Італійська культура (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.)
олітичне положення Ломбардії (колишнє герцогство Міланське) із середини сімнадцятого століття також являло собою сумну картину. Війни першої половини сімнадцятого сторіччя розорили її. Парма й П'яченца були віддані як особливе герцогство однієї з галузей будинку іспанських Бурбонів, частина земель на заході Ломбардії відійшла до П'ємонту. Керування Ломбардії здійснювалося австрійськими губернаторами. [1, 72] Отже, із зазначеного можна зробити висновок, що італійські держави перебували у глибокій системній політичній та економічній кризі. Необхідність реформ дозріла. Найбільш актуальною в той час для Італії була фінансова проблема й перші реформи були спрямовані в першу чергу на її вирішення. Політична криза змусила перші реформи в Ломбардії провести Марію Терезію і її сина Йосипа ІІ, які встали перед необхідністю зміцнити своє панування й централізувати владу. Першої й найбільш важливої була податкова реформа. На основі нового обмірювання було оцінено все нерухоме майно, незалежно від станової приналежності її власників. Це дозволило рівномірно розподілити податки й ліквідувати всякі вилучення. Держава також викупила внутрішні митні, дорожні й мостові мита й інші непрямі податки, що колись належали приватним особам. Урядом був закритий ряд монастирів і релігійних орденів. Інквізиція, церковна цензура були скасовані, а духовні особи підлягали духовному суду, що завдало серйозного удару по церковних привілеях. Були скасовані багато обмежень внутрішньої й зовнішньої торгівлі. Прагнучи централізувати керування державою, уряд провів цілий ряд адміністративних реформ. Реформи привели не тільки до збільшення грошових надходжень у скарбницю, але також сприяли пожвавленню торгівлі, вільної купівлі й продажу земельних володінь і, разом з тим, їхньому переходу в руки нових буржуазних власників. Реформи відкривали широкі можливості для капіталістичного розвитку. Ґрунт для майбутніх перетворень був підготовлений. Одним із самих послідовних реформаторів став тосканський великий герцог Петро Леопольд, що правив у Тосканії з 1765 але 1790 рік. Він прекрасно розумів необхідність фінансових, адміністративних і інших реформ заради зміцнення своєї влади й панування дворян. Була введена вільна торгівля хлібом і іншими сільськогосподарськими продуктами. Ліквідована цехова система, скасуванні внутрішні мита. Петро Леопольд сприяв вільному продажу й покупці нерухомого майна. [8, 114-115] Тосканському правителеві вдалося домогтися більше рівномірного розподілу податків і частково знищити податкові привілеї. Однак характерно те, що податкові реформи так і не були Доведені до кінця. Відсутність підтримки з боку дворян і нерішучість самого великого герцога стали причиною провалу проекту конституції. Невирішені були, також, і земельне питання. Петро Леопольд сприяв створенню кодексу карного права, на підставі якого відмінялися катування й страта. Він вів боротьбу із церковними привілеями, однак же корінна реформа самої церкви натрапила на лютий опір духівництва, у результаті чого великий герцог Тоскани вважав за краще не втручатися в справи церковників. Порівняльний аналіз тосканських і ломбардських реформ дає змогу зробити висновок, що реформи Петра Леопольда були куди більше половинчастої й непослідовними, чим реформи, проведені в Ломбардії Марією Терезією і Йосипом ІІ. У цьому відбилася більша відсталість Тоскани. Реформи лише до деякої міри сприяли пожвавленню економічного життя, але не мали ніяких істотних наслідків. Що ж стосується Неаполітанського королівства, те тут податкові реформи не пішли далі внесення деякого порядку в області, у якій при іспанському пануванні панував повний хаос. Тут були поступово скорочені привілеї церкви в судовій, адміністративній, податковій і політичній областях. Однак фінансова криза королівства не тільки не був переборений, але навіть поглибився до кінця століття. [2, 69-72] Не дали результату й спроби реформи судочинства. Суд як і раніше був у руках баронів могутнім знаряддям розправи. Були проекти законів, спрямованих на ліквідацію общинних земель, однак вони залишилися тільки на папері й реформи, проведені в Неаполітанському королівстві, не зачепили феодальний лад, навіть у такому слабкому