Історія соціально-економічної географії світу

Історія соціально-економічної географії світу

Етапи розвитку соціально-економічної географії

Щоб пізнати себе, кожна наука повинна вивчати й аналізувати історію свого формування, починаючи від витоків і закінчуючи сучасним періодом. Цей процес полягає у пошуках джерел формування науки, з'ясуванні причин її виникнення, проведенні періодизації, встановленні найважливіших тенденцій і закономірностей розвитку. Усе це дає можливість пояснити сучасний стан і структуру науки, її фундаментальні положення, здійснити прогноз подальшого розвитку.

Наука виникає і розвивається внаслідок потреб суспільства у достовірній інформації. Отже, суспільні потреби є головним рушієм розвитку наукового знання в цілому і СЕГ зокрема.

Серед усього розмаїття суспільних потреб відзначимо потреби різних народів і країн в обміні своїх товарів на товари інших народів і країн. Проблеми товарообміну породили торгівлю і подорожі. Під час цих подорожей, а також військових походів велися спостереження, робилися записи, в яких подавалися відомості про природу, народи, їх культуру, традиції та заняття.

В історії географії в цілому і СЕГ зокрема виділяється декілька періодів:

1. Класичний (від стародавніх часів до кінця ХVІІ століття).

2. Новий (ХVІІІ - перша половина ХІХ століття).

3. Новітній (від другої половини ХІХ століття).

Класичний період започаткований у стародавній Греції. Тоді були закладені засади нашої науки та написані фундаментальні праці з географії тогочасного світу. Але все-таки слід мати на увазі, що ще до давніх греків наукові географічні відомості нагромаджувалися у багатьох інших осередках світової і регіональної цивілізації: у Вавилоні і Шумерії, Єгипті і Фінікії, а також Китаї. Заслуга греків полягає у систематизації і поширенні цієї інформації. Так у Європі виник грекоцентризм, а у світі - європоцентризм.

Оскільки класичний період був досить тривалим у часі і різноманітним за джерелами інформації, то цілком логічно виділити в ньому певні етапи:

а) давньогрецько-римський (або античний) (VІ ст. до Р.Х. - V ст. після Р.Х.);

б) арабський (VІ - ХІV ст. після Р.Х.);

в) Великих географічних відкриттів (ХV - ХVІІ ст.).

Їм відповідають головні осередки розвитку географії: першому - давня Греція, другому - Близький і Середній Схід, третьому - Західна Європа.

Давньогрецько-римський етап характеризується розвитком СЕГ всередині неподільної тоді географії і наукового знання в цілому.

Питання про «батька географії» досить непросте і остаточно не розв'язане до цього часу. Дехто навіть пропонує вважати «батьком географії» Гомера, який ще у ХІІ столітті до Р.Х. написав «Одіссею», що є художнім географічним описом мандрівок відомим на той час світом. Серед видатних вчених давньої Греції і Риму, внесок яких у становлення географії є незаперечним, виділяються постаті Геродота, Аристотеля, Ератосфена, Страбона, Птолемея.

Геродот (485-425 рр. до Р.Х.) багатьма вважається «батьком географії» все ж таки помилково, насправді він був «батьком історії». Найвідоміша Геродотова праця - це «Історія», у четвертому томі якої, до речі, міститься країнознавчий розділ, присвячений Північному Причорномор'ю (напевно, це є найдавніша документальна згадка про територію України-Скіфії).

Аристотель (384-322 рр. до Р.Х.) вперше вжив термін «географія». Від нього географія тривалий час розумілася як наука про креслення, виготовлення карт, тобто як картографія.

Ератосфен (275-195 рр. до Р.Х. ) з Олександрії має, напевно, найбільше підстав вважатися справжнім науковим «батьком географії», його головна праця так і називається: «Географічні записки». В ній містяться цікаві ідеї стосовно «сфагід» (районів у сучасному розумінні). Ератосфен прославився надзвичайно точними вимірами розмірів Землі, які значно випередили свій час.

Якщо Ератосфена можна визнати батьком неструктурованої географії взагалі, то Страбон (64 р. до Р.Х.-24 р. після Р.Х.) може вважатися батьком суспільної географії. Він написав видатну сімнадцятитомну працю «Географія», в якій обґрунтував віднесення всієї географії до суспільних наук, а також розвинув ідею територіальних відмінностей (районів). Страбон назвав Землю «домом людства», закладаючи таким чином велику екологічну ідею в географічні дослідження (по суті, Страбон передбачив появу геоекології в сучасному розумінні цього терміну).

Нарешті, Птолемей (90-168 рр. після Р.Х.) - відомий астроном, математик, картограф і комплексний географ. Він не тільки обґрунтував геоцентричну систему Всесвіту, але і зробив першу спробу класифікації географічних наук. Птолемей у фундаментальній праці «Керівництво з географії» розділив географічне знання на власне географію (загальну географію - науку про кількісні характеристики Землі) і хорографію (описову науку про якісні характеристики окремих територій).

До важливих досягнень давньогрецько-римського етапу слід віднести:

а) висунення цілої низки теоретичних положень, що отримали підтвердження і розвиток у пізніші часи (поділ географії на загальну і описову (регіональну), ідеї кулястості Землі, наявності теплових поясів, географічних районів тощо);

б) започаткування міцних традицій застосування історико-генетичного і порівняльно-географічного методів дослідження;

в) опис відомих земель, або «ойкумени» (заселених земель).

Безпосередньою спадкоємицею старогрецької стає арабська географія. До речі, саме від арабів географічні ідеї давньої Греції і Риму «повернулися» потім у Європу, яка втратила їх у середньовіччя.

Арабський етап класичного періоду пов'язаний з арабо-ісламською експансією на величезних просторах - від Індії до Іспанії з північною Африкою включно.

Інформацію про світ араби черпали з двох джерел: вони переклали арабською мовою більшість греко-римських праць і самі багато подорожували. Араби були добрими картознавцями, будуючи свої картографічні праці на основі проекцій Птолемея (конічних і стереографічних). Загалом арабські дослідники вміло поєднали знання з математики й астрономії з географічними знаннями. Цим вони розвинули ідеї Птолемея, що пізніше сприяло розвитку хорологічного напрямку в економічній географії та формуванню математичної географії.

Видатний арабський географ Ібн Гордадбег у Х столітті написав «Книгу шляхів і країн», в якій подано в тому числі і стислий опис території сучасної України. Аль-Біруні в ХІ столітті першим серед середньовічних вчених висловив думку про рух Землі навколо Сонця. Ідрісі у ХІІ столітті написав «Нову географію» та «Розважний і корисний посібник для бажаючих здійснити навколосвітню подорож», де були описані всі відомі на той час країни Європи, Азії та Африки (цю працю, напевно, слід вважати першим науково-популярним географічним твором).

Загалом арабські дослідники виправили багато географічних помилок древніх греків: довели, що Індійський океан не замкнений басейн; уточнили географічні координати визначені ще Птолемеєм та ін. Для методології СЕГ дуже важливою була думка Ібн Гальдуна (ХІV - початок ХV століття) про те, що спосіб життя і заняття людей більше залежать від їх культури, ніж від природного довкілля.

Відзначимо, що певні тогочасні географічні відомості країнознавчого характеру містяться також у працях перських та китайських вчених.

Епоха Великих географічних відкриттів починається у ХV столітті. Центр географічної думки переноситься у Європу, де в надрах феодального суспільства починають розвиватися капіталістичні відносини. Найвизначнішими географічними відкриттями цього етапу стають відкриття Христофором Колумбом Америки (1492), відкриття шляху в Індію навколо Африки Васко да Гамою (1497-1498), перша навколосвітня подорож Фернандо Магеллана (1519-1522).

Великі географічні відкриття і зародження капіталізму ведуть до поглиблення географічного поділу праці. Це посилює потребу в економіко-географічних знаннях. Першою суто економіко-географічною працею можна вважати «Опис Нідерландів» італійського дослідника Лодовіко Гвіччардіні (1483-1540). Але в епоху Великих географічних відкриттів розвиток географії відбувався не тільки вшир. Кількісний приріст знання за рахунок нововідкритих країн і народів сприяв розвитку країнознавства та певним теоретичним узагальненням.

Першою теоретичною працею на терені географії, яка власне і підбиває підсумки всього класичного періоду, є «Всесвітня географія» голландського вченого Бернгардта Вареніуса (1622-1650). Його концепція полягала в поділі географії на генеральну (або загальну) і спеціальну (або особливу). Загальна географія вивчає закономірності розвитку і поширення географічних явищ, а спеціальна здійснює опис (характеристику) окремих частин земної поверхні, незалежно, природні вони чи суспільні. Вареніус показав тісні зв'язки між цими двома складовими географії: одна не може існувати без іншої. Цікаво, що в структурі спеціальної географії Вареніус виділяв «людський» розділ. Хоча це була ще не зовсім СЕГ, але вже пропонувалося досліджувати склад населення, особливості його життя, мову, релігію, торгівлю, міста, політичний устрій країн та інші суспільні аспекти.

Важливими подіями, що завершували класичний період формування і розвитку географії, стали також виготовлення першого глобуса Мартіном Бехаймом у 1490 році та видання Герардом Меркатором повноцінних карт світу у 1538 і 1569 роках, відомих своїми оригінальними проекціями (серцевидна і прямокутна).

Новий і новітній періоди займають порівняно невеликий відрізок часу по відношенню до класичного. Їх досить важко розділити, бо всі основні тенденції, закладені у новому періоді, були закріплені і розвинуті в новітньому. В зв'язку з цим О.І. Шаблій пропонує ділити всю історію географії на класичний і некласичний періоди, а вже в межах останнього виділяти новий, новітній та інші етапи. До того ж, багато яскравих персоналій географії за роками свого життя відносяться одночасно до обох цих періодів.

Новий період починається після епохи Великих географічних відкриттів, яка підготувала корінні зміни у географічній науці. Хоча слід відзначити, що великі відкриття відбувалися й у ХVІІІ (відкриття Австралії у 70-х роках), й у ХІХ (відкриття Антарктиди у 20-х роках) століттях, проте це вже не вносило істотних змін у загальну географію (просто відбувався певний розвиток географії вшир).

Нагромадження географічних знань з часом веде до їх диференціації. У ХVІІІ ст. формується камеральна статистика. Її створюють професіональні географи разом з діловими людьми, які займалися торгівлею, промисловим виробництвом, фінансами.

Цей напрям обґрунтовується у працях німецьких географів Г. Ахенваля (1749 р.) та А.-Ф. Бюшінга (1754 р.). Дисципліна починає викладатися у багатьох європейських університетах. У підручниках із камеральної статистики описувалися території держав, їх адміністративний устрій, галузі господарства, бюджет, фінансова система і навіть збройні сили. Все це супроводжувалося всілякими відомостями, цифровими довідками. Власне, це були ще не відокремлені та не структуровані економічна, політична і військова географія, зібрані під одним «дахом». Антон Фрідріх Бюшінг видає у 1792 р. шеститомний «Новий землеопис» («Neue Erdbeschreibung»), в якому подано комплексну характеристику країн Європи. Ця праця тривалий час слугує своєрідним зразком, еталоном робіт з камеральної статистики.

Основним методом камеральної статистики була робота з цифровим матеріалом. Нагромаджений нею досвід та винайдені методи обробки цифрової інформації згодом стали надбанням нової науки - статистики, яка відійшла до економічних наук.

З розвитком міжнародного поділу праці й міжнародної торгівлі зросли вимоги до знань про сировинні ресурси, стан внутрішнього ринку країн світу. Підприємцям хотілося більше знати про номенклатуру і собівартість вироблених товарів, можливості організації виробництва нових видів продукції, ймовірні ціни на неї та ін. Це зумовило формування комерційної географії. Її батьківщиною стала Франція, де у 1723 році вийшла «Комерційна енциклопедія» Жан-Жака Саварі, а з 1740 року курс комерційної географії став читатися у Лілльському університеті.

Перша кафедра географії створюється в Німеччині (Берлін, 1820), її очолює Карл Ріттер (1779-1859), автор дев'ятнадцятитомного видання «Землезнавство у його відношенні до природи та історії людини або Загальна порівняльна географія». К. Ріттер наполягав на формуванні комплексного підходу у географічній науці, надаючи перевагу регіональним, а не галузевим дослідженням. Він трактує Землю як «спільний дім людства», розкриваючи географічні особливості взаємозв'язку людини і природи. Згідно його концепції історія народів залежить від розвитку природного середовища, а історія природи накреслена «вищою істотою». Вслід за Іммануїлом Кантом (1724-1804), Карл Ріттер вважає географію просторовою наукою, тому до деякої міри протиставляє географічні методи історичним.

Не дивлячись на певні помилки, К. Ріттер займає почесне місце в історії географії за видатний внесок у розробку порівняльно-географічного методу. Можна стверджувати, що він разом з відомим німецьким мандрівником Олександром Гумбольдтом «відшліфували до блиску» цей провідний географічний метод дослідження.

Олександр Гумбольдт (1769-1859) - один з фундаторів наукового країнознавства, видатний вчений, що розкрив широтну зональність і висотну поясність у розподілі тепла і вологи на Землі. Його подорожі в Анди, Сибір, Казахстан, на Урал досі слугують зразком польових географічних досліджень.

Новий напрям в економічній географії започаткував німецький політеконом Йоганн фон Тюнен (1783-1850). У 1826 р. він опублікував працю «Ізольована держава в її ставленні до сільського господарства і національної економіки». Дослідивши вплив таких факторів, як виробничі і транспортні витрати, родючість ґрунтів і властивості сільськогосподарських культур, Йоганн Тюнен створив модель просторового розміщення систем сільського господарства навколо центру споживання (ринку) сільськогосподарських продуктів. Сутність її полягає в тому, що в залежності від відстані до ринку (центру абстрактної ізольованої держави) змінюється спосіб використання землі і система ведення сільського господарства.

Як економіко-географ, Й. Тюнен набагато випередив свій час, по суті створивши універсальну просторову модель розміщення сільського господарства (див. рис. 2.1.). Саме за допомогою такої агрогеографічної моделі Й.Тюнена по сьогоднішній день вивчаються кільцеві приміські зони.

Пізніше ідеї моделі Й. Тюнена були перенесені й на інші види людської діяльності - промисловість, сферу послуг (А. Вебер, А. Льош, В. Кристаллер). Так були започатковані основи теорії розміщення виробничих сил або, іншими словами, географічного поширення процесів створення і споживання матеріальних благ.

Розміщення виявилося поняттям далеко не таким простим й чітким, як це здається з першого погляду, а витікає ця властивість з його багатоаспектності. Тривалий час «розміщення населення і господарства» залишалося центральним поняттям економічної географії і в такому вигляді навіть ввійшло до багатьох державних документів.

Умовні позначення: 1 - місто; 2 - товарне городництво і садівництво; 3 - інтенсивне лісове господарство; 4 - молочне тваринництво; 5 - зернове господарство; 6 - екстенсивне м'ясне скотарство; 7 - землі, що мало використовуються.

Рис. 2.1. Агрогеографічна модель Й. Тюнена

До завершення нового періоду латинська мова практично втратила свою панівну роль, яку вона відігравала у науковому житті середньовіччя. На арену вийшли національні мови. Почали формуватися національні географічні школи. Ще одним важливим наслідком нового періоду є виникнення громадських об'єднань професійних географів і тих, хто цікавиться географією - Географічних товариств. Перше Географічне товариство створено 1821 року у Парижі. У 1828 році з'являється Географічне товариство в Берліні, 1830 р. - у Лондоні, 1838 р. - у Ріо-де-Жанейро, 1839 р. - у Мехіко, 1845 р. - у Санкт-Петербурзі.

Серед національних географічних шкіл, сформованих ще у нові часи, слід відзначити велику роль німецької, яка домінувала у світі до Першої світової війни, а також французької («географії людини»). Англійська і американська географічні школи оформилися суттєво пізніше - вже у новітньому періоді.

Становлення і розвиток російської школи економічної географії пов'язані найперше з країно- та краєзнавством. Це обумовлювалося величезними євразійськими просторами, що їх займала Російська Імперія. Значного розвитку набули теорія і практика економіко-географічного районування держави. Отже, економіко-географічне забезпечення регіонального управління здобуло в Росії пріоритет. Яскравими представниками цього напрямку були І.К. Кирилов (1689-1737), В.М. Татищев (1686-1750), М.В. Ломоносов (1711-1765).

Новітній період при детальному вивченні можна розділити на три досить умовні часові відрізки-етапи:

а) до Першої світової війни;

б) міжвоєнний;

в) після Другої світової війни і до нашого часу.

Час до Першої світової війни характеризується остаточним поділом географії на фізичну та соціально-економічну з подальшою їх диференціацією. Географія в університетах зрівнюється з іншими дисциплінами викладання (спочатку в Німеччині у 70-х роках ХІХ століття). Масово виникають кафедри географії, очолювані фаховими географами. Перша на території України кафедра географії з'являється у 1882 р. у Львівському університеті. Її перший очільник - професор Антоній Реман (випускник Ягеллонського університету). Першим українцем - доктором географії став Григорій Величко (1889 р.). У Київському університеті Святого Володимира (зараз - ім. Тараса Шевченка) кафедра географії виникла у 1891 р. А вже на початку ХХ століття відомі учні В.В. Докучаєва - А.М. Краснов (1862-1914) та Г.І. Танфільєв (1857-1928) організували кафедри географії у Харківському та Новоросійському (Одеському) університетах відповідно.

У цей час остаточно оформлюються і зміцнюються національні географічні школи.

До засновників німецької національної школи поруч з К. Ріттером належить Фрідріх Ратцель (1844-1904). Він є фундатором антропогеографії (до числа його видатних праць входить двохтомник «Антропогеографія», де узагальнені дані про розселення людства, характер поселень, господарської діяльності і побуту населення у зв'язку з відмінностями навколишнього географічного середовища) та засновником політичної географії (перша в світі монографія «Політична географія» (1897), в якій Ф. Ратцель географічними умовами пояснює особливості політичної історії різних держав, їх протиріччя і конфлікти). Ф. Ратцель залишається визнаним науковим батьком сучасної політичної географії, незважаючи на методологічні помилки у створенні «організменної» теорії держави.

Засновниками французької школи СЕГ виступають Елізе Реклю (1830-1905) та Поль Відаль де ла Блаш (1845-1918).

Елізе Реклю до того ж можна вважати засновником сучасного країнознавства. Він був редактором і одним з авторів дев'ятнадцятитомної праці «Нова Всесвітня географія. Земля і люди» (1876-1894 роки). Це була перша в історії географії праця, де вміщено опис усіх країн планети на базі достовірних наукових даних. В ній зокрема є розділи, присвячені Україні, їх до сьомого тому видання готував Михайло Драгоманов.

Знаменитим став вислів Е. Реклю щодо зв'язків географії з історією: «Географія стосовно людини є нічим іншим, як історія у просторі, так точно, як історія є географією у часі». В цій образній формі вчений висловив геніальну думку про історичний метод у географії, зокрема в країнознавстві, й про географічний метод в історії.

Страницы: 1, 2



Реклама
В соцсетях
рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать