка;

3) соціально-педагогічної корекції;

4) динамічного спостереження й контролю;

5) лікування;

6) введення необхідних соціально-реабілітаційних мір.

Тактика виховання дитини, підлітка, що страждає психічним захворюванням, залежить від глибини й структури психічних розладів, ступеня декомпенсації хворого й від тієї мікросоціальної ситуації, у якій він перебуває.

З огляду на психологічне неприйняття дитиною, особливо в підлітковому віці, і його родиною психіатричного стаціонару, можливість виникнення небажаних контактів і госпіталізму, а також поглиблення шкільної й соціальної дезадаптації, у більшості випадків все-таки потрібне проведення амбулаторного лікування зі збереженням для підлітка звичної обстановки, у тому числі відвідування школи. Не присвячуючи педагогів у структуру хворобливих розладів у підлітка й, тим більше, не розкриваючи нозологічного діагнозу, лікар-психіатр за допомогою шкільного психолога й соціального працівника повинен постаратися відновити в школі комфортні умови для хворого (обмежений навчальний режим, терпимість у відношеннях, заохочення, виключення деяких навчальних моментів, що вимагають особливої інтелектуальної, емоційного й фізичної напруги, і т.д.). Не менш важливої є робота з родиною психічно хворої дитини або підлітка: роз'яснення причин і сутності його хворобливих розладів для формування правильного, що щадить і одночасно стимулюючого відношення до хворого школяра й доказу необхідності його лікування.

На самому початку лікування дитини або підлітка з депресивними розладами перед психіатром встає найважливіше завдання - вибір антидепресанту й визначення його оптимальної дози, тобто дози, з одного боку, що виключає можливість виникнення важких побічних явищ або ускладнень терапії й що дозволяє продовжувати шкільне навчання, а з іншого боку, досить ефективної, сприятливому максимальному полегшенню стану хворого. Підбор оптимальної дози стає можливим тільки при обліку віку хворого й індивідуальної чутливості до психотропних препаратів. Антидепресанти, що викликають виражені побічні ефекти, не знаходять практичного застосування в дітей і підлітків в амбулаторній практиці й украй обережно використовуються в психіатричному стаціонарі.

Особливості відносини хворих до свого стану, описані вище, їхнє небажання розцінювати своє погане самопочуття як психічний розлад, що вимагає психіатричного лікування, диктують необхідність особливої старанності в підборі первісної комбінації препаратів і їхніх дозувань, тому що відсутність швидкого позитивного ефекту від прийому ліків, поява побічних явищ, що перекривають спочатку лікувальний ефект, викликає негативне відношення хворого до продовження лікування й небажання подальших контактів з лікарем.

Початок профілактики шкільної дезадаптації й ранньої реабілітації по суті збігається з першим оглядом дитини психіатром, коли після ретельного збору анамнезу, бесіди з дитиною й рішення кваліфікаційних питань лікар проводить роз'яснювальну роботу й раціональну психотерапію з батьками. Основна мета сімейної психотерапії полягає в корекції неправильного відношення до дитини, крайніми проявами якого є жорстокі примусові заходи й покарання або, навпроти, прагнення захистити, ізолювати від однолітків, дати відпочити від занять.

Беручи до уваги можливість виникнення в школярів важких форм шкільної дезадаптації, необхідно максимально скоротити в цьому віці перші етапи реабілітації (відбудовну терапію й реадаптацію), сполучаючи їх із властиво реабілітацією. У процесі лікування, у міру редукції психопатологічної симптоматики, хворий послідовно проходить стадії полегшеного навчання: індивідуальне навчання вдома, індивідуальне навчання в школі, індивідуальне навчання з вільним відвідуванням класу, індивідуальне навчання по деяких предметах з обов'язковим відвідуванням інших уроків, навчання в класі з 1-3 вільними днями в тиждень, звичайне навчання.

Таким чином, реабілітаційно-профілактичний підхід до школярів, хворих ендогенними афективними психозами, завжди індивідуальний, є тривалим, послідовним, спадкоємним процесом, основу якого становить сполучення умов, що щадять, зі своєчасною активізацією хворого для досягнення навчання, що не припиняється, і виховання, що максимально наближається до форми навчання й виховання здорових дітей, з обов'язковим перебуванням у дитячому колективі. Для профілактики й подолання шкільної дезадаптації у хворих ендогенними захворюваннями школярів необхідний комплекс корекційних заходів, що поєднують зусилля різних фахівців: психіатрів, психологів, психотерапевтів, у тому числі сімейних психотерапевтів, дефектологів, соціальних працівників і педагогів, за умови їх обов'язкового тісного контакту з родиною хворого школяра.

Страницы: 1, 2, 3

Голосование

Как вы оцениваете работу нашего сайта? Отлично Хорошо Нормально Плохо Результаты