Також в документі зазначається, що не вирішено ряд питань, пов'язаних з професійною орієнтацією учнів, особливо це стосується сільських дітей, на педагогічні професії та попередню підготовку їх до вступу у вищі навчальні заклади. Зазначено також про необхідність вирішення таких проблем, як вдосконалення цільової підготовки вчителів гостродефіцитних спеціальностей; необхідність оновлення змісту педагогічної освіти, ліквідувати розрив між змістом педагогічної освіти та досягненнями педагогічної думки й практики; гостро стоїть проблема забезпечення навчально-педагогічними посібниками з психології та педагогіки, методиками навчання та виховання. Важливою є проблема поліпшення культурологічної, мовної, психолого-педагогічної, комп'ютерної, методичної, практичної підготовки молодих вчителів.
Підсумовуючи все вищезазначене, можемо сказати, що державна програма «Вчитель» спрямована на розв'язання проблем, пов'язаних з підготовкою, професійною діяльністю та післядипломною освітою педагогічних працівників, на забезпечення гарантованої державної підтримки у цій сфері. Також можемо назвати мету та основні завдання, що їх переслідує дана програма.
МЕТОЮ цієї програми є «визначення невідкладних і перспективних заходів щодо реалізації основних напрямів модернізації системи освіти з урахуванням вимог сучасного інформаційно-технологічного суспільства, забезпечення економічних і соціальних гарантій професійної самореалізації педагогічних працівників та утвердження їх високого соціального статусу в суспільстві». Що ж стосується завдань, то ми перелічимо декілька з них:
ь оптимізація кадрового забезпечення навчальних закладів;
ь модернізація системи підготовки педагогічних працівників;
ь оновлення змісту і форм професійної діяльності педагогічних працівників, удосконалення післядипломної освіти;
ь підвищення ролі вчителя у формуванні громадянського суспільства;
ь поглиблення міжнародного співробітництва у сфері новітніх педагогічних технологій та розширення співпраці з діаспорою;
ь підвищення рівня соціально-економічного і фінансового забезпечення підготовки педагогічних працівників, їх професійної діяльності та післядипломної освіти.
На останок зазначимо, що програму розроблено на період до 2012 року із урахуванням поступовості переходу загальноосвітніх навчальних закладів на новий зміст, структуру і 12-річний термін навчання. Також програма передбачає поетапну реалізацію:
1) з 2002 по 2005 роки;
2) з 2006 по 2010 роки;
3) з 2011 по 2012 роки.
Досягнуті результати розбудови національної системи освіти та її демократизації за роки незалежності нашої країни було проаналізовано на ІІ Всеукраїнському з'їзді працівників освіти, що відбувся у 2001 році. Результатом якого стало прийняття документу під назвою Національна доктрина розвитку освіти в Україні у ХХІ столітті.
Вона складається зі вступу та двох частин. Так, у вступі зазначається, що освіта - це стратегічна основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього, найбільш масштабна і людино ємна сфера суспільства, його політичної, економічної, культурної і, нарешті, наукової організації. Саме освіта є засобом побудування міцної держави, виховання громадянина-патріота, саме освіта допомагає відтворити й поступово нарощувати інтелектуальний і духовний потенціал народу. За роки незалежності України було визначено пріоритети розвитку вітчизняної освіти, була навіть розроблена та затверджена урядом програма «Освіта. Україна ХХІ століття». Далі нашій увазі пропонується перелік основних проблем на цій царині, про які ми вже згадували раніше, проте вважаємо доцільним ще раз перелічити їх. Отож, гостро стоять перед українським суспільством на чолі з владними структурами такі проблеми, як доступність для всіх громадян якісної освіти, фінансування галузі, проблеми освіти у сільській місцевості, проблеми створення умов для навчання талановитих дітей і молоді з особливими потребами, залишається відкритим питання про зміст освіти, матеріальну базу, кадрове забезпечення, а також комп'ютеризація навчально-виховних закладів.
Україні просто необхідно пропагувати та підтримувати стратегію прискореного, випереджувального розвитку освіти та науки, а разом з тим і фізичних, інтелектуальних, духовних та інших сутнісних сил особистості, задля її самореалізації та самоствердження у сучасному суспільстві. Розвиток освіти є саме тим важливим чинником, що спроможний подолати кризові процеси, покращити людське життя, забезпечити як національні, так і особистісні інтереси (а ще краще допомогти зрозуміти, що інтереси кожної окремо взятої особистості мають співпадати з інтересами держави), зміцнити авторитет і конкурентоспроможність держави на міжнародній арені.
Головна мета української системи освіти, як вона зазначена в аналізованому нами документі, - це створення умов для розвитку і самореалізації кожної особистості як громадянина України, формування поколінь, що здатні навчатися впродовж життя, створення та розвиток цінності громадянського суспільства.
Система освіти має забезпечувати:
ь формування особистості, професіонала-патріота України, який усвідомлює свою належність до сучасної європейської цивілізації, чітко орієнтується в сучасних реаліях і перспективах соціокультурної динаміки, підготовлений до життя і праці у XXI столітті;
ь збереження і продовження української культурно-історичної традиції, виховання шанобливого ставлення до державних святинь, української мови і культури, історії і культури народів, які проживають в Україні, формування культури міжетнічних відносин;
ь виховання людини демократичного світогляду і культури, яка дотримується прав і свобод особистості, з повагою ставиться до традицій народів і культур світу, національного, релігійного, мовного вибору особистості, виховання культури миру і міжособистісних відносин;
ь формування у дітей і молоді цілісної наукової картини світу і сучасного світогляду, здібностей і навичок самостійного наукового пізнання;
ь розвиток у дітей і молоді творчих здібностей, підтримку обдарованих дітей і молоді, формування навичок самоосвіти і самореалізації особистості;
ь виховання здорового способу життя, розвиток дитячого і юнацького спорту;
ь формування трудової і моральної життєтворчої мотивації, активної громадянської та професійної позицій; навчання основним принципам побудови професійної кар'єри і навичкам поведінки у сім'ї, колективі й суспільстві, системі соціальних відносин і, особливо, на ринку праці;
ь підготовку людей високої освіченості й культури, кваліфікованих спеціалістів, здатних то творчої праці, професійного розвитку, мобільності в освоєнні та впровадженні новітніх наукомістких і інформаційних технологій;
ь екологічне, етичне та естетичне виховання й формування високої гуманістичної культури особистості, здатності протидіяти проявам бездуховності;
ь організацію навчально-виховного процесу з урахуванням сучасних досягнень науки, педагогічної теорії, соціальної практики, техніки і технології; наступність рівнів освіти і неперервність навчання; створення та впровадження інформаційних технологій навчання;
ь різноманітність типів і видів закладів освіти, варіативність навчальних програм, індивідуалізацію навчання й виховання; академічну мобільність вчителів і викладачів, учнів і студентів;
ь підтримку професійного зростання педагогічних та науково-педагогічних кадрів.
Також важливо виділити пріоритети державної політики щодо розвитку освіти. Назвемо найбільш важливі. Це:
ь особистісна орієнтація освіти;
ь створення однакових можливостей для дітей і молоді у здобутті якісної освіти;
ь удосконалення системи неперервної освіти та освіти впродовж життя;
ь розвиток україномовного освітнього і культурного простору;
ь забезпечення освітніх запитів національних меншин;
ь формування через освіту здорового способу життя;
ь забезпечення економічних і педагогічних умов для професійної самореалізації педагогічних працівників, підвищення їх соціального статусу;
ь впровадження інформаційних педагогічних технологій, розвиток бібліотечної справи, забезпечення доступності інформації, навчальної і довідкової літератури;
ь створення індустрії навчальних засобів;
ь створення ринку освітніх послуг;
ь інтеграція української освіти у європейський та світовий освітній простір;
ь гармонійне поєднання навчального процесу та наукової діяльності вищого навчального закладу;
ь використання наукових результатів як бази і змісту навчання.
В Доктрині зазначається, що освіта спрямована на втілення в життя саме української національної ідеї. Вона підпорядкована консолідації українського народу в українську націю, яка прагне жити в мирі та активно співпрацювати з усіма народами та країнами планети Земля. Українська освіта має гуманістичний характер та не допускає поширення шовіністичних, расистських та інших антигуманних ідей та поглядів. Усі види дискримінації щодо здобуття освіти на території нашої країни заборонені. Якість освіти є НАЦІОНАЛЬНИМ пріоритетом і передумовою виконання міжнародних норм, а також національного законодавства, яке передбачає реалізацію прав громадян на отримання освіти.
Однаковий доступ до освіти забезпечується:
ь безоплатністю освіти на конкурсних засадах у державних і комунальних закладах;
ь створенням правових засад здобуття освіти за рахунок бюджетів усіх рівнів та коштів юридичних і фізичних осіб;
ь встановленням та реалізацією нових нормативів матеріально-технічного, фінансового і кадрового забезпечення вищих навчальних закладів;
ь розширенням можливостей отримання вищої освіти через впровадження індивідуального кредитування;
ь створенням умов для одержання вищої освіти дітьми-сиротами, інвалідами;
ь забезпеченням високої якості вищої освіти та мобільності випускників вищих навчальних закладів на ринку праці за рахунок інтеграції вищих навчальних закладів різних рівнів акредитації, наукових установ та підприємств, впровадження гнучких освітніх програм та інформаційних технологій навчання, модернізації навчально-лабораторної бази;
ь створенням однакових умов для здобуття вищої освіти представниками різних регіонів держави;
ь дотриманням принципу демократичності та гласності у формуванні контингенту студентів шляхом використання центрів об'єктивного тестування, ефективної організації навчально-виховного процесу та побудови стосунків між студентами та викладачами на принципах толерантності й партнерства;
ь створенням ефективної системи інформування громадськості, майбутніх студентів, батьків про можливості одержання вищої освіти;
ь створенням системи навчальних закладів для забезпечення освіти дорослих відповідно до потреб особистості та ринку праці;
ь інтеграцією освіти, науки і виробництва.
Зазначимо також, що державна політика в галузі освіти базується на принципі «освіти впродовж життя», тобто неперервної освіти, а також на провідному принципі для української освітньої політики - єдності освіти та науки.
Що ж стосується підготовки педагогічних працівників, то це центральне завдання модернізації освіти та головний принцип державної освітньої політики, яка спрямовується на вдосконалення професійного відбору та підготовки молоді, створення необхідних умов для формування готовності до вибору педагогічної професії та системи професійного відбору молоді до вищих навчальних закладів. Держава забезпечує умови для підвищення престижу й соціального статусу педагогічних і науково-педагогічних працівників, умови їх професійного й культурного зростання.
Ще одним пріоритетним завданням системи освіти є навчання людини відповідальному ставленню до власного здоров'я і здоров'я оточуючих як до найвищих суспільних і індивідуальних цінностей. Це здійснюється шляхом розвитку ефективної валеологічної освіти, медико-санітарного просвітництва, активних форм формування, збереження й зміцнення індивідуального здоров'я, зокрема засобами фізичного виховання, розвитку фізичної культури й спорту вчителів і викладачів, учнів і студентів.
Стратегічним завдання державної освітньої політики є конкурентний вихід української освіти на ринок світових освітніх послуг, поглиблення міжнародної співпраці, розширенні участі наукових осередків у проектах міжнародних освітніх організацій та співтовариств. Перелічимо основні принципи, що на них базується інтеграція України у міжнародний освітній простір:
ь пріоритет національних інтересів;
ь орієнтація на загальнолюдські, національні фундаментальні цінності;
ь розвивальний, системний та взаємовигідний характер співпраці;
ь толерантність в оцінювання та сприйнятті будь-якої зарубіжної системи освіти;
ь збереження й розвиток інтелектуального потенціалу нації.
На останок скажемо, що від запровадження зазначених нами документів очікують таких зрушень:
1) перехід до гуманістично-інноваційної філософії освіти;
2) зростання інтелектуального, культурного, морально-духовного потенціалу суспільства й особистості, нації та народу;
3) зміни у системі матеріального та духовного виробництва, структурі політичних відносин, культурі та побуті;
4) зростання авторитету української національної культури;
5) зниження меншовартісних рис характеру;
6) конкурентоспроможність України в європейському та світовому просторах.
1.3 Реформування системи освіти Великобританії
Після простежених нами зрушень в реформуванні системи освіти України ми пропонуємо більш докладно поглянути на реформи, проведені так би мовити країною-авторитетом у справі надання освітніх послуг, адже, як згадувалось нами раніше вища освіта Британії ґрунтується на «університетській» традиції.
«Точкою відліку» модернізації освіти у аналізованій нами країні стало прийняття Закону про освіту від 1944 р., хоча й стосувався він переважно шкільної освіти, проте набув значення загальнонаціонального акту та певною мірою привів до ладу систему освіти в цілому та визначив органи її управління, а також підготовка доповіді «комісії Барлоу» (1946 р.), яка, в свою чергу, виявила невідповідність системи освіти соціально-економічним суспільним потребам. Час показував необхідність змін задля руху вперед і у 1963 році «комісія Робінса» визначила чотири пріоритети британської вищої освіти:
ь спеціалізація навчання;
ь введення загальнотеоретичної, не утилітарної складової в ВУЗах, спрямованих на спеціальне навчання;
ь забезпечення балансу між навчанням і науково-дослідницькою діяльністю;
ь збереження «культурної», світоглядної функції університетів як інститутів соціалізації молоді.
Як наслідок країна отримала різке розширення сектору університетської освіти та створення державного сектору вищої освіти в якості альтернативи університетському. Ці зміни дозволяли як зберегти традиційну автономію університетів, так і адаптувати вищу школу до потреб сучасної на той час людини. Наведемо кілька фактів: в 60х - 70х роках чисельність студентів зросла майже вдвічі (загальна кількість ВНЗ даного типу досягла 45 одиниць чисельності, а студентів, що отримували освітні послуги в них, налічували 259 тис. чоловік).
Проте вже в 1989 р. Конфедерація британської промисловості в доповіді «За революційні зміни в рівнях кваліфікації» висунула своє бачення подальшого розвитку рідної освіти, визначивши прерогативи її подальшого крокування задля задоволення потреб людини. «Британська система освіти та професійної підготовки потребує серйозних, якісних змін. Збереження й укріплення позиції держави в світі в умовах зростаючої конкуренції не може бути забезпечено частковими змінами. Сьогодні необхідні самі рішучі дії». [20] Пропозиції, викладені в доповіді «Цілі світового класу» були підтримані, як зацікавленими сторонами, так і урядом. Таким чином у 1991 р. були сформовані національні цілі освіти та професійної підготовки. У 1992 році було прийнято закон, що скасував систему, описану нами вище, а натомість ввів єдину модель вищої освіти, надаючи політехнічним коледжам та іншим подібним, чи еквівалентним, закладам статусу університету.
В 1993 році за сприяння уряду було створено Національну консультативну раду з цілей освіти та підготовки, котра мала проводити моніторинг цілей освіти, а також розробляти рекомендації щодо міри їх реалізації. Ну а в травні 1995 р. була створена Біла книга, де під назвою «Рух вперед» були зафіксовані оновлені рамки цілей, на котрих базується розвиток освіти та професійної підготовки Великої Британії.
Ми назвемо цілі, що мали бути досягнуті станом на 2001 рік.
У базовій освіті ми виділяємо:
1) при досягнені 19-річного віку 85% молодих людей мали отримати загальний сертифікат про середню освіту рівня «С» чи вище, проміжну загальну професійну кваліфікацію чи національну професійну кваліфікацію другого рівня;
2) 75% молодих людей при досягнені 19-річного віку мали отримати другий рівень компетенції в області комунікації, математики, інформаційних технологій; 35% з них мали отримати в віці 21 року третій рівень кваліфікації в зазначених ключових професіях;
3) до 21 року 60% молодих людей мали отримати два загальних сертифіката про освіту рівня «А», загальну національну професійну кваліфікацію третього рівня.
На царині безперервної освіти маємо:
1) 60% робочої сили повинні мати кваліфікацію на рівні національної професійної кваліфікації третього рівня, продвинутої національної професійної кваліфікації чи на рівні двох загальних сертифікатів про освіту рівня «А»;
2) 30% робочої сили повинні мати професійну кваліфікацію, кваліфікацію в області управління чи академічну кваліфікацію на рівні національної професійної кваліфікації четвертого чи більш високого рівня;
3) 70% всіх організацій, де працюють 200 чоловік чи більше та 35%, що наймають 50 чоловік і більше, мають стати інвесторами в розвитку людських ресурсів.
