Італійська культура (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.)

Італійська культура (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.)

4

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІЕРСИТЕТ

імені ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

Кафедра всесвітньої історії

Парфенчук Наталя Володимирівна

ІТАЛІЙСЬКА КУЛЬТУРА

(кінець ХVІІІ - перша половина ХІХ ст)

Курсова робота

Науковий керівник-

к. і. н., доц. Кривуля О.А.

Луганськ 2007

ЗМІСТ

  • ЗМІСТ 2
  • ВСТУП 3
    • РОЗДІЛ I. ІСТРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ 6
    • РОЗДІЛ ІІ. ВНУТРІШНІ ТА ЗОВНІШНІ ЧИННИКИ ВПЛИВУ НА РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ ІТАЛІЇ 9
      • 2.1. Розвиток капіталістичних відносин та спроби політичних реформ другої половини ХVІІІ ст. 9
      • 2.2. Вплив європейського просвітництва на розвиток суспільно-політичних традицій в Італії 18
    • РОЗДІЛ ІІІ. ДУХОВНА КУЛЬТУРА ЕПОХИ РІСОРДЖИМЕНТО 27
      • 3.1. Розвиток суспільно-світоглядної думки в Італії 27
      • 3.2. Основні художні течії: неокласицизм, романтизм, реалізм 31
  • ВИСНОВКИ 43
  • СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 47
ВСТУП

Актуальність теми. На сучасному етапі становлення української державності країна перебуває у складному становищі. Затяжна економічна й політична криза ускладнює процес входження України до європейського співтовариства. Довгий час перебування країни під владою інших держав відбилося на особливостях культурного та етнічного розвитку регіонів. Політична еліта сучасної України використовує це у своїх інтересах, що поглиблює регіональні відмінності і загрожує майбутньому існуванню України, як соборної незалежної держави. Тому на захист соборності і незалежності повинні стати культурні діячі та митці сучасності. Виходячи з цього, стає актуальним дослідження розвитку культури Італії періоду Рісорджименто - періоду національно-визвольного руху італійського народу проти іноземного панування, за об'єднання роздробленої Італії. Коли наука, література, мистецтво всіма можливими засобами сприяли спочатку духовному, а потім і політичному об'єднанню країни. Цю історичну місію було покладено на просвітництво - загальноєвропейський ідейний рух. З іншого боку, бурхливий розвиток італійської культури кінця ХVІІІ - другої половини ХІХ ст. був наслідком економічних перетворень, що мали своє втілення у розвитку капіталістичних відносин й сприяли появі нових художніх течій - неокласицизму, романтизму, реалізму тощо.

Об'єктом дослідження виступає культура Італії, як історично обумовлений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений в типах і формах організації життя й діяльності людей, у їхніх взаєминах, а також у створювані ними матеріальних і духовних цінностей.

Предметом є духовна культура Італії епохи Рісорджименто.

Хронологічні рамки дослідження - це епоха рісорджименто, що охоплює період з кінця ХVІІІ й до 1870 р., приєднанням до Італійського королівства Рима.

Територіальні межі дослідження охоплюють територію італійських держав Апеннінського півострову.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі вивчення доступної літератури прослідити специфічні особливості та відмінності італійської культура епохи Рісорджіменто. Довести. що культурні традиції Італії відрізняється не тільки ідейною цілеспрямованістю і демократизмом, але і безпосереднім зв'язком з революційно-визвольною боротьбою.

Для реалізації зазначеної мети поставлені такі завдання:

виявити наявність та доступність літератури та джерел з теми дослідження;

проаналізувати політичне та економічне становище Італії досліджуваного періоду;

виділити цілі й завдання національно-визвольного руху - Рісорджименто та загальноєвропейського ідейного руху - просвітництва;

показати вплив загальноєвропейських культурних традицій на розвиток італійської культури;

довести, що незважаючи на значний вплив загальноєвропейських культурних традицій, італійська культура мала свої специфічні відмінності і особливості, що полягало у специфічних політичних і економічних умовах;

охарактеризувати розвиток духовної культури епохи рісорджименто та зміну трьох художніх напрямів: класицизму, романтизму, реалізму.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що на основі всебічного аналізу наявної літератури та джерелознавчих матеріалів з проблеми зазнали подальшого розвитку: 1) аналіз соціально-економічного становища та його вплив на розвиток духовної культури; 2) систематизація розвитку художніх напрямків; 3) сучасне бачення ролі культурних процесів у політичному та економічному розвитку країни.

