Віднині такій спрощений поділ читацької аудиторії опинився під питанням. Вперше праці професійних істориків знаходили широку читацьку прихильність. Наприклад, книга Е. Лє Руа Ладюрі “Монтайю” розійшлися тиражем 200 тис. екземплярів. І хоч ця вершина залишилася неподоланною, але важливе інше. Багато читачів жило з думкою, що книги професійних істориків пишуться саме для них. Історики піднялися на новий ступінь інтелектуального і морального авторитету, про що свідчить цілий ряд інших явищ: різке зростання числа історичних бестселерів і списків історичних видань у видавничих каталогах; поява нових, відмінних за формою від книг і академічних статей, різновидів історичних публікацій в пресі, на телебаченні та в кінематографі Якщо публікації в пресі на популярні історичні сюжети практикувалися і в минулі часи, то співпраця професійних істориків з кіно і телебаченням - явище, притаманне вже для другої половини ХХ ст., зокрема переважно починається саме з 60-70-х рр. В 1972 р. подібна пропозиція була зроблена Ф. Броделю щодо його праці про Середземномор'я. Так народився цикл з 12 50-хвилинних телепередач - плід творчих зусиль цілої групи режисерів, серед яких був Фолько Куілічі, з яким раніше Ф. Бродель робив фільм про Сієну. Цикл, який вийшов на екрани восени 1976 р., відразу завоював прихильність публіки (Эмар М. Один Бродель или несколько // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. - М., 2001. - С. 193-194). Подібний проект був створений за книгою Ж. Дюбі «Час соборів». Він же був генеральним директором телеканалу «Ля Сет» до 1995 р. Свій власний цикл програм на телебаченні мав і Е. Лє Руа Ладюрі. Звичайно, в нашому повсякденні історичні документальні фільми стають звичною практикою. . Все це слугувало за підтвердження факту зближення між історичними науками і суспільством, яке з готовністю прийняло роботи вчених.
Іншим фактором, який сприяв розвиткові французької історіографії цього періоду, був гучний успіх, який вона знайшла за кордоном. Звісно, цей успіх сам по собі не став чимось абсолютно новим. На міжнародних конгресах і колоквіумах французькі історики ще в минулі десятиліття були широко представлені і користувалися значною повагою. Крім того, 50-х рр. в країнах Середземномор'я, особливо в Іспанії та Італії, зріс авторитет Ф. Броделя. Однак зростанню ваги французької історіографії особливо сприяло визнання, яке «Аннали» отримали у Великобританії і, перш за все, в США. Зручною вихідною точкою тут може слугувати 1973 р. - видання англійською мовою “Середземномор'я” та гучний успіх, завойований книгою. Наступні публікації інших робіт французьких істориків мали вплив на багатьох американських дослідників. “Аннали” ввійшли в моду і залишилися в цій якості більше десятиліття.
Прихильність, виявлена в США “Анналам”, допомогла ряду американських істориків, що займалися Францією, отримати визнанням. Серед них - Наталі Земон-Девіс, першу книгу якої «Суспільство і культура у Франції нового часу» (1975) відразу привітали по обидва боки Атлантичного океану. Ще через чотири роки, 1979 р., Роберт Дарнтон опублікував роботу “Справа Просвітництва», що було тісно пов'язана з французькими працями про «книжну культуру» ХVІІІ ст.
Вплив “Анналів” не був суто однобоким: в свою чергу і зарубіжні праці мали зростаючий вплив на методи французьких істориків та коло їх інтересів. Саме з 70-х рр. почалася справжня інтернаціоналізація історичних дискусій і взаємодія істориків. Ідеї, книги і звичайно люди опиняються залученими до кругообігу як ніколи раніше. Небачену раніше активність отримують дискусії і проблематика досліджень, взаємопосилання і теоретичні концепції. Це був, безсумнівно, новий порядок речей, новий тип історичних досліджень, ініціювали який «Аннали» і від якого вони в перше чергу виграли, адже посилення на них була обов'язкове Ревель Ж. Исторические и социологические науки во Франции. На примере эволюции школы Анналов // Новая и новейшая история. - 1998. - №6. - С. 69-71.
Однак, попри безперечний успіх “Анналів”, у тому числі в сфері організації нової традиції дослідження, на французьких особливостях якого ми ще зупинимося нижче, історична наука цього періоду зіткнулася з новим філософським вченням - постмодернізмом, - наслідки якого були такими значними, що кінець третього етапу “Анналів” характеризувався як цілковита криза історії в цілому, вийти з якої, на думку найбільших песимістів, історії взагалі не вдасться.
Не звертаючись до детального аналізу філософських постулатів постмодернізму, зупинилися лише на тих аспектах, які змінили методологію “Анналів” в 70-80 рр. ХХ ст.
Ігнасіо Олабаррі виділяє дві найважливіші ознаки постмодерністського дослідження:
1. коли фрагментація об'єкту вивчення розглядається не в якості перепони, а в якості необхідної умови історичного дослідження;
2. коли існування позатекстуальної реальності опиняється під питанням незалежно від обраного пояснення, і коли аналіз різних форм опосередкування між автором і реальністю є центром уваги історичної роботи, а особливо, коли мова представляє собою найважливішу форму цього опосередкування Олабарри И. «Новая» новая история: структура большой длительности // Ойкумена. Альманах сравнительных исследований политических институтов, социально-экономических систем и цивилизаций. - Вып. 2. - Харьков, 2004. С. 188.
Відповідно до цього формуються певні тенденції в історіописанні, у тому числі і у Франції: збільшується об'єм, і як наслідок, спеціалізація детальності істориків, що загрожує втратою зв'язків між істориками, що працюють з різними країнами, епохами, і територіями;1. впевненість багатьох груп істориків в тому, що “дисциплінарну кризу” не варто оцінювати негативно. З точки зору «філософії відмінностей» і визнанні унікальності особливого, історикам не завжди чітко вдається пояснити чому, наприклад, історія жінок повинна бути включена в загальну “світову історію”;2. практика міждисциплінарного підходу призводить до змикання всіх сфер історії з найбільш близькими соціальними чи гуманітарними науками (економічної історії з економікою, соціальної історії з соціологією тощо). При цьому бар'єр між окремими історичними субдисциплінами все більше збільшується, а ідеал «тотальної» історії все віддаляється З думкою І. Олабаррі погоджуються й українські дослідники, зокрема В. Горобець в контексті розгляду «нової соціальної історії» як про одну з її серйозних методологічних проблем говорить про процеси поглиблення спеціалізації досліджень і дроблення соціальної історії на окремі субдисципліни і, у перспективі, - небезпека їх повної автономізації (Горобець В. „Нова соціальна історія”: можливі українські перспективи у світі європейських досягнень і проблем // Історія та історіографія в Європі. - К., 2003. - Вип. 1-2. - С. 143).;3. крім того, як відмітили Б. Лепті і Ж. Ревель, все більшому сумніву піддаються попередні спільні установки, які об'єднували всі соціальні науки і які давали надію на виникнення єдиної спільної соціальної науки;4. як наслідок, вченні відмовляються від універсалістських та систематичних підходів до історії, що висунулися ще в епоху Просвітництва, і більше того, в принципі не визнають будь-яких “метанаративів“;5. тенденція до все більшої спеціалізації, філософії відмінностей і загальний поворот до визнання культурних індивідуальностей призвели до того, що спроба створити великий історичний синтез стає практично неможливою. А необхідність синтезу ще донедавна проголошувалася головним завданням сьогоднішньої історіографії Олабарри И. «Новая» новая история: структура большой длительности // Ойкумена. Альманах сравнительных исследований политических институтов, социально-экономических систем и цивилизаций. - Вып. 2. - Харьков, 2004. - С. 186-187.Звісно, не всі з вищезгаданих постулатів у повній мірі виявилися у школі «Анналів» від самого початку, але беззаперечним є той факт, що після броделівської епохи в анналівській спільноті відсутній один чи два напрямки історичних досліджень 70-80 рр. привнесли в анналівську традицію величезну кількість нових тем і проблем. Практично кожен з відомих її представників намагався обґрунтувати власну методологічну концепцію й популяризувати її серією монографій.
Однією з найяскравіших фігур у французькій історіографії вважається спадкоємець Ф. Броделя на кафедрі історії цивілізації в Коллєж де Франс (з 1973 р.) вже відомим нам Е. Лє Руа Ладюрі. Його наукову діяльність незмінно супроводжує ореол комерційного успіху. Найбільше це виявилося на прикладі його праці “Монтайю, окситанське село з 1294 до 1324 рр.” (Париж, 1975), книга, яка була написана у відповідному місці й у відповідний час, на хвилі всезагального захоплення екологією і регіоналізмом. Її продаж різко зріс, коли лідер соціал-демократів Франсуа Міттеран визнав по телебаченню, що він читає її. Після ознайомлення з нею урбанізована Франція кінця 70-х рр. “відкрила” для себе свої історичні корені - традиційне село.
За змістом “Монтайю” є дослідженим історії ізольованої громади в добу середньовіччя, виконаним у кращих зразках двох історичних технік - культурної антропології та тотальної історії.
Монтайю - маленьке село горян-пастухів у Верхньому Ар'єжі, розташоване на висоті 1300 метрів над рівнем моря, відоме завдяки трагічним подіям, що стали наслідком безжального викорінення у 1320 та 1324 рр. Жаком Фурньє, єпископом Пам`єра та майбутнім авінйонським папою Бенедиктом ХІІ катарської єресі на Півдні Франції Ж. Фурньє залишив по собі 92 томи актів докладного розслідування. Це унікальні документальні свідчення, у яких не пропущено жодної таємниці Монтайю - ані інтимного життя, ані духовного світу, які драм щоденного існування 250 його мешканців. Е. Лє Руа Ладюрі, поклавши в основу свого дослідження критичний аналіз цих документів за допомогою методів етнології, відтворив життя лише одного покоління окситанської громади, але у всіх його зрізах, починаючи з оточення («іммобільна історія» і уклад життя, розвиток господарства, ленно-васальних взаємин, демографії, відносин сімейних кланів) - до ментальності пастухів, їх ставлення до влади й церкви, способів самовираження в жестах і слові, щоденного життя (народження, любові, смерті). Завдяки цьому він надзвичайною чіткістю встановив залежність людини від оточення - від “іммобільного”, екологічного часу. Зрештою, дослідження історії одного покоління було умовністю, бо як визначає сам автор, спосіб життя гірських пастухів був фактично незмінною структурою, яка існувала у “часі дуже довгої тривалості” - аж до ХІХ ст. Характерною рисою “Монтайю” є “одухотворення” мешканців окситанського сила, яке здійснюється Е. Лє Руа Ладюрі за новаторською методикою вкладення текстів допитів у вуста реальних історичних персонажів, завдяки чому чимало сторінок “Монтайю” перетворюється на монологи останніх з доречними коментарями історика. Науковість монографії від цього не змінюється, зате досягається ефект популяризації стилю, який стає доступним і цікавим пересічному читачеві. Тому за змістом “Монтайю” - це історія-роман, однак «науковий роман», бо, за переконанням автора, будь-яке історичне дослідження повинно починатися з критики джерел. “Монтайю” була однією з праць, які висвітлювали обрану для дослідження Е. Лє Руа Ладюрі генеральну проблему - становище селянства півдня Франції в модерну добу.
Захоплення вивченням умов історичного розвитку в «часі довгої тривалості», що стало логічним наслідком еволюції аграрної історії засновників “Анналів” та абсолютизації географічних методів, спонукало Е. Лє Руа Ладюрі до написання класичного зразка так званої “мертвої історії” - “Історії клімату з 1000 р.” (Париж, 1967). У ній за допомогою величезної кількості матеріалів про клімат та демографічні процеси, він показав, як впливала зміна географічного середовища в “часі довгої тривалості” на “соціальний час” людства. Це - кліматична залежність розвитку аргокультури, народжуваності, смертності, хвороб, освоєння ландшафтів, будівництва. Таке дослідження, на погляд Е. Ле Руа Ладюрі, є можливим тому, що «клімат є функцією часу: він змінний, піддається коливанням, є об'єктом історії». Але написання історії кліматичних умов є можливим лише тоді, коли дослідник згоджується на цілковите подолання “антропоцентричних забобонів” (зосередження на людині та суспільстві). Тому автора не цікавили такі явища, як окрема міграція чи випадок голоду, їхні внутрішні, профільтровані через людську чи індивідуальну та колективну свідомість спонуки, а лише об'єктивні процеси - коливання клімату, неврожаї тощо.
“Іммобільна історія” стала темою інавгураційного викладу Е. Лє Руа Ладюрі в Коллєж де Франс. У ньому він розвинув характерний для Ф. Броделя погляд, що суспільство змінюється без фундаментальних зламів, всупереч тому, що “твердять прихильники діалектичного підходу”. Революції в такому вимірі не мають історичного значення, як події, що відбуваються в “короткому часі”. За переконанням Е. Лє Руа Ладюрі, історія є одвічною неперервністю, довгим терміном і постійним коригуванням. В основі нерухомої історії лежать глибинні структури Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. - Львів, 2001. - С. 42-44.
В цьому погляді прослідковується вплив на Е. Лє Руа Ладюрі надзвичайно модної у французькому інтелектуальному середовищі 60-70 рр. філософії структуралізму Клода Леві-Строса.
У 1971 р. вийшов спеціальний випуск “Анналів”, присвячений проблемі “Історія та структура”. Провідні методологи школи «Анналів» та структуралістської філософії задумали його як реальний крок до примирення: кожен із напрямків прагнув відмежувати власну сферу компетенції. Істориком вдалося відстояти методологічну незалежність своєї дисципліни, попри те, що вони погодилися з раціональним застосуванням структуралістського дискурсу для дослідження минулого. Філософський структуралізм не зміг підпорядкувати собі “Аннали” передусім через відсутність вже в ній єдиного “стандарту” та якісну різноманітність її внутрішніх течійДюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. - Львів, 2001. -С.44-45 . Дослідники, які ототожнювали себе з “Анналами”, займалися надзвичайною різноманітною палітрою проблем - від умов життя (географічних, кліматичних, біологічних, фізіологічних) - через вивчення продуктивних сил (економічних, аграрних циклів, торгівельного обміну, матеріального побуту), соціальних структур - до ідеології та психології соціальних груп. При цьому історики використовували найрізноманітніші методи - кількісні, структурні, антропологічні, географічні, археологічні, етнографічні, кліматологічні тощо.
Гучний резонанс у 60-70-ті рр. мали новаторські дослідження Філіппа Арьєса, який обрав у якості об'єктів для вивчення такі нетрадиційні явища, як, наприклад, проблему смерті в індивідуальні та колективній свідомості. Акт фізичної смерті він розглядав як компонент картини світу, що існує в даний відтинок часу у свідомості даного суспільства. Через це, вважав він, оцінка смерті сучасниками дозволяє з'ясувати ставлення суспільства до життєвих цінностей, а через призму останнього - пізнати характер цивілізації. В опублікованих у 1975 та 1977 рр. монографіях «Нарис смерті на Заході» та «Людина перед обличчям смерті» Ф. Арьєс реконструює зв'язок, що існував між ставленням до смерті, домінуючим у даному суспільстві на певному етапі його розвитку, та самосвідомістю особистості, типовою для даного суспільства. Дослідник вважає, що у зміні ставлення людини до смерті відображаються зрушення у її самосвідомості. Так, в період раннього середньовіччя люди ставилися до смерті як до звичайного явища природної необхідності, у суспільстві не існувало колективного страху перед смертю. Люди не сприймали останню як особисту драму й не відчували страху перед мерцями, влаштовуючи поховання поряд з своїми помешканнями. Ф. Арьєс називав таке ставлення до смерті „прирученою смертю”.
З ХІІ ст. сприймання смерті поступово індивідуалізується, і людина через смерть починає відчувати унікальність своєї особистості. До таких висновків Ф. Арьєс схиляється, досліджуючи походження колективних уявлень про страшний суд, що формуються у ХІІ ст. в епоху Ренесансу. Еволюція сприйняття смерті призводить до виникнення масового страху перед нею та мерцями. Кладовища виносять далеко за межі поселень, оточують мурами. Саме в цей час з'являється міф про третю частину потойбічного світу - чистилище, що засвідчує намагання суспільства перебороти страх смерті й уникнути покарання за гріхи через можливість досягнути щасливого загробного життя шляхом посмертного очищення. Індивідуальне сприйняття смерті досягає апогею в епоху індустріального суспільства, коли люди поводять себе так, начебто ніколи не вмирають. Збільшення тривалості людського життя в наслідок прогресу науки і медицини, утвердження споживчого типу суспільства докорінним чином змінюють глибинну структуру людської свідомості, коли кожна людина сприймає загрозу власної смерті як глибоку трагедію, рівну «загибелі всього світу». Таким чином, за останнє тисячоліття колективна ментальність якісно перероджується й поступається в осмисленні реальності індивідуальному світосприйманню Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. - Львів, 2001. - С. 46.
На дослідженні ментальності на Заході в добу середньовіччя спеціалізувався Ж. Лє Гофф, який розпочав свою наукову кар'єру, вивчаючи світогляд інтелектуалів середньовіччя. Згодом він зосередився на історії ментальності «мовчазної більшості», рядових мас середньовічного суспільства. Справжнім героєм його творів стає «щоденна людина». Ж. Лє Гофф звертає особливу увагу на традиції, забобони, звички, вірування, механізми поширення чуток та уявлень, масове світосприйняття, ціннісні орієнтири та забобони мас. Він спростував традиційне уявлення про можливість вивчення ментальності лише суспільних еліт, про які збереглося чимало письмових свідчень, вважав, що історик здатний реконструювати на перший погляд недосяжне, активно застосовуючи методи етнології Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. - Львів, 2001. - С. 47.
