Українські народні традиції та обрядовість у моральному вихованні молодших школярів
p align="left">Усна народна поезія, зміст якої визначається змістом народного життя несе нам відомості не тільки про те, чого навчали підростаючі покоління в минулому, але й як, в яких формах і якими засобами здійснювалось у процесі праці. Залучаючи дітей до посильної праці, дорослі давали їм певні трудові завдання. Ці трудові завдання у слов'ян називались уроками. З розвитком писемності, шкільної освіти в слові "урок" знаходить відображення визначне учбове завдання учням. В результаті виконання трудових, військових, шкільних уроків діти здобували цих видів діяльності. Форма "одержувати навички" - навикати (праслов'янське "наокати") поступово переростає у східних слов'ян у форму "навчати(сь)".

Отже, основи нашої української народної педагогіки складаються ще в дофеодальний період. Удосконалення військової техніки, розвинений релігійний культ з його обрядами, письмо, лічба, народна творчість - усі ці результати духовної діяльності вже не могли передаватись нащадкам шляхом наслідування. Потрібне було систематичне навчання. Починаючи з цього часу, можна говорити про виховання як спеціальну функцію; народна педагогіка з педагогіки життя перетворюється в певну галузь знання, і ці знання є результатом узагальненого людського досвіду в справі виховання. Народнопедагогічна термінологія, яка вже виділилась із побутової термінології і набула певного значення казки, загадки, прислів'я і приказки, досвід систематичного навчання в будинках молоді, обряди і звичаї, в яких відбились педагогічні традиції, - все це дозволяє говорити про наявність у наших предків, народної педагогіки, що склалась на слов'янській основі [38, с. 31-33].

Одним із найнадійніших способів вивчення спадщини народної педагогіки є аналіз сутності традицій, які зберігалися і передавалися з покоління в покоління через живий досвід, усне спілкування і практику сімейного життя.

Традиції у формі масових звичок підтримувались силою громадської думки і за своєю природою були наділені величезною стійкістю. Філософ І.Суханов з цього приводу пише: "Стійкість звичаїв, традицій і обрядів, їх живучість були воістину рятівними для збереження і передачі новим поколінням досягнень культури."[З, с. 128].

Традиція (від лат. tradicio - передача) - це досвід, звичай, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично і передаються з покоління в покоління [3, с. 128]. Педагогічне значення народних традицій полягає в тому, що вони виступають водночас і як результат виховних зусиль народу протягом багатьох віків, і як незамінний виховний засіб. Через систему традицій кожен народ відтворює себе, свою духовну культуру, свій характер і психологію своїх дітей [36, с. 5]. Стійкість, стабільність традицій не означає їх закостенілості. Кожна епоха вносить у їх зміст свої корективи, розвиває і доповнює старі традиції, заперечує ті, які втратили свою актуальність і суспільну значущість. Тому об'єктивне розкриття сутності традицій, можливе лише з позицій історико-педагогічного підходу і тих суспільних явищ, які мають пряме відношення до народної педагогіки та родинного виховання.

У нерозривній єдності з традиціями перебувають народні звичаї.

Звичай - це загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадському житті і побуті певного народу, суспільної групи, колективу [3, с. 128].

Однією з першооснов усної народної творчості є обряд. Адже саме вона своїм походженням нерозривно пов'язана з обрядом і міфом. Певну частину її становить обрядовий фольклор, тобто примовляння, заклинання, які виконувались під час святково-обрядових дійств і органічно впліталися в структуру обряду.

Обрядами (або ритуалами) називають такі форми поведінки, що склалися історично, для яких характерні:

стереотипність, повторюваність без змін;

символічність (кожна обрядова пісня щось символізує), наприклад "Засівання" на Новий рік символізує майбутню сівбу і багатий врожай.

Обряди нерозривно пов'язувалися з діями, для яких так само характерні стереотипність, повторюваність без змін, але які не мають символічного змісту. Такі дії називаються звичаями. Звичаї невіддільні від обрядів. Наприклад, традиційні звичаї зустрічі Нового року включають в себе такі обряди, як колядування, щедрування, засівання, посипання та ін. Усі вони вливаються в єдиний новорічний обрядовий комплекс і розглядаються як його структурні елементи.

Обрядовість на початку її виникнення була нерозривно пов'язана з міфологією: кожному обряду відповідав міф, кожному елементу обряду - частина міфу. Лише згодом міф як оповідання про фантастичні події відокремився від обрядового інсценування події і набув самостійності.

Обряди виникли в ту прадавню епоху, коли наш предок ставав людиною. Людина як соціальна істота й обряд сформувалися одночасно. В міру того як людина набувала досвіду, вона помічала, що певні пори року повторюються. (Тому, щоб новий рік був не менш сприятливим, ніж попередній, люди прагнули повторити все так само, без змін.)

Частина таких регулярно повторюваних дій поступово втрачала практичне значення і ставала обрядом [3, с. 129].

В обрядовості українців розрізняють два види - родинну (чи сімейну) і календарно-побутову. Перший вид обрядів тісно пов'язаний з громадським осмисленням важливості події в житті окремої родини чи людини. Сімейні обряди супроводжують громадське відзначення народження, повноліття, весілля та похорону. Другого виду обрядів дотримувалися під час урочистого святкування початку чи закінчення певних сезонів, природних циклів - зими, весни, літа, осені. У давнину обидва види становили єдину обрядову систему. І весілля, і свята повноліття, чи посвячення підлітків у стан дорослості (так звані ініціації), здійснювались у певні календарні періоди. Виняток становили лише обряди, якими супроводжувалось народження чи похорон. За давньою українською традицією весілля відбувались або взимку, або восени, тобто теж були приурочені до народного календаря [39, с. 123].

Пологові обряди і звичаї традиційно складалися з трьох тісно пов'язаних циклів: передпологовий, власне пологовий і післяпологовий. Перші два включають повір'я , звичаї, обрядові дії, метою яких є збереження вагітності та забезпечення успішного перебігу пологів. Післяпологові обряди спрямовані на охорону і очищення матері та дитини, приєднання новонародженого до сім'ї, громади, церкви (хрестини, пострижени) [8, с. 165].

З давніх-давен одруження завжди було однією з найурочистіших, найбільш хвилюючих подій у житті людини.

Саме слово "весілля" сприймається як означення радості, веселощів. Це важливий і урочистий момент не лише для двох молодих сердець і їх родин, ще велике свято для всіх: близьких і далеких, званих і незваних, для кожного, хто хоче підняти келих на честь молодого подружжя.

Традиційно українське весілля поділяється на три цикли: предвесільний, власне весілля і післявесільний. У свою чергу кожен з циклів складався з низки обрядів. Передвесільна обрядовість включала: сватання, заручини, оглядини, бгання короваю, дівич-вечір. Потім відбувались весілля і повесільні обряди (калачини, сватини, гостина, пропій) [8, с. 169-170].

Деякі з весільних обрядів збереглися і використовуються і зараз, наприклад: напередодні весілля влаштовується дівич-вечір; перед весіллям батьки благословляють молодих; обряд вінчання; молодих з церкви зустрічали хлібом-сіллю і за традицією, хто більше відкусить від караваю, той в сім'ї буде головою та ін.

До вище перелічених обрядів можна додати і ті, які почали використовувати під час весілля зовсім недавно: кидання молодою весільного букета, викрадання молодої та її взуття, обряд викупу молодої дружками молодого та інші.

Найсумніші, найтрагічніші хвилини переживає родина, коли хтось з її членів чи то несподівано, чи після довгої хвороби покидає світ. Тоді слід віддати йому останню шану, гідно поминути душу.

Існувала традиція: після похоронної відправи в церкві, над могилою, крім звичайного плачу жінки ще й голосили.

Голосіння - це народно-поетичні твори, в основі яких лежить уявлення про те, що померлий продовжує існувати в невідомому далекому краю, але його зв'язок з оточенням, в якому перебуває до смерті, триває. Тому в голосіннях до небіжчика зверталися як до живого, відповідаючи йому свої страждання та жалі і благаючи повернутися [8, с. 190-192].

За традицією, зразу після похорону робили в домі померлого поминальний обід з обов'язковою ритуальною стравою - коливом (розварена пшениця або ячмінь з медом) -знак згуртування усіх живих.

Поминали покійника одразу ж після похорону, а також на дев'ятий та сороковий дні і через рік. Крім того, щороку через тиждень після Великодня влаштовувалися громадські колективні поминки - проводи в пам'ять усіх померлих предків [8, с. 194].

Складний і тривалий шлях розвитку пройшли українські календарно-побутові звичаї та обряди. Таку назву вони отримали через зв'язок з календарними циклами (зимою, весною, літом і осінню), від яких безпосередньо залежав побут наших предків [39, с. 123].

Опрацювання методичної літератури дозволяє констатувати, що календарно-побутові звичаї та обряди включають у себе:

- народний календар;

- світський календар;

- церковний календар;

- народні свята, під час яких проводили певні обряди.

Становлення народного календаря відбувалось протягом тривалого часу. Вирощуючи культурні злаки, випасаючи худобу тощо, селянин фіксував усі атмосферні зміни з огляду позитивних чи негативних впливів на результати його праці. Оскільки головним заняттям населення ще з правіку було хліборобство народний календар українців з повним правом можна назвати хліборобським, або аграрним календарем.

Плекання зернових злаків вимагало різноманітних знань про атмосферні опади, клімат, стан ґрунту, ботаніку рослин тощо. Тож було важливо усю суму енциклопедичної народної мудрості звести до певної системи, яка б мала практичну користь. Народний календар до певної міри відтворив світоглядні уявлення хліборобів дохристиянської доби.

Основою сільськогосподарських робіт у полі для українського хлібороба залишалися віками набуті знання про ріст рослин та їх догляд. В аграрному календарі акцентувалась увага на визначенні тривалими спостереженнями кліматичних факторів, сприятливих для вдалого початку посіву тих чи інших культур.

Хліборобська весна починалася здебільшого наприкінці березня, коли ледь просохли пагорби, засівали вівсом та ячменем. Трохи пізніше, на початку квітня, на більшості території України сіяли горох, і лише після того засівали яровою пшеницею або житом [39, с. 171-173].

За аграрним календарем регламентувалися строки посівну. За народною традицією, льон та коноплі висівали лише у другій половині травня, а потім приступали до обробки ґрунту під гречку, сівба якої нерідко закінчувалась на Івана Купала. Вважалося, якщо цього обряду будеш дотримуватися - восени багатий врожай. Таким чином, аграрний календар відтворював здобуті впродовж віків народні знання про природні явища, був уособленням справжньої емпіричної народної мудрості [39, с. 171-173].

Головним для селян був поділ року на чотири пори - зиму, весну, літо, осінь. На підставі аналізу наукових джерел з теми дослідження, ми визначили, що менші відрізки часу визначали за проведеними сільськогосподарськими роботами: наприклад, "коли орали", "коли сіяли", "коли жали", "сінокосили" тощо [39, с. 172].

Водночас звикали й до світського календаря, який побутував поряд з народним. Рік ("літо", "гід") мав 12 місяців, кожен з яких - свою власну назву, прив'язану до тих чи інших робіт.

Якщо поділ місяця на чотири тижні, а тижня на сім діб був загальноприйнятим в Україні, то доба у народі мала свої виміри і означення. Серед них основними були: "рано", "в обід", чи "в полуднє" (12 година), " увечері" (коли смеркається), "опівночі" (12 година ночі), а також "удосвіта", "на зорях" (перед ранком) тощо.

Кожна пора мала свою важливу дату -- свято, кульмінаційну точку, до якої були приурочені народні звичаї та обряди річного календарного кола.

Більше третини днів року у наших предків займали свята. Свято - це день, який служив для освячення людини, для очищення її душі, для того, щоб привести себе у відповідність з вищими законами буття, у гармонію зі Всесвітом, з природою [8, с. 9].

Під час кожного свята здійснювалися певні обряди: чи то жертвоприношення богам у вигляді дарів поля, саду, у вигляді танців і заклинань - у давні часи, чи то служба Божа у церкві і молитви - у часи християнські.

Як ми вже зазначали вище, свята поділялися на календарні цикли зими, весни, літа й осені. Тож, ми детальніше розглянемо деякі свята кожного із циклів.

За давньою традицією наш народ зустрічав весну з особливим настроєм, адже його хліборобська душа була надзвичайно чутливою до всього живого, що пробуджувалося з весною до нового життя.

Міфічний образ богині Весни поставав в уяві наших предків в образі прекрасної молодої дівчини або молодиці, тому що саме жінка дає початок життю.

Зустріч весни поєднувалася з вигнанням зими-смерті. Ще збереглися подекуди обряди, під час яких спалюється солом'яне опудало, яке символізує собою зиму.

Початок зими пов'язували наші предки зі святом Сорока Мучеників. Воно святкується 22 березня. У цей день, говорили в народі, птахи прилітають із вирію і приносять весну.

Господині, щоб відзначити цю подію, пекли тістечка у вигляді пташок і роздавали дітям, "щоб птиця водилася" [8, с. 9-10].

Ще під час весняного циклу святкуються: вербна неділя та Великдень. Ці свята - великі і супроводжуються постом, який на Великдень скінчується.

Великдень (день Воскресіння Ісуса Христа) - одне з найсвятіших, найрадісніших і найбільших свят у християн. Щоб краще зрозуміти велич, значення і дух свята Великодня - Паски, поглянемо на його історію. Слово "паска" походить з єврейського "перехід", що означає перехід Господнього ангела, який однієї ночі вибив усіх єгипетських первінців за те, що фараон не хотів відпустити ізраїльський народ, а перейшов мимо домів ізраїльтян, одвірки яких були помазані кров'ю однорічного ягняти (Вихід. 12:12,13,29).

Існує безліч звичаїв, традицій та обрядів святкування Великодня. Десь вони ще збереглися, десь лише тліють, якщо взагалі не згасли.

Готувалися до Великодня протягом усього великого посту. Жінки розписували писанки. Крім писанок, на Великдень готували крашанки - варені яйця, зафарбовані в один колір.

Дуже важливим і традиційним було великоднє печиво. Його пекли кілька днів: у четвер пекли "золоті" паски - для воскреслого Христа, у п'ятницю - білі паски - на пам'ять про покійних, а в суботу - з простішого тіста - паски "для людей".

У суботу ввечері господиня ладнала кошик зі стравами, які несла святити до церкви.

Воскресні торжества починалися обходом довкола церкви в супроводі дзвонів. Після утрені відбувалось освячення, і господарі з освяченим йшли додому. Перш ніж зайти в хату обходили із свяченим тричі есе господарство, щоб усе сповнилося радістю Воскресіння. Зайшовши до хати, вітали всю родину, "христосувалися", а потім сідали "розговлятися".

Здавна вважалося, що українці дуже гостинні та щедрі. Тому, за традицією, пригощали в цей день кожного, хто заходив до хати, влаштовували обіди для бідних, давали щедрі пожерти на добродійні та громадські цілі[8, с. 17-20].

Під час літнього календарного циклу святкують: Зелені свята (День Святої Трійці), Івана Купала (7 липня), Спаса.

Розглянемо детальніше свято Івана Купала. Це свято є одним із найпоетичніших і найдавніших у наших пращурів.

Оскільки наші предки обожнювали природу, поклонялися її стихіям - воді та сонцю, то, очевидно, в давнину це й було свято поклоніння життєдайним силам природи.

Про це свідчать і залишки тих обрядів, які дійшли до нашого часу, - це:

- очищення вогнем;

- обливання водою;

- ігри на березі річок та озер;.

- ворожіння;

- шукання цвіту папороті.

7 липня надвечір збиралася молодь і сплітала вінки з усяких трав. Дівчата прибирали гілку з дерева - Купайлицю (в деякій місцевості Марену) і водили навколо хороводи.

Хлопці робили Купайла - солом'яне опудало, яке потім спалювали на вогні або топили у воді.

Крім Купайла чи Марени дівчата виплітали ще віночки з квітів, які потім пускали на воду і ворожили на них.

Завданням хлопців було розпалити купальське вогнище. Для цього збиралися сухі гілки по всьому селі, особливо у дворах, де були дівчата на видані. Вогонь треба було роздобути живий - тертям палиці обралицю або викресати кресалом.

Коли вогонь розгорявся, починалися ігри та забави навколо вогнища. Кожен вибирав собі дівчину, і стрибали парами, взявшись за руки.

Після такого очищення вогнем дівчата ворожили.

Піч на Івана Купала чарівна і доленосна. За народними переказами вважалося, що в цю ніч діють надприродні сили: Русалки виходили з річок і могли досмерті залоскотати людину, лісовики плутали стежки так, що поодинокий парубок чи дівчина губилися навіть у знайомій їм місцевості.

Ще існувало повір'я, що в цю ніч квітне папороть. Тому, найвідважніші парубки намагалися відшукати цвіт папороті, бо це була чарівна квітка. Вважалося, що хто її знайде, здобуде силу перемагати всяке зло і тому відкриються всі скарби.

Вранці всі йшли, щоб покачатися по росі, тому що роса в цей день мала найбільші лікувальні властивості [8, с. 23-27].

Отже, як бачимо, свято Івана Купала - це свого роду гімн життєдайним силам природи. І хоч ми втратили давні глибинні корені цього свята, проте сама форма, поезія купальських обрядів дійшла до наших часів, і ми повинні її берегти як перлину нашої культури.

Під час зимового календарного циклу святкують: свято Катерини (7 грудня), день Святого Миколая (19 грудня), Різдво Христове (7 січня), Щедрий вечір (13 січня), Водохреща (19 січня).

Розглянемо детальніше свято Різдва Христового. Різдво Христове - одне з найбільших і найвеличніших свят в Україні.

За традицією, напередодні Різдва цілий день господиня порядкувала біля печі, адже на святий вечір на столі повинно було стояти 12 страв. Усі страви - пісні. Найголовніша обрядова страва - кутя, варилася із товченої пшениці, заправлялася медом, інколи тертим маком, горіхами.

Існував обряд на святий вечір застеляти стіл білим обрусом, під який клали запашне зілля та часник - від злих духів.

Урочисто, з молитвами ставили господарі на покуті кутю і узвар - жертву для духів. Запалювали свічку.

Нарешті, коли засяяла на небі перша зірка, вся сім'я сідала за вечерю. Спочатку їли кутю, а потім всі інші страви. Повечерявши, залишали на столі кутю та ще деякі страви і не прибирали ложок, щоб духи могли вночі прийти на вечерю.

За традицією, після вечері господарі не виходили з дому, лише малі діти носили вечерю дідусеві, бабусі та хрещеним батькам, які давали їм за це солодощі. Деякі з дітей ішли колядувати.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7



Реклама
В соцсетях
рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать