Організація самостійної роботи учнів початкових класів на уроках математики
Боднарчук Марія Володимирівна?Організація самостійної роботи учнів початкових класах на уроках математики? АнотаціяБоднарчук М.В. «Організація самостійної роботи учнів початкових класів на уроках математики»Дипломна робота: «Організація самостійної роботи учнів початкових класів на уроках математики» присвячена актуальній і важливій темі для сучасної початкової школи.У І розділі «Проблема організації самостійної роботи учнів - у теорії та практиці навчання» охарактеризовано питання сутності самостійної роботи учнів, особливості організації самостійної роботи в навчальному процесі.У ІІ розділі «Методика організації самостійної роботи на уроках математики в початкових класах» описано зміст і організацію експериментального дослідження.Ключові слова: математика, самостійна робота, творча діяльність, диференційовані завдання, хвилини цікавої математики, ребуси, вікторини-блискавки. ЗмістВступРозділ І. Проблема організації самостійної роботи учнів - у теорії та практиці навчання.І.1 Сутність самостійної роботи учнів в історії та теорії психо-педагогічних досліджень.І.2 Особливості організації самостійної роботи в навчальному процесі початкової школиРозділ ІІ. Методика організації самостійної роботи на уроках математики в початкових класахІІ.1 Самостійна робота учнів з математики в навчальному процесі початкової школи
ІІ.2 Аналіз результатів дослідження
Висновки
Список використаних джерел
Додатки
6
Вступ
Загальновизнаним є той факт, що майбутнє будь-якої держави визначається тим, яка в ній буде створена система освіти. Вирішального значення для економічної ефективності і конкурентоспроможності країни, забезпечення її інтелектуального потенціалу і власного місця в сучасному світі набувають наукові, технічні знання, високі моральні якості особистості, її творчий потенціал, ініціатива, відчуття нового, здатність адаптуватися до умов, що швидко змінюються. Ці вимоги суспільства до особистості викликані тим, що сьогодні за наявності досконалої техніки і високих технологій, їх високоефективне використання можливе лише за наявності працівників з вказаними якостями.
Сьогодні все частіше звучать переконання в тому, що ключ до майбутнього, до розв'язання сучасних проблем людства, до розвитку суспільства лежить в освіченості всього населення і у постійному підвищенні рівня його освіти (принцип безперервного навчання). Ущемлення права на освіту і її належну якість призведуть до інтелектуальної і культурної деградації, що несумісне з розвитком суспільства.
В останній редакції Закону України “Про Освіту”, в національній програмі “Освіта (Україна ХХІ століття)” визначено напрямок розвитку національної системи освіти в Україні, який спрямований на підвищення інтелектуального потенціалу нації, на виховання творчої особистості, здатної до активної участі в розбудові української держави. Тому саме зараз, як ніколи, сім'я, школа, громадськість мають бути зацікавлені і нести відповідальність за створення максимально сприятливих умов розвитку природних задатків дітей в узгоджені з принципом природовідповідності, на що звертав увагу в свій час ще К.Д. Ушинський..
Аналіз процесів функціонування освітньої системи в усьому світі й зокрема в Україні засвідчив необхідність пошуку і формулювання нової сучасної парадигми освіти. Мова йде про принципово нову мету освіти, яка полягає в досягненні нових рівнів освіченості окремої особистості і суспільства в цілому.
Вимоги сучасного суспільства до загальноосвітньої школи з однієї сторони, i інтереси особистості, що розвивається, з іншої, викликають необхідність нового підходу до організації навчально-виховного процесу школи. Особливу актуальність набуває зараз проблема формування самостійності мислення учнів, спроможності отримувати, аналізувати інформацію і приймати адекватні рішення, використовувати в практичній діяльності нові інформаційні технології. У зв'язку з цим особлива роль відводиться і шкільному курсу математики.
Суспiльно-необхiдною стає диференціація навчання відповідно до здібностей учнів, урахування їх реальних можливостей, потреб, інтересів i нахилів. На практиці це виражається в різноманітних шляхах i формах індивідуалізації i диференціації, адаптації навчання до вікових та індивідуальних особливостей учнів.
Спеціальні дослідження показали, що навчання може не тільки сприяти просуванню вперед, але і уповільнювати розвиток особистості. Якщо навчання грунтується не на усвідомленні й осмисленні, а переважно на запам'ятовуванні, то воно може на певному етапі гальмувати розвиток учня.
Зараз кардинально змінюється мета навчання. Якщо раніше навчання ставило за мету здобути певну суму знань, умінь і навичок, то зараз це не стає самоціллю. Адже з кожним роком об'єм інформації майже в кожній галузі науки подвоюється, а то й потроюється і дальше зростання за передбаченнями вчених ітиме в геометричній прогресії. Тобто, людина не в змозі мати повний об'єм знань з того чи іншого предмету. Тому на перше місце виступає не здобуття суми знань, а розвиток особистості.
Досягнення потрібного суспільству рівня освіченості та розвитку особистості неможливо без систематичної самостійної праці, готовність до якої закладається у шкільному віці. У зв'язку з цим у концепції шкільної освіти велика увага приділяється самостійній навчальній діяльності учнів у процесі навчання.
Метод самостійної роботи учнів постійно в центрі уваги дидактів і психологів, які проводять дослідження з різних аспектів розвиваючого навчання. Доведено, що самостійна робота відіграє велику роль у формуванні і розвитку навчальних умінь, вихованні волі, пізнавального інтересу, навичок колективної праці. В ній виявляється індивідуальність кожного учня, формується їхній інтелект і характер. Усе це сприяє засвоєнню глибоких і міцних знань. Тому, проблема самостійної роботи учнів як ефективного методу формування вміння вчитися, навичок самоосвіти є актуальною. Саме тому нас зацікавила ця тема: "Організація самостійної роботи учнів початкових класів на уроках математики", яку ми обрали для дипломної роботи.
Вважаємо, де організована самостійна робота там є праця, видно результат, там ефективний урок, бо самостійність у навчанні - найважливіша передумова повноцінного оволодіння знаннями, вміннями й навичками. Часто й правильно застосована самостійна робота розвиває довільну увагу дітей, виробляє в них здатність міркувати, запобігає формалізму у засвоєнні знань і взагалі формує самостійність як рису характеру.
Об'єктом дослідження виступає процес навчання математики учнів початкових класів школи.
Предмет дослідження - стимулювання самостійної роботи учнів на уроках математики в початкових класах.
Мета дослідження полягає в теоретичному обґрунтуванні та в розробці методичної системи організації самостійної діяльності учнів на уроках математики в початкових класах в основній школі та в експериментальній перевірці її ефективності.
Гіпотеза дослідження: стимулювання самостійної роботи учнів на уроках математики в початкових класах сучасної школи забезпечивши такі умови:
Добір адекватних методик під час організації самостійної роботи учнів, їх застосування в реальному процесі типових закладів освіти.
Проектування індивідуально-особистісного розвитку кожного учня з врахуванням його особистіних можливостей
3. Створення належної матеріально-технічної бази як основи функціонування чинників педагогічного процесу
Методологічною основою дослідження з'явилися ідеї про теорію навчальної діяльності (Д.Б. Ельконін, В.В. Давидов, В.В. Репкин) і поетапного формування розумових дій (Н.Ф. Тализіна, Л.Я. Гальперін). А також роботи М.А. Бантової, Н.Б. Істоміной, И.А. Аргинськой по методиці формування обчислювальних навичків.
У дослідженні застосовувалися наступні методи: теоретичний аналіз психолого-педагогічної і методичної літератури; бесіда, опит, аналіз результатів робіт учнів; застосування завдань, призначених для визначення у учнів рівня загальних математичних умінь.; експеримент:
База дослідження: Дубівецька загально-освітня школа І і ІІ ступенів, 4 клас.
Основні завдання дослідження:
1. Проаналізувати iсторико-педагогiчнi i соціальні передумови організації самостійної діяльності учнів початкових класів як ефективного методу формування навичок самоосвіти.
2. Обгрунтувати сучасний стан проблеми в методичній літературі i шкільній практиці.
3. Розробити та експериментально апробувати найбільш ефективні шляхи організації самостійної діяльності учнів на уроках математики в початкових класах.
Теоретична значущість дослідження полягає в аналізі та структуруванні сутності й змісту понять "самостійна робота", "типи самостійної роботи", з'ясуванні особливостей організації самостійної роботи на уроках математики учнів початкових класів, доборі ефективних методів стимулювання самостійної роботи на уроках математики в початковій школі, впровадженні нетрадиційних організаційних форм роботи з учнями в навчальному процесі загальноосвітніх закладів освіти на сучасному етапі.
Практична значущість дослідження полягає у визначенні шляхів ефективного вдосконалення організації самостійної роботи учнів на уроках математики в початкових класах, розробці методики поетапної роботи з дітьми початкових класів на уроках математики, класифікації ігрових, розвивальних та творчих вправ, які можуть бути використані в практиці роботи сучасних освітніх закладів, а також у гуртковій роботі з математики.
Структура і обсяг роботи:
Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (48 найменувань), додатків.
Розділ І. Проблема організації самостійної роботи учнів у теорії та практиці навчання
1.1 Сутність самостійної роботи учнів в історії та теорії психо-педагогічних досліджень
Питання розвитку в школярів самостійності, критичності мислення, здатності до творчих пошуків у педагогічній науці не є новим. Перші вимоги до учнів бути творцями, активними співучасниками процесу пізнання відомі ще за часів античності. Наприклад, метод навчання, застосований Сократом, названий “маєвтикою” [43]. Він полягає в умінні вести діалог так, що внаслідок руху думки за допомогою суперечливих висловлювань позиції учасників діалогу згладжуються, однобічність поглядів кожного з них долається, здобувається істинне знання. Тобто Сократ у процесі бесіди, діалогу допомагав “народитися істині в душі співрозмовника”.
Елементи евристичного навчання використовували також Архит, Аристоксен, Платон, Піфагор, які надавали великого значення зацікавленому, активному самостійному оволодінню знаннями учнями [43]. У власних міркуваннях вони виходили із суджень, в основі яких - думка про те, що розвиток мислення людини може успішно здійснюватися лише за умови самостійного пошуку, діяльності.
Ж.-Ж.Руссо у власній теорії виховання також радив не передавати вихованцю знання в готовому вигляді, а зробити його дослідником, відкривачем істин: “... ставте доступні його розумінню запитання і надайте можливість йому вирішувати їх. Нехай він дізнається не тому, що ви сказали, а тому, що сам зрозумів” [36, с.156].
Однією з основних вимог методики викладання за К.Д.Ушинським є умова обов'язкової самостійності в набутті знань учнями та самостійності суджень і висновків.
Англійський педагог Армстронг (друга половина ХІХ- початок ХХ ст.) започаткував у навчально-виховному процесі “евристичний метод” [43, с. 214]. Сутність цього методу полягає в тому, що учень виступає в ролі дослідника і проходить шлях від формулювання проблеми до останнього висновку цілком самостійно. Безперечно, метод Армстронга прогресивний, але, на жаль, з точки зору сучасної дидактики, він має низку недоліків. По-перше, учні все дослідження проводили самостійно, без будь-якої допомоги вчителя, без допоміжних навідних запитань, без критичних зауважень педагога, що все разом повинно допомогти учням одержати чітку систему знань.
До наведеного вище зауваження варто додати й такі: учні не були підготовленими попередньо до діяльності такого виду, у процесі навчання не враховувались ні індивідуальні, ні вікові особливості (не було зреалізовано принципи індивідуалізації й диференціації навчання). Все це призвело до того, що знання здобували тільки учні з вищим рівнем навченості, тому дослідження Армстронга свого часу зазнали серйозної критики.
В.О.Сухомлинський в основі навчання учнів у школі вбачав виховання в них самостійності, критичності мислення, активності. Дидакт наголошував, що справжнім можна вважати лише те навчання, яке має спрямованість на розвиток дитини, її мислення, діяння у процесі пізнання, оскільки “розум не формується без розумового напруження, без думки, без самостійних пошуків” [39, c.585].
У 60-70 рр. ХХ ст. значний внесок у розвиток теорії учнівської самостійної діяльності вніс польський педагог В.Оконь. Він зробив висновок, що “вирішальною умовою розвитку самостійності мислення є набуття нових знань за допомогою вирішення проблем” [25, с.44]. Дослідник ґрунтовно розробив низку питань, пов'язаних із проблемним навчанням: дав чітке визначення поняття “проблема”, сформулював умови, за яких запитання має проблемний характер, вказав етапи уроку, на яких можливе використання навчальної проблеми.
Психологи розглядають самостійність як одну з вольових рис характеру. Вона полягає "у вмінні орієнтуватися на власний досвід, знання й переконання, а не на тиск чи прохання з боку інших" [1, с. 244]. На думку Д.М.Дубравської, самостійною варто вважати людину, якій притаманна сильна воля.
Але поняття самостійності щодо навчально-виховного процесу не варто трактувати однозначно. Самостійна діяльність учня розуміється як умотивовані й усвідомлені самостійні дії школяра, що завершуються певним результатом. Однак ця діяльність передбачає керування зі сторони вчителя (як суб'єкта навчально-виховного процесу) діяльністю учня (як об'єкта), управління цим процесом, а саме: спрямування (пояснення мотиву, цілі діяльності), проектування (план, структура дослідження тощо), підтримки (навідні запитання, коригування, виправлення, уточнення тощо). (М.І. Алєксєєв, І.Я. Лернер, К.В. Яресько та ін.).
Сучасна дослідниця І.С.Зоренко вважає самостійною таку навчально-пізнавальну діяльність школярів, яка детермінується цілями, усвідомленими учнями, визначеними мотивами й реалізується за допомогою самостійних дій, які вимагають розумових, вольових чи фізичних зусиль, а завершуються конкретними результатами [18].
У дослідженнях педагогіки останніх років чітко розмежовано поняття “самостійна діяльність” учнів та “творча самостійна діяльність” учнів чи “творча діяльність” школярів.
Досить ґрунтовно питання взаємозв'язку творчої й самостійної діяльності учнів розроблено у працях Б.І. Степанишина. Учений охарактеризував самостійну діяльність за трьома ступенями розвитку самостійності школяра. Він виокремив такі її рівні: самостійно-репродуктивний, репродуктивно-критичний і третій, що завершує формування самостійності учня, - критично-творчий. Розкриваючи сутність останнього рівня самостійності, методист вказав на вміння школяра “творчо застосовувати здобуті знання, вміння і навички, тобто створювати щось якісно нове” [7, с.141].
На думку В.К. Буряка, В.І. Лозової, Г.І. Сороки, в системі показників, що характеризують навчальну творчу діяльність, зазвичай, важливими є такі: самостійність, ініціативність, творча активність [8;38;20].
Тому можна зробити висновок, що будь-яка творча діяльність учня передбачає його самостійність у процесі навчання. Але самостійна робота буде творчою лише за умови, якщо вона зумовлює мислительні та практичні дії школяра, певним чином організовані вчителем, на критично-творчому та творчому рівнях.
І.Я. Лернер у дослідженнях питань дидактики навчання, визначив творчість (щодо процесу навчання) як форму діяльності учня, що спрямована на одержання об'єктивних чи суб'єктивних якісно нових цінностей, важливих для формування особистості. У цьому визначенні увага дослідника звернена, насамперед, на форму, результати й значимість діяльності. Ще одне визначення учнівської творчої діяльності за І.Я.Лернером є таким: це процес і результат цілеспрямованого навчання, яким можна управляти за допомогою використання спеціальних педагогічних ситуацій, які вимагають від учнів творчої діяльності на доступному для них рівні [22, с.79].
Вагомим є теоретичне визначення дидактом творчої складової навчальної діяльності учнів. На думку І.Я.Лернера, навчальна діяльність школярів має творчий характер, коли відбувається:
самостійне перенесення знань і вмінь у нову ситуацію;
визначення нової проблеми у традиційній ситуації;
бачення структури об'єкта, визначення його функцій;
комбінування і перетворення раніше відомих способів діяльності у процесі розв'язування нової проблеми;
створення принципово нового методу, способу, підходу, пояснення [22, с. 102].
На нашу думку, творчий компонент навчання школярів, установлений дидактом, має чітке визначення і розглядається як взаємопов'язана система. Зрозуміло, що самостійне перенесення знань і вмінь у нову ситуацію дозволяє застосувати набуті раніше знання й уміння для розкриття структури нового об'єкта як взаємопов'язаної сукупності сторін, компонентів, елементів. Водночас такі дії дають можливість обґрунтувати функції кожного компонента й об'єкта в цілому, виділити невирішені проблеми, запропонувати власне вирішення, вибрати спосіб розв'язання з відомих раніше чи виробити новий спосіб.
Ще одним важливим питанням дослідження творчої самостійної діяльності учнів у педагогічній науці є проблема встановлення співвідношення між творчістю й нетворчістю у структурі навчально-пізнавальної діяльності. Для встановлення діалектичного взаємозв'язку творчості й нетворчості використовуються специфічні категорії продуктивного й непродуктивного, які є дуже давніми поняттями. Як філософські категорії “репродуктивне” і “продуктивне” вперше були використані в аналізі структури процесу пізнання Е.Кантом, пізніше розвинені В.Г.Гегелем. У сучасних філософських дослідженнях проблема репродуктивного і продуктивного розроблена у працях О.М. Коршунова, П.В.Копніна, О.Т.Шуміліна. У педагогічній науці це питання досліджене В.І.Андрєєвим, Б.І.Коротяєвим, С.О.Сисоєвою та іншими, а в психології - Б.Г.Богоявленською, В.О.Моляко, Я.О.Пономарьовим.
Філософське обґрунтування репродуктивного й продуктивного як соціального явища здійснено В.Ф.Овчинниковим [16]. Ним розкрито співвідношення між цими процесами на онтологічному рівні як відображення процесів відтворення й перетворення. Зв'язок репродуктивного і продуктивного в соціально-історичному аспекті, на думку вченого, характеризується в сучасному суспільстві зростанням динамічності, складності, що відбиває ритм життя. У логіко-гносеологічному плані співвідношення репродуктивного і продуктивного пов'язане з відтворенням і створенням нового знання. Зазвичай, репродуктивні дії виконують функцію організації, впорядкування й оцінювання процесу творчої діяльності.
