Італійська культура (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.)
ідмовившися принести присягу австрійцям після Віденського конгресу 1815 р., Фоськоло вимушений покинути Італію.

Серед молоді, що захоплювалася романом Фоськоло "Останні листи Якопо Ортіса", був і геніальний музикант Никколо Паганіні (1782-1840). В його бунтівному мистецтві втілився дух боротьби італійського народу, сміливий протест проти придушення і приниження людської особи.

В рядах революціонерів-карбонаріїв виявилися багато видатних італійських письменників і поетів. Серед них - С. Пелліко, Д. Берше, П. Джанноне, поет-імпровізатор Р. Россетті. Всі вони взяли діяльну участь в карбонарській революції 1820 - 1821 рр.

Сильвіо Пелліко (1789-1854) був автором першої романтичної трагедії Рісорджіменто - "Франческа та Рімнні". Боротьбі за свободу батьківщини присвятив себе і поет-романтик Габріеле Россетті (1783-1854), співак неаполітанської революции1820 р. В ході повстання карбонаріїв Неаполя він склав вірш "Неаполітанська конституція 1820 року". Рятуючись від переслідувань, Россетті в 1821 р. виїхав до Англії. [6, 79]

Найбільшим італійським письменником XIX в. був видатний теоретик італійського романтизму Алессандро Мандзоні (1785 - 1873). Заслуги Мандзоні перед італійською літературою такі великі, що його ім'я по праву коштує в одному ряді з іменами письменників, що становлять гордість італійської нації, такими, як Данте, Петрарка, Тассо, Боккаччо, Альфьері і Гольдоні.

Творчість Мандзоні залишила глибокий слід і в італійській поезії, і в драматургії, і, крім того, проклавши шляхи сучасному реалістичному роману, зробило великий вплив на розвиток італійської прози.

Мандзоні був не тільки одним з найвидатніших італійських поетів XIX сторіччя, але і драматургом і автором всесвітньо відомого історичного романа "Обручені".

Інший характер носила творчість сучасника А. Мандзоні - чудового італійського поета Джакомо Леопарді (1798-1837). Улюблені теми лірики Леопарді: самотність людини в світі, неможливість щастя, жорстока влада природи над людиною.

"Пісні" (1816-1836) принесли Леопарді славу одного з найбільших світових ліриків; крім того, його перу належать "Щоденник" (1817-1832), який є як би щоденною сповіддю поета, і "Моральні твори" (1820-1825), невеликі трактати, в більшості своїй написані у формі діалогів-суперечок. [6, 90]

З карбонарським рухом був зв'язаний і основоположник італійського романтизму в живописі Франчесько Гайец (1791 - 1882).

В 1818 р. в Мілані Гайец зблизився з Пелліко і Мандзоні і незабаром став главою італійських художників-романтиків, що виступили проти офіційного академічного класицизму. Національно-визвольні ідеї знайшли віддзеркалення в його історичних полотнах: - "Втікачі з Парги", "Граф Карманьола", "Прощання Ромео і Джульєти" тощо.

Патріотизм залишається синонімом романтичного напряму в італійському мистецтві і на другому етапі руху Рісорджименто. Романтизм цього періоду придбаває все більш демократичні риси. Найпильніший інтерес у письменників, поетів, музикантів і художників викликає історична тема, в творах розкривається роль народу як основного носія героїчного початку. []

В літературі цього часу основними жанрами стають історичний роман, що продовжує традиції Мандзоні, і історична драма.

Літературу 30-х років представляють два письменники-республіканців, що взяли діяльну участь в русі Рісорджименто, - Франчесько Доменико Гуєррацци (1804-1873) і Джан-Баттіста Никколіні (1782-1861), творчість яких складалася під впливом Мадзіні.

В 30-40-е роки в італійській літературі з'являється романтична сатира, яку представляють два поети - Джузеппе Беллі (1791-1863) і Джузеппе Джусті (1809-1850).

Для кращих творів відомого живописця-романтика Д. Морелли (створених в основному на історичні і літературні сюжети) характерна життєвість і емоційна виразність образів, майстерність і свобода композиції, барвиста палітра (картини "Іконоборці", "Граф Лара з пажем", "Тассо і Елеонора"). [9, 315]

Хоча історія реалізму як художнього методу розпочалася ще в добу Відродження, відсутність чіткої естетичної програми тривалий час не давала йому змоги оформитися в окремий напрям культурного життя, і лише в другій половині ХІХ ст. він поступово завоював міцні позиції в літературі, образотворчому мистецтві, театрі, почасти в музиці. Сам термін "реалізм" входить у науковий обіг з 60-х років ХІХ ст., причому він розумівся лише як відображення дійсності й не відрізнявся від натуралізму. Лише поступово почав складатися погляд на реалізм як на такий напрям художньої культури, що об'єктивно відображає дійсність, що пов'язана зі соціально-історичним підходом до зображення людських характерів та умов життя. В реалістичних творах людина виступає передусім як суспільна істота, дії котрої зумовлені конкретними умовами, тобто соціально детерміновані. Одне з провідних завдань реалізму - виявити типовий взаємозв'язок характерів і життєвих обставин. Герої реалістичних творів були не просто носіями певної пристрасті, як це притаманне, наприклад, героям класичного мистецтва, і не поодинокими романтичними бунтарями, а живими людьми, котрі діяли в реальних типових обставинах.

Реалізм виконував передусім критичну функцію стосовно існуючих суспільних порядків. Приблизно з 40-х років XIX ст. у європейській літературі оформився напрям критичного реалізму. Його представники намагалися довести, що існуючий соціальний устрій суперечить ідеалам дійсного гуманізму. Вони затверджували народні, демократичні духовні принципи та цінності. Провідним літературним жанром критичного реалізму став роман. Він дав змогу відтворити широку панораму суспільного життя, дослідити психологію героїв у різних життєвих ситуаціях. Для багатьох реалістів критичне ставлення до дійсності було засобом поширення революційних ідеалів соціального та національного звільнення. [3, 69]

Група молодих флорентійських художників (Синьоріні, Фатторі, Лега), що боролися за реалістичне, правдиве мистецтво, що відображає життя народу, представляє так званий напрям "маккьяйоли" (назване так за колорит, заснований на контрастах світлих і темних плям).

Главою напряму "маккьяйоли" був Синьоріні, вимагаючий від мистецтва співзвуччя сучасності. Серед його кращих творів - реалістичні полотна, військові епізоди, портрети, картини побутового жанру, пейзажі.

В творчості іншого члена групи "маккьяйоли" - Фатторі - значне місце займають реалістичні батальні полотна ("Після битви при Мадженте" та ін), що зробили художника визнаним главою італійських баталістів; жанрові картини, що відтворюють у вільній ескізній манері вуличні сценки ("Римські візники" тощо), гостро характерні портрети, майстерно виконані офорти. Лега, друг Мадзіні, писав реалістичні полотна, присвячені італійському життю тієї епохи. Вони виконані художником в узагальненій, широкій живописній манері. Одна з кращих робіт Лега - картина "Барсальери, ведучі австрійських полонених", навіяна революційними подіями, в яких безпосередньо брав участь сам художник. [7,156]

Головною задачею театру було виховання громадянської самосвідомості і патріотизму. Його голос був зрозумілішим і ближче безграмотному у величезній більшості італійському населенню, ніж голос друку і літератури. Не дивлячись на гоніння цензури, з сцени лунали заклики до свободи і єдності Італії, до боротьби з іноземним пригнобленням, до подвигу в ім'я батьківщини. Спектаклі часто перетворювалися на революційні маніфестації.

Запитам широкого глядача в епоху Рісорджименто якнайбільше відповідав жанр трагедії, оскільки він особливо підходив для виразу політичних ідей і цивільних відчуттів. Власне, трагедія і визначала обличчя італійського театру XIX в.

Але серед акторів напряму неокласицизму було немало талантів, які, не порушуючи традиційних форм, створювали образи великої емоційної сили: Пелегріно Бланес, Антоніо Моррокезі, Джузеппе Демаріні і ін. Багато акторів уловлювали зміну в смаках глядачів, тягу їх до сильних емоцій, до романтизму. Вони прагнули пристосуватися до нових вимог, але ця задача була їм часто не під силу.

Потреби національно-визвольного руху, а також внутрішнє бродіння в театрі поступово, з середини готували грунт для реформи в області театру, яка була почата в 40-х роках XIX в. чудовим актором і політичним діячем Густаво Моденой (1803-1861). [9, 87]

Модена поставив задачу корінним чином перетворити італійський театр і зробити його зброєю в боротьбі за свободу і незалежність Італії; створити новий національний сценічний стиль, який відповідав би образу думок і відчуттів його сучасника. По суті справи це була та ж задача, яку прагнули дозволити італійські романтики в літературі.

Першим в італійському театрі Модена відкинув співучу декламацію, дотепер прийняту в трагедії, і вивів на сцену людину без якої-небудь театральної умовності. Досягти сценічної правди, з погляду Модени, актор може шляхом перевтілення в образ, створений драматургом, і за умови безпосереднього переживання ролі у момент її створіння. Модена, на противагу пошукам театральних ефектів, поклав початок в італійському акторському мистецтві об'єктивному вивченню психології персонажа і його існування, що представляється як реальне. Він заклав основи нового національного стилю виконання трагедії і сприяв становленню реалізму в італійському акторському мистецтві XIX в.

Видатними представниками школи, створеної Моденой, були італійські трагіки, що заслужили всесвітнє визнання, - Аделаїда Рісторі, Ернесто Росси і Томмазо Сальвіні. Вслід за Моденой вони бачили в театрі суспільну трибуну для виховання в сучасниках найвищого гуманізму, цивільних і патріотичних відчуттів. Кожний з них завжди пам'ятав про високе призначення актора і в мистецтві був перш за все патріотом і громадянином. []

В пору творчої юності в трагедіях Альфьері, Пелліко, Никколіні, Джакометті і інших італійських драматургів актори висували на перший план ті, що звучали у той час гостро сучасно тираноборські волелюбні і патріотичні ідеї. Грі акторів був властивий суспільний пафос, підвищена емоційність, прагнення наблизити трагедію до сучасності.

Таки чином, з епохою рісорджименто пов'язані послідовні зміни трьох художніх напрямів: класицизму, романтизму, реалізму.

Мистецтво класицизму доби буржуазних революцій було вже виразно раціоналістичним. В творчості класицистів кінця XVIII - початку XIX ст. переважали сюжети, які втілювали ідею про необхідність підкорення приватних індивідуальних інтересів окремих осіб інтересам держави, суспільства, політичного або релігійного руху. Проте панівною інтелектуальною та художньою течією в Європі був романтизм, який рішуче витіснив класицизм.

Програма італійського романтизму була тісно пов'язана з філософськими і естетичними положеннями просвітницької ідеології. Центральним органом міланських романтиків був журнал "Кончильяторе", йому належить заслуга відкриття і затвердження ведучої тенденції італійської культури XIX ст. - єдності моменту естетичного і етичного. Використовуючи історичний матеріал, італійські романтики виражали, зрозуміло, своє відношення до сучасності.

1830-е роки знаменують початок другого періоду в розвитку італійського романтизму. Однією з основних відмінностей італійського мистецтва була відповідність його розвитку основним історичним етапам національно-визвольного руху

Реалізм, як напрям виник ще у кінці ХVІІІ, та лише з другої половини ХІХ ст. поступово почав складатися погляд на реалізм як на такий напрям художньої культури, що об'єктивно відображає дійсність, що пов'язана зі соціально-історичним підходом до зображення людських характерів та умов життя. Реалізм виконував передусім критичну функцію стосовно існуючих суспільних порядків.

Отже, розвиток культури Італії епохи рісорджименто знаходився під значним впливом загальноєвропейських культурних процесів. Але специфічні особливості італійської історії відбилися і на відмінностях культурних традицій. Італійська культура епохи Рісорджименто відрізняється не тільки ідейною цілеспрямованістю і демократизмом, але і безпосереднім зв'язком з революційно-визвольною боротьбою. Мистецтво Рісорджименто - величезне, героїко-епічне полотно, яскрава, своєрідна картина довголітньої політичної маніфестації.

ВИСНОВКИ

Огляд історіографії показує: по-перше, що у вітчизняній історичній літературі бракує наявного фактичного матеріалу з теми; по-друге, в архівах та інших джерелознавчих документах наявна база для вивчення проблеми "Італійська культура (кінець ХVІІІ - перша половина ХІХ ст.)".

Проаналізоване політичне та економічне становище в Італії, наприкінці ХVІІІ ст. вона залишалася політично-роздробленою країною з нерівномірним політичним і економічним розвитком. Капіталістичні відносини охопили лише центральні та північні промислові райони. На півдні Італії зберігався ремісничий сільський характер виробництва, де сільське господарство носило в основному натуральний характер.

Італійські держави перебували у глибокій системній політичній та економічній кризі. Актуальність проведення буржуазних реформ змушувала монархів до активніших реформаторських кроків. Це стосується перш за все правителів Тоскани, Ломбардії та Неаполітанського королівства, де незважаючи на їх нерішучість і непослідовність були проведені буржуазні реформи, що сприяли пожвавленню економічного життя.

Але, у Папській області, П'ємонті, Пармо, Венеції буржуазні реформи не тільки не проводилися, а й здійснювалися заходи по зміцненню монархічного укладу. Наприкінці ХVІІІ ст. навіть ті незначні реформаторські заходи, що мали місце, були згорнуті.

Отже, одним з головних специфічних "італійських" питань було політичне об'єднання країни та проведення буржуазних реформ. В Італії починаються розвиватися суспільно-політичні й культурно-просвітницькі рухи, що ставили за мету вирішення цих нагальних завдань - рух рісорджименто - національно-визвольний рух італійського народу проти іноземного панування, за об'єднання роздробленої Італії, та просвітницький рух - загальноєвропейський ідейний рух XVIII ст., спрямований проти закостенілих форм суспільного, культурного та духовного життя.

Відповідно до становлення у Західній Європі промислової цивілізації, ідеї Просвітництва отримали розвиток спочатку в Англії, пізніше у Франції, а відтак і в інших країнах. Специфічні умови історичного розвитку європейських країн були причиною особливостей і відмінностей Просвітницького руху в Італії.

Італійські просвітителі перебували під значним впливом теорії французького просвітительства, але характерною рисою Просвітництва в Італії була спадщина епохи Відродження. Італійським просвітителям доводилося висувати питання, що залишалися поза полем зору їхніх побратимів у Франції.

Просвітництво причиною занепаду Італії вважало політичну роздробленість, невирішені земельного питання - Італія була відсталою й в основному сільськогосподарською країною, та засилля церковних догм у культурному хитті.

Просвітителі надавали всіляку підтримку государям у реформаторській діяльності й найчастіше самі були авторами цих реформ.

Доля виявилася набагато суворіше до італійських просвітителів, чим у Франції або в Англії. У жодному з європейських держав реакція не проявлялася з такою силою, як на Апеннінах.

Просвітителі вимагали ліквідації всіх перешкод, що стояли на шляху розвитку. Фіскальні беззаконня, внутрішні митниці, система відкупів, монополії й цехи повинні були бути ліквідовані.

Носіям ідеології Просвітництва було притаманне схиляння перед розумом, віра в його безмежні можливості й перетворювальну силу. Просвітники висували ідеї перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справедливості", рівності, що випливали з самої природи, невід'ємних "природних прав" людини.

У політичній сфері характерною для Просвітництва була ідея "просвіченого абсолютизму". По-різному вони визначають своє ставлення до релігії, від атеїзму до повної підтримки, але сходились у критичних оцінках церкви як соціального інституту.

Завдяки участі багатьох італійців у суспільному житті епохи Просвітництва Італія знову виявилася лідируючою силою європейської історії.

Світоглядні уявлення європейської людини цієї доби формувалися під безпосереднім впливом принципу історизму. Публікуються перші роботи з історії, виникають перші філософські кружки та історичні школи. У XIX ст. нових рис набула масова свідомість, завершувався процес формування наукового світогляду європейської людини, розпочатий у попередні століття.

В центрі уваги італійської філософії першої половини XIX в. були питання, що вимагали негайного вирішення, питання політичного об'єднання країни та селянське питання.

Релігія відроджувалась, що засвідчувало побожне завзяття мас, зміцнення церковної організації, великий масив теологічних праць, пожвавлення теологічних дискусій.

Італійські митці ставили завдання правдивого віддзеркалення життя у своїх творах. Виникають нові художні течії.

Італійська культура епохи Рісорджименто відрізняється не тільки ідейною цілеспрямованістю і демократизмом, але і безпосереднім зв'язком з революційно-визвольною боротьбою.

З епохою рісорджименто пов'язані послідовні зміни трьох художніх напрямів: класицизму, романтизму, реалізму.

Мистецтво класицизму доби буржуазних революцій було вже виразно раціоналістичним. В творчості класицистів кінця XVIII - початку XIX ст. переважали сюжети, які втілювали ідею про необхідність підкорення приватних індивідуальних інтересів окремих осіб інтересам держави, суспільства, політичного або релігійного руху. Проте панівною інтелектуальною та художньою течією в Європі був романтизм, який рішуче витіснив класицизм.

Програма італійського романтизму була тісно пов'язана з філософськими і естетичними положеннями просвітницької ідеології. Центральним органом міланських романтиків був журнал "Кончильяторе", йому належить заслуга відкриття і затвердження ведучої тенденції італійської культури XIX ст. - єдності моменту естетичного і етичного. Використовуючи історичний матеріал, італійські романтики виражали, зрозуміло, своє відношення до сучасності.

1830-е роки починається другий період в розвитку італійського романтизму. Однією з основних відмінностей італійського мистецтва була відповідність його розвитку основним історичним етапам національно-визвольного руху

Реалізм, як напрям виник ще у кінці ХVІІІ, та лише з другої половини ХІХ ст. поступово почав складатися погляд на реалізм як на такий напрям художньої культури, що об'єктивно відображає дійсність, що пов'язана зі соціально-історичним підходом до зображення людських характерів та умов життя. Реалізм виконував передусім критичну функцію стосовно існуючих суспільних порядків.

Отже, розвиток культури Італії епохи Рісорджименто знаходився під значним впливом загальноєвропейських культурних процесів. Але специфічні особливості італійської історії відбилися і на відмінностях культурних традицій. Італійська культура епохи Рісорджименто відрізняється не тільки ідейною цілеспрямованістю і демократизмом, але і безпосереднім зв'язком з революційно-визвольною боротьбою. Мистецтво Рісорджименто - величезне, героїко-епічне полотно, яскрава, своєрідна картина довголітньої політичної маніфестації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

В. Невлер. К истории воссоединения Италии. М.: Госсоцэкониздат, 1936

Гарнье Паже. История революции 1848г. Итальянская Революция. -Санкт-Петербург, Издательство О.И. Бакста, 1862

Зарецкая Д.М., Смирнова В.В. Мировая художественная культура. Учебное пособие для вузов. - М.: Издательский центр, 1998, - 332с., ил.

История зарубежного искуссва. Изд.3е, доп. -Ред.М.Т. Кузьминовой, Н.Л. Мальцевой, М.: "Изобразительное искусство", 1983

История Италии в 3х т. Т1/Редколлегия: акад. С.Д. Сказкин и др., М.: Наука, 1970. -576с.

История Италии в 3х т. Т2/Редколлегия: акад. С.Д. Сказкин и др., М.: Наука. -1971. -605с.

История мировой культуры: Наследие Запада: Курс лекций/ Под ред. С.Д. Серебряного. М.: Российский государственный гуманитарный университет, 1998,-429с.

Италия в трудах советских историков/ АН СССР. -М., 1989, 225 с.

Історія світової та української культури: Підручник для вищих закладів освіти/В.А. Греченко, І.В. Чорний, В.А. Кушнерук, В.А. Рожко. -К.: Літера ЛТД, 2005. -464с.

Канделоро, Джорджио. История современной Италии. В 5-ти т. Т 2. /Пер.В.С. Бондарчука., Ред. Н.В. Рудницкая. -Издательство иностранной литературы. М, 1961. -567с.

Канделоро, Джорджио. История современной Италии. В 5-ти т. Т4. /Пер. Н.К. Георгиевской, Ю.А. Фридмана., Ред. Н.В. Рудницкая, М.: Прогресс", 1966, - 614с.

Канделоро, Джорджио. История современной Италии. В 5-ти т. Т5/Пер. Н.К. Георгиевской, Ю.А. Фридмана, Ред. Н.В. Рудницкая, М.: "Прогресс", 1971,-512с.

Лекції з історії світової та вітчизняної культури; Навч. Посібник. Вид2-ге, перероб. І доп. За ред. Проф.А. Яртися та проф.В. Мельника. -Львів: світ, 2005. -568с.

Проблемы итальянской истории/Отв. Ред. Н.П. Комолова., М.: Наука. -1987, 272с.

Рутенбург В.И. Истоки Рісорджименто: Италия в XVII-XVIII ВВ. -л.: Наука, Ленинградское отделение, 1980. -303 с., ил.

Советская историческая энциклопедия. Т6. -М.: "Советская энциклопедия", 1965. -1022с.

Тарле Е.В. История Италии в новое время. -Изд. Акц. Общ. "Брокгаз Ефрон". - С. -П. -, 1901

Чернокозов А.И. История мировой культуры (кратк. Курс). Ростов-на-Дону, "Феникс", 1997. -480с.

Страницы: 1, 2, 3, 4



Реклама
В соцсетях
рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать