Сьогодні Куба з її висококваліфікованими медичними послугами включена в міжнародну комерційну мережу, що усе ширше пропонує оздоровчий туризм. Примітний ріст пропозицій у цій сфері -- більше двохсот агентств подорожей у світі включають у свої пропозиції цей різновид послуг, -- що можливо тільки затверджувати, що ця популярність подорожей у пошуках здоров'я аж ніяк не пояснюється рекламними кампаніями. Немає кращої реклами для цих послуг, чим хворий, який вилікувався на Кубі, його родичі й друзі.
Недавно почав приймати туристів Міжнародний центр здоров'я «Ла Прадера», де роблять самі складні спеціалізовані послуги відповідно до методів, розробленими авторитетними науково-медико-хірургічних досліджень (СИМЕК), Міжнародний центр неврологічної реабілітації (СИРЕН).
Зараз Куба пропонує довгий список медичних послуг, що починаються прямо в готелі, де проживає турист. А історичних корінь цього можна виявити, згадавши відомих мандрівників, які в минулі століття приїжджали на острів, притягнуті його благодатним кліматом, або просто випадкове відкриття, зроблене рабом Таитой Домингесом в XVII столітті, якого вигнали із садиби, оскільки він страждав хворобою шкіри, схожої на проказу, -- і от, самотньо бродячи по лісах, він знайшов чудотворне цілюще джерело (нині знаменитий курорт Сан-Дієго в провінції Пінар-Дель-Ріо) і вилікував.
З тих пор почалося це паломництво на Кубу в пошуках здоров'я, що стає усе більше масовим.
Куба -- єдина країна третього миру, що має програму передових технологій для пренатальної діагностики вроджених аномалій розвитку.
Економіка Куби
Економіка Куби є однієї із самих націоналізованих у світі. Найбільш високі темпи колективізації довелися на перші два післяреволюційних роки, коли у власність й під керування держави перейшло більшість промислових і гірничодобувних підприємств, будівельних організацій, значна частина фінансових установ, внутрішньої й зовнішньої торгівлі, а також біля третини сільськогосподарського виробництва. До кінця 1970-х років у приватному секторі перебувало всього 25% сільського господарства, 7% транспорту, 1% засобів зв'язку й менш 1% рибальського флоту.
Централізоване планування було уведено на Кубі в 1960-ті роки за рекомендацією радянських фахівців. У другій половині 1960-х років кубинське керівництво відмовилося від централізованого планування, розробки державного бюджету й матеріального стимулювання й перейшло до економічних експериментів, заснованим на моральному заохоченні працівників, практиці широкого використання примусової безкоштовної праці й здійсненні галузевих планів. Погіршення, що пішло, економічної ситуації, падіння виробництва й ріст випадків відхилення від примусової праці змусили кубинське керівництво повернутися до традиційних методів планування по радянському зразку.
Кубинська економіка в період після революції 1959 року опиралася на різнобічне співробітництво з СРСР і іншими країнами «світової соціалістичної системи». Закупівлі кубинського цукру використовувалися при цьому як схована форма субсидування кубинської економіки. Однак це співробітництво мало сприяло розвитку власного економічного потенціалу Куби. Паливо, зерно, риба, верстати й машини, побутова техніка й т.д. -- все це завозилося на Кубу з-за кордону, а власні можливості виробництва збільшувалися незначно. Лише в останні роки перед крахом «світової системи соціалізму» були зроблені якісь кроки в потрібному напрямку.
Але стрімкий розвал СРСР і зміна політичного й економічного курсу майже всіх країн колишнього «соціалістичного табору» кинули кубинську економіку в безодню найтяжкої кризи.
Донедавна в країні існувало Центральне управління планування, у завдання якого входила розробка річних, середньо- і довгострокових планів, хоча основні рішення по ключових питаннях економіки приймалися політичним керівництвом країни. Під час економічної кризи початку 1990-х років Центральне керування було скасовано, а його функції передані Міністерству економіки й планування. При цьому державні підприємства й організації одержали більшу автономію й можливість розпоряджатися прибутком. Керування основними секторами економіки як і раніше здійснюється із центра відповідним міністерством, що, взаємодіючи з Міністерством економіки й планування, розподіляє необхідні ресурси (паливо, сировина, трудові й грошові ресурси) і встановлює планові показники рівня виробництва для даного сектора.
Роль ринку в країні мінімальна, оскільки розподіл засобів і проміжних товарів виробляється планіруючими органами, а більшість споживчих товарів розподіляється централізовано через систему нормування. Розмір заробітної плати встановлюється також централізовано, а системи обслуговування населення підлеглі державі. У межах «частки» сільськогосподарського сектора в значному обсязі практикується бартер (свого роду натуральний товарообмін), однак продаж надлишків сільськогосподарської продукції міським жителям різко обмежений, а в ряді випадків розцінюється як злочин.
На початку 1990-х років ембарго Куби з боку США й згортання економічних зв'язків із країнами Східної Європи й колишнього СРСР поставили Кубу у важке економічне становище, що зажадало введення твердої економії коштів та ресурсів. З метою виходу із кризи керівництво країною приступило до здійснення реформ, спрямованих на поступове впровадження елементів ринкової економіки. Не відмовляючись від централізованого керівництва економікою, воно пішло на підвищення господарської самостійності державних підприємств, лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності, створення мережі комерційних банківських структур. Такі міри, як легалізація долара, створення спільних підприємств і дозвіл іноземних інвестицій, відкриття ринків сільгосппродукції, дозвіл ряду видів індивідуальної трудової діяльності й ін. призупинили процес стагнації економіки.
Однак багато проблем залишилися невирішеними. Зокрема, для другої половини 1990-х років характерно незбалансований розвиток окремих галузей; ріст досягнуть в основному за рахунок експортних галузей добувної промисловості (виробництво нікелю в 1998 році зросло на 12%) і міжнародного туризму.
За 1989-1992 роки відбулося різке (майже повне) припинення закупівель цими країнами кубинського цукру, що означало не тільки припинення схованого субсидування, але й взагалі різке скорочення експортних доходів Куби. Перехід до розрахунків у вільно конвертованій валюті вкрай обмежив можливості закупівлі нафтопродуктів, машин і встаткування, споживчих товарів і продовольства на колишньому ринку СЕВ. До 1993 року товарообіг Куби з колишніми країнами СЕВ упав до 15% від рівня 1988 року.
Більше того, колишні союзники фактично приєдналися до оголошеного США блокаді (чого не робили навіть Західна Європа й Канада). Так, «вільна Росія» відмовлялася в 1992-1993 роках поставляти на Кубу нафту й нафтопродукти навіть за вільно конвертовану валюту.
Це був страшний удар. Заводи й сільськогосподарські підприємства залишилися без пального, будівництва -- без металоконструкцій і цементу, машини -- без запчастин. Припинення поставок нафти й нафтопродуктів, добрив, запчастин для сільськогосподарської техніки призвело до різкого скорочення сільськогосподарського виробництва (як продовольства, так і цукрового очерету). Занепад у виробництві цукрового очерету означав ще більше скорочення експортних доходів, а значить, неможливість компенсувати припинення поставок зі СРСР і інших країн СЕВ імпортом з інших джерел. Продовольчий ринок раптово оголився. Практично всі продукти харчування стали розподілятися по картках. Розцвів чорний ринок зі скаженими цінами. Те ж саме відбулося й з іншими предметами споживання.
У цілому за 1989-1993 роки виробництво валового внутрішнього продукту на Кубі скоротилося майже на третину.
Але ні що не стоїть на місці. Кинута Куба початку адаптуватися до нових умов, уряд Фіделя Кастро по своїй суті зробив подвиг. Спрацювавши чітко, поставивши благополуччя громадян на перше місце й не відмовившись від ідей соціалізму Куба почала виходити із кризи.
Куба є членом ВТО, Всесвітньої митної організації. Бере участь у міжнародних угодах -- Нью-Йоркської конвенції про міжнародний арбітраж, Паризьку конвенцію й Мадридський протокол, пов'язаних із промисловою власністю. Підписано угоду Всесвітньої організації індустріальної власності. У рамках ООН Республіка Куба підписала різні угоди і є учасницею декількох конвенцій по туризму, торгівлі, цивільній авіації, захисту навколишнього середовища й т.д. В 1999р. Куба була вибрана членом Ради по експлуатації Всесвітнього поштового союзу, спеціалізованого установи ООН, а також була обрана членом Керівної ради МАГАТЄ.
Практично вся внутрішня торгівля на Кубі знаходиться в руках держави. Розподіл товарів відбувається переважно по картковій системі. Обмежена кількість ненормованих товарів вільно продається за високими цінами, установлюваним державою; певні квоти на дефіцитні товари тривалого користування, наприклад на телевізори, і пральні машини, виділяються підприємствам, які, у свою чергу, здійснюють продаж цих товарів за високими цінами своїм співробітникам. При цьому порядок черговості на покупку техніки визначається відповідно до успіхів, досягнутими потенційним покупцем у праці, і його активністю в політичному житті. Як і в інших країнах з неринковою економікою, на Кубі існує «чорний» ринок, наявність якого в сполученні з корумпованістю державних чиновників якоюсь мірою зм'якшує твердість існуючої розподільної системи.
В 1993 році кубинський уряд особливим декретом легалізував долар, дозволивши кубинським громадянам використовувати його у внутрішніх розрахунках; тим самим кубинці одержали доступ у приналежній державі мережа валютних магазинів і інших закладів, який колись могли користуватися тільки іноземні туристи й дипломатичний корпус.
Важливим джерелом твердої валюти на Кубі є засоби, що надходять через границю, особливо зі США, у вигляді перекладів від емігрантів членам їхніх родин. У січні 1999 року уряд США дозволило також переводити певні суми (до 1200 дол. у рік) кубинським громадянам, що не мають родичів у США.
Потреби Куби в промисловому й транспортному устаткуванні, а також у нафті практично повністю покриваються за рахунок імпорту; значна частина промислових споживчих товарів, сировини й багато видів основних продуктів харчування також надходять з-за кордону. Понад 80% експортних надходжень Куба одержує від продажу цукру, іншими важливими статтями експорту є нікель, сигари й морепродуктів. За станом на 1990 рік, торговельний дефіцит Куби оцінювався в 2,2 млрд. дол.
До розпаду СРСР три чверті обсягу зовнішньої торгівлі Куби доводилося на країни радянського блоку (у тому числі близько 60% -- на торгівлю зі СРСР); іншими великими торговельними партнерами були Японія й Іспанія. СРСР фінансував дефіцит у торгівлі Куби із країнами соціалістичного табору шляхом видачі кредитів і надання позик, а поставки радянської нафти в обмін на кубинський цукор і нікель здійснювалися на досить вигідних умовах. В 1990 році сума торговельної заборгованості Куби у твердій валюті становила близько 7 млрд. дол., а в 1994 р. -- 8,5 млрд. дол.
В 1990-ті роки відбулися корінні зміни в зовні економічних зв'язках Куби, насамперед з Росією. У травні 1996 року була підписана Декларація про принципи між РФ і Кубою, що закріпила їх новий -- ідеологізований і економічно взаємовигідний -- характер. Основу торгово-економічних зв'язків становить моно бартер «нафта -- цукор». Після істотного скорочення товарообігу (з 3,3 млрд. дол. в 1991 до 350 млн. дол. в 1995) надалі намітився підйом -- 670 млн. дол. в 1997. Росія залишається одним із провідних торговельних партнерів Куби й найбільшим імпортером цукру-сирцю.
За даними на 1998 рік, близько 45% зовнішньоторговельного обігу Куби доводилося на країни Європи, 39% -- на країни Латинської Америки й Канади й 16% -- на Азіатсько-Тихоокеанський регіон. Пріоритетними стали відносини з Канадою, країнами ЄЕС, Китаєм і Японією. Найважливішим завданням залишається подолання економічного ембарго з боку США й розвиток міжнародного співробітництва.
На початку 1980-х років Куба стала вживати серйозні зусилля по розвитку міжнародного туризму; для цього була проведена реконструкція туристичних об'єктів і розгорнута потужна рекламна кампанія. Хоча уряд США ще раз підтвердив своє рішення, заборонивши американським громадянам відвідувати Кубу, в 1992 році країну відвідало близько 500 тис. туристів з Європи, Канади й країн Латинської Америки. В 1998 році кількість туристів зросло до 1 млн. чоловік. Планується подальше збільшення їхнього числа до 7 млн. чоловік до 2020 року.
Економічна політика, яка проводилася кубинським керівництвом у перші роки після революції (1959-1963) була спрямована переважно на розвиток важкої промисловості, закінчилася провалом, і на зміну їй в 1963 році прийшла нова, орієнтована на відродження традиційного виробництва цукру. Знову розроблена економічна стратегія другої по важливості завданням проголошувала розвиток скотарства й виробництво цитрусових. В 1970-х роках країна перейшла до більше реалістичної економічної політики, при цьому минулому поставлені реальні завдання по плановому обсязі виробництва цукру й зроблений упор на впровадження засобів механізації при збиранні цукрового очерету, а також на розширення промислової обробки побічних продуктів цукрового виробництва. Обсяг виробництва цукру на Кубі в 1970-х роках становив у середньому близько 6 млн. т у рік, а в 1982 році досяг 8 млн. т. Однак з початку 1990-х років через недостачу пального, добрив і пестицидів (раніше поставлялися зі СРСР) виробництво цукру в країні різко скоротилося й становило в середньому менш 5 млн. т. у рік. В 1997, на початку сезону збирання цукрового очерету, біля двох третин сільськогосподарської техніки, необхідної для збирання, простоювало через недостачу засобів (приблизно 200 млн. дол.).
Наслідком великих капіталовкладень у виробництво м'ясо-молочної продукції й розведення цитрусових культур з'явилося значне збільшення обсягу виробленої в цих галузях продукції в порівнянні з дореволюційним рівнем. У той же час виробництво тютюну, кави, рису, бобів і овочів -- традиційних сільськогосподарських культур, що становлять основу «нецукрового землеробства», -- залишалося практично постійним або знижувався. В 1962 році важке положення в сільському господарстві змусило кубинський уряд увести тверде раціонування продовольства. У наступні роки ситуація покращилася, однак на початку 1990-х, після різкого скорочення торгівлі із країнами колишнього радянського блоку, на Кубі було знову уведене нормування основних продуктів харчування.
У період з 1961 по 1976 кубинський уряд закупило 257 рибальських судів (в Іспанії, Франції, СРСР і Японії), а також організувало будівлю невеликих власних верфей для будівництва рибальських судів малої водотоннажності. До 1976 році по тоннажі рибальського флоту Куба займала 6 місце серед країн Латинської Америки. В 1989 році загальний улов риби склав 192 тис. т, однак до середини 1990-х років улов скоротився через недостачу пального.
Самим коштовним корисним копалинам на Кубі є нікель, запаси якого становлять майже 10% розвіданих світових запасів; поклади нікелевої руди розташовані на східному краї острова. Виробництво нікелевого концентрату здійснюється на двох побудованих США гірничо-металургійних комбінатах, продуктивність яких до 1980 року виросла вдвічі в порівнянні з дореволюційної; крім того, у середині 1980-х років у країні було почате виробництво нікелевого концентрату ще на одному гірничо-металургійному комбінаті. В 1991 на Кубі було зроблено близько 40 тис. т нікелю; до 1997 року обсяг виробництва перевищив 60 тис. т. Крім нікелю, на острові ведеться видобуток залізної руди, хрому, кобальту й міді.
За кілька десятків років, що пройшли із часу кубинської революції, у країні була створена промислова база, при цьому встаткування й технічний персонал надавалися в основному країнами соціалістичного табору. Найбільш помітний ріст спостерігався у важкій промисловості, особливо у виробництві стали, цементу, хімічних продуктів і добрив. У той же час зростання виробництва таких традиційних товарів народного споживання, як текстильні вироби, напої, консерви, мийні засоби й сигари, йшов набагато більш повільними темпами.
Основні транспортні системи Куби були побудовані до революції: центральна залізниця -- на початку століття, центральна автомагістраль -- в 1930-х роках, авіаційне повідомлення почалося в 1940-х роках. Протягом 1960- 1970-х років стан залізничної мережі погіршилося, а довжина шосейних і ґрунтових доріг зросла майже вдвічі. Наприкінці 1980-х років на Кубі було 13 116 км доріг із твердим покриттям. Одним з досягнень післяреволюційної Куби стало створення торговельного флоту: якщо в 1959 році у країні було лише 14 морських суден водотоннажністю 58 000 т, то до 1989 року Куба володіла 117 судами. Однак в 1990-х роках робота кубинського торговельного флоту була практично паралізована через відсутність палива у зв'язку з різким скороченням поставок російської нафти. Скороченню торговельного обороту в кубинських портах сприяла також політика торговельного ембарго, проведена США стосовно Куби, оскільки всім іноземним кораблям, що заходили в порти Куби, заборонявся після цього заходити в американські порти протягом 6 місяців.
Телемовлення на Кубі в середині 1990-х років ведеться під контролем державного Кубинського інституту радіомовлення й телебачення по двох загальнонаціональних каналах; крім того, свої телестанції існують у кожній провінції. У країні функціонують п'ять державних радіомереж, служба радіомовлення на закордонні країни, а також ряд місцевих радіостанцій.
На 1997-2004 роках була намічена модернізація системи телефонного зв'язку в масштабах країни; передбачувана вартість робіт становить 900 млн. дол. Передбачається також значне збільшення числа абонентів телефонної мережі -- з 3 до 9 на кожних 100 жителів. План передбачає також установку 50 тис. суспільних телефонів-автоматів, перехід на цифрову систему обробки сигналів (замість існуючої аналогової), модернізацію телефонної системи всієї країни й доведення її до сучасних міжнародних стандартів.
Джерелом більше 60% вироблюваної на Кубі енергії є нафта. Кількість нафти, що добувається в країні, невелика, тому основну частину споживаної нафти становлять поставки з-за кордону. Хоча проведені в країні пошуки нафтових родовищ дали позитивний результат, в 1992 році на Кубі було добуто лише 771 тис. т нафти. У країні є 3 нафтопереробних заводи, всі вони були побудовані до революції, два за допомогою США й один -- Великобританії. Загальна потужність електростанцій, здебільшого теплоелектростанцій, в 1958 році становила 2,6 млн. кВт, а в 1989 році перевищила 15 млн. кВт.
Виробництво електроенергії різко впало на початку 1990-х років, з настанням «особливого періоду революції», однак уже в 1994 році почався його підйом. В 1995 році вироблення електроенергії склало 12,474 млн. кВт, а в 1996 році -- 13,258 млн. кВт. В 1997 році відновили роботи із програми модернізації теплових електростанцій, почалося будівництво нової ТЕС у Фельтоне потужністю 200 мегаватів і відкрите фінансування будівництва ще однієї ТЕС потужністю 100 мегаватів, що працює на природному газі.
