p align="left">З Італії і Франції педагогічний рух гуманістів перекинувся в останні країни Європи. Серед представників цього руху такі крупні діячі як: Еразм Роттердамський, Хуан Луіс Вівес, Томас Мор, Рудольф Агрікола, Ульріх фон Гуттен і ін.

Томас Мор (1478-1533р.) написав роботу "Острів утопія". В центрі своєї утопічної теорії ставив людину, яка має право на всесторонній, гармонійний розвиток. Мор здобув славу як учений, гуманіст, поет. У своїй утопії Томас Мор в людській діяльності виділяв суспільну і особисту сторони (чуйність, любов до праці). Виховання високої моральності - первинне завдання. Проголошувалася свобода віросповідання. Слід виховувати у дусі моралі що відповідає інтересам суспільства і людини окремо. Томас Мор відкидав жорстокість і грубість середньовічної школи. Лише освічена людина здатна добитися щастя. Мор підкреслював обов'язковість участі дітей і дорослих в праці. Чоловіки і жінки утопії рівні в праві на освіту. Мор бачив в загальній освіті нескрушуваність суспільства. Противник схоластики Мор підкреслював, що шкільна освіта повинна спиратися на дослідні знання. Особливу увагу Т.Мор приділяв проблемі жіночої освіти. Він пропонував навчання на рідній мові. Слід було викладати: читання, арифметику, музику, природознавство. Сповідався принцип вільної освіти і самоосвіти. По суті, Томас Мор і Томазо Кампанелла були соціалістами-утопістами, а Вітторіно де Фельтре, Франсуа Рабле, Мішель Монтень - педагогами-гуманістами. Але між ідеалами Відродження і реальними умовами виховання і освіти існувало величезне протиріччя. Звичайно, ідеї Відродження зробили благотворний вплив на розвиток школи і педагогіки. В той же час вони не могли бути реалізовані повною мірою: носили утопічний характер. Багато ідей просто було вихолощено. Наприклад: у першій половині XVI ст при поширенні філологічної освіти.

У XVI ст в Західній і Центральній Європі розвернувся широкий суспільний рух Реформації, що набув форми боротьби проти римсько-католицької церкви. Виділялися такі мислителі: Матюрен Кардьер, Мартін Лютер, Вуликам Тіндель і ін. Реформація проголосила принцип індивідуальності. Церква, у свою чергу, використовувала інквізицію. Контрреформацію очолив орден єзуїтів в 1534 р. Розвернулася широка боротьба, яка негативно відбилася на всьому розвитку школи і освіти.

1.2 Становлення та розвиток навчально-виховної системи за ідеями Г.Ващенка

У критиці стану освіти в СРСР Г. Ващенко окреслив парадоксальність ідей про безкласовість радянського суспільства і водночас формування нових класів та кастовості, інакше кажучи, поворот до дореволюційного стану. Ващенко в основу системи освіти в самостійній Україні ставить подолання більшовицької системи, її тоталітарного характеру, що спрямовували освіту і виховання підростаючого покоління як знаряддя у боротьбі за опанування світу. Г. Ващенко рішуче виступав проти методів рефлексології, поширених у СРСР, у тому числі й е Україні, у вихованні молоді, вважаючи їх насильством над психічними процесами людини. "До того ж у виховній системі України були відсутні національні моменти, -- констатує Г.Г. Ващенко, -- що призводило до денаціоналізації, а при тому робився наголос на вихованні інтернаціоналізму в його російському розумінні. Нарешті, освіта в УРСР була позбавлена елементів гуманістичних наук і зводилася до технічно-професійного характеру, про що дбали школи соціального виховання і професійного спрямування".

Така система освіти не могла відповідати потребам українського народу, який століттями плекав духовні вартості, що втілювалися в його високій культурі, літературі і мистецтві, а також стали основними складниками побуту широких народних мас.

Виходячи з цього, Г. Ващенко будує українську національну систему освіти, головними елементами якої е такі: її ідеалістичне світосприймання, яке відкидає більшовизм з його матеріалізмом і атеїзмом; християнська мораль як основа родини і здорового суспільства; високий рівень педагогічних наук, що мають у минулому світлі сторінки письменництва княжої доби, "Повчання дітям" Володимира Мономаха, філософські вчення Григорія Сковороди, учнів Могилянської академії, твори геніального педагога К. Ушинського та ін.; організація педагогічних досліджень і розбудова педагогічних станцій і лабораторій; видання педагогічних творів, шкільних підручників, літератури для молоді різного віку має бути на найвищому мистецькому і технічному рівні.

Професор Г.Г. Ващенко до системи національного виховання включав родинне (сімейне) виховання як органічну її підсистему здебільшого з позиції етнопедагогіки і етнопсихології, хоча таких термінів не вживав.

Г. Ващенко пропонує прийняти таку структуру для системи освіти у вільній Україні.

1. Переддошкільне і дошкільне виховання: материнський догляд або ясла (до трьох років), дитячий садок (від трьох до шести років).

2. Початкова школа (від шести до 14 років).

3. Середня школа: класична гімназія, реальна школа, середні технічні школи, учительська семінарія, середня агрономічна школа, середня медична школа (від 14 до 18 років).

4. Висока школа: університет, високі технічні школи, педагогічний інститут, академія мистецтв, консерваторія, військова академія (від 18 до 22--23 років).

5. Позашкільна освіта.

6. Науково-дослідні установи: академія наук, академія педагогічних наук.

Уважний аналіз створеної Г.Г. Ващенком структури системи освіти у вільній Україні свідчить, що вона в цілому, з урахуванням стану тогочасної відбудови державності, задовольняла б всі потреби державотворення.

Професор Г.Г. Ващенко у своїх працях багато уваги приділяв проблемам виховного ідеалу як меті виховання. В основу виховного ідеалу він поклав загальнолюдські та національні цінності, моральні закони творення добра і боротьби зі злом, за побудову справедливого ладу, виплеканого на любові та красі.

Ці моральні цінності Г.Г. Ващенко виводить з християнської віри і релігії.

Така спільність, за переконаннями Г. Ващенка, веде людину до виконання.подвійної високої мети: служіння Богові й своїй нації. Причому служіння Богові професор Г. Ващенко стверджує як служіння абсолютній Правді, Красі, Справедливості й Любові, а нації як реальній земній спільноті, в якій ці абсолютні вартості мають знайти своє втілення.

У підручнику для педагогів, виховників, молоді і батьків "Виховний ідеал" професор Г.Г. Ващенко характеризує різноманітні виховні ідеали, зокрема глибоко аналізує ідеал більшовицький, ідеал націонал-соціалістичного виховання, показує знак рівності між ними як породженням тоталітарних систем.

Критика більшовицького виховного ідеалу Григорієм Ващенком торкається головних тез класової боротьби і комуністичної моралі, які вимагають виховання певних рис характеру для втілення в життя. Це і є проявом безумовної вірності вченню марксиз-му-ленінізму на рівні свого роду релігії, що відзначалася ще більшим догматизмом і нетерпимістю до інших. Досить згадати партійні чистки за різноманітні прояви самостійного мислення або ж ухили, що завершувалися арештами, засланнями, розстрілами, позбавленням громадянських прав.

Г. Ващенко ототожнює колишній російський і радянський патріотизм за своєю реакційною сутністю, адже фактично виховувалась любов до імперії (російської царської і радянської більшовицької). Обидва ідеали, що випливають із патріотизму російського та радянського, не мають суттєвої різниці, бо у своїй основі містять великодержавний шовінізм, зрощені на ньому і виплекані ним.

Інакше кажучи, радянський патріотизм передбачав (вимагав) безоглядну вірність (відданість) рішенням комуністичної партії, її ЦК, вождів, а це, як довела історія, найчастіше було спрямовано проти власного народу.

Розвінчуючи реакційну сутність більшовицького та націонал-соціалістичного ідеалів виховання, Г. Ващенко протиставляє їм український виховний ідеал. Зведений ним виховний ідеал українця ґрунтується на двох головних принципах: виховання людини на засадах християнської моралі та на здобутках духовності українського народу. Власне ці принципи складалися упродовж століть і є традиційними в житті та побуті українського народу. Традиційними в українського народу є працелюбність, правдивість, жертовна любов до України, людяність, щиросердність І гостинність, вірність і відданість, оптимістичність, замилування до краси і мистецької творчості, до музики, співу, танців; вірність у коханні, статева стриманість і здоровий сімейний побут тощо. Ці риси є основою української ментальності.

Український ідеал формувався протягом багатьох століть, поступово накопичуючи нові й нові якості, ніби зводячи своєрідну піраміду, в основу (фундамент) якої покладено риси княжих дружинників, для яких честь і слава України-Русі були чеснотами лицарства, готового на нові подвиги.

"Ці риси були передані в козацьку епоху нашої історії і відновлені в часи визвольних змагань 1917--1920 рр., а в найновішому часі -- в геройській боротьбі ОУН-УПА проти двох окупантів України -- червоного і коричневого. Ця геройська постава характеризує також засланих борців на більшовицьку каторгу в заполярні холодні простори, де були організовані страйки, незважаючи на жорстокі репресії поліційного управління гулагів. Воркута, Колима, Норильськ і Кінгір, де під гусеницями танків було розчавлено 500 українських жінок. Це ті елементи, котрі складаються у виховний ідеал української людини. Коли в нас відтвориться тип княжого дружинника, тип волелюбного козацтва й новітнього воїна УПА, готового до захисту своєї батьківщини і її держави, то майбутнє України буде гідне великої культурної нації".

Народнопісенний здобуток України, її оксамитові багатства, що становлять золотий фонд виховного ідеалу, знав, любив і цінував професор Г.Г. Ващенко, вважаючи, що фольклор і художні твори класиків української літератури, мистецтва, разом узяті, розкривають ідеал людини, власне, ідеал українця від давніх часів княжої доби до сьогодення.

Свій славнозвісний підручник "Виховний ідеал" професор Г.Г. Ващенко завершує словами: "Плекаючи свої кращі традиції, борючись за свою самостійну державу, українська молодь разом з тим мусить не тільки плекати загальнолюдські ідеали, а й активно боротись за них -- Віримо, що ця боротьба закінчиться перемогою Правди і Добра".

Педагог-гуманіст мріяв про той час, коли на зміну антинародній системі виховання прийде національна, діяльність якої набуде людино- і державотворчий характер. Метою виховання у вільній Україні має бути благо і щастя Батьківщини. Під благом Батьківщини Г.Г. Ващенко розумів такі чинники.

1. Державна незалежність, можливість для українського народу вільно творити своє політичне, соціальне, господарське і релігійне життя.

2. Об'єднання всіх українців, незалежно від їх територіального походження, церковної належності, соціального стану і т. ін., в одну спільноту, перейняту єдиним творчим прагненням і високим патріотизмом.

3. Справедливий державний устрій, який би підтримував лад у суспільстві і водночас забезпечував особисті права й волю кожного громадянина та сприяв розвиткові й прояву його здібностей, спрямованих у бік громадського добра.

4. Справедливий соціальний устрій, за якого зникла б і неможливою була боротьба між окремими групами суспільства.

5. Високий рівень народного господарства й справедлива його організація, що забезпечувала б матеріальний добробут всіх громадян, була б позбавлена елементів експлуатації.

6. Розквіт духовної культури українського народу, науки, мистецтва, освіти. Піднесення її на такий рівень, щоб Україна стала передовою країною у світі.

7. Високий релігійно-моральний рівень українського народу, реалізація в житті вчення Христа.

8. Високий рівень здоров'я українського народу, зведення до мінімуму всяких посеред нього хвороб і виродження.

Такою хотів бачити Україну її великий патріот Г.Г. Ващенко. Такою вона мусить стати зусиллями молодих поколінь українців, вихованих системою національної освіти і виховання, на розбудову якої віддано і безкорисливо працював педагог.

Сучасна педагогічна громадськість, і зокрема учительська молодь, наслідуючи заповіти Г.Г. Ващенка, цього відданого Україні вченого, творця вітчизняної виховної системи, вшановує пам'ять звитяжця, беручи участь у діяльності Українського педагогічного товариства імені Григорія Ващенка2, вивчає творчий спадок одного з найзначніших вчених-педагогів України, прагне втілити у практику відбудови національної школи незалежної держави найсуттєвіше з того, що нині допомагає зводити національну систему виховання та освіти української молоді.

РОЗДІЛ 2. СУЧАСНА НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНА СИСТЕМА НА ІДЕЯХ ГУМАНІЗМУ

2.1 Мета і завдання сучасної навчально-виховної системи

Загальноприйнятою метою у світовій теорії і практиці гуманістичного виховання був і залишається ідеал всебічно і гармонійно розвинутої особистості, який іде із глибини століть.

В Україні загальна мета виховання конкретизується через систему виховних завдань, які об'єднані в напрями. Так, інтелектуальне (розумове) виховання передбачає:

-- засвоєння системи знань, яка спроектована з відповідних навчальних предметів і містить перелік смислових елементів суспільного досвіду (фактів, понять, означень, теорем, законів, положень, правил, алгоритмів діяльності тощо);

-- розвиток пізнавального інтересу, творчої активності, мислення, раціональної організації навчальної праці;

-- розвиток критичного мислення, здатності усвідомлю

вати та відстоювати особисту позицію;

-- вироблення вміння самостійно здобувати знання;

-- готовність до застосування знань, умінь в практичній діяльності;

-- формування особистісного світогляду -- узагальненого розуміння всього світу в цілому на ґрунті великої кількості впорядкованих поглядів, переконань, ідеалів.

Патріотичне виховання:

-- виховання любові до рідної землі, родини, свого народу, Батьківщини;

-- формування національної свідомості;

-- культивування кращих рис української ментальності: працелюбності, індивідуальної свободи, глибокого зв'язку з природою та ін.;

-- виховання бережливого ставлення до національного багатства країни: мови, культури, традицій;

-- формування готовності до творчої праці на благо людей, подвигу в ім'я процвітання держави;

-- формування відповідальності за долю Батьківщини;

-- виховання громадянського обов'язку перед країною, суспільством;

-- формування політичної культури;

-- вироблення етики міжнаціональних стосунків.

Правове виховання:

-- прищеплення поваги до прав та свобод людини і громадянина;

-- виховання поваги до Конституції, законів України, державних символів (Герба, Прапора, Гімну);

-- засвоєння основ державного, трудового, цивільного, сімейного і кримінального права;

-- формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю;

-- виховання поваги до прав і свобод інших людей;

-- формування активної протидії випадкам порушення законів.

Моральне виховання:

-- формування в учнів основ загальнолюдської і народної моралі: совісності, порядності, тактовності, співчуття, милосердя, доброти, чесності, гуманності, толерантності та інших доброчинностей;

-- виховання поваги до батьків, духовної єдності поколінь;

-- виховання почуття власної гідності: честі, свободи,

рівності, працелюбності, самодисципліни;

-- готовність будувати своє життя за принципами гуманізму;

-- подвижництво у подоланні страху, насильства, жорстокості, помсти;

-- виховання культури поведінки.

Художньо-естетичне виховання:

-- оволодіння основами народного мистецтва, музики, архітектури, усної народної творчості, національної пісенної і танцювальної культури, побуту, ремесел, гри;

-- формування системи знань про світову культуру і мистецтво;

-- розвиток естетичних потреб і почуттів;

-- розвиток художніх здібностей і творчої діяльності;

-- готовність будувати власне життя за законами краси.

Трудове виховання:

-- вироблення свідомого ставлення до праці як вищої цінності людини і суспільства;

-- формування трудових навичок та умінь;

-- формування уміння самостійно й ефективно працювати;

-- розвиток потреби в творчій праці;

-- виховання діловитості, підприємливості;

-- виховання почуття господаря й господарської відповідальності;

-- формування готовності до праці в умовах ринкової економіки.

Екологічне виховання:

-- формування розуміння необхідної гармонії людини з

природою;

-- оволодіння знаннями про природу свого краю;

-- виховання почуття відповідальності за природу як національне багатство, основу життя на землі;

-- формування готовності до активної екологічної діяльності;

-- формування основ глобального екологічного мислення.

Фізичне виховання:

-- озброєння школярів знаннями про роль фізичної куль

тури в житті людини;

-- забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей і молоді;

-- фізичне, духовне і психічне загартування;

-- виховання відповідального ставлення до зміцнення власного здоров'я;

-- формування навичок дотримування санітарно-гігієнічних норм, режиму дня та харчування;

-- розвиток потреби у здоровому способі життя. Статеве виховання:

-- психосексуальна підготовка;

-- формування готовності вкласти шлюб і виконувати сімейні обов'язки;

-- формування культури сімейних і статевих відносин.

Мета і завдання виховання, визначені суспільством, мають об'єктивний характер, оскільки випливають із об'єктивної необхідності. Без чіткої стратегії неможлива соціальна перебудова: неминуче виникнуть розмиті ідеали, фальшиві зразки життя, еталони поведінки.

У розвинутих країнах світу цілеспрямоване виховання є головним напрямом діяльності школи, а моральне, духовне, становлення особистості - його найважливішими завданнями.

Так, у США документ "Америка-2000: Стратегія розвитку освіти" (1991) передбачає використати школу як "центр, здатний перебудувати розвиток цивілізованого суспільства". Програму морального виховання пропонує базувати на біблейських цінностях і принципах. На перший план висуваються чесність, цілісність, прямота, старанність, особиста відповідальність. Описано 60 головних рис характеру, які слід формувати у дітей (відвага, сталість, рішучість, настирливість, співчуття, терпимість та інші).

У доповіді національної комісії з освіти Великобританії (1993) сказано, що "Освіта - це не тільки перевага знань, але й наділення моральною, духовною силою". Школа повинна передавати підростаючому поколінню такі цінності, як громадянськість, правдивість, повагу до інших, почуття обов'язку перед суспільством, турботу про людей, а також культурну спадщину (музику, театр, живопис) тощо.

В інструкціях Міністерства освіти Франції (1985) підкреслюється, що "У процесі навчання необхідно виховувати особистість цивілізованого і демократичного суспільства, спрямовану до істини, з вірою в людський розум, з почуттям відповідальності, власної гідності, поваги до інших людей, солідарності, неприйняття расизму, розуміння універсальності різних культур, любові до Франції, невід'ємної від любові до Свободи, Рівності, Братерства".

У Японії закон про освіту (1947) проголошує, що на школу покладена місія формування нації, яка служить ідеалам миру і людяності. Документ визначає цілі "повноцінного розвитку особистості", виховання "будівників миролюбної держави і суспільства", людей, які "люблять істину і справедливість, особисту свободу, працю, відповідальних і незалежних". У 1966 році програма шкільного виховання була конкретизована. Було видано "Опис ідеального японця", в якому визначалися 4 групи якостей:

1) якості персональні: бути вільним, розвивати індивідуальність, бути самостійним, керувати своїми бажаннями, володіти почуттями пієтету (лат. pictas - благочестя);

2) якості сім'янина: вміти перетворити свій дім у місце любові, відпочинку і виховання;

3) якості суспільні: бути відданим роботі, сприяти добробуту суспільства, бути творчою людиною, поважати соціальні цінності;

4) громадянські якості: бути патріотом, поважати державну символіку, володіти найкращими національними якостями .

У Росії на основі Закону "Про освіту" виховання розглядається як діяльність, спрямована на формування і вільний розвиток особистості дитини, надання їй підтримки у життєвому самовизначенні, виховання якостей громадянина-патріота, професіонала-працівника, сім'янина-батька.

Соціальний (зовнішній) план розвитку особистості відображає її соціумність. Соціумність характеризується такими параметрами, як широта і висота підняття особистості до соціальних цінностей, ступінь орієнтації в них і рівень набутих на їх основі особистісних якостей.

Внутрішній план розвитку особистості передусім психофізичний, відображає її самість. Самість характеризує глибину індивідуальності особистості, її потреби, інтереси, цінності.

Справжнє виховання тому і поєднує в собі науку і мистецтво, що об'єктивні закономірності соціального розвитку у жорстких рамках культури повинні залишити місце для індивідуальної своєрідності, свободи особистісного "я", становлення суб'єктності.

К.Д. Ушинський

Гармонія самості (життя у собі) і соціумності (життя у суспільстві) характеризує особистість з позиції цілісності. Досягнення цієї гармонії є стратегічним напрямом гуманістичного виховання. Специфіка мети гуманістичного виховання полягає у створенні умов для саморозвитку і самореалізації особистості у гармонії із собою і суспільством.

Така мета виховання реалізує гуманістичні позиції суспільства щодо особистості і свого майбутнього. Вона розкриває перед особистістю спектр різних життєвих виборів, можливостей самостійно будувати життя, поведінку, діяльність, вчинки згідно з власними уявленнями про щастя. Водночас створює можливість зрозуміти своє право і відповідальність за розкриття власних здібностей, творчого потенціалу, за власну долю; краще осмислити співвідношення між внутрішньою свободою вибору самореалізації і саморозвитку та цілеспрямованим впливом суспільства.

2.2 Закономірності і принципи гуманістичного виховання

Реалізація мети і завдань виховання спричиняє необхідність дотримання наукового підходу до організації виховного процесу, тобто врахування об'єктивних закономірностей його перебігу, взаємодії системи чинників, що його детермінують.

Науковий підхід до процесу формування особистості виявляється в тому, що дія загальних закономірностей розвитку особистості опосередковується впливом конкретно-історичних умов життєдіяльності даного суспільства загалом і кожного з його членів зокрема. Конкретно-історичний підхід допомагає визначати і формувати найбільш актуальні на даному етапі розвитку українського суспільства завдання виховання.

Головною закономірністю гуманістичного виховного процесу є орієнтація на розвиток особистості. При цьому чим більшою буде гармонія соціумності і самості особистості, тим більш вільно і творчо вона виявлятиме себе в реалізації культурно-гуманістичної функції.

Розвиток особистості в гармонії із загальнолюдською і національною культурою залежить від рівня засвоєння базової культури. Цією закономірністю обумовлений культурологічний підхід до відбору змісту виховання. Він вимагає виділення у змісті виховання ядра - системи цінностей, яка становить його виховний потенціал.

Культура розвиває особистість лише в тому випадку, коли вона активізує особистість, спонукає її до діяльності. Діяльність особистості є механізмом, який дозволяє перетворити сукупність зовнішніх впливів у новоутворення особистості як продуктів розвитку. Виявляючи цілеспрямовану активність, індивід вкладає свої почуття, власну працю, енергію, конкретну дію у "конструювання" цих новоутворень, що надає особливого значення вихованню, реалізації діяльнісного підходу.

Розвиток особистості набуває оптимального характеру, якщо вихованець виступає суб'єктом виховного процесу. Ця закономірність обумовлює єдність реалізації діяльнісного і особистісного підходів. Особистісно орієнтований підхід ставить в центр виховного процесу інтереси дитини, її потреби та можливості, права окремого індивіда, його суверенітет незалежно від індивідуальних особливостей. Даний підхід вимагає і того, щоб вихованець бачив у собі таку особистість, як і в людях, які його оточують. За такого підходу кожна людина сприймається педагогами й учнями як самостійна цінність, а не як засіб досягнення власних цілей.

Особистісно орієнтований підхід здійснюється лише за умови включення у процес взаємодії вихователя і вихованця особистісного досвіду останнього (почуттів, переживань, емоцій, знань, виважених дій і вчинків), тобто за умови персоналізації виховної взаємодії. Якщо ж педагогічна взаємодія строго детермінується розподілом ролей, зробленим вихователем або визначеним сценарієм виховного заходу (деперсоналізована взаємодія вихователя і вихованця), рівноправне співробітництво, партнерство, суб'єкт-суб'єктні відношення у виховному процесі неможливі. А отже, неможливий гармонійний розвиток особистості. Дана закономірність лежить в основі діалогічного підходу.

Саморозвиток особистості залежить від ступеня індивідуалізації і творчої спрямованості виховного процесу. Ця закономірність вимагає реалізації індивідуально-творчого підходу.

Загальні закономірності гуманістичного виховання обумовлюють принципи виховного процесу (принципи виховання). Нагадаємо, що принципи (лат. principium - першооснова) -це основні вимоги до діяльності педагога, вихідні положення, якими керується вихователь у побудові виховного процесу: визначенні його змісту, форм організації спільної діяльності, методів, засобів тощо.

Найголовнішими принципами гуманістичного виховання учня є:

1. Принцип безперервного загального розвитку особистості. Цей принцип є провідним, тому що всі інші принципи, в основі яких лежить закономірність - орієнтація на розвиток особистості, - підпорядковується йому, забезпечуючи внутрішні і зовнішні умови його реалізації. Виховання реалізує гармонійний розвиток особистості, якщо воно зорієнтоване на "зону найближчого розвитку" (Л.С.Виготський). Така орієнтація вимагає постановки завдань виховання, які забезпечують об'єктивно необхідні базові якості для розвитку особистості у певному віковому періоді.

2. Принцип культуровідповідності виховання. Принцип визначає відношення між вихованням і культурою як середовищем, у якому виховується учень, а також відношення між вихованням і учнем як людиною культури. Це означає, що культурне ядро змісту виховання повинні складати загальнолюдські, загальнонаціональні і регіональні цінності культури, а ставлення до учня має визначатися, виходячи із розуміння його як вільної, цілісної особистості, здатної до самостійного вибору цінностей, самовизначення у світі культури і самореалізації своїх творчих задатків і здібностей.

Принцип вимагає органічного зв'язку виховання з пріоритетними напрямами культури: демократичної, яка передбачає розуміння нових стосунків у системі "людина-суспільство-держава", правової, політичної, економічної, трудової, інтелектуальної, духовної, естетичної, екологічної, фізичної, культури сімейних стосунків, життєвого самовизначення. Саме в такому виховному середовищі повинен здійснюватися розвиток учня, набуття ним досвіду культуровідповідної поведінки.

3. Принцип включення особистості в діяльність вимагає реального включення вихованця у діяльність. Ефективне оволодіння загальнолюдськими, загальнонаціональними і регіональними цінностями культури здійснюється шляхом організації різноманітної продуктивної діяльності, значущої для особистості, у якій кожен вихованець може реалізувати себе як неповторна особистість.

4. Принцип природовідповідності виховання. У його основі лежить врахування багатогранної природи дитини: анатомо-фізіологічних, психологічних, вікових, генетичних, національних, регіональних та інших особливостей. Часткове врахування цих особливостей або нехтування ними призводить до загублених талантів, недорозвинених задатків і здібностей, загальмованих психічних процесів. Реалізація принципу вимагає врахування цілісної природи дитини.

5. Принцип індивідуально-особистісного виховання. Принцип означає визнання кожного вихованця активним суб'єктом виховного процесу. Відповідно до цього принципу закони духовного і фізичного розвитку, процеси, зміни, які відбуваються у внутрішньому світі дитини, слугують головними орієнтирами у виховній діяльності. Усебічне вивчення дитини виступає необхідною умовою успішності виховання, а її саморозвиток - найвищим показником його ефективності. Індивідуально-особистісне виховання виходить з того, що кожна особистість унікальна і головним завданням виховної роботи є формування її індивідуальності, створення умов для розвитку творчого потенціалу. Індивідуальність інтегрує всі соціально цінні властивості особистості, надає їй цілісності. її становлення передбачає творчий пошук варіантів виховання, адекватних її можливостям і особливостям.

Пошук шляхів реалізації цього принципу дозволяє подолати ставлення до учня як "гвинтика" виховної системи, підвищити його активність як суб'єкта виховного процесу, розширити межі життєтворчості, самовизначення особистості.

6. Принцип ціннісно-смислової спрямованості виховання.

Принцип спрямований на створення умов для здобуття кожним вихованцем смислу своєї життєдіяльності. Особистісні смисли, за О.М.Леонтьєвим, виражають пристрасність індивідуальної свідомості, її особливу суб'єктність.

Людина пов'язана з реальністю об'єктивного світу за допомогою значень (предметів, явищ, подій), а з реальністю власного індивідуального життя - смислом. Особистісний смисл - це значення, опосередковане мотивом. До смислоутворюючих мотивів належать мотиви, які впливають на вибір життєвої позиції, світогляду, професії та інші "смислові одиниці життя". Становлення цілісної системи особистісних смислів і є процесом становлення особистості (О.М.Леонтьєв).

Роль виховання полягає в тому, щоб відкрити учням світ цінностей, з якого вони можуть обрати смисли для вирішення власних життєвих проблем. Тому організація виховного процесу в школі повинна бути такою, щоб кожна дитина у спільній діяльності здобувала власні цінності, власні смисли.

7. Принцип діалогічного (полісуб'єктного) підходу. Цей принцип обумовлений тим, що лише в умовах суб'єкт - суб'єктних відносин, взаємодії, співробітництва і партнерства можливий гармонійний розвиток особистості. Педагог не виховує, не вчить, а актуалізує, стимулює учня до саморозвитку, вивчає його активність, створює умови для саморуху.

При цьому він використовує систему форм співробітництва, яку впроваджує у певній послідовності: від допомоги вихованцю у вирішенні проблем до певної саморегуляції у різних видах діяльності.

8. Принцип індивідуально-творчого підходу. Він передбачає створення умов для творчого розвитку особистості в атмосфері співробітництва і співтворчості. Принцип вимагає виявлення (діагностично) творчих можливостей вихованців, створення умов для самореалізації і самоствердження особистості у відповідних видах діяльності, розвитку творчих здібностей.

9. Принцип комплексності передбачає встановлення у вихованні тісної взаємодії і поєднання навчального та виховного процесів, зусиль найрізноманітніших інституцій - сім'ї, школи, громадських спілок, дитячих, молодіжних самодіяльних об'єднань, релігійних організацій, усіх причетних до виховання і самовиховання.

10. Принцип наступності та безперервності означає проходження ряду етапів, протягом яких поступово ускладнюються й урізноманітнюються зміст та напрями розвитку тих утворень, які загалом складають цілісну систему характеристик особистості. Починаючись з перших років життя дитини, процес виховання є безперервним, нескінченним, він триває протягом усього свідомого життя людини.

Принципи виховання спираються на виховний процес. Оскільки виховний процес є системою, то і принципи, які відображають його загальні закономірності, теж є системою. Існувало й існує багато систем виховання. Тому характер, деякі вимоги принципів, а іноді й самі принципи змінюються.

Принципи застосовуються не ізольовано, не почергово, а одночасно, комплексно. Серед принципів немає головних і другорядних, вони всі рівнозначні. Однакова увага до всіх принципів попереджає можливі порушення протікання виховного процесу.

Принципи виховання не є порадою, рекомендацією. Вони вимагають обов'язкового і повного втілення у практику. Грубе порушення принципів не просто знижує ефективність виховного процесу, а підриває його основи. Наприклад, вихователь, який грубо і навмисне порушує принцип гуманізму, повагу до особистості, може навіть притягатися до судової відповідальності.

Водночас принципи не є готовими рецептами, керуючись якими вихователь може досягти високих результатів. Успіх практичної реалізації принципів залежить від спеціальних знань, досвіду, майстерності, особистості педагога.

ВИСНОВОК

Гуманістична традиція у вітчизняній педагогіці органічно пов'язана з гуманістичною традицією вітчизняної культури. Вона вирушає корінням в практику виховання і народну педагогіку Русі початковою, в ті зміни в педагогічних виставах, які були викликані "щепленням" християнства до вітчизняної культури. З XVIII століття вітчизняна педагогічна думка розвивалася в руслі західноєвропейської культури: її гуманістичний напрям спирався на гуманістичні філософські, антропологічні, педагогічні теорії європейських мислителів, орієнтувався на стан і тенденції розвитку європейської культури, науки і освітніх систем.

В той же час вітчизняна гуманістична педагогіка була вкорінена в національному менталітеті. Виходила з пріоритету у вихованні духовно-етичних цінностей, з цілісного підходу до особи вихованця, з ідеалів патріотизму, суспільного служіння, боргу, честі і гідності. Гуманістична традиція протистояла офіційній українській педагогіці, затверджувала в педагогічному світогляді ідеї відношення до професійної діяльності як високого боргу "сіяти розумне, добре, вічне" -- сприяти зміцненню духовних сил народу, оновленню народного життя. Не випадково, в руслі гуманістичної педагогіки оформилася національна марксистська течія, орієнтована на доступність освіти і культури широким народним масам, на рівність прав в області освіти.

Перемога Жовтневої революції 1917 р. відкрила ідеологам нової течії дорогу до руйнування системи української освіти, що історично склалася, і будівництва нової "соціалістичної школи". Гуманістична педагогічна спадщина була піддана "ревізії" з точки зору класового характеру виховання, партійності педагогічної науки. -- Ідеали нового виховання оформилися як відомий синтез марксизму і педагогічного гуманізму, що створило можливість існування в науковому мисленні і педагогічній практиці гуманістичних ідей. Прояви гуманістичної традиції у вітчизняній педагогічній думці радянського періоду опинялися в прямій залежності від ідеологічних і політичних установок тоталітарної влади, що здійснювала "керівництво" радянською культурою. Так, педагогічний досвід С. Т. Шацкого і А. С. Макаренко склався в його гуманістичних основах в 20-і роки з їх романтичною спрямованістю в майбутнє і відомою свободою від директивного керівництва партійних органів. Теоретичні переконання М.А. Данілова і педагогічна діяльність В. А. Сухомлінського могли стати надбанням педагогічної громадськості завдяки суспільно-політичній "відлизі" середини 50-х -- середини 60-х років, педагогіка співпраці -- під час "перебудови" другої половини 80-х років. Гуманістична традиція не уривалася і в шкільній практиці, бо ніколи не "переводилися" і не "переведуться" вчителі, що люблять учня і свою справу. У гуманістичній традиції торжествує сама гуманістична природа педагогічного процесу.

У реформі освітньої системи України, що оновлюється, проводиться курс на гуманізацію педагогічного процесу відповідно до загального напряму і українського, і світового суспільного розвитку. Така провідна тенденція і сучасних інноваційних процесів в українській освіті. Гуманістичний світогляд сучасних вітчизняних педагогів, гуманістично орієнтовані теоретичні і технологічні пошуки сучасної педагогічної думки мають благодатний грунт -- гуманістичну спадщину попередників.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

Князєв В.М. Філософія. - К.: МАУП, 2001.

Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник / Бичко І.В., Табачковський В.Г., Горак Г.І. та ін. - 2-е вид. - К.: Либідь, 2004.

Філософія: Навч. посібник / І.Ф.Надольний, В.П.Андрущенко, І.В.Бойченко, В.П.Розумний та ін.; За ред. І.Ф.Надольного. - К.: Вікар, 2005.

Философский энциклопедический словарь. - М.: ИНФРА-М, 2000.

Рудницька Н. В., Лазаренко I.С. "Шляхи гуманізації національної системи освіти." V Мiжнародна конференцiя" Роль науки, релінії та супільства у формування моральної особистості" Україна, Донецьк, 21 травня 1999

Боришевський М.Й. Гуманізація між особистісних взаємин в навчально-виховних закладах нового типу // Тези доповідей та виступів - К.:2005

Муратов С. Гуманістичні засади комунікативно-педагогічної підготовки вчителя. У зб.: Соціальна педагогіка і адаптивність особистості. - К.: 2003

Сухомлинський В.О. Сто порад вчителеві // Вибр. Тв. У 5 т. - К.: 1976.

Ващенко Г.Д. Виховний ідеал.

Страницы: 1, 2, 3