Книга складається з 18 есе, об'єднаних у чотири частини. Перша з них називається «Час і праця». Найважливішою інтелектуальною подією історії середніх віків Ж. Лє Гофф вважає «конфлікт часу церкви і часу купців». Історик описує поступове перетворення часу, як божого дару, у час, який можна продавати, чи при його затраті отримувати винагороду. Остаточно такий перехід відбувся на початку Відродження.
Цікавою видається третя частина „Вчена культура і культура народна”, яка присвячена протиборству і взаємодії фольклору і культури кліриків.
Описує Ж. Лє Гофф і еволюцію поглядів на працю в середньовіччі. На прикладі купців та викладачів університетів, яких спочатку зневажали, а потім піднесли на високий соціальний щабель.
В завершальній частині історик підводить підсумки та окреслює методологію роботи, що була написана на основі історичної антропології.
Праці Ф. Арьєса та Ж. Лє Гоффа відображали нову тенденцію у французькій історіографії, змістом якої було утвердження так званої „культурної антропології”. Остання зародилася на перехресті двох основних напрямків дослідження школи „Анналів”: соціально-економічної історії й історії ментальності. Відтак вона є продовженням традиції школи. Третім, інноваційним, елементом культурної антропології стало запозичення методів етнології, яка вивчала у порівняльному плані різноманітні типи культур і шляхи їх перетворення у процесі передання інформації з покоління в покоління, у тому числі - колективні уявлення про світ, сприйняття оточення й типи реагування на нього в межах певного суспільства чи групи. Водночас, на погляд Ж. Лє Гоффа, етнологія лише посилила тяжіння „нової історичної науки” до ідеалу безподієвої історії. Етнологія пропонувала історії набір повторюваних чи очікуваних подій, релігійних свят, ритуалів і церемоній, пов'язаних з родовою чи сімейною історією: народження, весілля, смерть. Застосування в історичному досліджень цих категорій дозволило істотно модифікувати соціально-економічну історію, переосмислити зміст таких понять, як «класи», «страти», соціально-професійні групи через призму відносин між членами родини, класу, представниками різних культурних спільнот.
Запозичення історією теоретичного інструментарію етнології дозволило значно розширити тематику досліджень, яка відтепер не мала нічого спільного з традиційним історіописанням. Передусім, це вже згадала історія смерті, якою крім Ф. Арьєса, плідно займався Франсуа Лєбрен, докторська дисертація якого (1971 р.) розглядала ставлення населення провінції Анжу до смерті впродовж XVII - XVIII ст. Це також історія народження, сім'ї, дитини (власне праця 1960 Ф. Арьєса «Дитина та сімейне життя за старого режиму» вважається першим досвідом французької культурної антропології), жінки, (Ж. Дюбі «Лицар, жінка і священик. Шлюб у середньовічній Франції» (Париж, 1981), суспільних патологій (цими проблемами займався близький до „Анналів” філософ-постструктураліст Мішель Фуко («Історія безумства» (Париж, 1961), «Наглядати і карати. Народження в'язниці» (Париж, 1975), «Народження клініки» (Париж, 1963), «Історія сексуальності в класичну добу» (Париж, 1984, у двох томах )), тілесності (Д. Рош «Культура видимості. Історія одягу, XVII - XVIII» (Париж, 1989), Жан-Клод Шмітт «Зміст жестів на середньовічному Заході» (Париж, 1990)), почуттів (Е. Бадінтер «Любов на додаток. Історія материнської любові, XVII-XІX ст.» (Париж, 1980), Л. Фляндрен „Селянське кохання. Любов і сексуальність у селі старої Франції (кінець XVI - XVIII ст.)” (Париж, 1975), Ж. Делюмо «Заспокоювати і захищати, почуття безпеки на старому Заході» (Париж, 1989)) тощо.
Значне зростання числа цих об'єктів дозволило критикам культурно-антропологічної історії заявити про втрату останньою цілісної картини минулого. В середині 1980-х рр. історіограф «нової історії» Франсуа Досс сформулював твердження про «історію в уламках», яка буцімто докорінно різниться своїм епістемологічним підходом від «нової історії науки» і є якісно відмінним від неї історіографічним явищем. Одним це твердження не можна вважати повністю справедливим (принаймні щодо культурно-антропологічної історії), оскільки дослідження згаданих фрагментів відбувалося шляхом збільшення окремої частини історичної цілісності «технікою мікроскопа», тобто без розриву із загальним контекстом. Ці частини не відокремлювались від цілого, вони продовжуються функціонувати як його елементи, змінюються лише ракурс погляду історика на них.
Культурна антропологія не претендувала на те, щоб замінити собою інші напрямки історичних досліджень, а лише намагалася усунути штучний поділ між культурною і соціально-економічною сторонами життя, допровадивши до їх синтезу в історичній рефлексії. Теоретики культурно-антропологічної історії наголошували, що у реальному житті культурна та виробнича сфери є однаково важливими, вони взаємно детермінуються й глибоко проникають одна в одну, відтак духовна сфера є важливим джерелом соціально-економічного розвитку людства, вона визначає загальноприйняті в історично даному суспільстві моделі світосприйняття та реакції загалу й окремих індивіду на виклик щоденності Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. - Львів, 2001. - С. 47-48.
У другій половині 70-х рр. захоплення культурною антропологією серед представників школи „Анналів” стає всезагальним. Характерним прикладом є еволюція наукового світогляду Е. Лє Руа Ладюрі, який декларує свій розрив з тотальною історією і звертається до реконструкції колективної ментальності міського населення півдня Франції наприкінці XVI ст. У видатній 1979 р. монографії «Романський карнавал» дослідник, узявши за основу один із сюжетів своєї докторської дисертації про соціальний рух у місті Роман, спрямований проти засилля знатті, здійснив вражаюче своєю експресією, динамізмом, живим характером реконструкцію духу епохи релігійних воєн світосприйняття мешканцями Лангедоку свого часу і власного місця в ньому. Заколот у Романі 1580 р. змальовано в химерній атмосфері карнавального дійства, оповитого символами та ритуалами. У своїй антропологічній реконструкції Е. Лє Руа Ладюрі широко використовував етнологічні та психологічні методи дослідження, вміло поєднував їх із здійсненим ним раніше кількісним дослідженням аграрного циклу XV-XVIII ст. Прикметним є й відновлення в праці інтересу до політичної історії, зокрема ідеології епохи Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. - Львів, 2001. - С. 48-49, 112-115.
Загальні тенденції розвитку французької історіографії 70-80-ті рр., які відзначилися методологічними пошуками ряду відомих істориків (М.Ферро, Е. Лє Руа Ладюрі, Ж. Лє Гофф, П. Нора тощо), призвели до оформлення у школі „Анналів” особливого руху, який за своїм маніфестом 1978 р. отримав назву «нова історія». Підкреслюючи генетичний зв'язок своїх поглядів з концепціями засновників „Анналів”, теоретики «нової історії» водночас наголошували, що не бажають обмежувати себе рамками ортодоксії і висловлювались за перегляд деяких міркувань класиків.
Для постулювання своїх поглядів, їх вербалізації та доведення представники третього покоління „Анналів” - «нові історики» потребували серйозних наукових зразків та методик. І ось саме тут досить символічне та прикметне значення має той спосіб, у який вони це робили. Окрім написання індивідуальних монографій, ці вченні широко практикують масштабні енциклопедичні видання, колективні дослідження та заснування науково-дослідних інститутів. Це свідчить, що новий тип історіописання настільки був прийнятий у свідомості науковців, що вже міг слугувати засобом пропагування певних поглядів та формування наукового авторитету. В 70-80-х рр. колективні дослідження в історії завдяки школі „Анналів” досягають свого вивершеного вигляду, відпрацьовуючись та деталізуючись їх практиками серед представників „нової історії”.
Знаковим у цьому відношенні виглядає 1975 р. Тоді VІ секція Практичної школи вищих досліджень - цей оплот „Анналів” - набула самостійного статусу і отримала назву Школи вищих досліджень соціальних наук. Очолював Школу в ці роки Ж. Лє Гофф. Поряд з цим в 70-ті рр. посилюється і створення різноманітних науково-дослідницьких груп в межах Школи, що практикують спільні дослідження.
Ще в 1972 р. утворений Центр європейської релігійної антропології за ініціативи Альфонса Дюпрона. Основне своє завдання дослідники, які групуються навколо центру, вбачають в дослідженні релігії та релігійних практик у площині антропології, повсякденних народних звичаїв. Орієнтувалися вони переважно на європейський регіон модерного та сучасного періоду.
У тому ж таки в 1972 р. в межах Центру історичних досліджень засновано нову групу - Лабораторію історичної демографії, що відображало загальне тяжіння у цей час французької історіографії до проблем життя, смерть, сім`ї, шлюбу, дітонародження тощо. Особливістю історичної демографії було те, що дослідниками цього напряму зазвичай ігнорувалося індивідуальне на користь масовому, при цьому використовувалися легко верифіковані статистичні джерела.
1977 р. на хвилі зацікавлення археологічними дослідженнями, особливо середземноморського регіону, виникає Міжуніверситетський центр середньовічної історії та археології. Основну свою увагу дослідники звертали на археологічні пошуки в районі Рони-Альп, а також всього Середземномор'я в цілому. Від самого початку центр виник як спільний проект Ліонського університету, Школи вищих досліджень соціальних наук та Національного центру наукових досліджень.
Мабуть, українським медієвістам найбільш відомою є Група історичної антропології середньовічного Заходу, яку засновано в 1978 р. в межах Центру історичних досліджень. Засновником та незмінним керівником групи був Ж. Лє Гофф, який у такий спосіб зумів зосередити своїх прихильників навколо пропонованого ним напрямку історії ментальностей та культурної антропології для акумуляції інтелектуального потенціалу.
При повороті до історії ментальностей та історичної антропології закономірним є заснування Центру антропології 1979 р. на базі Тулузького університету. Однак дослідження, що проводилися тут, це дублюють теми пошуків попередніх груп. Основна проблематика центру лежала в царині доісторичного періоду та етнології. Група дослідників доісторичного періоду вивчали суспільства на межі між первісним ладом та аграрним суспільством, тобто від останніх общин мисливців-збирачів до перших суспільств з міськими та державницькими комплексами. Найбільше дослідники зосереджувалися на районі Середземного моря (Іспанія, Франція, Італія, Кіпр, Левант, Єгипет), водночас група все ширше долучала методики інших дисциплін, формуючи спеціалізовані напрямки досліджень - полеоекономіка, полеометалургія, палеоекологія, археозоологія.
Інша група - етнологи - своє завдання вбачали у вивченні перш за все антропології християнства, не обмежуючись територією його визнаного панування, але й розглядають це вірувань як маргінальне в певних суспільствах, зокрема індійському та японському.
Окрім створення нових дослідницьких установ, прихильники «нової історії» популяризували свої погляди на сторінках масштабних енциклопедичних видань: «Історія сьогодні» (1974), «Техніка історії» (1974), «Нова історія» (1978), «Словник історичних наук» (1986) тощо Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. - Львів, 2001. - С. 49.
Названі праці за змістом - спроба постулювання нового покоління школи „Анналів”, за формою - зразок для новітнього типу спільних колективних досліджень. Праці написані спільними зусиллями значної кількості істориків, що мали на меті систематизувати історичні знання в певні напрямки, виділити найперспективніші з них, окреслити поле дослідження для кожного.
В 1974 р. за редакцією Ж. Лє Гоффа і П'єра Нора була опублікована колективна праця „Техніка історії”. Її авторами стали переважно історики третіх „Анналів”. Мета монографії - проілюструвати по можливості нові напрямки в історії. Цей добре підготовлений видавничий проект не претендував на енциклопедизм, більше того, у передмові редактори писали, що за їх розумінням сьогодні область історії безкінечна, і навіть якщо якийсь напрямок сьогодні не розробляється, то його час обов'язково прийде в майбутньому. Збірник повинен був проілюструвати новий тип історії, а його редактори, з повагою згадуючи імена М. Блока, Л. Февра, Ф. Броделя, відмовлялися обмежуватися будь-якою ортодоксією.
В трьох томах „Техніки історії” розглядалися такі традиційні предмети історичного дослідження, як релігія, наука, мистецтво, політика і економіка, а також робилася спроба показати, як по-новому переосмислювалися ті чи інші питання. В роботі була представлена нова тематика і раніше не досліджувані області: історія клімату, історія свят, історія тіла, історія кулінарії, історія книг, історія підсвідомого тощо. Мали місце і методологічні роздуми про квантативну історію (Ф. Фюре), про історіографічний процес (М. де Серто) та інше Ревель Ж. Исторические и социологические науки во Франции. На примере эволюции школы Анналов // Новая и новейшая история. - 1998. - №6. - С. 72.
Тут же вперше була опублікована відома стаття Ж. Лє Гоффа „Ментальність: неоднозначна історія”, в якій він окреслював здобутки та перспективи цього напрямку досліджень. Виправдовуючи прихильність до історії ментальностей, він писав, що сильна її сторона в тому, в чому її часто критикують, - в розпливчастості предмету, в спробах вловити той „осад” історичного аналізу, який ігнорують інші історичні науки История ментальностей. Историческая антропология. Зарубежные исследования в обзорах и рефератах. - М., 1996. - С. 40-43.
Власне саме в праці „Техніка історії” знову запроваджується поняття „нова історія”, дещо призабуте від часів А. Берра.
В 1978 р. видається вже окрема праця під такою назвою - „Нова історія”, яка стала маніфестом післяброделівського покоління „Анналів”. Сам Ж. Лє Гофф пропонував читачам пояснення розвитку загальних рис „нової історії”. На його думку, власне ця традиція почалася із заснуванням 1929 р. журналу „Аннали економічної та соціальної історії”, і включення в редколегію Ф. Броделя в 1946 р. знаменувало відродження замислу. Для Ж. Лє Гоффа „нова історія” включає в себе все те, що не є традиційним для ХІХ ст., все те, що дозволило історичній науці просунутися вперед у віці ХХ ст. Олабарри И. «Новая» новая история: структура большой длительности // Ойкумена. Альманах сравнительных исследований политических институтов, социально-экономических систем и цивилизаций. - Вып. 2. - Харьков, 2004. - С. 179.
Ж. Ревель дещо конкретизує той зміст, що вкладався в поняття „нова історія” третіми „Анналами”. Зокрема, він пише, що за задумом анналістів „нова історія” буде відкрита впливу багатьох напрямків та течій, навіть таких, що традиційно розглядалися, як чужі „Анналам”. Таке трактування перспектив історії призвела в майбутньому до відродження занедбаних політичної історії та історії подієвої. Попри певні еклектичні засади, в цілому програма мала позитивний вплив на урізноманітнення дослідницької тематики.
Сама праця „Нова історія” має той же принцип побудови, що й попередня „Техніка історії”. Розглядаються найрізноманітніші предмети та напрямки історичних досліджень - жінки (С. Дофін), образ (М. Ферро), соціальна історія (Р. Шартьє, Д. Рош), „Аннали” (Ж. Ревель, Р. Шартьє) тощо.
Нові історіографічні напрямки типу історії ментальностей чи історичної антропології для утвердження своїх позицій відшукують елементи своїх методик в попередніх історіографічних традиціях. Наприклад, Ф. Арьєс відзначав, що перші праці з історії ментальностей писав вже Й. Хейзинга, Н. Еліас, М. Блок, Л. Февр. Друге народження історії ментальностей відбувається в 60-ті рр. в зв'язку з кінцем „релігії прогресу”. На думку французького історика, цей історичний напрямок вивчає колективне несвідоме, а популярність його зумовлює прагнення суспільства відрефлексувати колективну пам'ять История ментальностей. Историческая антропология. Зарубежные исследования в обзорах и рефератах. - М., 1996. - С. 26-29.
Коріння історичної антропології А. Бюргьєр прагне віднайти у ХVІІІ - ХІХ ст. Вона схожа з історією приватного життя, але, на відміну від останньої, зосереджується не на описі зовнішніх змін, а на їх „резонансі” в моделях поведінки людини История ментальностей. Историческая антропология. Зарубежные исследования в обзорах и рефератах. - М., 1996. - С. 30-37.
Окрім власне праць теоретичного характеру, книги подібного штибу (як результат спільного дослідження) у 70-80-ті рр. виходять і з суто практичними результатами. Найбільш цікавими серед них видаються „Історія приватного життя” (1985-87), „Історія французького виховання” (1984-86, 4 томи, за редакцією Р. Шартьє та Х. Ж. Мартина), „Середні віки” (1983, за редакцією Р. Фоссьє), „Історія селянської Франції” (1975-76, 4 томи), „Історія міської Франції” (1980-85, 5 томів), „Історія французького населення” (1988, за редакцією Ж. Дюпакьє) тощо.
„Історія приватного життя” за редакцією Ж. Дюбі та Ф. Арьєса побачила світ 5-томним виданням протягом 1985-87 рр Репина Л. П. Выделение сферы частной жизни как историографическая и методологическая проблема // Человек в кругу семьи: Очерки по истории частной жизни в Европе до начала нового времени. / Под ред. Ю. Бессмертного. - М., 1996. - С. 20-34. В цій фундаментальній праці було вперше поставлено завдання глобального дослідження приватного життя (головним чином в Європі) протягом двох тисячоліть. Окрім загального керівництва проектом, фахові дослідники очолювали безпосереднє редагування кожного тому. Наприклад, для першого тому, присвяченому приватному життю від язичництва до Візантії, це робив П. Вейн, для другого - Ж. Дюбі, для третього - Р. Шартьє. Кожен том складався з певних розділів-статей колективу авторів. Не торкаючись змістового наповнення праць, ми звернемо нашу увагу на яскраво виражену тут одну з відмітних рис нового типу колективних досліджень. Оскільки автори кожен на своєму конкретному історичному матеріалі оперували поняттями „особисте життя”, „приватне”, „публічне”, то всі вони мусили їх певним чином обумовлювати. Однак кожен із них відповідно до своїх методологічних поглядів чи особливостей досліджуваної ним епохи вносив свої варіації, зауваження чи нововведення у визначення „приватного життя”. Редактори проекту не шукали простих шляхів - обрання з великої кількості пропонованих варіантів однієї концепції та припасування до неї всіх інших. Натомість було написано силу передмов (до проекту в цілому, до кожного тому зокрема, почасти до окремих розділів), а також післямов, епілогів, додаткових теоретичних розділів тощо. Звісно, робилися певні спроби звести всі роздуми до спільного знаменника, але ні в якому разі не йшлося про нівелювання „інакших” поглядів.
Таким чином на практиці був відпрацьований плюралізм вивчення історичних явищ, представлена палітра досліджень та поглядів, що попри свою різність, „вляглися” в спільне коло окремого видання.
Прагнення підсумувати дослідження соціальних структур протягом значного проміжку часу відзначаються такі колективні роботи, як «Історія селянської Франції», «Історія міської Франції», „Соціальна історія Франції”. Ці колективні праці засновувалися на просопографічних дослідженнях минулого періоду.
Вже наприкінці 70-80-х рр. починається систематична критика „Анналів”, яка лунає як від самих французів, так і від представників зарубіжжя. Опоненти „Анналів” закидали представникам цієї школи занадто тісне зближення з постмодерністськими віяннями і перетворення анналівської історії у «історію в скалках».
Дискусія навколо „Анналів” була стимульована публікаціями редактора часопису «Рast and present» (Оксфорд) Лоуренса Стоуна та італійських дослідників Карло Гінзбурга та Карло Поні. Вони критикували претензії анналівської методології та наукову точність у вивченні минулого, підкреслюючи, що відмова від нарративу, яка здійснювалася у формі заперечення подієвої та політичної історії, допровадила до очевидної кризи довір'я з боку суспільності до історичного знання.
Теоретики так званої «мікроісторії» К Гінзбург і К. Поні пропонували описувати конкретних акторів історичного процесу у нещоденних ситуаціях, вважаючи, що відхилення від загальних закономірностей в історії не є винятком, і пропонували відмовитись в історичних дослідженнях від абсолютизації методів, притаманних точним наукам. Історія замість того, щоб вишукувати повторювані закономірності та тривалі в часі мертві структури, мусять зосередитися на особливому духові минулого, який можна осягнути за допомогою політичного аналізу й більшої уваги історика до особистості. Це завдання потребувало, на їх погляд, радикального оновлення методів аналізу історичних джерел, передусім - відмови від захоплення вивчення так званих серійних джерелДюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. - Львів, 2001. - С. 50. Сучасна історична наука тяжіє до поєднання макро- та мікропідходів до вивчення історії. Цікавою в цьому контексті видається гіпотеза Ю. Безсмертного. Людське суспільство уявляється йому як не повністю інтегрована система. Про її єдність і цілісність доводиться говорити лише умовно, оскільки всі індивіди суспільства мають можливість дій, які самою системою не приписуються. Це створює умови для девіантної поведінки, нестандартних казусів та появи нетипових особистостей. Таким чином предмет історії має дві складові: з одного боку - це певна система, хоча і не зовсім інтегрована; з іншого боку - унікальні феномени, що системі не підкорюються. Оскільки повноцінне історичне дослідження має накладати одне на одне і структури, і феномени, то вчений історик потребує застосування різних методик, відповідно використовуючи макро- та мікроаналіз. Про це див.: Историк в поиске. Микро- и макроподходы к изучению прошлого / Под ред. Ю. Бессмертного и др. - М., 1999 .
Зростання хвилі критики у Франції на адресу школи „Анналів” було спричинене рядом об'єктивних та суб'єктивних факторів. Серед них слід згадати передусім про невдалий експеримент із застосуванням репрезентованої „Анналами” історії у шкільній та вищій освіті. Викладаючи історію економічних і соціальних структур, колективної ментальності, транспорту тощо, педагоги зустрічались з перешкодами, які часто виявлялися нездоланними: запропонована учням сума знань не закріплювалася в їхній пам'яті, бо вони не могли зв'язати їх з певним місцем у часі і просторі (факторами-подіями). Очевидно була потреба внесення до викладання історії чіткої хронології, а це в свою чергу передбачало повернення до політичної історії. До цього спонукала й суспільна функція історії, бо йшлося про негайну потребу відновити в колективній свідомості французів зв'язком з минулим, який розчинився в «безособовій», «анналівській» історії. Реалізація цього завдання видавалася неможливою без історіографічного та дидактичного відродження історії «великих діянь» нації. Останньому сприяла тенденція до занепаду лівацьких настроїв у суспільно-політичному житті Франції після 1968 р. У 80-х рр. історики школи „Анналів”, більшість з яких були тією чи іншою мірою пов'язані з комуністичною партією, опинилися під систематичною критикою. Їх звинувачували в зневазі до індивідуальності людини, недооцінення її творчої ролі в історії, відтак - у абсолютизації соціально-економічних структур та „часу довгої тривалості” Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. - Львів, 2001. - С. 51.
Критика традиційних методологічних принципів «нової історичної науки» постмодерністами стала однією з головних причин кризи такого провідного напрямку школи „Анналів” як культурно-антропологічна історія. Культурна антропологія обґрунтовано критикувалася за зосередження на змодельованих дослідником середньостатистичних формах поведінки та соціальних нормах, явищах масового характеру, а не на поведінці та уявленнях конкретних акторів історичних процесів, а також за надмірну маргіналізацію сюжетів досліджень.
