Дидактичне спілкування
p align="left">Критеріями добору комунікативних засобів для вчителя є демонстрація виваженості, мудрої сили, впевненості, відкритості у спілкуванні, естетичного смаку, і що особливо важливо - забезпечення емоційної захищеності учня на уроці. Він відкритий для спілкування з учителем, відчуває психологічний комфорт, не боїться помилитися при відповіді, довіряє учителеві.

Тут важливу роль відіграє творче робоче самопочуття вчителя. Це питання висвітлили педагог Львова Ю.Л. у книзі «Творческая лаборатория учителя».

Ю. Львова переконана, що творче самопочуття педагога - це обов'язкова умова його успіху в роботі, оскільки воно дав змогу реалізувати найсміливіші творчі проекти на уроці. Це особливий внутрішній стан педагога, який дає йому можливість бути оптимістично налаштованим на взаємодію з учнями, знайти виправдану зовнішню форму подання свого «Я» на уроці, забезпечити особистісний характер спілкування - відкритий, щирий, викликати творче піднесення, збудити думку, збагатити почуття [34, с. 100 - 112].

Творче самопочуття - об'єкт уваги вчителя, готового до діалогу з учнями. Його не можна штучно створити, але подбати про власну психічну готовність до публічного спілкування з учнями - необхідно. Цього потребує культура педагогічної праці. Вчитель-майстер не байдужий до свого емоційного стану перед уроком, він знаходить у собі відповідні почуття, докладає вольових зусиль, мобілізує інтелектуальні резерви, щоб налаштуватися на потрібну емоційну хвилю, сповнити клас позитивною енергетикою свого слова, погляду, постаті, посмішки. Керуючи ходом уроку, він водночас керує і власною психічною діяльністю: розподіляє свою увагу, гальмує небажані почуття і стани, контролює невербальну поведінку, мовлення [5, с. 99-117].

Як і педагогіка співробітництва, на розвиток теорії організації активного дидактичного спілкування вплинула концепція особистісно орієнтованого навчання.

Цю проблему досліджували відомі психологи сучасності К.О. Абульханова-Славська, О.Г. Асмолов, Г.О. Балл, І. Д. Бех, В.В. Давидов, В.О. Моляко, А.В. Петровський, В.В. Рибалка, В.В. Сталін, В.О. Татенко, Т.М. Титаренко, І. С. Якиманська.

Філософсько-педагогічні аспекти особистісно орієнтованого навчання у вітчизняній педагогіці визначили С.У. Гончаренко, І. А. Зязюн, О.В. Киричук, В.Г. Кремень, О.Я. Савченко та інші.

Ягупов В.В. стверджує, що «під час конструювання і реалізації навчального процесу виявляється суб'єктний досвід кожного учня, його соціалізація в умовах освітньо-виховних систем, бо «в межах особистісного підходу суттєво змінюються орієнтири, за якими відбувається життя людини та її взаємодія з соціальним середовищем і професійними подіями. Саме діяльність стає засобом розвитку людини, а якщо вона не забезпечує цього розвитку, не задовольняє потреб людини, вона повинна прагнути її змінити» [55, с. 179]. Цього можна досягти тільки шляхом упровадження в навчальний процес нової педагогічної технології, в основі якої - розуміння, активний діалог, самоуправління, взаєморозуміння, які передбачають суб'єкт-суб'єктні взаємини між педагогами та учнями. Наприклад, розуміння передусім передбачає спілкування, співпрацю, рівність позицій, емпатію» [71, с. 274].

Прихильники особистісно орієнтованого навчання наголошують на необхідності організації активного дидактичного спілкування на рівні «вчитель - учень» та «учень - вчитель» як умову становлення учня як суб'єкта навчального процесу. Велика увага приділяється вибору стилю спілкування, методів та прийомів спілкування, подоланню різноманітних бар'єрів спілкування.

І. Зязюн зазначає, що засоби організації особистісно орієнтованого навчання у вчителів різні, проте є загальні умови їхньої діяльності, які сприяють залученню учнів до діалогу. Серед них:

1. Учитель будує навчання з урахуванням індивідуальних, вікових особливостей сприймання теми дітьми; попередньо він ніби відтворює її очима школярів, аналізує з погляду їхніх можливостей, потреб, інтересів; визначає важливість для них теми. Це дає йому змогу мотивувати урок не стільки потребою виконання вимог загальної навчальної програми, скільки необхідністю розвитку учнів, формування їх як особистостей. Мотивація теми уроку, в свою чергу, сприяє створенню в учнів позитивних когнітивних установок, свідомому засвоєнню матеріалу.

2. Учитель здійснює навчання з постійним опертям на досвід учнів, на здобуті знання, які вони вже самостійно ретранслюють на уроці як власну цінність, вкладаючи у здобуття нового для всіх знання. Самі учні є носіями нової інформації для своїх товаришів - вони виступають із самостійно підготовленими доповідями, рефератами, аналізом власної пошукової діяльності.

3. Навчальна діяльність учителя спонукає учня до ведення внутрішнього діалогу - діалогу із самим собою під час пошуку відповіді на запитання, власної оцінки. Потім внутрішній діалог переводиться в зовнішній - бесіду, дискусію тощо. Цікавий урок спонукає учня до внутрішнього діалогу й після його закінчення, та це вже, як зазначають психологи, показник особистісного зростання школяра.

4. У навчанні враховується співвідношення між успіхом і невдачею учня. Це важливо, бо дає кожній дитині можливість відчути успіх, а в разі невдачі - зрозуміти її причини, побачити власні прорахунки; оцінка діяльності учня не гальмує його пізнавальної активності, а орієнтує на виявлення в собі резервів її успішного здійснення. Вчитель сприймає оцінку як засіб не покарання учня за помилки, а стимулювання розвитку його самосвідомості, вміння аналізувати і оцінювати свою навчальну діяльність.

Незважаючи на те, що проблема організації активного дидактичного спілкування на рівні «вчитель-учень» викликала інтерес і розвивалася у працях багатьох педагогів, вона продовжує досліджуватися і в наш час. Багато вчителів шукають способи підвищення ефективності дидактичного спілкування, можливості його оптимального поєднання з іншими методами навчання, що дало б змогу підвищити якість навчального процесу в цілому. Адже навіть для того, щоб організувати групову роботу чи будь-яку форму інтерактивної моделі навчання, суть якої в тому, що навчальний процес відбувається за умови постійної взаємодії всіх учнів, необхідно сформувати в учнів вміння ставити запитання та відповідати на них, шукати невідоме у навколишньому світі, розвивати в учнів пізнавальні інтереси. Усе це можливе лише за організації активного дидактичного спілкування на рівні «вчитель - учень». Тому ця проблема залишається актуальною й сьогодні.

1.2 Характеристика основних понять досліджуваної проблеми

«Для визначення характеру навчання треба виділити в ньому найважливіше і найсуттєвіше. Головним і суттєвим є те, що навчання відображає два ряди відношень, що воно складається з двох аспектів. Перший аспект відображає потреби і культурний розвиток суспільства, другий - ставлення до навчання учнів», - писав Огородников І.Т. [58, с. 220].

Таке пояснення вказує на велику роль у навчанні складного й різноманітного впливу широкої низки об'єктивних і суб'єктивних факторів навчального процесу у їх нерозривній цілісності. Учень при цьому виступає не як об'єкта, а як активний фактор, суб'єкт цього процесу.

Сучасна концепція освіти будується на засадах гуманізації та демократизації освіти. А тому організація активного дидактичного спілкування на рівні «вчитель-учень» неможлива без усвідомлення значення цих понять.

Термін «гуманізм» (лат. Humanus - людяний) означає «ставлення до людини як до найвищої цінності, захист права особистості на свободу, щастя, всебічний розвиток і прояв своїх здібностей». Наприкінці 80_х років XX століття науковий термін «гуманність» подається як принцип світогляду, в основі якого лежить переконання в безмежних можливостях особистості та її здатності до вдосконалення, до формування власної волі та захисту громадянських прав. На початку 90_х років поняття «гуманність» використовується у значенні «повага до людей», до їхньої гідності, піклування про їх добробут [71, с. 300].

Т. Панфилова характеризує поняття гуманізму як «історично зумовлену систему поглядів, яка визначає людину самодостатньою цінністю, розглядає її як свідомий об'єкт своїх дій, розвиток якого за законами власної діяльності є необхідною умовою розвитку суспільства» [71, с. 300].

Визначення гуманізації освіти подається в «Українському педагогічному словнику» С. Гончаренка. Це поняття він розглядає так: «Гуманізація освіти - центральна складова нового педагогічного мислення, яка передбачає перегляд, переоцінку всіх компонентів педагогічного процесу у світі їхньої людинотворної функції. Гуманізація освіти означає повагу школи, педагогів до особистості дитини, довіру до неї, прийняття її особистісних цілей, інтересів і запитів; створення максимально сприятливих умов для розкриття й розвитку здібностей і обдарувань дитини, для її повноцінного життя на кожному з вікових етапів, для її самовизначення. Гуманізація освіти основним смислом педагогічного процесу вважає розвиток учня. Шляхи гуманізації освіти: формування відносин співробітництва між усіма учасниками педагогічного процесу, виховання в учасників педагогічного процесу морально-емоційної культури взаємовідносин; формування в учнів емоційно-ціннісного досвіду розуміння людини; створення матеріально-технічних умов для нормального функціонування педагогічного процесу, що виховує гуманну особистість; щиру, людяну, доброзичливу милосердну, із розвинутим почуттям власної гідності й поваги до гідності іншої людини» [14, с. 76].

А. Швейцер пише: «Під гуманністю, людяністю ми розуміємо по-справжньому добре ставлення людини до свого ближнього» [69, с. 508 - 509].

У широкому розумінні під гуманізмом розуміють прагнення до людяності. На конференції, яка була присвячена створенню Гуманістичного інтернаціоналу, секретар з міжнародних зв'язків цієї організації Г.Уіндобро визначив це такі аспекти гуманізму, як «гуманітарне піклування про благополуччя людей, народів чи сукупне окреслення гуманітарних і суспільних дисциплін» [71, с. 300]. Гуманізація національної системи освіти полягає в утвердженні особистості учня як найвищої соціальної цінності, в найповнішому розкритті її здібностей та задоволенні різноманітних освітніх потреб, забезпеченні пріоритетності загальнолюдських і громадських цінностей, гармонії стосунків учня і довкілля на основі засвоєння широкого кола гуманітарних знань, сприянні його самоактуалізації в умовах професійної діяльності.

Основні напрями гуманізації та гуманітарізації освіти визначені у Концепції національного виховання.

Гуманізм у дидактичному процесі реалізується в суб'єктній взаємодії педагога й учня. Педагог повинен:

– виховувати особистість; виявляючи чуйність і уважність до її слабких сторін, тактовно виправляти помилки, стимулювати і невстигаючих і сильних учнів до подолання труднощів навчально-пізнавальної діяльності;

– збуджувати інтерес до загальнонаукових знань, розширення загального кругозору і розвитку творчих здібностей, використання знань, навичок і вмінь у діяльності;

– враховувати самобутність кожного учня, його соціальні, психічні, психофізіологічні особливості, життєва настанови, ставлення до навчально-пізнавальної діяльності;

– враховувати та стежити за розвитком кожного учня як особистості;

– формувати персональну відповідальність учня за власні успіхи, успіхи класу, товаришів;

– допомагати учневі пізнати самого себе, тобто сприяти реалізації сократівського принципу «Пізнай самого себе». [71, с. 301].

«Демократизація освіти - принцип реформування освіти в Україні на демократичних засадах, який передбачає децентралізацію, регіоналізацію в управлінні освітою, автономізацію навчально-виховних закладів у вирішенні основних питань діяльності, поширення альтернативних (приватних) навчально-виховних закладів, перехід до державно-громадської системи управління освітою, співробітництво «вчитель - учень», «викладача - студент» у навчально-виховному процесі» [14, с. 85].

Розгорнуту характеристику суті принципу демократизації в освіті дав В. Ягупов. За його словами: «Принцип демократизації в навчанні визначається змінами, що відбуваються в суспільному житті України, а також у системі освіти розвинених країн».

Особистісний (гуманістичний) підхід у навчанні передбачає обов'язковість демократичних взаємин між педагогом і учнем. Тільки за таких умов можна формувати у молодих людей усвідомлену громадянську позицію, готовність до соціальної творчості, участі в демократичному суспільному управлінні, відповідальності за долю Батьківщини і світу.

Наша освіта сформувалася під впливом загальної радянської школи, яка орієнтувалася на авторитарну парадигму. Тому дидактика стала «бездітною» наукою, де все було правильно і обґрунтовано, окрім почуттів і переживань учня - суб'єкта учіння, який є рівноправним учасником процесу навчання.

Демократизацій суспільного життя в Україні детермінує демократизацію освітньої сфери, яка, своєю чергою, безпосередньо позитивно впливає на зміст і процедуру педагогічного процесу. «Демократизація навчального процесу передбачає оновлення змісту освіти, її наповнення загальнолюдськими та громадянськими цінностями, перебудову процесуальної сторони навчально-пізнавальної діяльності учнів, яка має бути спрямована на встановлення суб'єктних взаємин між педагогами й учнями.» - пише Ягупов В.В.

Демократизація процесу навчання означає:

– звернення до людини, тобто до особистості учня як суб'єкта учіння;

– повагу до особистості учня як саморегулювальної, саморозвиткової та самодіяльної системи;

– співробітництво педагогів і учнів як суб'єктів учіння, де останні є повноправними учасниками навчального процесу і творцями власного самовдосконалення;

– розкріпачення особистості учня, розвиток його внутрішньої свободи й почуття власної гідності;

– колективний аналіз навчальне-пізнавальної діяльності та добір найбільш оптимальних умов його вдосконалення;

– подолання формалізму і бюрократизму в навчальному процесі;

– дбання про розвиток потенційних можливостей і здібностей учня як особистості;

– визнання єдності індивідуального і колективного начал у навчанні.

Отже, демократизація навчального процесу має ґрунтуватися на взаємопов'язаній діяльності педагогів і учнів, яка базується на демократичних принципах спілкування. Власне, стиль спілкування педагогів, першою чергою, визначає спрямованість дидактичного процесу. Є спеціальні прийоми та способи для розвитку такого спілкування. Це методи активізації навчально-пізнавальної діяльності, діалогічні методи навчання, де всі учасники спільно, творчо вирішують завдання. [71, с. 303 - 304].

Саме такий зміст ми вкладаємо у поняття гуманізації та демократизації освіти.

Отже, твердження про визначальну роль учителя у керуванні навчальним процесом вірне лише в тому розумінні, що цілі навчального процесу можна послідовно і повністю реалізувати лише тоді, коли вчитель поважає, заохочує, скеровує активну діяльність учнів [58, с. 20].

Звідси випливають нові ознаки та межі поняття «навчальний процес». Його треба розуміти як єдність навчання та учіння. «Навчання - це діяльність учителя, яка полягає в тому, що вчитель подає учням навчальний матеріал, допомагає їм спостерігати певні предмети та явища, спрямовує їхню роботу під час засвоєння та застосування знань, під час перевірки засвоєння знань, умінь та навичок.

Учіння - це свідома діяльність учнів, якою керує вчитель. Полягає ця діяльність у тому, що учні спостерігають певні предмети та процеси, слухають пояснення вчителя, усвідомлюють ті чи інші факти, предмети, явища і їх взаємозв'язки, про себе узагальнюють факти, закріплюють і застосовують знання відповідно до настанов учителя» [17, с. 48].

Загальна ознака єдності навчального процесу чіткіше виражена в іншому визначенні, де наголошується на активній і різноманітній діяльності учнів у процесі учіння, а також на взаємозв'язку навчання й учіння: «Учні засвоюють навчальний матеріал, моральні та соціальні принципи, моральні ставлення, оволодівають уміннями та навичками. Спочатку в них формується первинне розуміння предмета, первинні навички у здійсненні розумових та моторних операцій (початкова стадія навчання). Далі знання та вміння закріплюються шляхом повторення і виконання вправ, застосування їх на практиці і перевіркою. Під час учіння учні охоплені різноманітною діяльністю: слухають лекції, беруть участь у бесідах, вчать матеріал за підручниками, виконують домашні завдання, готують реферати, проводять досліди, експериментують, думають над тими чи іншими проблемами і самостійно шукають шляхів їх розв'язання, працюють, граються тощо» [58, с. 40].

«Учіння учнів не можна розуміти як спонтанний процес, як діяльність, що розвивається сама собою. Вчитель, інструктор і вихователь спрямовують цей процес, навчають. Навчання - це планомірний і організований процес, що відкриває шлях до культурних надбань і здобутків наукового пізнання, до їх застосування в практичній діяльності і у виробленні норм моральної поведінки. Навчати означає керувати учінням» [58, с. 22].

Навчання і розвиток особистості учнів дуже тісно пов'язані між собою. Навчання як цілеспрямований, систематичний і організований процес ведення учнів від незнання до знань має виходити з природного розвитку дитини, враховувати закономірності цього розвитку і на їх основі забезпечувати подальший всебічний розвиток її особистості.

В традиційній дидактиці учіння розумілося, а на практиці здійснювалося під впливом його механічних тлумачень у психології (Ебінгуаус, Вундт та інші). Воно являло собою засвоєння певного комплексу готових знань шляхом заучування, яке здійснювалося відповідно до закономірностей поєднання уявлень (асоціацій) у свідомості учнів.

Таке розуміння суті учіння як простого рецептивно-репродуктивного процесу зумовлювалося загальним розумінням особистості учня як простого об'єкта педагогічного процесу. Сучасна теорія навчання, збагачена новими досягненнями психології, виходить із нового визначення поняття і суті навчання. За цим визначенням головною ознакою навчання є активність, продуктивність і творчість того, хто вчиться. У психології суть учіння визначається як зміна дій, які відбуваються на основі вироблених умінь та навичок і сприяють набуванню досвіду, розвитку здібностей, формуванню особистості і виробленню основ світогляду. В цьому розумінні учіння розглядається як форма діяльності, в якій поведінка і психічні особливості індивіда змінюються не тільки під впливом зовнішніх умов, а й залежно від наслідків його власних дій.

Те, що вказаним ознакам суті учіння надається виняткового значення, не означає, що з процесу учіння вилучаються такі важливі прийоми, як моторне, сенсорне та вербальне учіння. Не означає це також і нехтування учінням, що здійснюється за допомогою запам'ятовування. Учіння завжди було пов'язане із запам'ятовуванням: запам'ятовування фактів, утримування матеріалу в пам'яті, запам'ятовування і відтворення засвоєних уявлень - все це становить органічну складову частину учіння. Запам'ятовування - це не єдина і не головна мета відношення «мета - зміст навчання» виразно виявляється в площині конкретизації цілей у змісті навчальних предметів. [58, с. 29 - 30].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12



Реклама
В соцсетях
рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать