Повернувшись в Росію в квітні 1917 року, Ленін побачив в Радах їх можливий потенціал як інструментів боротьби за владу в ході поглиблення революції. В рамках цієї гіпотетичної моделі службову роль відіграв тезис про двовладдя, яке встановилося після Лютого. Положенням про двовладдя (хоча Ленін одночасно констатував, що Ради - ще «нерозвинуте», «слабке, зародкове» правління) штучно піднімалася значимість Рад, які фактично не являлися другою самостійною владою, а виконували хоча й важливу, але все-таки допоміжну роль в загальній системі демократичних органів влади. Згода, закріплена між Тимчасовим урядом і Петроградською радою 2 березня, допомогла кожній зі сторін закріпити своє місце в свідомості широких мас населення, як органів нової влади. [14; 160] Однак, це було не рівноправне партнерство і не фактичний розподіл влади. Сам Ленін констатував, що ця «зародкова влада» керувала есерами і меншовиками, «сама і прямою згодою з буржуазним Тимчасовим урядом і рядом фактичних уступків здала і здає позиції буржуазії». Для Леніна в Радах найважливішою була сторона, пов'язана з характером соціального представництва. Слідуючи за класовим принципом в трактуванні природи держави, Ленін принципово протиставив Тимчасовий уряд, як владу буржуазно-поміщицьку, Радам, як владі робітничо-селянській. Відповідно концепція двох диктатур вимальовувала сценарій не соціального партнерства, а непримиримої класової боротьби.
Положення про двовладдя Радам видавався своєрідний аванс: вони пропагувалися на боротьбу за перші ролі, одночасно перегрупувалися конфронтаційним духом (в боротьбі із Тимчасовим урядом, і в середині самих Рад між партіями за керівну роль). Активність Рад підігрівалася теоретично і історично не доказаною тезою про те, що радянські органи влади являють собою «вищий тип демократичної держави», утопічним положенням про наступне відмирання держави через ради як органи пролетарської диктатури. Тим самим заперечувався варіант можливого поступового втиснення» Рад в майбутню стабільну систему демократичних органів влади, самі Ради ставали полем гострої політичної боротьби в ущерб іншим напрямкам діяльності.
З лютого по липень Ради розвивалися дуже протирічно. З однієї сторони, вони укріплювалися, набиралися практики діяльності. З іншої сторони, посилення урядових структур відтісняло Ради на периферію керівного поля. Доля Рад, залежала від того, чи зможе Тимчасовий уряд вбити клин, відірвати від Рад зростаючий опозиційний рух чи дозволить їм виступити єдиним фронтом під лозунгами переростання в нову стадію (соціальну) і відповідної зміни характеру влади. (її радянізації). [14; 160-161]
Питанням про роль Рад робочих депутатів в період підготовки Жовтневої революції являлося предметом дослідження зарубіжних істориків. Д.Кенкер в своїй статті «Москва в 1917: взгляд снизу» відмічає, що робітники підтримували лозунг «Вся влада Радам!» з самої Лютневої революції. Правда, тоді вони складали меншість. Але в ході революції, зневірившись в можливостях Тимчасового уряду вирішити основні проблеми - закінчення війни, виробничу кризу, розвал в промисловості, земельне питання - більшість народу стали прихильниками переходу влади до Рад. До даного висновку автор приходить на основі вивчення «всіх резолюцій, прийнятих робітниками і надрукованих в Московській пресі в 1917 році». [28; 225]
Отож, Ради фактично перетворилися в паралельний орган влади в країні. Більш того, як зазначає Воронін А.В. «...їх сила була настільки велика, що вони могли взяти на себе керівництво країною, якщо б того забажали». Однак, до такої ідеї більшість представників Рад відносилися вкрай негативно. Виходячи із представлень про Лютневу революцію, як революцію буржуазну, яка дає владу буржуазії, вони не вважали можливим створення соціалістичної державності. До того ж за їх думкою Росія ще не була підготовлена до соціалізму, вона повинна була пройти до кінця шлях капіталістичний і тільки тоді прийти до соціалістичних форм організації виробництва і управління. Накінець відмова переходу влади до Рад пояснювалася і боязню вибуху громадянської війни в країні. Отже, саме ці установки лягли в основу відношення Рад до Тимчасового уряду, який з однієї сторони потрібно підтримувати, оскільки він демократичний, а з іншої контролювати, оскільки він буржуазний, в цілях задоволення інтересів робітничих мас. Таким чином, виникла ситуація, яка отримала назву двовладдя. [6]
«У вищій мірі прекрасна своєрідність нашої революції заключається в тому, що вона створила двовладдя».
Якщо ж ближче розглядати роль Тимчасового уряду, то найкраще ця суть відображається в листі міністра Пучкова до генерала Алексєєва, - «...він не має будь-якої реальної влади, і його розпорядження виконуються лише в тих розмірах, які дозволяє Рада робочих і селянських депутатів, яка тримає найважливіші елементи влади, такі як війська, залізничні дороги, пошта і телеграф в своїх руках. [25; 66]
Отже, якщо говорити про двовладдя, то найкраще словами голови уряду Г.Є. Львова: «Тимчасовий уряд - це влада без сили, а Рада - це сила без влади». Радянська історіографія минулого пояснювала двовладдя в основному як паралельний розвиток процесів буржуазної і пролетарської революції. В рамках іншої понятійної системи займалася і західна історіографія. К.М. Первухіна відзначає, що постановка цієї проблеми була дуже вузькою. Річ іде не тільки про те, що в революції сформувалися два керівних центра. Більш важливим було те, що розрив між «верхами» і «низами» суспільства вилився в утворення двох паралельних суспільних структур, двох систем суспільства однією пов'язаною з офіційною владою після Лютневої революції, з Тимчасовим урядом і його органами, з органами міського і регіонального управління, з політичними і професійними організаціями освічених і владних класів; з іншої, виникший на базі Рад, їх загальнодержавних і регіональних об'єднань, і включаючих в себе всю суму між політичних партій і організацій, які були безпосередньо представлені в Радах або орієнтувалися на них як на основу нового суспільно-державного устрою. [28; 200]
Двовладдя, головним чином, приховувало в собі глибокі протиріччя, які повинні були привести до нових політичних криз, до нової боротьби за владу. [25; 67]
Отже, якщо звичайна буржуазно-правова система засновується на роздільності законодавчої, виконавчої і судової влади. Все це в умовах незалежності суспільної думки складає механізм соціальної саморегуляції. Але революції, які перемагають, незалежно від виголошених цілей, авторитарні, бо затверджуються через ланку «старого» і «захоплення» народом нових політичних свобод. Революційні маси чекають не «самих ідеальних» програм вироблених кабінетами вчених, а всього ж найбільш суспільних принципів, які б не заважали їм самим перебудовувати соціальне і економічне життя. Створена Лютневою революцією влада могла б стати і демократичною і ефективною, якби Тимчасовий уряд став простим виконувачем волі Рад. Але це б означало кінець буржуазного характеру влади. Тимчасовий уряд провів серію законодавчих актів покликаних обмежити дії суспільства на місцях. Він запропонував для Росії в якості зразка політичну систему Франції періоду ІІІ Республіки: сильна централізована влада і двопалатний парламент, відсутність місцевого самоуправління, при зовнішньому вираженні політичних свобод. [27; 33]
Проблему місцевого управління Тимчасовий уряд намагався вирішити шляхом переміщення влади із рук губернаторів в руки засідателів губернських земських управ, а потім губернських комісарів, назначених «з верху», але «по згоді» з органами самоуправління. На лице було підсилене протиріччя між бюрократичним апаратом центру і народною ініціативою на місцях.
Двовладдя було на ділі дедалі складнішою конфігурацією, чим прийнято рахувати. Звичайно, зрозуміло, що на місцях ситуація повторювала столичну. Радам протистояли «буржуазні» органи влади. Виконавчі комітети, які виникли в березні демократично вибрані пізніше органи самоуправління мали коаліційний характер, в них входили представники Рад. На місцях в силу фактичної розмитості функцій управління і самоуправління, положення представлення і «прямої демократії» існувало не двовладдя, а свого роду «двох центр'я». З розвитком революції влада якби переходила від місцевих дум і земств до Рад. Це проявило себе в феномені так званих республік (напр., Кронштадська), коли місцеві Ради перебирали повноту влади в результаті вимоги мас, виходили із підкори уряду. Таким положенням можна пояснити і той факт, що після перемоги Жовтня в Петрограді розпочався тріумфальний рух Радянської влади всією країною, а громадянська війна першопочатково набула «м'яких» форм». [27; 34]
Ради, що постали у багатьох містах контролювалися представниками двох партій - соціалістів-революціонерів (есерів) і соціал-демократів меншовицького спрямування. Лідери обох соціалістичних партій прагнули забезпечити наступність і легітимність влади. Тому вони підтримали Тимчасовий уряд, сформований в основному з їхніх політичних противників, які були представлені в Державній Думі - кадетів (конституційних демократів) та октябристів. Есери та меншовики не відмовлялися від боротьби за владу, але намагалися провадити її цивілізованими засобами, покладаючись на волевиявлення населення. [16; 85]
Саме в цей час більшовицька партія, яка вийшла з підпілля почала швидко зростати. Після повернення з еміграції В. Леніна соціал-демократи більшовицького спрямування зайняли іншу позицію. І вже вранці 4 квітня Ленін виступив з доповіддю в Таврійському палаці перед більшовиками. 7 квітня текст 10 тез доповіді під назвою «Про завдання пролетаріату в даній революції» був опублікований в газеті «Правда» 20 квітня. І доповіді і тези, відомі в історії як «Квітневі тези» викликали гарячі дискусії у партійному середовищі. [3; 36] В «Квітневих тезах» ставилося питання відмовитися від підтримки Тимчасового уряду і витіснити з рад есерів і меншовиків. Висувалося гасло «Вся влада - Радам!». Перетворення класових організацій на органи державної влади віщувало встановлення в країні диктаторського режиму. Більшовики вказували , що це буде диктатура пролетаріату. Проте, клас здійснювати диктатуру не може, для цього потрібна політична організація. Більшовики не крилися, що прагнуть здійснювати диктатуру через опановані ними ради як «авангард» робітничого класу. Якщо есери та меншовики вважали ради тимчасовими органами революційного контролю за владою, то більшовики розглядали їх як державні інститути. В. Ленін робив висновок, що політична ситуація після Лютневої революції характеризується так званим «двовладдям» - переплетенням буржуазної (Тимчасовий уряд) і пролетарської (ради) влад. [16; 86]
У «Квітневих тезах» В. Ленін стверджував, що потрібно переходити від першого буржуазного етапу революції, після якого влада перейшла до рук буржуазії, до другого, соціалістичного, який дасть владу пролетаріату. Отже, з ліквідацією самодержавства і підготовкою демократичних виборів в Установчі збори питання про владу не вважалося розв'язаним. Більшовики заперечували суверенність народу - верховного носія влади, яку він мав делегувати своїм обранцям у парламенті. Не парламентарна республіка, а республіка рад робітничих, солдатських і селянських депутатів по всій країні, знизу догори - так визначав Ленін головну мету своєї партії у революції. Влада мала зосередитися в руках пролетаріату, а точніше рад, і зовсім вже точно - тієї партії, яка вважала сама себе пролетарським авангардом. [16; 86]
Створена система не була надійною, через те, що її розвиток переривався постійними кризами. Перша така криза склалася в квітні 1917 року. Проблема війни стала в центр політичних дебатів. [25; 88]
Держави Антанти визнали Тимчасовий уряд майже негайно після його утворення. Проте союзники більше не розглядали Росію як рівноправного члена коаліції. Революційні події і особливо «Наказ №1» призвели до істотного послаблення боєздатності російської армії. Послабилася, як доповідали своїм урядам посли Антанти, ефективність управління. Нарешті Росія все більше потрапляла у фінансову залежність від союзників. [19; 47]
19 березня уряд Г.Львова у зверненні до населення сформулював зовнішньополітичну програму в таких виразах: «Уряд вірить, що дух високого патріотизму, який проявився в боротьбі народу зі старою владою, окрилив і наших солдат на полі бою. Уряд зі своєї сторони прикладе всі сили для забезпечення нашої армії всім необхідним для того, щоб довести війну до переможного кінця. Уряд буде свято оберігати зв'язуючі нас з іншими державами союзи і неухильно виконає союзниками заключені договори». [19; 47] На цю декларацію мало хто звернув увагу тільки тому, що головними подіями березня були докорінні зміни внутрішньополітичного становища, пов'язані з поваленням самодержавства. Однак пізніше виконком Петроради поставив перед урядом вимогу чітко заявити про те, що Росія прагне укласти мир без анексій і контрибуцій. Під його тиском уряд виступив з новою декларацією (9 квітня), в якій цю вимогу було враховано.
Другу урядову декларацію про зовнішньополітичну мету Росії помітили за кордоном і вона викликала незадоволення. Виконуючи прохання союзників представити офіційний текст декларацій від 9 квітня, міністр закордонних справ П.Мілюков надіслав їм супровідну ноту, в якій запевняв про «всенародне прагнення довести світову війну до вирішальної перемоги». [19; 47]
Ноту Мілюкова було відправлено союзникам без узгодження з виконкомом Петроради. Виник конфлікт, який став відомий за межами Таврійського палацу. За спогадами одного з лідерів меншовиків І.Церетелі, які були опубліковані в 1963 р. керівники блоку боялися відставки уряду.
Ноту Мілюкова було опубліковано в Петроградських газетах 3 травня. Цього дня в центрі столиці відбулася стихійна демонстрація, яку під антивоєнними лозунгами організували робітники з околиць. Головнокомандувач Петроградського військового округу генерал Л.Корнілов наказав військовим частинам вийти на площу перед Зимовим палацом з артилерією. Щоб запобігти збройному конфлікту між військовими підрозділами, виконком змушений був узяти на себе урядові функції і наказав генералу відвести війська в казарми. Корнілов підкорився, але подав у відставку. [19; 48]
Увечері 4 травня Петрорада обговорила роз'яснення уряду і визнала конфлікт вичерпаним. П.Мілюков і воєнний міністр О.Гучков подали у відставку. Було утворено перший коаліційний уряд, в який ввійшло 6 міністрів-соціалістів. Князь Львов залишився головою нової Ради міністрів. [3; 57]
Отже, своїм входженням в уряд партії революційної демократії взяли на себе важкі зобов'язання за стан справ у країні. Тепер вони не могли виступати перед масами в ролі критиків уряду. Таку роль залишили за собою тільки більшовики. Після квітня їх чисельність зросла вдвічі. [19; 48]
Отже, в уряд ввійшли 10 міністрів - представників буржуазії і 6 міністрів - «соціалістів», 2 - меншовика, 2 - есери, 2 - народні соціалісти.
Цей уряд зробив нову заяву про початок переговорів: про мир, про розробку аграрної реформи, контроль над державною реформою. В червні міністри соціалісти для того, щоб посилити свій вплив на уряд виступили з ініціативою про з'їзд Рад. [12; 338] На з'їзд, який відкрився в Петрограді 3 червня приїхали посланці майже 400 рад і солдатських організацій. Їх делегати представляли всі політичні центри країни, всі армії фронту, всі прифронтові і тилові округи, всі флоти і флотилії. Основними питаннями з'їзду були два: ставлення до війни і Тимчасового уряду. [25; 84]
В ході з'їзду був створений Центральний Виконавчий комітет Рад із 256 членів і 64 кандидатів. Серед них від есерів - 101 член і 18 кандидатів, від більшовиків - 35 членів і 22 кандидати, від трудовиків і народних соціалістів - 4 члени і 2 кандидата, від європейської соціалістичної партії - 1 член.
З'їзд завершив створення єдиної системи Рад в рамках всієї країни. З його трибуни більшовики висловили свої погляди по основними питанням революції. Разом з тим з'їзд продемонстрував наступне поглиблення розходжень між політикою згідницьких партій і прагненнями мас робітників, які яскраво проявилися в ході червневої кризи. [26; 121-126]
Під час роботи Всеросійського з'їзду Рад у Петрограді почалися заворушення серед робітничого населення внаслідок голоду, дорожнечі, невдоволення політикою Тимчасового уряду. Намагаючись дати цьому рухові організованого характеру Центральний комітет більшовицької партії закликав робітників і солдатів Петрограду до мирної демонстрації 10 червня під лозунгом: «Вся влада Радам!». Меншовицько-есерівські лідери з метою зірвати цю демонстрацію провели 9 червня на з'їзді Рад резолюцію про заборону будь-яких демонстрацій протягом трьох днів. Свою демонстрацію вони призначили на 18 червня, оголосивши свободу лозунгів, розраховуючи, що демонстрація відбудеться під лозунгом довіри з'їздові і Тимчасовому урядові. Проте, вже 18 червня, 500 тис. робітників і солдатів Петрограду вийшли на вулиці з плакатами, на яких були накреслені лозунги більшовиків: «Вся влада Радам!», «Геть десять міністрів-капіталістів!», «Проти політики наступу!». Демонстрації відбулися у багатьох промислових містах країни. Вони показали величезне піднесення революційно настроєних мас і зростаюче згуртування їх навколо більшовицької партії. Назрівала нова криза Тимчасового уряду, яка не вибухнула через наступ на фронті. [3; 48-51]
У день демонстрації 18 червня, коли маси вимагали миру, російська армія перейшла в наступ на Південно-Західному фронті. Щодо позиції більшовиків, то вони роз'яснювали солдатам, що наступ затіяно на догоду імперіалістам Антанти, які хотіли ціною нових жертв з боку Росії полегшити собі перемогу над Німеччиною. А Тимчасовий уряд надівся, що успіх наступу зміцнить буржуазний режим і завдасть удару більшовизму. А у разі провалу наступу буржуазні лідери мали намір звалити вину на більшовиків, звинуватити їх у «розкладанні армії» й спрямувати на них репресії.
Сотні комісарів Тимчасового уряду й тисячі агітаторів - меншовиків і есерів переконували солдат, що наступ потрібен нібито «в ім'я миру». Були створені так звані «батальйони смерті», які мали показувати приклад і кулеметами гнати на смерть непокірних. Сам новий військовий міністр Керенський безперервно об'їжджав фронти.
Наступ у Галичині мав спочатку великі успіхи, але невдовзі перетворився в тяжку поразку через погану підготовку, відсутність снарядів і продовольства, небажання солдатів воювати. Російська армія, втративши понад 60 тис. солдатів убитими й пораненими, відступила з Галичини до російського державного кордону. [25; 89]
Після провалу червневого наступу на фронті Тимчасовий уряд перейшов у наступ, але вже проти революційних сил. Почалося розформування кількох полків за непокору. Військові придушили страйки робітників. В країні виникло не менше 20 військових і напіввійськових контрреволюційних організацій. А що ще було потрібно для нового вибуху обурених мас, які стихійно вилилися на вулицю. [12; 38] 2 липня стало відомо, що з складу Тимчасового уряду вийшли міністри-кадети Шаховський Д.І., Шінгарев А.І. і Мануйлов А.А. Здійснюючи цей крок, кадети розраховували вирішити дві проблеми одним махом. З однієї сторони, вони нібито знімали з себе відповідальність за провал на фронті і повністю перекладали її на есерів і меншовиків, які входили в склад коаліційного уряду. З другої ж сторони, і в цьому суть всього політичного замислу - створення урядової кризи, через яку вони розраховували підштовхнути лідерів згідницьких партій до нової згоди на широке застосування репресивних мір проти збуджених і схвильованих мас. [25; 131-134]
