лізе Реклю та його близький товариш і співробітник Лев Ілліч Мечников (емігрант з Російської імперії, брат якого - відомий фізіолог та медик Ілля Мечников залишився працювати в Одесі) вводять до наукового обігу поняття «географічне середовище». Заслуговує на увагу книга Л.І. Мечникова «Цивілізація та великі історичні річки», написана з позицій географічного детермінізму.

Поль Відаль де ла Блаш головну увагу звертав на характерні особливості пристосування життя людей до своєрідних умов географічного середовища, реалізацію місцевих природних можливостей господарства у процесі історичного розвитку окремих територій. Його робота «Географія людини як частина географії життя» (1903) започаткувала формування школи географії людини у Франції. Головна ж праця «Принципи географії людини» побачила світ вже після смерті автора у 1922 р. Школі географії людини не був властивий жорсткий, майже фаталістичний детермінізм Елізе Реклю, Л.І. Мечникова та німецьких антропогеографів. Для школи Відаля де ла Блаша більш властиво вивчення тих сторін життя людей, які знаходили своє відображення у ландшафті.

В англійській географії на цьому етапі формується глобалістична геополітична школа Хелфорда Маккіндера (1861-1947) після появи, без перебільшення, видатної його монографії «Географічний стрижень історії» (1904).

У США найбільшу увагу географів привертає проблема впливу природи на людство: Уїльям Моріс Девіс (1890-1934) у 1909 р. публікує «Географічні нариси», в яких викладає ідею геоморфологічних циклів.

Починає формуватися і самостійна українська національна географія (Степан Рудницький, Павло Тутковський). Російська економічна географія розвивається переважно у статистичному напрямі (П.П. Семенов-Тян-Шанський, В.Е. Ден), складається детальний п'ятитомний «Географо-статистичний словник».

Петро Петрович Семенов-Тян-Шанський (1827-1914) був дуже різностороннею людиною, яка прославилася і блискуче проведеними піонерними польовими дослідженнями Тянь-Шаню, і як чудовий організатор науки (з 1873 по 1914 р. головував у Російському географічному товаристві), і як видатний державний діяч (протягом 33 років очолював Центральний статистичний комітет Російської імперії, на цій посаді склав програму проведення першого Всеросійського перепису населення 1897 року) тощо.

Володимир Едуардович Ден (1867-1933) першим в Російській імперії почав читати курс економічної географії під її сучасною назвою, а не під ім'ям «статистики» або «комерційної географії». Сталося це у 1902 році у Петербурзькому Політехнічному інституті. В.Е. Ден визначив економічну географію як науку, метою якої є «вивчення сучасного стану окремих галузей господарського життя в їх географічному поширенні», відносячи її як складову частину політекономії до економічних наук.

Галузево-статистична школа В.Е. Дена відрізнялася сильною економізацією досліджень, всебічним використанням статистичних джерел, поширенням порівняльного та історичного методів досліджень. Значення і місце галузево-статистичної школи у системі наук - питання досі дискусійне. Її вважають «своєю» економіко-географи, регіональні економісти і представники статистичної науки.

В кінці 20-х - на початку 30-х років ХХ століття галузево-статистична школа була піддана гострій критиці і фактично розгромлена, в результаті чого вітчизняна наука втратила на тривалий час важливий підхід в дослідженнях народного господарства. Це суттєво затримало формування в СРСР такої наукової дисципліни як регіональна економіка.

У міжвоєнний час відбувається певна трансформація і збагачення старих національних шкіл.

Зокрема, німецький економіст Альфред Вебер (1868-1958), розвиваючи ідеї Й. Тюнена при аналізі просторових закономірностей в географії промисловості, дійшов висновку про дію в ній «теорії штандортів» (німецьке Standort - місце розташування), сутність якої полягає в тому, що промислові підприємства розміщуються з врахуванням мінімізації затрат на транспорт, оплату праці та ін. - що веде до їх агломерування (зосередження у певних пунктах з метою використання переваг виробничої та соціальної інфраструктури). Заслуга Альфреда Вебера полягає в тому, що він пов'язав штандорт промисловості з власне економічною географією, до того ж ввівши до неї метод точних математичних розрахунків.

Теорія промислового штандорту отримала подальший розвиток у працях іншого німецького економіста - Августа Льоша, який, на відміну від попередників, виходив з того, що головним мотивом при виборі місця розміщення підприємства є бажання отримати максимальний прибуток.

Серед інших яскравих теорій СЕГ можна відзначити теорію центральних місць німецького дослідника Вальтера Кристаллера. У 1933 році він публікує результати своїх досліджень центральних місць Південної Германії. Під центральними місцями В. Кристаллер розумів населені пункти різного рангу, що забезпечують товарами і послугами прилеглі до них райони. З'ясувалося, що з точки зору доступності таких центрів та визначення зон їх впливу, найбільш ефективною виявляється шестикутна (ортогональна) структура поділу території (див. рис. 2.2.).

За висловом самого В. Кристаллера, він створив абстрактну економічну модель, яку ніде не можна зустріти в чистому вигляді. Але раціональне ядро цієї абстрактно-геометричної побудови у вигляді бджолиних стільників полягає в тому, що воно вводить в географічну науку поняття про симетрію, як організуюче начало геосистем. Теорія центральних місць в західній СЕГ знайшла широке застосування у характеристиках існуючих мереж географічних об'єктів та при їх моделюванні. У вітчизняній СЕГ, не дивлячись на досить давній переклад робіт В. Кристаллера з передмовами М.М. Баранського, ця теорія використовувалася мало. Вважалося, що суспільству з плановою економікою потрібна власна теорія розміщення виробництва.

Умовні позначення: 1 - малі сільські поселення; 2 - місцеві центри найнижчого рангу; 3 - центри регіонального значення.

Рис. 2.2. Модель формування центральних місць В. Кристаллера

Інший представник німецької національної школи - генерал Карл Хаусхофер (1869-1946) був засновником першого в світі спеціалізованого «Журналу геополітики» («Zeitschrift fьr Geopolitik»). Ним були доведені до абсурду помилкові положення «організменної» теорії держави Ф. Ратцеля. Учнем і послідовником К. Хаусхофера став Рудольф Гесс - головний ідеолог нацистської партії.

Видатний німецький географ Альфред Гетнер (1859-1941) у праці «Географія: її сутність, історія та методи» (1930) намагається розкрити зміст географічної науки. Він вважав, що географія має вивчати лише просторові групування предметів і явищ на певних територіях; загальну економічну, як і загальну фізичну географію відносив до систематичних, а не географічних наук. Географічним А. Гетнер вважав лише країнознавство.

Заслуговує на увагу його поділ наук на систематичні, хорологічні і хронологічні (але через відрив простору від часу цей підхід не є ідеальним). Гетнер, як засновник хорологічного напряму в географії, стверджував, що географія має досліджувати лише просторові відносини. Природні і суспільні закономірності (зокрема поширення якихось конкретних явищ) за А. Гетнером - однакові (але це є великою помилкою!). В цілому ж географії, на думку Гетнера, слід бути ані природною, ані суспільною, а тією й тією водночас (ось чому в умовах «розтаскування» географії на окремі частини хорологічна школа відіграла надзвичайно позитивну, по суті, рятівну роль).

А. Гетнер заснував фаховий журнал «Geographische Zeitschrift» («Географічний часопис») ще у 1895 р. і був його редактором до 1935 р. Загинув у нацистському концтаборі (за національністю був євреєм). Після смерті А. Гетнера німецька географічна школа поступово занепадає.

Загалом у міжвоєнний час центр світової географічної думки починає зміщуватися в англомовний світ, особливо у США (Ричард Хартшорн, Карл Зауер та ін.). Зміцнюється в цей час українська географія (Володимир Кубійович). Значний внесок у регіональну політичну географію зробив С.Л. Рудницький своєю працею «Українська справа зі становища політичної географії» (1923). Цікавим і дуже цінним надбанням світової СЕГ стає «районна школа» М.М. Баранського в СРСР.

Микола Миколайович Баранський (1891-1963) першим розпочав справжню наукову підготовку економіко-географів, виступивши організатором кафедр економічної географії у низці вищих навчальних закладів. Разом з відомим фізико-географом і краєзнавцем Олександром Олександровичем Борзовим (1874-1939) він був ініціатором створення у Московському університеті географічного факультету, на якому вперше проблеми економічної географії вирішувалися в комплексі з фізичною географією. Такий крок вимагав від М.М. Баранського та О.О. Борзова великої наукової сміливості, тому що необхідність спільного розгляду природи, населення і господарства, абсолютно очевидна в наш час, тоді ще не визнавалася.

Основними об'єктами вивчення в географії М.М. Баранський вважав країни і райони в усій їх своєрідності - природній, господарській, культурній, політичній. Райони повинні розглядатися не як «статистична однорідність», а як «виробничий комплекс з певною спеціалізацією». Характеристика країн і районів - головний зміст географічних робіт. Суспільно-географічну характеристику країни чи району за Баранським слід давати так, щоб вона «...ногами упиралася в «землю» - з геологією, геоморфологією, кліматологією, ґрунтознавством та ін., тілом проходила через історію, а головою упиралася в політику та ідеологію».

З метою пропаганди цілісної географії та підсилення її зв'язків з господарською практикою М.М. Баранський заснував дві географічні серії - «Питання географії» та «Географія і господарство». Був він і першим редактором журналу «Географія в школі» (з 1934 по 1948 р.). Мабуть, немає такої галузі СЕГ, в яку М.М. Баранський не вніс би ідеї, що визначила її науковий розвиток на тривалий час. Багатство цих ідей настільки велике, що вони і донині живлять географічну науку. Особливе ж значення мають його ідеї про економічне районування як синтетичне вчення у СЕГ.

Якісні зміни у розвитку світової СЕГ відбуваються у повоєнний час. По-перше, СЕГ надзвичайно диференціюється, активно з'являються нові наукові дисципліни (наприклад, географія поведінки). По-друге, в географії спостерігаються інтегративні тенденції (виникають географія природокористування, геоекологія та ін.). По-третє, в географії застосовуються нові парадигми (як пануючі концепції досліджень) - особливо модельна і системна. На цій основі набувають нового звучання вже давно сформовані теорії і концепції (наприклад, теорія територіального комплексування), а також методи дослідження (наприклад, картографічний). По-четверте, надзвичайно збагачується методичний апарат СЕГ. Швидко впроваджуються математичні методи дослідження. Комп'ютеризація процесу збирання, впорядкування, обробки і зберігання геопросторової та геочасової інформації веде до створення потужних баз даних на географічній основі - геоінформаційних систем (ГІС) Геоінформаційна система (ГІС) - це апаратно-програмний людино-машинний комплекс, який забезпечує збирання, зберігання, обробку, відображення і поширення просторово-координованих даних, інтеграцію знань про територію для їх ефективного використання при вирішенні наукових і прикладних задач, пов'язаних з інвентаризацією, аналізом, моделюванням та управлінням довкіллям і територіальною організацією суспільства., англійською мовою - Geoinformation Systems (GIS). Перші ГІС в цивільному секторі були створені у 50-60-х роках ХХ століття, а у 70-х роках вже розвинулася потужна ГІС-індустрія з явним лідерством географів і програмістів США і Канади. Хоча слід відзначити, що європейці першими почали видавати фаховий журнал «GIS Europe». В Україні науковий журнал «Геоінформатика» Геоінформатика - гілка інформатики, що вивчає інформаційні процеси, які протікають у природі, суспільстві і свідомості людини. Вперше термін був вжитий А.Є. Кулінковичем у 1975 р. видається з 2002 року.

Поєднання таких популярних сьогодні інформаційних технологій як ГІС та Інтернет надає географу неоглядні можливості як в плані отримання географічних даних і знань, так і в плані їх поширення.

У сучасній СЕГ спостерігається зростання інтересу до регіональних досліджень, тобто комплексного вивчення окремих регіонів як усередині країн, так і на міждержавному рівні. Розвиток вітчизняної (радянської) СЕГ відбувається переважно у межах районного підходу, який пов'язують з іменами не тільки М.М. Баранського, але й М.М. Колосовського, І.А. Вітвера, Ю.Г. Саушкіна та багатьох їх учнів і послідовників. Працями названих вчених в основному розроблена теорія СЕГ. Провідне місце в ній зайняли поняття і концепції географічного поділу праці (ГПП), економіко-географічного положення (ЕГП), територіально-виробничого комплексу (ТВК), енерговиробничого циклу (ЕВЦ), економічного району. Кожне з них виконує свою функцію у понятійно-концептуальній системі СЕГ: ГПП як політекономічна категорія - функцію «економізації», ЕГП як суто географічна категорія - функцію «географізації», ЕВЦ - функцію «технологізації». Поняття і концепція ТВК розвивається на стикові географії та економіки (не випадково це поняття ввійшло в якості провідного до теоретичного багажу регіональної економіки). Особливе місце зайняли поняття «економічний (суспільно-географічний) район» і теорія економічного (суспільно-географічного) районування. Власне саме вони стали «ядром» районного підходу в СЕГ. Районний підхід практикою радянської індустріалізації довів свою значущість (можна згадати і хрущовський експеримент з ліквідацією галузевих міністерств та створенням раднаргоспів). Система понять, що склалася в ньому, є цілісною та логічною, і в цьому відношенні виступає зразком географічної школи.

У 1960 році виходить монографія Всеволода Олександровича Анучіна (1913-1984) «Теоретичні проблеми географії», яку пізніше він захищає як докторську дисертацію. Вона одразу була перекладена чеською та англійською мовами. Жодна вітчизняна географічна публікація не викликала такої полеміки! В цій роботі обґрунтовано доведена діалектична єдність понять природи, географічного середовища і діяльності людського суспільства, їх взаємних стосунків як двох сторін єдиного процесу взаємодії природи і суспільства. В бібліографії цього видатного вченого знаходяться такі яскраві праці як «Теоретичні основи географії» (1972), «Основи природокористування» (1978), «Географічний фактор в розвитку людства» (1982). Концепція географічного середовища є провідною в наукових положеннях В.О. Анучіна. Він виходить з того, що комплексний характер дії людини на природу Землі вимагає комплексних знань про неї. Але наука ще значною мірою розділена на суспільні і природничі галузі, тому не в змозі повністю передбачити можливі наслідки суспільного впливу на природу. Ось чому вже в 70-х роках В.О. Анучін одним з перших став попереджати про можливу екологічну кризу. Він довів, що історичний розвиток людства пов'язаний із регіональними відмінностями територій і, навпаки, по мірі ускладнення соціально-економічної структури суспільства географічний фактор його розвитку збільшує свій вплив (наприклад, зростає залежність економіки від природних ресурсів через збільшення обсягів їх використання). Дію закону географічної різноманітності В.О. Анучін вважав найважливішою умовою суспільного розвитку. Ідеї цього вченого істотно вплинули на розвиток світової СЕГ.

Яскравою подією у світовій науці стає «теорія пасіонарності» відомого радянського історика і географа Лева Миколайовича Гумільова. На його думку, провідну роль у формування етносів відіграють біологічні та психологічні фактори, які виникають внаслідок впливу географічного середовища. «Географічний ландшафт, - писав Л.М. Гумільов, - діє на організм примусово, заставляючи всіх індивідів варіювати у певному напрямку... Тундра, ліс, степ, гори, водне середовище, життя на островах - все це накладає особливий відбиток на організм». Єдиним надійним критерієм для характеристики етносу Л.М. Гумільов вважав стереотип поведінки. Відповідно, етногенез він розглядав не як соціальний, а як біологічний, природний процес. А головною рушійною силою етногенезу він вважав «пасіонарність» (від латинського passio - пристрасть, страждання) - нездоланну внутрішню спрямованість до діяльності, направлену на здійснення якоїсь мети та властиву як окремим особам (Олександр Македонський, Жанна д'Арк, Ян Гус, Наполеон), так і колективам або навіть цілим народам, якщо вони потрапляють в зону дії т.зв. «пасіонарного поштовху». Основою пасіонарності є нерівномірність розподілу біохімічної енергії живої речовини біосфери у часі й просторі, викликана космічними факторами.

Бурхлива дискусія по цим проблемам, що відбулася у 70-х роках минулого століття, показала можливість і плодотворність комплексного біосоціологічного підходу до вирішення окремих питань етногенезу. Було визнано вплив біологічних факторів на етнічні процеси. Тим не менше, більшість учасників дискусій прийшли до висновку про вирішальний вплив на етногенез соціально-економічних факторів.

Домінуюче місце в світі залишається все ж таки за англо-американською географією. Визначними її постатями стали Вільям Бунге, Ричард Чорлі, Пітер Хаггет, Девід Харвей та ін. На межі регіональної економіки і СЕГ працює Уолтер Ізард (Айзард). Останній організував в США «Асоціацію регіональної науки», яка об'єднала економістів, політологів, соціологів, екологів, економіко-географів та представників інших наук, що мають просторові аспекти і спираються у дослідженнях на математичні методи. З часом це привело до появи регіоналістики, як міждисциплінарного комплексу наук.

Англійські географи Ричард Чорлі та Пітер Хаггет суттєво «просунули» на географічні терени метод моделювання. Сферу дії моделей вони визначили досить широко: це спрощення, впорядкування, конкретизація, експериментування, полегшення практичної діяльності та ін. Але при цьому у своїй найвідомішій праці «Моделі в географії» (у перекладі російською мовою вийшла 1971 року) вони попереджають географів про небезпеку надмірного спрощення при моделюванні, про неправомірність некритичного використання готових моделей з інших наук, про шкоду від надмірного захоплення символами і формалізацією.

Схожі думки висловлює і Девід Харвей у монографії «Наукове пояснення в географії» (у перекладі російською мовою вийшла 1974 року). Дійсно, математичне моделювання може бути застосованим не до всіх об'єктів, систем чи процесів. Багато з них є настільки складними, що спрощення і схематизація, якими супроводжується моделювання, віддаляють модель від реального світу настільки, що вона виявляється нездатною пояснити його (або ще гірше - починає спотворювати дійсність). Але найкращі розділи названої книги Д. Харвея присвячені системному підходу в географії. Безумовно, що поява «Наукового пояснення в географії» сприяла зміцненню теоретичного фундаменту географії в цілому, СЕГ у тому числі. Вона дозволила подолати певний консерватизм географів старшого покоління у відношенні до теорії систем, глибокого використання математичного апарату досліджень, використання теорії інформації, досягнень кібернетики та інших «нових» наук другої половини ХХ століття.

Американець Вільям Бунге та англієць Девід Харвей з 1979 р. видають досить скандальний часопис «Антипод: радикальний журнал географії». На думку цих вчених географія є наукою соціальною, вона лише обслуговує інші соціальні науки з більш точним об'єктом. Користуючись марксовою теорією суспільства, географія ставить питання соціально-економічного змісту, особливо про тіньові сторони життя людини (проблеми бідності, голоду, злочинності, наркоманії, проституції тощо). Але розв'язувати ґрунтовно ці проблеми мають інші соціальні науки.

Помітним явищем на фоні світової географії стає шведська національна школа. Професор Лундського університету Торст Хеггерстранд розробив концепцію поширення (дифузії) нововведень як просторового процесу.

Українська СЕГ до початку 90-х років ХХ століття розвивається у фарватері російської Засновник Київської історичної школи - В.Б. Антонович (1835-1908) створив перший науковий курс географії України, але був змушений читати його студентам Київського університету нелегально. (радянської). Ситуація інколи складалася настільки парадоксально, що навіть на географію світу український читач мав дивитися очима авторів російських видань. Саме тому в Україні у 90-х роках чимало уваги приділялося виданню власних навчальних посібників (підручники для вищих навчальних закладів В.М. Юрківського та колективу львівських авторів за редакцією С.П. Кузика; шкільний підручник за редакцією Б.П. Яценка). Але поява фундаментальних видань з широким описом досліджуваних об'єктів (країн, регіонів, світового господарства), в яких виклад матеріалу відійшов би від усталених схем, - все ще справа майбутнього. Потенціал для цього є - в Україні працює близько 120 докторів та 1000 кандидатів географічних наук - це найвищий показник серед усіх пострадянських країн.

Відзначимо на пострадянських теренах значне зростання останнім часом інтересу до теорії центральних місць. В цьому немає нічого дивного, адже в основі цієї теорії лежать критерії оптимізації ринкових структур.

Страницы: 1, 2

Голосование

Как вы оцениваете работу нашего сайта? Отлично Хорошо Нормально Плохо Результаты