Структура і обсяг роботи. Курсова робота складається зі вступу, 3-х розділів, 4 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. Список використаних джерел та літератури складається з 18 найменувань на 1 сторінці. Робота має …. додатків на …. сторінках. Загальний обсяг становить - 47 сторінок, з них основного тексту 44 сторінки.

РОЗДІЛ I. ІСТРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ

Перш за все слід зазначити, що сучасної літератури по досліджуваній темі недостатньо. Дослідження історії возз'єднання Італії вимагає раніше всього осмислення кардинальних проблем, що розкривають суть історичного процесу.

Одна з перших праць по досліджуваній темі - це "Історія революції 1848г. Італійська Революція" Гарнье Пажі. Написана, можна сказати, "за гарячими слідами". В роботі освітлений розвиток революційних подій у ясній і точній послідовності, указуючи на особливості історичного розвитку, які привели до підйому суспільного руху, що носив національний характер. Сучасникові складно дати об'єктивну оцінку подіям, оскільки перш за все автор додає подіям свій погляд.

Написана через підлогу сторіччя "Історія Італії в новий час" Е.В. Тарле має вже інший характер опису подій і дає вже точнішу оцінку подіям, дивлячись на них через призму часу.

Першу спробу дати марксистську оцінку революції 1848 року зробив В. Невлер в своїй монографії "До історії возз'єднання Італії". На конкретному фактичному матеріалі автор з'ясовує значення національно-визвольного руху в революції і показує, як основоположники наукового соціалізму керували італійським рухом в II половинах XIX століття.

Одна з основних робіт радянських істориків - Історія Італії в 3х т під редакцією академіка С.Д. Сказкина, чия праця широкого тематичного діапазону освітлює проблематику і новій історії Італії, і розвиток її культури в епоху Рісорджименто.

У дослідженні В.І. Рутенбурга "Витоки Рісорджименто. Італія в XVII-XVII століттях" простежується складний багатоплановий процес розвитку країни в цей період, еволюція мови і культури. Велике значення автор надає діалектичному зв'язку соціально-економічних перетворень з еволюцією державних і політичних структур. Важливу роль він додає еволюції культури - складанню єдиної італійської мови, створенню національної літератури і розвитку італійських філософських концепцій, для яких, як указує автор, величезне значення в плані "прокладення ідеологічних шляхів до Рісорджіменто" мала для Італії загальноєвропейська філософія просвіти, французьких енциклопедистів і мислителів Великої французької буржуазної революції.

Збірка "Проблеми італійської історії" включає статті і публікації по актуальних темах новітньої і нової історії Італії. Значне місце займає історія суспільної думки в Італії в XVI-XIX століттях. Автори привертають широкий круг нових документів і матеріалів російських і італійських архівів.

Підводячи підсумок аналізу праць радянських учених про Рісорджіменто, необхідно відзначити нерівномірність у вивченні різних аспектів цього найважливішого періоду історії Італії. Краще всього, як ми бачимо, виявилися розробленими питання, пов'язані з національно-визвольним рухом, особливо в кульмінаційні революційні його фази. Достатньо широко і глибоко досліджена демократична течія і діяльність його вождів Мадзіні і Гарібальді. Менше уваги приділялася помірно-ліберальному напряму. Майже невивченими залишилися позиція правлячих кругів різних італійських держав і роль католицизму в цю епоху. Нарешті, особливо гостро відчувається недолік фундаментальних праць по соціально-економічній і культурній проблематиці.

Так, не можна не враховувати появу сучасних робіт після світової культури і тенденцій розвитку суспільної думки в цілому. Але для докладного вивчення і аналізу проблеми цього буде мало. Навчальні посібники, розраховані на широкий круг читачів, дають нам загальну характеристику культури Європи того періоду, виділяють основні течії в літературі і прикладному мистецтві, проблеми розвитку і розповсюдження суспільної думки, зародження нових ідеологій. Звичайно, немає підстави заперечувати можливість відомої схожості явищ і наявність аналогічних завдань в національному історичному процесі різних країн. Але нашим основним завданням є виділення особливостей розвитку саме італійської культури.

"Історія сучасної Італії" Джорджіо Канделоро в 5-ти т. є фундаментальна праця італійського історика, що містить широку архівну базу. В ній висвітлюються головні події історії Італії, приділяючи увагу найважливішим тенденціям розвитку держави того часу. Аналізуючи особливості кожної з держав Апеннінського півострова, автор дає чітке розшарування ідей у суспільстві, виникнення та об'єднання ідеї за незалежність єдиної італійської держави, розвиток характерної лише для неї культури та єдиної італійської мови.

Таким чином ми бачимо, що у вітчизняній літературі бракує необхідного матеріалу. І саме тому цю проблему актуально розробляти і сьогодні.

РОЗДІЛ ІІ. ВНУТРІШНІ ТА ЗОВНІШНІ ЧИННИКИ ВПЛИВУ НА РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ ІТАЛІЇ

2.1. Розвиток капіталістичних відносин та спроби політичних реформ другої половини ХVІІІ ст.

У 1713 р. після підписання Утрехтського миру між Францією і Іспанією австрійські Габсбурги стали пануючою силою в Італії. Договір, укладений в Екс-ла-Шапєлє у 1748р., яким закінчилась війна за Австрійську спадщину, приніс, нарешті, довгоочікуваний мир італійським державам. З того часу їх кордони майже не змінювались протягом 100 років до початку об'єднання країни. [10, 15]

У другій половині XVIII століття Італія потроху стала приходити до себе після тривалого періоду воєн. Незважаючи на те, що соціальна напруженість не затихає, економіка й культура країни починає відроджуватися.

Саме в цей час росте попит на сільськогосподарську продукцію й напівфабрикати за кордоном, що дає гарний шанс для сільського господарства Італії. Села й міста, що колись збезлюділи, оживають, дохід землевласників зростає, збільшується населення країни. Урядові реформи, хоча і не послідовні і несміливі, створювали якийсь мінімум сприятливих умов для економічного розвитку.

Промисловість південної Італії усе ще зберігала свій ремісничий і сільський характер, однак, значний підйом намітився в північній і середній Італії. Число ремісників у містах і селах росло, відродилася спеціалізація окремих районів у виробництві тканин, металевих виробів, паперу, скла тощо.

Льняні, бавовняні й вовняні тканини вироблялися в містах Венеціанської держави. У Генуї розширилося суднобудування. До кінця XVІІІ століття в північній Італії налічувалося вже до декількох десятків централізованих мануфактур.

За твердженням С.Д. Сказкіна, найбільших успіхів досягла промисловість в Австрійській Ломбардії, від її ще сильно відставав П'ємонт, хоча й там розширилося капіталістичне виробництво. [6, 28]

Деякі зрушення мали місце у Венето й Емілії. У Ломбардії, П'ємонті й Тоскані змінилася організація промислового виробництва: переважною формою, особливо в текстильній промисловості, стала "розсіяна мануфактура". Росте число мануфактур у керамічному, паперовому, металургійному виробництвах.

Основу робочої сили в селах становили жінки й підлітки. Міські підприємства наводнили ремісники, що розорилися.

На п'ємонтських шовкопрядильнях працювали по 70, 100, іноді й по 120 робітників. У Мелані, що вигідно розташувався на схрещенні торговельних шляхів і здавна був великим торговельним і ремісничим центром країни, капіталістичні підприємства досягали ще більших розмірів. Там під одним дахом працювало до 300 і навіть 400 чоловік. Деякі італійські государі, такі як, наприклад, Карл-Еммануїл I, заохочували створення великих мануфактур. В 1752 році в Туріні під заступництвом Карла було утворено П'ємонтське королівське суспільство для виробництва й торгівлі шовком. [15, 77]

Однак далеко не всі італійські міста й держави процвітали. У Венеції, наприклад, тривав економічний занепад. Якщо на початку століття її вовняна промисловість давала близько 2 тис. кусків у рік, то в 1782 році продукція скоротилася до 600 кусків. Виробництво шовкових тканин протягом XVIII століття скоротилося з 18 тис. до 1200 кусків у рік. [16, 84]

Якщо раніше у Венеції процвітали підприємства, що спеціалізувалися на випуску головних уборів, то в 1780 році залишилося всього 8 таких майстерень, та й ті ледве зводили кінці з кінцями.

Але розвиток великої промисловості, незважаючи на якесь мінімальне сприяння государів, гальмувалося системою, що зберігалася, внутрішніх мит і урядовою регламентацією.

Тому, наприклад, у Папській державі ще наприкінці XVШ століття біля півмільйона людей утримувалося за рахунок добродійності, у той час як загальне населення становило 2 млн.300 тис. чоловік.

У Неаполітанському королівстві, якщо не вважати того, що тут з'явилося кілька державних текстильних мануфактур, по великому рахунку нічого не змінилося. У Тоскані у вигідну сторону виділявся, мабуть, тільки порт Ливорно, де росла заповзятлива й енергійна буржуазія. Острівцем заповзятливості була й Флоренція з її порцеляновою мануфактурою, що процвітала з кожним днем. [15, 88-89]

В італійських країнах як і раніше існувала традиційна структура виробництва у вигляді змішаних або централізованих мануфактур. Машин фабричного виробництва Італія ще не знала.

Зміни в селі були більше помітні. Капітал що встигли збагатитися буржуа й дворян кинувся в сільське господарство. Незважаючи на те, що в Італії усе ще діяли закони про майорат, про невідуждаїмості дворянських маєтків і багато інших феодальних обмежень, підприємці знаходили вихід з положення, що створилося, і, як правило, ставали великими орендарями.

Прагнення до агротехнічних нововведень стає усе більше й більш помітно серед великих землевласників і буржуазних орендарів півночі. Саме в цей час виникають сільськогосподарські академії, що прагнуть впровадити в Італії останні новинки агротехніки. На деяких капіталістичних фермах впроваджуються вдосконалені сільськогосподарські знаряддя.

Артур Юнг, якому довелось побувати в Італії в 90-х роках XVIII сторіччя, схвально озивався про іригаційні спорудження Ломбардії й прекрасно оброблених полях П'ємонту. [12, 55]

За свідченням італійського історика Р. Вілларі, у долині ріки По відбувалася справжня революція в агротехніці. Особлива увага стали приділяти приведенню якості продукції у відповідність із вимогами ринку.

У той же час разом з підйомом сільського господарства почалося наступ на общинні землі й адміністративну організацію сільських комун. Сільські буржуа й дворяни проводили обгородження приватних землеволодінь.

Долина По, лідер в аграрному секторі, більше інших відчула на собі ці зміни. Там пануючого положення досяг великий капіталістичний підприємець. Зникала половинщина, а навспільники перетворювалися в сільськогосподарських робітниках. [14, 101]

Саме тут навіть у період найбільш глибокого економічного занепаду ринкові зв'язки залишалися досить міцними. В інших же областях Італії справа обстояло трохи інакше. Велика земельна власність, що перебувала в руках дворянства й буржуазії, розширювалася за рахунок общинних і селянських земель, затверджуючи екстенсивний розвиток аграрного сектора.

Феодальні латифундії, феодальна юрисдикція панували аж до початку XIX століття. Наймана робоча сила була досить нечисленна. Між селянином і ринком стояла безліч посередників, так що, незважаючи навіть на окремі "острівці невдачі" на півночі Італії, розходження між північчю й півднем півострови стають усе більше й більше глибокими.

Що ж стосується зовнішньої торгівлі, то у зв'язку зі зростаючим вивозом шовку, шовкової пряжі, провина, масла й інших сільськогосподарських продуктів через порти Ліворно, Генуї й південної Італії криза в цьому секторі господарства поступово відступала.

Однак, у містах панувало безробіття, тому що ріст мануфактур відставав від темпів збезземелювання селян. Заможними фермерами могли стати далеко не всі. Основна маса селян поступово ставала батраками або йшла в міста, забезпечуючи в такий спосіб надлишок робочої сили.

Ціни росли, заробітна плата залишалася на колишньому рівні, убогість у містах підсилювалася. Збільшився потік емігрантів у Францію й Швейцарію. [11, 94-95]

У той же час більша частина феодальної верхівки продовжувала жити колишніми доходами, зберігаючи повною мірою звичний спосіб життя. Інша ж частина, значно менша й головним чином на півночі, ставала на капіталістичні рейки. Ріст буржуазії відбувався переважно в селі північних районів Італії.

Таким чином, друга половина ХVІІІ ст. характеризується відносно мирним існуванням італійських держав. Італія як і раніше залишалася політично-роздробленою країною з вкрай нерівномірним політичним і економічним розвитком. Розвиток капіталістичних відносин частково охопив лише центральні та північні промислові райони. На півдні Італії зберігався ремісничий сільський характер виробництва, де сільське господарство носило в основному натуральний характер. [17, 54]

Отже, одним з головних специфічних "італійських" питань було політичне об'єднання країни та проведення буржуазних реформ.

Для феодальної верхівки італійських держав стало зрозуміло, якщо не спромогтися щось змінити у своїй політиці, то країну чекає безлад. Реформи булі вкрай необхідні

Найвідсталішою частиною Італії була Папська область. Зовнішня пишність та засліплююча розкіш князів церкви знаходилася у різкому контрасті із загальною глибокою економічною кризою й культурним занепадом. Ця область була відсталою навіть по невисоким італійським міркам. Елементарні передумови для розвитку торгівлі і промисловості були відсутні. [17, 99]

На іншому кінці полюсу знаходились П'ємонт і Венеція. Найбагатшими та наймогутнішими на протязі віків були торговельні республіки Венеція і Генуя. Однак політичний устрій, що був прогресивний в середні віки, являв собою окаменілу окраїну Европи. В економічному житті вони теж переживали занепад.

Торговельний флот Генуезської республіки не діяв і уряд змушений був здавати його в оренду іноземцям.

Куди більший простір для підприємницької діяльності, відкривався в Мілані, Неаполі й Туріні, куди поступово переселялися генуезські купці. Згідно Пожаревацькому договору 1718 року Венеція поступилася туркам майже всі свої володіння на Балканському півострові. Її колишня слава "цариці морів" безповоротно закотилася, іспанські, австрійські, французькі війська безкарно топтали землі Венеції в наступні десятиліття.

Флоренція, відома, як промисловий і культурний центр середньої Італії, також перебувала в глибокому занепаді. Велике герцогство Тосканське було одним із самих великих держав на Апеннінах, і хоча Флоренція залишалася столицею цього великого державного формування, це її не врятувало. [5, 34-36]

В 1735 році, відповідно до договору Франції й Австрії, Тоскана була передана у володіння герцогові Францу Лотарингському, чоловіку Марії Терезії, кандидатові на трон Священної Римської імперії.

Правління у Тоскані обмежувалося функцією вибивання грошей і пересилання їх у столицю Австрії. Австрійська солдатня, що сприймала герцогство Тосканське як одну з Австрійських провінцій, зуміла вкрай розорити цю ніколи квітучу область.

Страницы: 1, 2, 3, 4



Реклама
В соцсетях
рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать