Отже, заслугою К.Ушинського є глибоке усвідомлення ним ролі вчительського мовлення в навчально-виховному процесі, визначення основних вимог до нього, а також розробка конкретних методичних рекомендацій щодо користування бесідою й розповіддю як основними словесними методами навчання молодших школярів. Знання, на думку видатного вченого, треба доводити до свідомості учня, а для цього необхідна жива мова вчителя, його вміння захопити, зацікавити, змусити розмірковувати. Мовлення вчителя, його ерудиція, вміння вчасно посилатися на яскравий переконливий факт, скористатися прислів`ям, приказкою, іноді вдалим жартом, а там, де потрібно, показати, як досліджуване мовне явище застосовується на практиці, навести приклади.
Професійне мовлення вчителя початкових класів перебувало в центрі уваги послідовників К.Ушинського - М.Бунакова, В.Вахтерова, В.Водовозова, Д.Тихомирова та ін., які поділяли погляди видатного педагога щодо необхідності досконало володіти навчальним діалогом. Заслуговує на увагу їхня спроба визначити основні якості вчительського мовлення, які узагальнено можна подати так: доступність, варіативність, ясність, простота, точність, логічність, емоційність.
Про якості вчительського мовлення свого часу говорив і Л.Толстой. Спираючись на власні педагогічні спостереження, найближче підійшовши до визначення стилістичної вправності, він справедливо відзначав: “Чим легше вчителю вчити, тим важче учням учитися. Чим важче вчителю, тим легше учням” [91, 341]. Вчений зазначає, що вчителеві необхідно суворо і вимогливо підходити до відбору лексичних засобів для повідомлення чи пояснення на уроці, уникати “незрозумілих слів,… знаходити слова простіші і доступніші”[ 91, 340].
Отже, аналіз поглядів видатних педагогів і методистів минулого дає підстави зробити висновки про те, що прогресивна наука завжди обстоювала думку про важливу соціальну значущість діяльності вчителя початкових класів і ставила високі вимоги до його підготовки - теоретичних знань та практичних умінь. На одному з перших місць було володіння професійним мовленням.
Поняття “вчительська мова” у вітчизняній науковій літературі вперше знаходимо в розвідці “Мова вчительська на Кам`янеччині” (1926 рік) В.Зборовця [34, 116].
У цей же час видатні педагоги (А.Макаренко, С.Шацький та ін.) здійснювали пошук шляхів удосконалення професійної майстерності вчителя, наголошували на необхідності високої культури його мовлення. Хоча вміння володіти усним словом не завжди виділялось як обов`язкове, все ж А.Макаренко наполегливо рекомендував особливо молодим учителям самовдосконалюватись у цьому напрямку. Він пропонував проводити етюдні роботи з метою оволодіння словесною майстерністю, культурою поведінки та спілкування з аудиторією. Адже без цих знань і вмінь “жоден вихователь не може бути хорошим вихователем, не може працювати, тому що … він не може розмовляти з дитиною, не знає, в яких випадках як треба говорити” [60, 152].
Надзвичайно великого значення надавав слову вчителя В.Сухомлинський: ”В руках вихователя слово - такий же могутній засіб, як музичний інструмент в руках музиканта, як фарби в руках живописця, як різець і мармур в руках скульптора” [88, 160]. Культура слова, за В.Сухомлинським, виховує емоційну культуру, яка впливає на загальну поведінку людини. Педагог прагнув того, щоб “це життєдайне джерело - багатство рідної мови - було відкрите для дітей з перших кроків їхнього шкільного життя”, домагався, щоб “діти відчували красу слова, дбали про його чистоту” [87, 202].
В.Сухомлинський закликає вчителів бути надзвичайно обережними, “щоб слово не стало батогом, який, торкаючись ніжного тіла, обпалює, залишаючи на все життя грубі рубці. Слово оберігає душу… тільки тоді, коли воно правдиве і йде від душі вихователя, коли воно позбавлене фальші, упередженості…”[ 86, 509].
Більшість рекомендацій стосовно вироблення цінних якостей вчительського мовлення не втратила свого значення і сьогодні.
Кожен учитель повинен володіти здоровим, неупередженим відчуттям мови (без архаїзаторства, примітивізму, пуризму), постійно стежити за змінами, які відбуваються в нормах вимови, наголошування, слововживання у зв'язку з глибшим вивченням загальнонародної мови, тенденцією до взаємозбагачення національних мов, вирівнюванням діалектів.
Готуючись до будь-якого уроку (а не лише до заняття з української мови та читання), треба не лише продумувати його зміст, порядок викладу, пояснення матеріалу, але - й це надзвичайно важливо - мовне оформлення: як, якими словами передати дітям потрібну навчальну інформацію.
Формуючи культуру мовлення учнів, педагог звертає їхню увагу на виразність, правильність, логічність мовлення, вміння користуватися мовностилістичними засобами, бачити красу живого народного слова та водночас уникати помилок, пов'язаних з негативним впливом просторічної, діалектної лексики, жаргонізмів, суржику тощо. Учитель насамперед повинен дбати про чистоту мовлення. Розглянемо докладніше цей термін.
Комунікативна якість мовлення - його чистота - отримує визначення й може бути описана на базі співвідношення мовлення з літературною мовою та моральною стороною нашої свідомості. За визначенням Б.Головіна, чистим ми називаємо таке мовлення, в якому немає чужорідних літературній мові елементів (передусім слів і словосполучень) і немає елементів мови, що відмітаються моральними нормами [22, 166]. Українське суспільство зацікавлене в здійсненні широкої системи освітніх і виховних заходів, метою яких є розвиток загальної та мовленнєвої культури людини, зокрема викорінення з мови людей мовних засобів, які руйнують її чистоту.
Які ж це засоби? На думку Б.Головіна, це територіальні та соціальні діалектизми, варваризми, вульгаризми, слова-паразити, а також канцеляризми (при вживанні у нетипових для них стилях мови) [22, 167].
Нам би хотілося доповнити точку зору цього дослідника. Чистота мовлення виявляється, на наш погляд, у трьох аспектах:
1. В орфоепії - правильна літературно-нормативна вимова, відсутність інтерферентних явищ, так званого акценту;
2. У слововживанні - відсутність позалітературних елементів: діалектизмів, вульгаризмів, канцеляризмів, плеоназмів, макаронізмів, штампів, слів-паразитів;
3. В інтонаційному аспекті - відповідність інтонації змістові та експресії висловлення, відсутність брутальних, лайливих, лицемірних ноток.
Але одразу зауважимо, що, як слушно зазначає А.Коваль, боротьба за чистоту, за культуру мови не повинна зводитися до дистилювання її, до повної "стерилізації" [42, 21]. А такі спроби, на жаль, подекуди є. Побоюючись індивідуальних авторських особливостей, своєрідності авторської мови, деякі редактори намагаються "переганяти" її через "Український правопис" та українсько-російські і російсько-українські словники, вважаючи все, чого нема в названих книгах, відхиленням від літературної норми. Тому, не відмовляючись від боротьби із засміченням мови, ми повинні свідомо ставитись і до небезпеки "пуризму" - невмотивованої причепливості до окремих мовних явищ. "Пуризм" і справжня боротьба за чистоту і виразність мови несумісні. Боротьба за чистоту мови передбачає розвиток і вдосконалення мови на широкій народній основі. А "пуристи" борються насамперед проти всього незвичного для них, не вживаного ними, без урахування того, яке місце в загальнонародній мові це мовне явище посідає і яку роль воно відіграє в тому чи іншому художньому творі [42, 22].
У наш час найголовнішими недоліками мовлення учнів є використання жаргонізмів (зокрема молодіжного сленгу) та територіальних діалектизмів. Обидва явища мають яскраво виражений психологічний аспект. “Жаргон - суперечливе мовне явище. Він захоплює дітей своєю експресивністю, незвичайністю, несхожістю на унормоване мовлення. Багато спеціалістів розглядають жаргон як засіб самоутвердження дітей, своєрідну “дитячу хворобу”, яка охоплює кожне покоління й поступово зникає. Дехто бачить у жаргонах важку мовну хворобу, з якою слід наполегливо боротися” [25, 147].
Як указує О.Бєляєв, хоча виділення діалектної лексики для вчителя не є особливо важким, про що свідчить нечасте її використання без спеціального стилістичного мотивування, однак наявність її в мовленні учнів говорить про певні недоліки в роботі вчителя, спрямованої на підвищення культури мовлення [7, 43]. І основна прогалина в цьому пов'язана, очевидно, не стільки з тим, що школяр не відчуває недопустимості вживання того чи іншого слова, скільки в тому, що він не володіє основними знаннями про межі літературної мови, про місце, яке займають діалектизми в системі лексики. Тільки усвідомлення того, що мовлення, наповнене територіальними та соціальними елементами, є свідченням мовної неграмотності та низької загальної культури може стати важливим стимулом для роботи школярів над своїм мовленням.
При цьому у формуванні мовленнєвої культури школярів в умовах діалектного оточення доречною є проблема стосунків між учителями та учнями не як протилежних полюсів, а як взаємодоповнюючих елементів одного цілісного механізму в навчально-виховному процесі. Школярі не повинні бути об'єктом навчання й виховання. Такий підхід, як зазначає К.Климова, порушує принцип спільності їхньої праці. ”Важливим є принцип максимуму того, кого навчають. Під цим принципом ми розуміємо таку організацію навчально-виховного процесу, коли навчання органічно перетворюється на самонавчання, а виховання - на самовиховання” [39, 182]. Під час навчання відбувається внутрішня перебудова особистості, яка розвиває мотивацію до пізнання, коригує ставлення до себе й інших. Учень помічає помилки не тільки в чужому мовленні, а й у своєму, зокрема діалектизми та суржик, хоча це надзвичайно важко, бо мовленнєва прив'язаність - “рефлекс материнської говірки” (термін Т.Назарової) - дуже велика.
Висока культура мовлення немислима без дотримання так званого мовленнєвого етикету, що полягає в умінні уважно, з цікавістю слухати співрозмовників, нікого не перебиваючи, тактовно включатися в розмову, докладно та зрозуміло висловлюватися. Й у цьому знову найпершим взірцем є учитель. Саме він повинен своїм прикладом дати дітям уявлення про мовленнєвий етикет.
Слід наголосити на тому, що рівень мовленнєвої культури можна набагато підвищити за умови безперервного навчання. Бо справжній учитель - це завжди учень. Потрібно постійно збагачувати й оновлювати власні знання з предмета, вдосконалювати мовлення, підвищувати його культуру.
До вчителя здавна ставилися особливі вимоги, які сформулював ще, зокрема, український письменник і педагог О.Духнович:
“1. Той, хто бажає вчити, повинен мати справжнє покликання до цієї служби.
2. Повинен мати добрі і правильні знання й відомості з того предмета, який хоче викладати іншим.
3. Повинен мати чистий і непорочний норов і процвітати доброчесностями.
4. Повинен бути вже від природи лагідним, поважним, з благородним характером муж.
5. Повинен учнів своїх любити, їхню любов також до себе заслужити.
6. Від природи треба йому володіти легким, зрозумілим способом викладати.
7. Повинен мати потрібні засоби для навчання і наставляння.
8. Повинен добрий порядок поважати” [103, 371].
Додамо:
9. Повинен досконало володіти мовою, щоб навчити своїх вихованців говорити точно, логічно, чисто, доречно, виразно, гарно (багатою, різноманітною, але небагатослівною мовою, образно й емоційно).
Мовлення вчителя повинно відзначатися такими ознаками:
· виразність - змістова, інтонаційна (й експресивна), візуальна;
· правильність - орфоепічна, граматична, орфографічна, пунктуаційна;
· чистота - що не допускає ультрапуризму (словникового, стильового чи колоритного), штучності, фальшивого професіоналізму;
· лаконізм - при збереженні змістової вичерпності, різноманітності засобів для висвітлення теми.
Такий учитель виховає учнів, які усвідомлюватимуть, що людина, байдужа до власної мови, - “дикун”, і що культура людини - це і культура її мовлення, що культура спілкування - це не лише власне добре мовлення, а й уміння вислуховувати співбесідника, етика спілкування засобами мови, і що міміка, жести (в тому числі поза), інтонація мовлення - теж засоби комунікації, які часом володіють більшою силою впливу, ніж слово. І ще усвідомлюватимуть, що спеціаліст за освітою, який робить граматичні й стилістичні помилки, не може бути справжнім спеціалістом, бо що нечітко уявляєш, то нечітко і висловлюєш, а неясно висловлюєш, бо неясно мислиш. Мова - засіб набуття і передачі знань, умова життя нації.
Шляхів до мовної досконалості безліч. Але всі вони починаються з любові до рідної мови, бажання майстерно володіти нею, з відчуттям власної відповідальності за рідну мову.
1.1 ПСИХОЛОГО-ЛІНГВІСТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ
Коли йдеться про гармонійне виховання особистості, насамперед мають на у вазі музичну освіту людини, вміння розумітися на мистецтві, знання іноземних мов, фізичний розвиток тощо. Та чи часто доводиться чути, що важко назвати людину досконалою без уміння вправно володіти рідною мовою? Але ж мова - це те що, виявляє саму сутність людини, і тому мовне виховання має бути першоелементом у цілісній системі розвитку особистості. ”Людина може володіти кількома мовами. Залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше людина має володіти, звичайно, рідною мовою” [1;12] - зазначав Б. Антоненко-Давидович, сам щиро закоханий в українське слово та глибоко переконаний в тому, що однією й тією ж мовою... можна і полову віяти, й святий вогонь викрешувати, усе залежить від того, як хто вміє володіти цим чарівним інструментом, що ним є мова. Людина повинна поціновувати таку ж відповідність змісту і форми в мовленні інших.
Виховувати мовленнєву культуру потрібно розпочинати з раннього дитинства, і чи не провідна роль у цьому належить найближчому оточенню дитини - сім'ї та вчителю початкової школи. Це середовище, в якому юній особистості передається виховний соціальний досвід народу, багатство духовної культури, національна ментальність.
Відомо, що до п'яти років дитина оволодіває 60% загального лексичного запасу, який забезпечує можливість спілкування, щоб потім розвиватись і вдосконалюватись під активним впливом соціальних факторів.
Вже у початковій школі мовленнєвий розвиток повинен спиратися на вивчення теорії, оскільки саме теорія дає систему базових лінгвістичних знань, без яких неможливе вільне і грамотне володіння як мовою, так і мовленням. Розвиток мовлення учнів не треба відокремлювати від вивчення теоретичних відомостей про мову. Він нерозривно пов'язаний з вивченням системи мови.
Знання теорії мови - ще не обов'язкова умова гарного мовлення, але знання системи мови, закономірностей функціонування її одиниць розвиває мовлення учнів, вдосконалює його. З іншого боку, усвідомлення ролі мовних засобів для розвитку мовлення є стимулом до освоєння теоретичних відомостей, мотивує вивчення мовної системи.
Щоб сформувати мовну особистість необхідно враховувати дані психології. Сучасному вчителю без подібних знань неможливо обійтися на уроках. Практика ж показує, що досить часто вчителі нехтують саме цим компонентом. Але ж спілкування - не проста передача інформації однієї особи іншій. Спілкування - це необхідна умова розвитку людини в суспільстві.
Сучасна шкільна методика навчання учнів мовлення виходить з теорії мовленнєвої діяльності, концептуальні положення якої розроблені видатними вченими Л.С.Виготським, О.М.Лєонтьєвим, О.Р.Лурією, М.І.Жинкіним та ін. Ці ідеї практично були реалізовані в працях Т.А.Ладиженської, М.Р.Львова, В.І. Капинос, Н.А.Іпполітової.
Л.С.Виготський висунув такі ідеї: мовленнєва діяльність - це знакова діяльність; мовний розвиток - процес, пов'язаний із психічним розвитком, розвитком практичної діяльності, соціальних форм поводження; розвиток знакового позначення в мовленнєвій діяльності є розвитком узагальнення за допомогою мовного знаках[19; 26].
Послідовник Л.С.Виготського О.М.Лєонтьєв, розглядаючи структуру спілкування як діяльність, виділяє такі його риси: інтернаціональність (наявність специфічної мети, специфічного мотиву); результативність, тобто ступінь збігу досягнутого результату з накресленою метою, обов'язковий соціальний контроль за процесом спілкування і його результатами [55; 95].
На основі теорії діяльності О.М.Лєонтьєва розвивається теорія поетапного формування розумових дій П.Я.Гальперина. Вона дозволяє зробити висновок про те , що навчання мови має розглядатися як навчання різних видів мовленнєвої діяльності.
У формуванні комунікативно - мовленнєвих умінь учнів можна виділити кілька етапів:
- попереднє ознайомлення з метою дії, створення необхідної мотивації;
- складання схеми передбачуваних дій;
- виконання дій у матеріальному чи матеріалізованому вигляді;
- формування дії як зовнішньо-мовленнєвої ;
- виконання дій подумки.[20; 236-277].
Ученими ( Л.С. Виготський, О.М. Леонтьєв, С.Л.Рубінштейн, І.А.Зимня) розроблені основні положення особистісно-діяльнісного підходу до навчання. „Згідно з особистісно-діяльнісним підходом у центрі навчання перебуває сам школяр, його мотиви, цілі, його неповторна психологічна індивідуальність, тобто учень як особистість. Вчитель в контексті такого підходу визначає навчальну мету уроку й організовує, спрямовує і корегує весь навчальний процес, виходячи з інтересів учня, рівня його знань і умінь”[33; 63].
Розглядаючи спілкування як організацію і керування навчальною діяльністю учнів, прихильники особистісно-діяльнісного підходу орієнтують процес навчання на вирішення школярами дослідницьких, комунікативних, пізнавальних завдань, а це вимагає визначення таких видів мовних робіт, що спрямовані на розвиток творчих здібностей учнів.
Щоб створити методику, яка б сприяла розвитку культури мовлення учнів, необхідно спиратися на моделі формування мовлення (О.Р.Лурія, О.М.Леонтьєв, І.А.Зимня), що мають деякі загальні риси: допускають наявність проміжної фази розгортання створеної раніше програми висловлення; розглядають ступені, відбивають механізми породження висловлення.
Мовлення може бути успішним, якщо воно спрямоване на досягнення визначених цілей. Основна умова породження мовлення - мотив, ”потреба виразити в мовному висловленні який-небудь зміст”[56;117].
Таким чином , розвиток мовлення, формування комунікативної компетенції необхідні для вміння контролювати правильність і доцільність своїх висловлювань, а також для вільного володіння мовою. А це в свою чергу, допомагає особистісному розвитку учня.
Психологічну основу комунікативно-мовленнєвих умінь складає теорія діяльності, тобто мовлення організоване з точки зору психології подібно до інших видів діяльності.