Проте виявлення недоліків культурно-антропологічної історії стало лише конкретизацією закидів на адресу всієї школи „Анналів”.
Певною мірою справедливість критики на свою адресу розуміли і самі анналісти. Вони визнали необхідність докорінного перегляду деяких методологічних постулатів засновників школи, що було свідченням глибокої кризи її концептуальних засад. Цю «кризу росту» спричинив як загальний розвиток історичної думки, яка на сучасному етапі досягнула високого рівня індивідуалізації (руйнування вертикальних зв'язків спадкоємності в системі «вчитель-учень», натомність структурування зв'язків горизонтальних типу «дослідник-дослідник»), так і загальним станом суспільної кон'юнктури, що визначається підвищеним інтересом до біографічного, популярного, позитивістського історіописання і збайдужінням до історії структур, масових рухів та закономірностей Там само. - С. 54, 57.
У методологічному плані школа „Анналів”, яка не змогла створити синтетичного бачення історії суспільства, що органічно поєднало б загальне та індивідуальне, мусила втратити головні позиції в історіографії Франції. У 1989 р. редактори номера «Анналів» ( А. Бюргьєр, Е. Лє Руа Ладюрі., М. Ферро, Б. Лєпті, Ж. Лє Гофф, Л. Валензі), що був спеціально присвячений переосмисленню методологічних віх „нової історичної науки”, констатували, що жодна дисципліна вже не може претендувати на інтелектуальну чи інституційну гегемонію серед соціальних наук. Тим самим вони самі відмовились від лідерства.
Однак критики не враховують іншого моменту: криза методологічна 70-80-х рр. в анналівському історіописанні йшла поряд з розквітом нового типу організації досліджень - колективні пошуки. Анналісти, такі непередбачливі з методологічної точки зору, виявилися в цей час пророками щодо домінації зв'язків горизонтального типу між різними дослідниками. Практика таких зв'язків розпочалася у Франції відразу після Другої світової війни. Анналісти третього покоління відточили ці традиції до належного рівня.
Саме завершена система колективних досліджень у Франції і стала, на нашу думку, тією основою, на якій почало відроджуватися четверте покоління „Анналів”, тенденції до оформлення якого вже відмічаються деякими дослідниками.
Список використаних джерел та літератури
І. Джерела
Бродель Ф. Исторические и общественные науки. Историческая деятельность // Философия и методология истории. - М., 1977
Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм ХV - ХVІІІ вв.: В 3 томах. - М., 1986-1992
Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм ХV - ХVІІІ ст.: В 3 томах. - К., 1995, 1996, 1998
Бродель Ф. Час світу: Уривки з книги // Всесвіт. - 1996. - № 4. - С. 163-175, № 5-6. - С. 142-159
Бродель Ф. Что такое Франция? Пространство и история: В 3 кн. - М., 1994
Бродель Ф. Цивилизация определяется в связи с различными науками о человеке // Социальные исследования. - 1989. - № 2
Бурдье П., Шартье Р. Люди с историями, люди без историй // НЛО. - 2003. - № 60
де Серто М. Разновидности письма, разновидности истории // www.ruthenia.ru
Дюби Ж. Европа в средние века. - Смоленск, 1994
Емар М. Фах і покликання історика (сучасні підходи) // Філософська і соціологічна думка. - 1995. - №5-6. - С. 72-84
Ле Гофф Ж. Другое средневековье: Время, труд и культура Запада. - Екатеринбург, 2000
Ле Гофф Ж. История Европы, рассказанная детям. - М., 1998
Лє Гофф Ж. Праця і свято // Історія європейської ментальності / За ред. П. Дінцельбахера. - Львів, 2004. - С. 385-397
ІІ. Література
Ададуров В. Історія Франції. - Львів, 2002Акіншева І. Вивчення соціальної історії в школах європейських країн // Рідна школа. - 2004. - № 9. - С. 71-73Александра М., Крижанівська В. Деякі роздуми щодо сутності формаційного та цивілізаційного підходу до розвитку історичного процесу та проблема періодизації загальної історії // Історія в школі. - 1999. - №3. - С. 6-12Арзаканян М. Ц. Памяти проф. А. В. Адо. Современные исследования о Французской революции конца ХVІІІ в. // Вопросы истории. - 2004. - № 9. - С. 167-168Афанасьев Ю. Н., Блуменау С. Ф. Современные споры во Франции вокруг Великой революции // Вопросы истории. - 1989. - № 3. - С. 18-34Бессмертный Ю. Метод // Человек в мире чувств: Очерки по истории частной жизни в Европе и некоторых странах Азии до начала нового времени / Под ред. Ю. Бессмертного. - М., 2000. - С. 16-28Бессмертный Ю. Частная жизнь: стереотипное и индивидуальное. В поисках новых решений // Человек в кругу семьи: Очерки по истории частной жизни в Европе до начала нового времени. / Под ред. Ю. Бессмертного. - М., 1996. - С. 11-19Грабски А. Фернан Бродель: вопросы методологии истории // Новая и новейшая история. - 1990. - №5. - С. 194-201Гуревич А. Я. Историк конца ХХ в. в поисках метода // Одиссей. Человек в истории. Ремесло историка на исходе века. - М., 1996Гуревич А. Я. К пониманию истории как науки о человеке // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. - М., 2001. - С. 166-174Гуревич А. Я. Культура и история // Новая и новейшая история. - 1991. - № 1. - С. 97-100Жук С. І. Західна історіографія та епістемологічні проблеми історичної науки // Український історичний журнал. - 1994. - №1. - С. 45-53Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасності. - Львів, 1999Заярнюк А. Про те, як соціальна історія ставала культурною // Україна модерна. - Число 9. - К.-Львів, 2005. - С. 249-272Зверева Г. И. Реальность и исторический нарратив: проблемы саморефлексии новой интеллектуальной истории // Одиссей. Человек в истории. Ремесло историка на исходе века. - М., 1996Кром М. М. Историческая антропология. - СПб., 2004Купченко В. О попытках «завершить» Французскую революцию // Новый мир. - 1999. - №4Мазурок О. Перспективи розвитку історичної думки в Україні в новому столітті // Вісник Київського національного університету імені Т. Шевченка: Серія. Історія. - 2002. - Вип. 63-64. - С. 10-11Методологические поиски в современной исторической науке // Новая и новейшая история. - 1996. - № 3. - С. 75-90Могильницкий Б. Г. Историческое познание и историческая теория // Новая и новейшая история. - 1991. - № 6. - С. 3-9Могильницкий Б. Г. История исторической мысли ХХ в. - Вып. 2. Становление «новой исторической науки». - Томск, 2003Могильницкий Б. Г. Междисциплинарный синтез: Уроки школы «Анналов» // www.klio.tsu.ruРепина Л. П. Выделение сферы частной жизни как историографическая и методологическая проблема // Человек в кругу семьи: Очерки по истории частной жизни в Европе до начала нового времени. / Под ред. Ю. Бессмертного. - М., 1996. - С. 20-34Репина Л. П. Вызов постмодернизма и перспективы новой культурной и интеллектуальной истории // Одиссей. Человек в истории. Ремесло историка на исходе века. - М., 1996Репина Л. «Второе рождение» и новый образ интеллектуальной истории // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. - М., 2001. - С. 175-192Эмар М. Один Бродель или несколько // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. - М., 2001. - С. 193-208Юрганов А. Источниковедение культуры в контексте развития исторической науки // Россия ХХІ ст. - 2003. - №3Яковенко Н. Паралельний світ. - К., 2002Ящук Т. І. Філософія історії. - К., 2004Mediavalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. - Т. 1. - К., 1992
