Фізико-географічна характеристика озер Північної Америки

Фізико-географічна характеристика озер Північної Америки

Зміст

  • Вступ
  • Розділ І. Північна Америка
  • 1.1. Географічне положення
    • 1.2. Береги
  • 1.3. Рельєф
  • 1.4. Корисні копалини
    • 1.5. Клімат Північної Америки
  • 1.6. Внутрішні води Північної Америки
  • 1.7. Природне районування
  • Розділ ІІ. Великі американські озера
    • 2.1. Загальна характеристика
  • 2.2. Клімат Великих озер
  • 2.3. Гідрологічний цикл
  • 2.4. Поверхневий стік
  • 2.5. Структура Великих озер
  • 2.6. Рівні води у Великих озерах
  • 2.7. Забруднення води Великих озер
  • Розділ ІІІ. Характеристика озер
    • 3.1. Озеро Сент-Клер
    • 3.2. Озеро Ері
    • 3.3. Верхнє озеро
    • 3.4. Озеро Мічіган - зоопланктон
    • 3.5. Озеро Гурон
    • 3.6. Озеро Онтаріо
  • Висновки
  • Список використаної літератури:
  • Додатки
Вступ

Актуальність дослідження. Водою користуються більше 250 міст, в яких проживає понад 25 мільйонів чоловік. Щодня з озер забирається приблизно 18 млрд. л води. Найкрупніші запаси прісних вод має свій в розпорядженні Канада. Це безумовно Великі американські озера, які частково їй належать. Крім того на її території знаходяться крупні озера - Велике Ведмедяче, Велике Невільниче, Вінніпег, Атабаска, Оленяче, Вінніпегосис і інші. Прісна вода може бути для Канади джерелом експорту. Багато країн зацікавлено в отриманні канадської води. Якщо Канада експортуватиме 10% свого річного стоку, то дохід буде більше, ніж дохід від експорту пшениці нафти і продукції лісової промисловості, разом узятих. Ось яка ціна звичайної прісної води.

Також великий інтерес представляють Великі американські озера в рибогосподарському відношенні. Хоча в цілому їх продуктивність невелика - 2,5 кг /га. Промисловими рибами тут є оселедець, сиг, щука, американський окунь, озерна форель. Якщо на початку нашого сторіччя улов озерної форелі досягав 7 млн. тонн, то в 60-70 роки в озерах Гурон і Мічиган вона стала ловитися рідко, а зараз практично зникла зовсім.

Величезні гідроенергоресурси мають свій в розпорядженні річки, витікаючи з Великих американських озер. Особлива роль, звичайно, відводиться Ніагарі і річці Святого Лаврентія. Ці озера є важливими транспортними артеріями. Достатньо сказати, що, наприклад, вантажообіг Великих американських озер в чотири рази перевищує вантажообіг Панамського каналу. Будівництво крупних гідротехнічних споруд на порожистих ділянках річки Святого Лаврентія відкрила шлях у Великі озера крупним морським судам. Тепер до портів озер, у тому числі і до Чікаго, встановлені рейси вантажних судів з європейських країн. Це єдиний у своєму роді внутрішній глибоководний шлях для морських судів з Атлантичного океану в глибінь материка Північної Америки завдовжки близько 4 тисяч км. Великі озера в даний час каналами пов'язані з річками Гудзон і Міссісіпі. У Чікаго бере початок Іллінойський водний шлях, що сполучає систему Великих озер з басейном Міссісіпі і Мексиканською затокою. Голубі, як небо, озера привертають масу відпочиваючих. По озерах можна вчинити екскурсії на теплоходах, підкотитися на моторних човнах і яхтах. Перш за все, це озеро Верхнє - найбільше (82 кв. метрів), найхолодніше, глибоке (406 метрів). Це найсуворіша і велична зі всіх озер системи. Воно вражає своїми розмірами і грізним характером. Висота хвиль під час шторму досягає 5-6 метрів, а іноді 12м. Береги озера суворі і дикі, майже незаймані людиною.

Мета дослідження. Вивчити історію та фізико-географічну характеристику озер Північної Америки. Поставити рекомендації для покращення екосистем озер. Дослідити проблеми забруднення та гідроресурси озер.

Об'єкт дослідження. Фізико-географічна характеристика озер Північної Америки.

Завдання дослідження:

щ Вивчити фізико-географічну Північної Америки.

щ Дати загальну характеристику внутрішніх вод Північної Америки.

щ Розглянути кожне озеро зокрема.

щ Дослідити екологічні забруднення озер.

Курсова робота складається зі вступу, обґрунтованого актуальністю, завданнями та метою дослідження. Відповідно до завдань розглянуті три розділи, висновки, список використаної літератури та додатків

Містить 45 сторінок.

Розділ І. Північна Америка

1.1. Географічне положення

Північна Америка - материк у Західній півкулі. Крайні точки: на півночі - мис Мерчісон (71°50' пн. ш.), на заході - мис Принца Уельського (168° зх. д.), на сході - мис Сент-Чарльз (55°40' зх. д.), на півдні - мис Мар`ято. На півдні з'єднується з Південною Америкою, кордон з якою проходить через Панамський перешийок. До Північної Америки часто відносять Центральну Америку.

Площа Північної Америки 20,36 млн. км2, з островами 24,25 млн. км2. Найбільші острови: Гренландія, Канадський Арктичний архіпелаг, Вест-Індія й острови біля західних берегів материка - Алеутські, архіпелаг Олександра, острови Королеви Шарлоти, острів Ванкувер та інші.

Північну Америку омивають: на півночі - Північний Льодовитий океан із Гудзоновою затокою, на сході та південному сході - Атлантичний океан з Мексиканською затокою, на заході - Тихий океан з Каліфорнійською затокою. Великі півострови: на півночі - Бутія, Мелвіл, на сході - Лабрадор, Флорида, Юкатан, на заході - Каліфорнія, Аляска, Сьюард.

1.2. Береги

Береги Північної Америки розчленовані вкрай нерівномірно. Найбільше порізані береги гірських районів - Гренландії, східної частини Канадського Арктичного архіпелагу, Тихоокеанського узбережжя Канади і південної Аляски. Вони належать до льодовиково-тектонічного і льодовиково-ерозійного типів і являють собою складні системи фіордів. Береги затоки Святого Лаврентія - рівні абразивні і бухтові, півострови Нова Шотландія і північно-східна частина США - тектонічні й ерозійно-тектонічні з численними шхерними островами, на південь від 43° пн. ш. береги Атлантичного океану - аккумулятивні, лагунові, ускладнені естуаріями і дельтами рік. Особливо великі естуарії характерні для ділянки берегів між 37° і 40° пн. ш. На півдні Флориди й у деяких районах Центральної Америки береги утворені побудовами коралів і заростями мангрової рослинності. Береги Тихого океану, крім північної частини, розчленовані слабкіше, особливо від Каліфорнійського півострова до кордону США і Канади, де переважають береги абразійно-бухтового типу. На заході Канади і півдні Аляски - береги фьордові. Для західного і північного узбережжя Аляски характерні аккумулятивні бухтові, дельтові і термоабразивні береги.

1.3. Рельєф

Побудова поверхні материка асиметрична: західну частину займає гірська система Кордильєр, східну - великі рівнини і невисокі гори. Поверхня західної частини материка розташовується на висоті в середньому близько 1700 м, східна близько 200-300 м. Середня висота Північної Америки - 720 м.

Широкий розвиток платформних структур сприяв формуванню великих плоскогір'їв і рівнин у центральній і східній частинах материка. На півночі і північному сході розташовується Лаврентійська височина. На південь від неї, переважно на території США, знаходяться Центральні рівнини, на заході вони поступово переходять у більш високі (500-
1500 м) Великі рівнини, що утворюють велике передгір'я Кордильєр. На північ від Великих рівнин розташовується низовина Маккензі. Центральні рівнини облямовані зі сходу Аппалачами, що витягнуті з південного заходу на північний схід і продовжуються до о. Ньюфаундленд. Гірський рельєф характерний для східних частин Канадського Арктичного архіпелагу і берегових частин Гренландії; у сполученні зі сприятливими кліматичними умовами він сприяв нагромадженню великих льодовиків на півночі материка. Південно-східні краї материка утворюють Берегові низовини, що включають Приатлантичну низовину на сході і Примексиканську низовину на півдні.

Кордильєри включають ряд гірських дуг, витягнутих переважно із північного заходу на південний схід. Східна дуга складається з хребта Брукса, гір Маккензі, Скелястих гір (мис Елберт, 4399 м) і Східних Сьєрра-Мадре. На захід від цих хребтів розташовується пояс внутрішніх плоскогір'їв і плато висотою 1000-2000 м - плоскогір'я Юкон, вулканічне плато Британської Колумбії і Колумбійське плато, плоскогір'я Великий Басейн і плато Колорадо, вулканічне плато і плоскогір'я внутрішньої частини Мексиканського нагір'я. Плоскогір'я здебільшого складаються з плоских столових поверхонь, хребтів і улоговин (Долина Смерті у Великому Басейні - 85 м). Із заходу пояс плато і плоскогір'їв обмежений системою найбільш високих хребтів Кордильєр. До неї відносяться вулканічна гряда Алеутських островів і Алеутський хребет, Аляскінський хребет, що сягає у вершині Мак-Кінлі висоти 6193 м (найвища вершина Північної Америки), Береговий хребет Канади, Каскадні гори, Сьєрра-Невада і Західна Сьєрра-Мадре, Поперечна Вулканічна Сьєрра з вулканом Орісаба 320 (5700 м) та інші. На захід від цієї системи розташована смуга знижень, зайнятих або затоками (Кука, Пьюджет-Саунд, Каліфорнійською), або низовинами (долина р. Уілламет, Каліфорнійська долина).

Західний берег материка утворюють Кенійський, Чугачський, Святого Іллі (мис Логан, 6050 м) хребти, острівний хребет Канади, Берегові хребти США. На південь від Мексиканського нагір'я гірські ланцюги Кордильєр роздвоюються: один відхиляється на схід, утворюючи підводні хребти й острови Вест-Індії, і потім переходить в Анди Венесуели, інша простягається через Теуантепекський і Панамський перешийки до Анд Колумбії.

1.4. Корисні копалини

Більшість родовищ корисних копалин Північної Америки знаходиться на Канадському щиті і в Кордильєрах. Докембрій Канадського щита включає великі родовища залізних руд (район озера Верхнього, півострова Лабрадор), сульфідних, мідних, нікелевих і уранових руд (північне узбережжя озера Гурон), а також золота (район Поркьюпайн) і кольорових металів; осадовий чохол платформи, в основному по кордону зі складчастими областями, містить численні поклади нафти, газу і кам'яного вугілля (Східні і Західний внутрішні кам'яновугільні басейни Північно-Американської плити).

У Кордильєрах відомі численні і місцями великі родовища руд золота, срібла, міді, цинку, свинцю (родовище Пайн-Пойнт), молібдену, вольфраму, ртуті, менш поширені залізні руди. Уздовж Тихоокеанського узбережжя, у Каліфорнії і на Південній Алясці, а також у передгір'ях (Канада) і в східній частині (США) Скелястих гір є значні родовища нафти і газу. До крейдових відкладень Скелястих гір і внутрішніх прогинів Кордильєр у Канаді залягають поклади кам'яного вугілля, а до низів мезозою Скелястих гір - осадові руди урану; у палеозої того ж району - пластові поклади фосфоритів.

1.5. Клімат Північної Америки

Північна Америка витягнута з півночі на південь на 7000 км і в зв'язку з цим розташована в усіх широтних кліматичних поясах Північної півкулі, за винятком екваторіального. Більша частина материка лежить у субарктичному і помірному поясах, менша - в субтропічному. Арктичний, тропічний і субекваторіальний пояси у межах материка займають порівняно невеликі території.

Внаслідок великої протяжності материка з півночі на південь різні частини його дістають неоднакову кількість тепла. Так, річні суми сонячної радіації в північних районах Канади становлять лише 80 ккал/кв. см, а у південних районах США і в Мексиці вони перевищують 140 ккал/кв. см.

Меридіональне простягання найбільших гірських хребтів на заході материка сприяє проникненню повітряних потоків із сходу і перешкоджає доступу у внутрішні райони повітряних мас з Тихого океану. Внутрішні райони материка відкриті і для холодних арктичних мас повітря з півночі, і для теплих тропічних з півдня.

Великий вплив на клімат Північної Америки мають баричні центри, які формуються над океанами. В північній частині Атлантичного океану такими центрами є Ісландський мінімум й Азорський максимум, в північній частині Тихого океану - Алеутський мінімум і Гавайський максимум.

Атмосферні процеси над Північною Америкою проявляються по-різному.

Узимку материк дуже охолоджується, а тому в центрі його формується область підвищеного тиску. Баричний максимум знаходиться приблизно в районі 40° пн. ш. і 110° з. д., звідки повітря розтікається в різні напрями. Проте в зв'язку з невеликою протяжністю материка в широтному напрямі стійкого континентального антициклону не буває. Найінтенсивніші в цей час Ісландський і Алеутський мінімуми.

В середині зими області зниженого тиску майже змикаються над північною Канадою і «витискують» область підвищеного тиску над материком на південь.

У зв'язку з тим, що в помірних широтах переважає західний перенос, великий вплив на материк має Алеутський мінімум. Узимку по його південно-східній периферії виноситься відносно тепле тихоокеанське повітря. Наприклад, у Сіетлі в цей час середня температура над поверхнею землі становить близько +8°. Переваливши через Скелясті гори, циклони, що рухаються з Тихого океану, втрачають вологість і відносно прогріваються. Лише на межі між США і Канадою в районі Британської Колумбії, де гори знижуються, тихоокеанське повітря проникає далеко на схід.

Взимку також переноситься морське арктичне повітря, яке заходить далеко на південь і часто приносить снігові опади. Холодне повітря нерідко досягає навіть узбережжя Мексиканської затоки і півострова Флоріди, викликаючи заморозки. Разом з тим відбувається і зворотний процес: тепле і вологе повітря проникає на північ.

У результаті взаємодії таких різних повітряних мас над центральною і східною частинами Північної Америки погода досить нестійка.

Взимку на півночі материка радіаційний баланс має від'ємне значення, в січні нульова ізолінія теплового балансу проходить приблизно по 40° пн. ш.

Середня температура січня на більшій частині Канади й Аляски становить -20°, -25°, в центрі Гренландії -55°. Однак на півдні США зимові температури плюсові, а в південній частині Центральної Америки досягають +20°, +25°.

На відміну від Європи у Північній Америці на тих самих широтах температура повітря значно нижча. Так, у Нью-Йорку січень на 9° холодніший, ніж у Неаполі; в Міннеаполісі - на 11°, ніж у Мілані, у Вінніпезі - на 14,5°, ніж у Києві. Лише тихоокеанське узбережжя за температурними умовами січня наближається до Західної Європи.

Дощі взимку - часте явище на узбережжі Британської Колумбії і в південно-східній частині Аляски.

Суха, малосніжна зима, подібна до забайкальської, спостерігається лише в західній частині Канади і на східних схилах Скелястих гір.

Улітку над материком утворюється барична депресія з центром на південному заході. Області підвищеного тиску над океаном розростаються і переміщуються на північ. Алеутський циклон досягає великої сили, але охоплює тільки узбережну смугу в межах субтропічних широт.

Значно більший вплив на материк має Азорський антициклон. Повітряні маси Атлантики проникають аж до східних схилів Скелястих гір і, звичайно, панують над внутрішніми рівнинами. З віддаленням від океану вони трансформуються над материком у повітря помірних широт.

Влітку сильніше позначається вплив вологих повітряних мас з Мексиканської затоки, які переміщуються по західній периферії антициклону і несуть велику кількість атмосферних опадів на південно-східні райони Північної Америки. Цей мусон чітко проявляється до 40° пн. ш.

Як і взимку, з півночі по західній периферії Ісландського мінімуму на материк проникають холодні арктичні маси повітря, які поширюються лише на північну частину материка.

Циклонічна діяльність влітку значно слабша, ніж взимку, а тому й слабший в цей час меридіональний обмін повітряних мас.

У районі Центральної Америки влітку панують тропічні атлантичні повітряні маси, а на самому перешийку діє південно-західний екваторіальний мусон.

Напрям ізотерм у липні такий самий, як і в січні, - приблизно із заходу на схід. У липні в північній частині материка температура знижується на північ і в напрямі до Атлантичного океану. Це - наслідок безперервного впливу Ісландського мінімуму.

Найнижча температура липня (не вище ніж +5°) на північному узбережжі Канади та Аляски. Ніде на земній кулі ізотерми липня +10° (північна межа лісу) не заходять так далеко на південь (56--67° пн. ш.), як у Північній Америці.

Найвища температура спостерігається в області баричного мінімуму - в пустині Мохаве, яка має замкнуту ізотерму +30°, що є найвищою середньою температурою в США. В окремих закритих западинах стоїть виняткова спека. Так, Долина Смерті, дно якої лежить на 85 м нижче від рівня океану, має середню температуру липня +38°, а абсолютний максимум +56,6°.

Температура +49°, +50° - типове явище в штатах Арізона, Нова Мексика, Юта, Південна Каліфорнія.

Розподіл атмосферних опадів улітку на території Північної Америки нерівномірний. На заході материка їх випадає порівняно мало, крім південно-східної Аляски, острівних груп і району Британської Колумбії. і найменше в замкнутих улоговинах Великого Басейну (менше за 100 мм).

Максимум опадів випадає в літні місяці у центральних і східних районах США. Багато опадів на південному узбережжі Мексики, оскільки туди надходять вологі маси повітря з Мексиканської затоки.

Географічне положення материка, процеси атмосферної циркуляції, специфічні орографічні умови, ступінь розчленованості берегової лінії тощо зумовлюють надзвичайно різноманітні кліматичні відмінності різних частин Північної Америки. З півночі на південь на материку чітко простежуються майже всі кліматичні пояси північної півкулі, а в межах їх - ряд кліматичних областей.

Північне узбережжя материка й острови, що до нього прилягають, охоплює арктичний пояс. Пояс характеризується пануванням арктичних повітряних мас протягом усього року. Найнижча температура в січні тут -35°, -40°, а в Гренландії -45°, -50°. Влітку у прибережних районах, особливо на північному сході, де дуже позначається вплив Лабрадорської течії, досить холодно; в липні середня температура змінюється від +7 до +13°. Охолоджуючий вплив має також Гудзонова затока.

Протягом майже всього року тут чергуються періоди із сніговими хуртовинами, частими туманами тощо. Полярна ніч триває понад п'ять місяців. У межах цього поясу містяться центри сучасного зледеніння покривного типу.

На південь від арктичного поясу лежить пояс субарктичного клімату. Південною межею його служить зимове положення арктичного фронту; на заході ця межа збігається з 60° пн. ш., на сході - з 55° пн. ш.

У межах субарктичного поясу можна виділити три області: дві океанічні й одну континентальну.

У континентальній області зима суворіша. Середні січневі температури тут -25°, -30°, тоді як в океанічних областях -20°, -15°. Середня температура липня в області від +5 до +10°. Кількість опадів трохи більша, ніж в арктичному поясі, і становить 400-500 мм. Вологий клімат має південно-східна Аляска, де випадає 1500-2000 мм опадів на рік.

У субарктичному поясі поширена багаторічна мерзлота.

Найбільші простори займає помірний кліматичний пояс. Південна межа його лежить на сході поблизу 40° пн. ш., а на заході - недалеко від гирла річки Колумбії. У межах цього поясу виділяють три кліматичні області: Тихоокеанську, Континентальну й Атлантичну мусонну.

Страницы: 1, 2, 3, 4



Реклама
В соцсетях
рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать