Історіографічна традиція Школи Анналів. Друге і третє покоління істориків

Історіографічна традиція Школи Анналів. Друге і третє покоління істориків

?

Історіографічна традиція Школи Анналів. Друге і третє покоління істориків

Розділ І. Домінування анналівської традиції історіописання (1947 - 1969 рр.)

Історична наука другої половини ХХ ст. пройшла складний та суперечливий шлях. В цілому, однак, це був поступальний розвиток, який призвів до суттєвих оновлень теоретичних основ, методів та методик історіографії. Ці риси проявилися в першу чергу в діяльності напрямку „нової історичної науки”, який поступово утвердився у всіх провідних країнах Заходу.

В 40-50 рр. історична наука в цілому знаходилася в досить складному становищі. В цей час важливу роль в методології історичного пізнання отримав ідеографічний напрямок, який характеризував історію як науку про одиничні та унікальні явища. Сумніви в пізнавальних можливостях історичної науки були висловлені ще на рубежі ХІХ - ХХ ст. представниками „філософії життя” (В. Дільтей) та неокантіанцями (В. Віндельбанд, Г. Ріккерт). Вони виступили проти позитивістської теорії пізнання, що наголошувала на спільності методів соціальних та природничих наук. визнаючи специфіку гуманітарного пізнання, неокантіанці підкреслювали неможливість усунення суб'єкта з пізнавального процесу, відповідно констатували релятивність результатів останнього. Проте, піддаючи критиці позитивізм, В. Дільтей, В. Віндельбанд і Г. Ріккерт натомість не пропонували нічого конструктивного для гуманітарних наук, зводили їх методику до інтуїтивного осягнення та крайнього суб'єктивізму. Практично всі національні історіографії того часу відчули на собі наслідки кризи позитивістської парадигми та розчарування в можливості пізнання історії.

На цьому тлі вигідно відрізнялася французька історична наука. Критика позитивізму та пошук нових методологічних рішень тут почався ще з кінця ХІХ ст. Із заснуванням та утвердженням школи „Анналів” в 30-40 рр. позитивістські недоліки були переосмислені, подолані та натомість пропонувалися інші пізнавальні принципи, ґрунтовані на ідеї „історичного синтезу” та тотального підходу до історії. Більше того, було доведено й практичну можливість реалізації цих теоретичних постулатів перш за все завдяки працям М. Блока та Л. Февра.

Таким чином, французька історична наука вже на чолі зі школою „Анналів” в 40-60 рр. отримала відчутну перевагу як у себе на батьківщині, так і в інших західних країнах. Починається час лідерства „Анналів” у західній історіографії, ідеї школи вивчаються та активно запозичуються іншими істориками, включаються в національні історіографії.

Школа „Анналів” свого другого періоду - це вже не маргінальний напрямок, який бореться за визнання з академічними університетськими колами, а сам стає опорою академічної науки, а в 60 рр. - хранителем традиційних академічних цінностей.

Яскравим свідченням блискучої перемоги анналівської традиції слугує активне інституційне утвердження школи „Анналів”, яка починаючи з кінця 40-х рр. користується широкою підтримкою як французького уряду, так і ряду громадських організацій інших країн, що опікуються розвитком наук. Відправною точкою цього процесу, як ми вже зазначали, був 1947 р., коли виникла VІ секція Практичної школи вищих досліджень.

В 40-50 рр. секція отримала значну фінансову підтримку американського Фонду Рокфеллера, що дозволило широко реалізувати на практиці ту програму міждисциплінарних досліджень, декларовану ще „Анналами економічної і соціальної історії”. У межах секції існували 4 науково-дослідні центри: економічної та соціальної історії; економіки; соціології; культури, які об'єднували 42 автономні підрозділи, розміщені в багатьох містах Франції та за кордоном. В 1947-56 рр. VІ секцію очолював Л. Февр www.ehess.fr.

Активну фінансову підтримку робіт молодих істориків на основі нових методик здійснював французький Національний центр наукових досліджень. Утворений за ініціативи Народного фронту ще у 1939 р., центр отримав змогу розпочати свою роботу лише після завершення Другої світової війни Ревель Ж. Исторические и социологические науки во Франции. На примере эволюции школы Анналов // Новая и новейшая история. - 1998. - №5.

Вже в 1949 р. в межах VІ секції засновано перший автономний науково-дослідний інститут історичного профілю - Центр історичних досліджень. Він мав на меті дослідження загальної історії Західної Європи, долучаючи до цього порівняння її з історією середземноморських країн чи країн Центральної Європи. Першим керівником центру став Фернан Бродель.

Фернан Бродель - знакова фігура другого етапу школи „Анналів”, її „обличчя” після смерті М. Блока. Практично всі дослідники визнають, що саме завдяки творчим та організаційним здібностям Ф. Броделя школа „Анналів” 50-60-х рр. досягла вершини домінування в історичній науці.

Ф. Бродель народився 24 серпня 1902 р. в Люмевіллі (департамент Мейс), неподалік Вердена. Син сільського вчителя, він провів дитинство в селі, на фермі своєї бабусі. В 1908 р. сім'я переїхала до Парижу. В 1913-20 рр. Ф. Бродель навчався у Вольтерівському ліцеї, потім вступив до Сорбонни, яку закінчив у 1923 р. Він сподівався отримати місце викладача вищої школи в Бар-лє-Дюк, містечку неподалік рідного дому, проте ці надії не справдалися. В 1923 р. він подався до Алжиру, став викладачем історії спочатку в Константині, а потім в ліцеї м. Алжиру, де він працював до 1932 р., там же зустрів свою майбутню дружину Паулу. В період 1925-26 рр. Ф. Бродель пройшов військову службу в групі окупаційних французьких військ в Німеччині.

Ф. Бродель від самого початку орієнтувався на наукову кар'єру. Всупереч рекомендаціям професорів Сорбонни, які радили йому присвятити докторську дисертацію історії Німеччини, він зайнявся вивченням минулого Іспанії. Вже влітку 1927 р. Ф. Бродель почав свої пошуки в архівах і бібліотеках Саламанки, збираючи історичний матеріал для дисертації „Філіп ІІ, Іспанія і Середземномор'я”.

В 1932 р. Ф. Бродель почав викладати в Парижі. В цей же час зародилася його дружба і співробітництво з Л. Февром.

В 1935 р. Ф. Бродель виїхав у Бразилію, де йому запропонували місце професора університету в Сан-Паоло. В 1937 р. він повернувся до Франції і в наступному році почав роботу в Практичній школі вищих досліджень. Ф. Бродель вирішив написати книгу про середньовіччя Середземномор'я під керівництвом Л. Февра, але війна завадила цим планам.

В 1939 р. Ф. Бродель вступив до французької армії. В 1940 р. потрапив в полон і провів наступні п'ять років в таборах для військовополонених спочатку в Майнці, потім з 1943 р. - в концтаборі суворого режиму неподалік від Любеку. Саме в полоні ним написана праця „Середземномор'я і середземноморський світ в епоху Філіпа ІІ”, яка в 1947 р. була захищена в якості дисертації, а в 1949 р. вийшла окремим виданням і відкрила Ф. Броделю шлях до великої науки Афанасьев Ю. Н. Фернан Бродель и его виденье истории // Новая и новейшая история. - 1985. - № 5. - С. 62-63. Розповідають, що протягом п'яти років він працював на шматках шкільних зошитів, на краю стола без будь-яких документів і книг, по пам'яті і тим знанням, які він накопичив, досліджуючи архіви і бібліотеки Іспанії, Венеції, Рагуси (Дубровнік).

Після завершення війни і звільнення Ф. Бродель повернувся до Франції і працював у Сорбонні, в 1949 р. перейшов у Колєж де Франс і став завкафедрою історії сучасної цивілізації.

Після смерті Л. Февра в 1956 р. Ф. Бродель став президентом VІ секції (цю посаду він обіймав до 1972 р.) та головним редактором „Анналів”, які з 1946 р. змінили підзаголовок на „Економіка. Суспільство. Цивілізація”.

Своєрідним маніфестом другого етапу школи „Анналів” стала праця саме Ф. Броделя „Середземномор'я і середземноморський світ в епоху Філіпа ІІ”. Ця книга, за словами самого автора, стала проривом до „геоісторії”, що відзначається синхроністю трьох основних ритмів - часу географічного, часу соціального, часу індивідуального. Парадоксально, але ця ідея виникла в Ф. Броделя, коли сама його робота над темою зайшла в глухий кут. З самого початку дослідження мало бути присвячене середземноморській політиці іспанського короля Філіпа ІІ. Після 1580 р. зовнішня політика його правління кардинально змінює напрям зі середземноморської на атлантичну. Це змусило Ф. Броделя задуматися про історію та долю середземноморського регіону, боротьбу двох транзитних торговельних шляхів. Господарський занепад Середземномор'я Ф. Бродель зумів віднести лише до ХVІІ ст. „Політика” та „економіка” розходилися в датах. Різність протікання історичного часу й навела автора на думку про багатовимірність потоків історичних процесів.

Ідею про тривимірність історичного процесу в часі дослідник виклав у вступі до першого видання своєї книги. Структуру праці підпорядковано розкриттю цієї ідеї: „Середземномор'я” складається з трьох автономних есеїв, сукупність яких відкривала перед читачами три великі площини, обмежені хронологічними рамками другої половини ХVІ ст.: 1) „історію начебто непорушну, історію людини у стосунках з середовищем, що її оточує”; 2) „повільно рухому історію, історію соціальну”; 3) „історію у вимірі не людини (тобто суспільства), а індивіда”. Перша історія є глибинною й репрезентує собою майже незмінний вплив середовища на людину; друга, що ніби лежить пластом над першою, повільно змінюється під впливом економічного прогресу; третя - „здійснюється і гине миттєво”. У своєму складному поєднанні всі часові ритми історичного процесу творять „історію живу і по суті історію єдину”, „глобальну”.

Найважливішим з точки зору глобальної перспективи розвитку людства Ф. Бродель вважав „географічний час”, який був найбільш статичним, незмінним елементом в такій непевній субстанції як еволюція суспільства. Ф. Бродель вважав, що шлях до пізнання плинних діянь людини лежить через те, що в ньому незмінне, а саме через стосунки з оточенням Афанасьев Ю. Н. Фернан Бродель и его виденье истории // Новая и новейшая история. - 1985. - № 5. - С. 65-66.

Діалог людини із землею та оточуючим довкіллям є вічним, зберігаючи свою суть при незначних поверхових змінах. Тому Ф. Бродель заохочував до синтезу географії та історії у вивченні суспільства: географи мали, на його погляд, присвячувати більше уваги часові, а історики - середовищу, в якому функціонує суспільство.

В 1958 р. Ф. Бродель опублікував в „Анналах” свою програмну статтю „Історія та соціальні науки: довга часова тривалість”, в якій він сформулював знамените, центральне поняття своєї концепції - „час довгої тривалості” (). Згідно поглядів історика „час довгої тривалості” - це час, який володіє людством. Під історією в цьому часі він розумів „майже статичну” або „повільно пульсуючу” історію, „макроісторію”. Значно динамічнішою була „соціальна історія”, яка могла оновлюватися декілька разів за один цикл „довгої тривалості”. Найменш цінною для дослідника, за переконанням Ф. Броделя, була „коротка історія” - події та дії індивідів.

Таким чином, Ф. Бродель остаточно відійшов від позитивістської схильності до історії-події та окреслив поле дослідження історика „часом довгої тривалості”, поглибивши цим погляди М. Блока щодо структурного підходу до історії.

Методологічні інновації, пропоновані Ф. Броделем у „Середземномор'ї”, вразили та захопили сучасників. Л. Февр називав цю книгу „новим маніфестом „Анналів”, „дивом ерудиції”, „віхою у розвитку французької історичної думки”.

Швидко такий тип історіописання став взірцевим для багатьох науковців, і в 1950-х рр. до Ф. Броделя в пошуках теми дисертації та наукового керівництва зверталися десятки початкуючих дослідників, які обирали для спеціалізації історію Середземномор'я в різні епохи.

В 1959 р. Ф. Бродель задумує створення відкритого наукового центру і бібліотеки під назвою „Будинок наук про людину”. Реалізувати цей задум вдається лише в 1970 р. за допомогою Фонду Форда, і Ф. Бродель стає його головним адміністратором. Сюди ж після відкриття перебирається більшість інститутів VІ секції. Створення Будинку наук про людину Ф. Броделем - це важливий етап утвердження нового типу спільного історіописання.

Маємо відмітити, що для 50-60-х рр. розвиток традиції колективних досліджень в руслі „Анналів” відбувався двома шляхами. Перший з них досить традиційний, практикований ще попередніми методологічними напрямками, - це створення наукових шкіл.

Наприклад, в 50-і рр. Ф. Бродель мав багато учнів-послідовників. Проте, в кінцевому результаті, їхні дисертації щодо Середземномор'я були лише копіями, які не могли перевершити матриці. Інші його учні, використовуючи вектори, вказані в „Середземномор'ї”, „глобальний” підхід Ф. Броделя, стали застосовувати його для вивчення інших самодостатніх „світів” у межах французького та світового простору. Серед таких послідовників П'єр Шоню, який вивчав Севілью, Еммануель Лє Руа Ладюрі - Лангедок та інші.

В 1955-57 рр. історик П'єр Шоню опублікував і захистив в якості докторської дисертації 10-томну роботу „Севілья і Анлантика”, що була написана в дусі т. з. „серійної історії”. П. Шоню поставив перед собою завдання реконструювати статистичні серії фактів економічного розвитку, на основі яких можна було судити про зростання чи занепад суспільства, а більш широкій перспективі - про час життя тієї чи іншої цивілізації. В якості головного предмету своєї „серії” П. Шоню обрав історію морської торгівлі між Іспанією та Америкою. Обробивши велику кількість архівних документів про тонаж та вартість морських перевезень, що здійснювалися через порт Севілью протягом майже 150 років - з 1504 по 1650 рр., - П. Шоню змалював загальну картину розвитку морської торгівлі в Атлантиці. Відзначаючи фази пожвавлення та занепаду торгівлі і, відповідно, - всієї європейської економіки, П. Шоню не зупинявся на її причинах, тому що свідомо виключав із дослідження все, що виходило за рамки його статистичний серій, у т. ч. історію міст, ремесел, розвиток капіталізму тощо. Таким чином, керуючись ідеями Ф. Броделя, П. Шоню розробив власну оригінальну методику історичного дослідження.

Серйозну і багато в чому вдалу спробу створення „глобальної історії” в масштабі Лангедоку здійснив інший учень Ф. Броделя Еммануель Лє Руа Ладюрі. В його докторській дисертації „Селяни Лангедоку” (1966) на основі ґрунтовного дослідження архівних матеріалів були реконструйовані статистичні серії, що описували картину виробництва всіх основних видів сільськогосподарської продукції, руху земельної власності, еволюції цін та доходів, демографічні зміни і становище селянства протягом 300 років.

За словами самого автора, головна діюча особа його книги - це „великий аграрний цикл, що охоплює період з кінця ХV до початку ХVІІІ ст., що спостерігається у всій його тотальності”. Протягом цього циклу чергувалися фази економічного зростання та занепаду. Їх зміну Е. Лє Руа Ладюрі пояснював багатьма факторами: географічними, кліматичними, біологічними, економічними, культурно-психологічними, але жоден з них, на його думку, не був вирішальним. Сільське суспільство від розглядав як стійке, стабільне, мало здатне до змін, динаміка якого залежала від співвідношення кількості населення і наявних засобів для підтримки життя, визначити рівень яких можна було завдяки ціні на хліб. Співвідносячи ці дві складові аграрного циклу, Е. Лє Руа Ладюрі приходить до цікавих висновків, які внесли чимало інновацій в історичну картину Франції на початку нового часу. Наприклад, синхронізувавши криві економічного розвитку та поширення грамотності, автор встановив їх неспівпадання: економічний занепад у ХVІІ ст. не викликав поширення неписемності, яка навпаки різко скорочується, що об'єктивно сприяє підготовці економічного піднесення після 1720 р.

Інший шлях спільних досліджень презентували вже вищезгадані установи - VІ секція Практичної школи вищих досліджень, Центр історичних досліджень в її межах, Будинок наук про людину тощо. Це були заклади нового типу, створені перш за все для дослідницької та науково-пошукової роботи колективом вчених, спеціально для цього підібраним та фінансованим. Французькі дослідники, спілкуючись зі своїми вітчизняними чи зарубіжними колегами, знаходили не лише теми для обговорень, але й шляхи їх спільної практичної розробки. Таким шляхом створюються спочатку спільні неформальні колективи, які досить швидко в межах VІ секції оформилися в офіційні науково-дослідні групи, центри, лабораторії. Своєрідний бум створення таких установ й припадає на кінець 50 - 60-х рр.

Наприклад, 1958 р. був заснований Центр історії науки і техніки імені Александра Койре (Centre Alexandre-Koyrй Histoire des sciences et des techniques - CAK), співробітники якого вивчають процес формування і накопичення знань різними науками від їх появи аж до нашого часу, у тому числі історію соціальних та історичних наук.

У 1964 р. за ініціативи Жана-П'єра Вернана (Jean Pierre) і П'єра Відаль-Наке (Pierre Vidal-Naquet) утворено Центр порівняльних досліджень стародавніх суспільств ім. Луїса Герне (Centre Louis Gernet de recherches comparйes sur les soiйtйs anciennes). Керуючись здобутками школи французької соціології та антропології, зокрема працями Л. Герне і І. Мейсона, дослідники основне своє завдання вбачають у дослідженні релігійної практики, іконографії, філології, філософії, механізмами генерації та обміну знань у стародавніх народів. Їх порівняння дозволить глибше зрозуміти історію стародавнього Сходу та древньої Греції. Тогочасними директорами центру були Ж.-П. Вернан та П. Відаль-Наке - відомі історики в галузі історії античної Греції та історичної антропології. 1973 р. вони написали спільну працю „Міф і трагедія в Стародавній Греції”. Ж.-П. Вернан свого часу брав участь у Русі Опору, знаний він також іншою своєю працею „Міф і думка греків: етюди історичної психології” (1971).

1965 р. в межах Центру історичних досліджень утворено Центр середньовічної археології (Centre d'archйologie mйdiйvale), керівником якого став Жан-Марі Песе (J.-M. Pesez). Формування дослідницького колективу Центру відбулося завдяки дослідженням Ф. Броделем покинутих і залишених сіл за участі археологів польського Інституту історії матеріальної культури.

Яскравим прикладом практичної реалізації заклику школи „Анналів” до міждисциплінарних досліджень слугує заснування у 1968 р. Групи соціальної географії (Groupe de gйographie sociale), яка поставила своїм завданням вивчити простір і територію у різних аспектах: як теоретичні чи логічні конструкції, як фактор динаміки суспільних подій, до того ж останній розглядається в різних масштабах від локального до глобального, різних хронологічних і географічних межах.

З 50-х рр. у французькій історіографії формулюється також спеціальна програма „культурних ареалів” (aires culturelles). Під імпульсом праць Ф. Броделя і К. Елле та керуючись практикою американських університетів, програма передбачала вивчення сучасних народів через культурно-цивілізаційних зріз їх історії. З цією метою знову ж таки починають створюватися науково-дослідні центри, що концентрують увагу на історії різних країн, починаючи з Латинської Америки і закінчуючи Китаєм чи ісламськими народами.

Звичайно, окрім пошукових інститутів, не слід забувати власне про журнал „Аннали”. В цей час він стає визнаним патріархами історії лідером наукового історіописання, виразником вже усталених ідей та інструментом постулювання та утвердження нових традицій. Читацька аудиторія „Анналів” цього часу досягає небаченої кількості, а праці представників школи „Анналів” масово тиражуються як в самій Франції, так і за її межами.

Страницы: 1, 2, 3, 4



Реклама
В соцсетях
рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать