Отже, аналіз педагогічної та методичної літератури, дисертаційних досліджень показав, що інтерес до навчальної гри впродовж багатьох років не згасає, з'являються нові напрями її дослідження. Проте і нині ще недостатньо теоретично обґрунтовані ігрові методи і форми навчання, відсутня їх класифікація, не розроблена структура ігрового навчання, технологія застосування та оцінювання ефективності використання тих чи інших ігрових методів і форм навчання, зокрема у середній та старшій школі. А головне - потребує розробки технологія підготовки вчителів до використання ігрових методів і форм навчання.
1.2 Гра - один із видів діяльності людини
Гра - один із видів діяльності людини, який виник історично, що полягає у відтворенні дій дорослих і відносин між ними. Це один із засобів фізичного, розумового і морального виховання.
На всіх етапах розвитку особистості гра сприймається як цікаве, яскраве, необхідне для її життєдіяльності заняття. І чим старший школяр, тим більше він відчуває розвивальне і виховне значення гри. На ці специфічні особливості гри велику увагу в своїй практичній діяльності звертали відомі педагоги. «Гра, - писав С. Шацький, - це життєва лабораторія дитинства, яка дає той аромат, ту атмосферу молодому життю, без якого ця пора її була б марною для людства. У грі, цьому спеціальному опрацюванні життєвого матеріалу, є найцінніше ядро розумної школи дитинства».
На ці специфічні особливості гри особливу увагу в своїй практичній діяльності звертав А. Макаренко. Він вважав, що в дитячому віці гра є нормою, що дитина має завжди грати, навіть тоді, коли робить серйозну справу.
Види ігор можна визначити також на основі різнопланової діяльності дітей: ігри дозвілля, тобто такі, в які діти грають за власним бажанням; ігри педагогічні - ті, які використовуються педагогом з метою розв'язання конкретних навчально-виховних завдань.
Залежно від того, наскільки гнучкими, динамічними і творчими чи чітко регламентованими є рольові дії, правила і зміст, колективні розважальні ігри можна поділити на дві групи:
1. Ігри творчі: сюжетно-рольові, конструкторські, драматизації з вільним розвитком сюжету, гра-жарт, гра-розіграш.
2. Ігри за встановленими правилами: рухливі, хороводні, спортивно-змагальні, настільні.
У кожної гри є свій виховний і розвивальний потенціал.
Педагогічні ігри диференціюють за педагогічною спрямованістю: дидактичні (ці ігри організовуються в процесі навчання), творчі педагогічні ігри (ігрова модель розроблена самим педагогом з метою досягнення конкретних виховних завдань). Такі ігри найчастіше вводяться в інші види діяльності, будучи їхньою емоційною основою. У них школярі перебувають у рольовій позиції позитивного персонажа. Ці ігри, які не регламентовано чіткими умовами і правилами, містять великі можливості для творчого самовираження школяра через роль. Роль є тим рушієм, який «запускає» весь механізм педагогічних ігор творчого змісту.
Педагогічні творчі ігри можна поділити на такі види:
1. Тривала гра - на тривалий час зберігається уявна ситуація, сюжет і ролі.
2. Елементи гри. Маємо на увазі ситуації, коли в організацію колективної діяльності дітей вводиться один із компонентів гри, щоб надати ігрового забарвлення цій діяльності та активізувати її (роль або уявна ситуація).
3. Гра-творчість. У процесі моделювання таких ігор організаційна роль педагога мінімальна: він може тільки подати ідею, підвести дітей до думки або просто прочитати готовий зразок гри.
Як системні компоненти методики організації і проведення педагогічних творчих ігор можна вирізнити педагогічне моделювання (передбачення моделі гри педагогом у власному уявленні: сценарій, ролі, виховні завдання, варіанти охоплення всіх дітей грою), пропонування гри школярам. Реалізовувати ці компоненти можна різними способами:
1. Педагог спочатку розповідає про гру активну. Це дає змогу не лише апробувати модель гри на сприйняття підлітками, а й залучити дітей до обговорення плану - уточнення ролі, способів створення уявних ситуацій, організаційних органів гри (штаб, ритуали, повірка тощо).
2. Про гру розповідають усім гравцям, наголошуючи на тому, як цікаво і довго інші діти грали в цю гру. Для школярів посилання на позитивний емоційний досвід однолітків звучить вельми переконливо.
3. Якщо у дітей вже є досвід участі в подібних іграх, можна після попередньої роботи - читання оповідань, перегляду кінофільмів, зустрічі - запропонувати їм придумати план на певний сюжет.
4. Ігрова ситуація. Важливим компонентом у системі організації гри є створення уявної ситуації і підготовка до розігрування ролей. Завдання полягає в тому, щоб переконати школярів перейнятися грою, викликати бажання грати в неї.
Наступний етап - розподіл ролей. Тут можуть бути різні варіанти: вибір ролі за бажанням; колективне обговорення кандидатур; отримання ролі у вигляді доручення.
Турбота про збереження ігрової ситуації - один із обов'язків педагога - організатора гри.
Основні умови збереження стійкого інтересу в дітей до гри:
1. Використання умовної ігрової термінології.
2. Введення романтичних ситуацій.
3. Використання усіх видів педагогічного впливу в ігровій формі (вимога, заохочення, покарання тощо).
4. Використання елементів колективного змагання між малими групами.
Дотримання цих умов дасть педагогу можливість на тривалий час зберегти ігрову атмосферу, активізувати діяльність дітей.
Завершення гри доцільно організовувати двома шляхами: 1) у методичному розробленні гри попередньо передбачити її фінал; 2) завершення гри припадає на час перерви у спілкуванні з дітьми. В умовах школи - це канікули, в літній період - розпад тимчасового колективу. Підсумки гри підбивають урочисто: вручають пам'ятні знаки, оголошують подяки.
1.3 Народні, рухливі та спортивні ігри у навчально-виховному процесі початкової школи
Необхідність використання народних, рухливих та спортивних ігор у навчально-виховному процесі початкової школи визначається насамперед тим, що сучасну організацію навчально-пізнавальної діяльності з погляду забезпечення фізичної активності школярів не можна визнати досконалою. Недостатній рівень рухового режиму дитини негативно позначається на її фізичному розвитку і на стані психічних процесів: відчуттів, сприймання, мислення, запам'ятовування, уваги (як загальної спрямованості психіки на активну діяльність), що зрештою знижує успішність навчання.
Народні, рухливі та спортивні ігри, за умови їх систематичного використання, сприяють зміцненню здоров'я та забезпечують достатню фізичну активність молодших школярів. У системі фізичного виховання дітей ігри займають значне місце. Вони удосконалюють рухові здібності школярів і водночас формують моральні та вольові якості, притаманні суспільно активній особистості, забезпечують підготовленість кожної дитини до плідної праці та інших важливих для суспільства видів діяльності. Підкреслюючи виняткове значення ігрової діяльності для всебічного розвитку дітей, А.С. Макаренко зазначав: «Гра має важливе значення в житті дитини, має те саме значення, яке в дорослого має діяльність, робота, служба. Яка дитина в грі, такою з багатьох поглядів вона буде в роботі, коли виросте. Тому виховання майбутнього діяча відбувається у грі».
Будучи у загальних рисах схожими, народні, рухливі і спортивні ігри певною мірою різняться між собою. Рухливі ігри задовольняють потребу організму дитини в русі, сприяють збагаченню її рухового досвіду. За допомогою ігор у школярів закріплюються та вдосконалюються різноманітні вміння і навички з основних рухів (ходьби, бігу, стрибків), розвиваються такі важливі фізичні якості, як сила, швидкість, спритність, витривалість.
Для розвитку швидкості проводять ігри, які потребують негайної рухової реакції в обстановці, що швидко змінюється та ускладнюється додатковими завданнями, а також ігри з подоланням певної відстані за короткий час («Біг до прапорця», «Квач», «Хто перший»). Для розвитку спритності використовують такі ігри: «Прокоти м'яч у ворота», «Совонька», «Серсо» та багато інших.
Розвиток окремих м'язів рук, ніг і тулуба відбувається в іграх, які потребують короткочасного силового напруження («Хто далі кине», «З купинки на купинку», «Ведмідь і бджоли»).
Витривалість розвивається в іграх з інтенсивною руховою діяльністю, але оптимальною в часі для дітей різного віку («Дожени свою пару», «Рибалка і риби», «Стрибунчики-горобчики», «Вудочка»). З дітьми молодшого шкільного віку проводяться два види рухливих ігор - сюжетні ігри та ігрові вправи (несюжетні ігри). Ігрові вправи частіше проводяться у вигляді змагання між двома, кількома учасниками або командами.
В основу сюжетних ігор покладено життєвий досвід дитини, її уявлення про навколишній світ.
Рухи, які виконують діти під час гри, тісно пов'язані з її сюжетом та імітують дії, характерні для того чи іншого образу (людини, тварини, птаха та ін.).
Спортивні ігри також спираються на основні рухи, проте способи їх виконання складніші, що і зумовлює залучення дітей молодшого шкільного віку до спорту. Наприклад, якщо в рухливих іграх з м'ячем використовується його підкидання з різними завданнями, метання у ціль, то для гри у баскетбол, що в спрощеному варіанті доступна молодшим школярам, провідними є навички ведення м'яча, його ловіння, передача, вкидання, перехоплення, кидки двома руками від голови та від грудей.
Народні ігри мають специфічні ознаки. Це ігри гуртові, їхні структурні особливості дають змогу об'єднати всіх бажаючих грати та проводити ігри у будь-якій обстановці: у приміщенні, на подвір'ї, на галявині, біля ставу, на луках і в лісі.
Народна рухлива гра визнана етнопедагогікою як результативний спосіб заохочення дітей до активних рухів і їх оздоровлення («Як дитина бігає і грається, так їй здоров'я посміхається»). Вона гармонійно розвиває дітей; виховує силу, спритність, витривалість, відвагу, рішучість, ініціативність, привчає долати психічні і фізичні навантаження, заохочує до товариської взаємовиручки, загартовує організм, створює у дітей бадьорий і веселий настрій.
За рівнем фізичного навантаження ігри бувають великої, середньої та низької інтенсивності.
До ігор великої інтенсивності належать ті, у яких беруть участь одночасно всі діти. Зміст цих ігор становлять інтенсивні рухи: стрибки, біг у поєднанні з метанням, подоланням перешкод (пролізання в обруч, перестрибування через предмети і т.п.).
Характер гри середньої інтенсивності відносно спокійніший (метання предметів у ціль, ходьба у поєднанні з іншими рухами, підлізання під дугу, переступання через предмети). Активно рухається лише частина учасників гри, а інші перебувають у статичному положенні і спостерігають за діями тих, хто грає.
Зміст ігор з низькою інтенсивністю становить змішане пересування (біг у поєднанні з ходьбою) та біг з малою швидкістю.
Перед тим як обирати гру, треба визначити тему, врахувати вікові можливості дітей, їхню фізичну підготовленість та інтереси, а також пору року і погодні умови.
Структурно керівництво грою складається з підготовчої, основної і заключної частин.
Виховуючи у молодших школярів почуття обов'язку і відповідальності перед командою за свої дії, необхідно формувати в дітей ціннісні орієнтації щодо самовдосконалення (не тільки прагнення до особистого вдосконалення в техніці гри, її технічних прийомах, оволодіння прийомами доцільного розв'язання тактичних ігрових завдань, а й уміння домовитись з партнерами про спільні дії, відповідально ставитись до своєї ролі у грі тощо).
Педагогічна оцінка гри виявляється у формі підсумкових суджень вчителя. Ці судження педагога мають великий виховний вплив на учнів молодшого шкільного віку, що сприяє формуванню їх фізичних і морально-вольових якостей.
Виявляючи активність у рухливій або спортивній грі, дитина прагне до позитивної оцінки власної рухової діяльності та поведінки. Викликаючи переживання успіху або невдачі, оцінка формує ціннісні орієнтації, наміри, вчинки дитини і через це впливає на процес самовдосконалення особистості в цілому. Через оцінку педагогом якостей дитини в грі формується інша форма оцінки - самооцінка дитини. Самооцінка, будучи засобом орієнтації школяра у власних силах і особистісних якостях - найважливіший наслідок педагогічної оцінки рухливих і спортивних ігор молодших школярів. Адже вимоги вчителя лише тоді виявляються надійним регулятором діяльності і поведінки школяра, коли вони перетворюються у вимоги учня до самого себе. Таким чином, педагогічна оцінка рухливої гри, впливаючи на емоційну і вольову сферу дитини, стає потужним стимулом розвитку дитячої особистості.
2. Гра у процесі навчання
2.1 Формування пізнавальної активності учнів у процесі спільної ігрової діяльності
Це питання цікавило вчених давно. Спочатку вони вивчили його на рівні вищої школи, сформулювали закономірності і принципи цього процесу, розробили методику проведення ігор, і лише тоді, спираючись на одержані результати, перенесли в школу.
Дискусії в періодичній пресі про завдання і прорахунки педагогічної науки, про педагога як центральну фігуру в оновленні національної школи, педагогіку співробітництва, про нове педагогічне мислення ведуть до одного важливого методологічного висновку: потреба у такій теорії давно назріла. Шлях до неї - гуманізація педагогіки, пізнання особистості, розкриття її творчого потенціалу.
Перед наукою стоїть завдання створити ефективні дидактичні системи, які базуватимуться на застосуванні таких типів, технологій, форм і методів навчання, які забезпечуватимуть інтенсивне оволодіння системою знань, формування умінь і навичок, і на цій основі суттєво підвищуватимуть рівень самостійної творчої діяльності учнів, створюватимуть умови для більш повного й ефективного використання інтелекту кожного. Аналіз педагогічної практики переконує у недостатній ефективності традиційного типу навчання щодо вирішення названих завдань через традиційний метод організації викладання.
Суперечності між вимогами, що постають перед спеціалістами в сучасних умовах, та рівнем їхньої готовності до професійної діяльності вимагають утвердження якісно нових суб'єкт-суб'єктних відносин у навчанні. Наполегливо працюють у напрямі вирішення цієї проблеми відомі педагоги-новатори Ш. Амонашвілі, М. Гузик, Є.Ільїн, В. Караковський, С. Лисенкова, В. Шаталов та інші.
Одним із способів вирішення даної суперечності є, на наш погляд, зміна технології навчання внаслідок включення у навчально-виховний процес дидактичних ігор. Дослідження, пов'язані з розробкою і впровадженням нових технологій навчання, в основу яких покладено застосування ігор, свідчать про наявність у них значних можливостей щодо підвищення ефективності підготовки спеціалістів (М. Ранник, А. Тильдсепп, Н. Кузнєцова, Б. Болотинська, А. Капська, Д. Малаков, Р. Шацька, О. Соловей). У розробку цієї проблеми вагомий внесок зробили відомі педагоги А. Макаренко та В. Сухомлинський.
В останні роки практика застосування ігрових завдань визначила методичну думку, що зараз настав час узагальнення практичного досвіду, об'єктивної оцінки доцільності застосування ігрових завдань, визначення їхньої питомої ваги та місця у системі навчання. Дидактична гра дає змогу яскраво реалізувати всі провідні функції навчання: освітню, виховну та розвивальну. Вони діють в органічній єдності.
Гра стимулює пізнавальний інтерес. Педагогічне стимулювання і мотивація навчальної діяльності учнів включають в себе формування пізнавального інтересу, що становить вибіркову спрямованість особистості, яка обернена у сферу пізнання, предметного оволодіння знаннями. Це інтерес до глибокого, усвідомленого пізнання. Оскільки пізнавальний інтерес багатогранний, він може: 1) виступати як зовнішній стимул процесу засвоєння, як засіб активізації цього процесу, 2) як мотив пізнання, стикаючись та взаємодіючи при цьому з іншими мотивами.
Якщо інтерес до предмета не сформований, засвоєння буде відбуватися нижче за природні сили учня. Треба постійно стимулювати пізнавальні інтереси. Основні напрями цього: за допомогою змісту матеріалу, що вивчається, та внаслідок організації пізнавальної діяльності (введення ігор у навчально-виховний процес).
Використання ігор допомагає сформувати пізнавальну самостійність - якість особистості, що проявляється у готовності власними силами здійснити цілеспрямовану пізнавальну діяльність. Вона і мета навчання, і умова, що дають змогу повніше використовувати можливості учнів. Пізнавальна самостійність формується у різних навчальних ситуаціях: сприйнятті готового матеріалу, спрямованій пізнавальній активності, дослідницькій пізнавальній діяльності.
Ігри створюють певний емоційний фон в учнівському колективі, але й потребують певного емоційного настрою.
Одним з принципів навчання є позитивне емоційне навчання. Емоційна сторона процесу навчання ще недостатньо розроблена у методичній літературі, не завжди використовуються можливості, які пропонує педагогам сучасна дидактика. Серед методів, які сприяють активізації пізнавальної діяльності учнів і підвищенню емоційного рівня засвоєння знань, широко використовуються різні дидактичні ігри. На можливість застосування у процесі навчання вправ і завдань, що потребують оригінального мислення, а також елементів пізнавальних ігор для підвищення емоційної активності учнів вказували Ю. Бабанський, М. Голобородько та інші.
Бажання грати, прагнення до діяльності властиві кожному учню. У грі учні вчаться логічно висловлювати свої думки, послідовно діяти, бути спостережливими, знаходити своїм спостереженням образний вислів. Чим діяльніша поведінка гравця, тим довша гра, тим більше приносить вона радості, тим глибше учень розуміє соціальну сутність діяльності і стосунків людей. Застосування ігор забезпечує єдність формування понять, поєднує це з інтелектуальним розвитком та вихованням учнів, сприяє підвищенню ефективності навчання.
Пізнавальний інтерес - це вибіркова спрямованість особистості, звернена до сфери пізнання, її предметності і самого процесу оволодіння знаннями, це інтерес до глибокого, усвідомленого пізнання. Оскільки пізнавальний процес багатогранний, він може по-різному впливати на процес засвоєння: по-перше, виступати як зовнішній стимул процесу засвоєння, як засіб активізації цього процесу; по-друге, як мотив пізнання, суттєво впливаючи на засвоєння, стикаючись та взаємодіючи при цьому з іншими мотивами. Враховуючи це, необхідно постійно здійснювати стимулювання пізнавальних інтересів. Основними напрямами такого стимулювання є стимулювання пізнавальних інтересів за допомогою змісту матеріалу, що вивчається, та шляхом організації діяльності.