ступені, у який це мало місце в Ломбардії й Тосканії. Але далеко не у всіх державах Італії були такі енергійні керівники. У Папській області не проводилося взагалі ніяких реформ, якщо не вважати нерішучу спробу скасування внутрішніх митних, мостових і дорожніх мит. У Венеції безсистемні й рідкі заходи направлялися головним чином на освоєння цілини й сприяли продажу общинних земель і вибиванню грошей. Лише в самому кінці вісімнадцятого сторіччя, в 1794 році, тут скасували внутрішні мита. [11, 56] Всі реформи, проведені в П'ємонті, були спрямовані тільки на зміцнення абсолютизму. Тільки у 90-х роках, під явним впливом Французької революції, тут стали обкладати й дворянство деякими податями й продавати церковні землі. У Пармському герцогстві після енергійного правління Дю Тилло, були згодом скасовані всі реформи й навіть відновлена інквізиція. Все це однозначно показує, що в Італії ще не встиг сформуватися клас буржуазії, що міг би успішно боротися за проведення реформ. Більше того, в остаточному підсумку політика "просвіченого абсолютизму" мала на меті паралізувати опозицію буржуазії й, заспокоївши подачками народні маси, підновити й зміцнити феодальну монархію. До початку 90-х років вісімнадцятого сторіччя захоплення реформами в Італії закінчилося. [6, 128] Однак більшість із незадоволених становила все-таки буржуазія, найбідніше селянство й міські низи. Все більше стали мати величезний успіх заборонені урядом роботи просвітителів. Таким чином, наприкінці ХVІІІ ст. Італія залишалася політично-роздробленою країною з нерівномірним політичним і економічним розвитком. Капіталістичні відносини охопили лише центральні та північні промислові райони. На півдні Італії зберігався ремісничий сільський характер виробництва, де сільське господарство носило в основному натуральний характер. Італійські держави перебували у глибокій системній політичній та економічній кризі. Актуальність проведення буржуазних реформ змушувала монархів до активніших реформаторських кроків. Це стосується перш за все правителів Тоскани, Ломбардії та Неаполітанського королівства, де незважаючи на їх нерішучисть і непослідовність були проведені буржуазні реформи, що сприяли пожвавленню економічного життя. Але, у Папській області, П'ємонті, Пармо, Венеції буржуазні реформи не тільки не проводилися, а й здійснювалися заходи по зміцненню монархічного укладу. Наприкінці ХVІІІ ст. навіть ті незначні реформаторські заходи, що мали місце, були згорнуті. Отже, одним з головних специфічних "італійських" питань було політичне об'єднання країни та проведення буржуазних реформ. В Італії починаються суспільно-політичні й культурно-просвітницькі рухи, які ставили за мету вирішення цих нагальних завдань - рух рісорджименто і просвітницький рух. 2.2. Вплив європейського просвітництва на розвиток суспільно-політичних традицій в ІталіїПід Просвітництвом прийнято розуміти загальноєвропейський ідейний рух XVIII ст., спрямований проти закостенілих форм суспільного, культурного та духовного життя. Особливістю Просвітництва є перенесення акценту зі сфери пізнання і дослідження природи, що було характерним для попереднього відтинку Нового часу - доби Раціоналізму, на соціальні,, політичні, економічні, правові, релігійні, духовні інтереси людей. Термін "Просвітництво" набуває статусу самостійної лексичної одиниці у XVIII ст. Його використовували Ф.М. Вольтер, Й. Гердер, але остаточно він був закріплений після виходу статті І. Канта "Що таке Просвітництво" (1784 р). Кант визначив Просвітництво як "вихід людини із стану власного неповноліття". Основна мета Просвітництва за Кантом - вільне використання людського розуму для прогресивного перетворення суспільства. Носіям ідеології Просвітництва було притаманне схиляння перед розумом, віра в його безмежні можливості й перетворювальну силу. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялася ідея перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справедливості", рівності, що випливали, на їхню думку, з самої природи, невід'ємних "природних прав" людини. В концепції "природного права" просвітники обґрунтували основні принципи цивілізованого життя особистості, нації: право на гідне людини життя, свободу і власність. Відстоюючи ці принципи, Просвітництво поклало в Європі початок формуванню громадянського демократичного суспільства. [3, 58] Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітники вважали поширення передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства. Вони прагнули розкріпачити розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню. Цим "просвітники" відрізняються від "просвітителів", якими є всі носії освіти й прогресу. Просвітники вірили в людину, її розум і високе покликання. В цьому вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження. Великого значення просвітники надавали вихованню й самовихованню людини, вбачаючи в цьому універсальний засіб удосконалення суспільства. Характерною для Просвітництва була ідея "просвіченого абсолютизму". Просвітники вважали, що перебування на троні "просвіченого й доброчесного монарха" приведе до мудрого правління, яке сприятиме становленню справедливості й суспільного добробуту. Одним із напрямів духовного життя епохи Просвітництва стало прагнення до секуляризації культури, максимального збільшення в ній питомої ваги світських засад. По-різному визначаючи своє ставлення до релігії, просвітники сходились у критичних оцінках церкви як соціального інституту. Так, Вольтер - найнебезпечніший супротивник католицької церкви й клерикалізму - відкидав атеїзм, що загрожував суспільному порядку, ґрунтованому на приватній власності. Релігію ж він вважав корисною для морального виховання молоді. [18, 86-89] Натомість П. Гольбах критикував і рішуче заперечував не лише церкву, а й саму релігію. Чимало просвітників, дотримуючись засад раціоналізму, бачили в Богові гаранта розумності світобудови та здатності пізнавати її раціональним шляхом. Антиклерикальна боротьба просвітників за віротерпимість, право вільного вибору релігії мала конкретні наслідки - проголошення свободи совісті Великою французькою буржуазною революцією 1789 р. Ідеї Просвітництва визрівали й формувалися в умовах подальшого зростання і зміцнення національних держав Європи, бурхливого розвитку промисловості, переходу від мануфактури до складніших і прогресивніших технологій, засвоєння нових видів сировини й енергії. У розвитку науки, основу якої становило раціональне світобачення, дослідність та експериментизм, все помітнішими ставали нові тенденції. Монополія механіко-математичного знання поступилася місцем дослідним й описовим наукам: фізиці, хімії, біології, географії та ін. XVIII ст. ознаменоване новими науковими відкриттями, які здійснили: великий філософ і математик І. Кант (1724-1804 рр), природодослідники П.С. Лаплас (1749-1827 рр.), П.Л. Мопертюї (1698-1759 рр.), Ж.Л. Бюффон (1707-1788 рр.), А.Л. Лавуазьє (1743-1794 рр.), К.Л. Бертолле (1748-1822 рр.), Н. Леблан (1742 - 1806 рр.) - у галузі хімії. Натуралісти Д. Геттон (1726-1797 рр.) і К. Лінней (1744-1829 рр.) започаткували систематизацію явищ й утворень природи. Ж.Б. Ламарк (1744-1829 рр.) розробили основи еволюційного вчення. Відбувалося подальше накопичення інформації про явища природи, формувалися уявлення, поняття й методи, спрямовані на створення єдиної картини світу. Нових рис набула масова свідомість: вона стала гнучкішою, здатною ширше сприймати і глибше розуміти явища та процеси довкілля. Важливим стало усвідомлення можливості плюралізму поглядів на світ, філософію, мистецтво, толерантне ставлення до переконань інших людей. Змінювалися й суспільні ідеали. Для масової свідомості ідеал прагматичної підприємливої людини, допитливого вченого став привабливішим, ніж ідеал лицаря чи аскета. Зміни відбулися й на рівні самосвідомості. Наприклад, розширення життєвого простору внаслідок географічних відкриттів і колонізації нових земель привело мешканця Європи до усвідомлення себе саме європейською людиною, визнання за європейцями пріоритетних позицій стосовно решти світу, зверхнього ставлення до неєвропейських народів. Просвітники були вихідцями з різних соціальних прошарків і станів: аристократії, духовенства, чиновників, представників торговельно-промислових кіл, лікарів, військових та ін. Але всіх їх об'єднувала віра в розум, знання, високе призначення людини, нетерпимість до будь-якого виду гноблення. Відповідно до становлення у Західній Європі промислової цивілізації, ідеї Просвітництва отримали розвиток спочатку в Англії, пізніше у Франції, а відтак і в інших країнах. Специфічні умови історичного розвитку західноєвропейських країн у добу Просвітництва, художні традиції, що склалися у попередні століття, були причиною того, що культура і мистецтво кожної з них мали особливості та відмінності. Водночас у культурі західноєвропейських країн можна виділити й спільні риси, які дають підставу говорити про добу Просвітництва як про певний цілісний етап в історії європейської духовної культури. Італійські просвітителі перебували під більшим впливом теорії французького просвітительства, але характерною рисою Просвітництва в Італії була спадщина епохи Відродження. Коло проблем, які ставили перед собою італійські просвітителі, був дуже широкий. [4, 236] У Тоскані й у Луккі в другій половині XVIII ст. була видана в перекладі на італійську мову "Енциклопедія" Дідро. Підпільно поширювалися роботи Монтеск'є, Вольтера, Гельвеция, Руссо. Італійські просвітителі називали себе послідовниками й учнями французьких мислителів. У їхніх поглядах дійсно було багато загального. Так само, як їхні французькі вчителі, ідеолога молодої італійської буржуазії вірили в кінцеве торжество розуму, i вимагали скасування феодальних привілеїв. Але навіть при всім своєму бажанні італійські просвітителі не могли стати простими наслідувачами. Причиною тому була своєрідність конкретних історичних умов, у яких перебувала політично й економічно роздроблена Італія. Італійським просвітителям доводилося висувати питання, що залишалися поза полем зору їхніх побратимів у Франції. Одним із самих головних специфічних "італійських" питань було політичне об'єднання країни. Іншим питанням був аграрний, тому що Італія була відсталою й в основному сільськогосподарською країною. [15, 79] Так само, як і діячі французького Просвітнитцтва, італійські просвітителі чекали змін від законодавчої діяльності монархів і точно так само мріяли про "короля-філософа". Беккариа писав: "Тепер на європейські трони вступили благодійні государі, друзі мирних чеснот, батьки своїх народів, ці государі... печуться про щастя своїх поданих, знищують деспотизм, посередників між государів і народом". Просвітителі надавали всіляку підтримку государям у реформаторській діяльності й найчастіше самі були авторами цих реформ. Доля виявилася набагато суворіше до італійських просвітителів, чим у Франції або в Англії. У жодному з європейських держав реакція не проявлялася з такою силою, як на Апеннінах. Прикладом такого впливу може слугувати доля Джаноне й Гаетано Філанджері, яку приводить С. Сказкін. Джаноне довелося емігрувати із країни, а потім він одержав провокаційне запрошення до П'ємонту, де його кинули у в'язницю. Через 12 років ув'язнення Джаноне помер [5, 189]. Твір неаполітанця Філанджері "Наука законодавства" відразу ж після його появи церква включила в індекс заборонених книг. Проте просвітительський рух ширився. Просвітителі встановлюють зв'язки один з одним і зі своїми однодумцями за кордоном, організують наукові суспільства, видають журнали. Деякі області Італії, такі, наприклад, як Флоренція й Тоскана, дали не так багато теоретиків Просвітництва, як, скажемо, Неаполь і Мілан, однак діяльність місцевих просвітителів носила скоріше практичний характер, що виразилося зокрема в активній участі Тосканських просвітителів у реформаторській діяльності лотарингської династії. Пьемонтец Баретти писав в 60-х роках вісімнадцятого сторіччя: "Природа обдарила Італію так само щедро, як і Англію, чому ж Італія не має впливи в Європі, у той час як вплив Англії настільки великий? " "Перш ніж відповісти на це питання, - продовжував він, треба щоб народи всієї Італії або більшої її частини об'єдналися під владою єдиного уряду в один народ... ". "Любов до Батьківщини, тобто прагнення до блага всіх наших націй, - це сонце, що висвітлює й притягає італійські, міста, - писав; ломбардский економіст Джан Ренальдо Карлі (1720-1795), - ми повинні бути італійцями, а не ломбарцями, неаполитанцями або тосканцями, якщо ми не хочемо перестати бути людьми". Однак Карлі не вимагав політичного об'єднання країни, він вірив у моральну єдність італійців, що стало б можливим за допомогою розвитку загальнонаціонального мистецтва, літератури й науки. Просвітителів різних міст Італії поєднували основні загальні ідеї й вимоги. У центрі їхньої уваги стояла також і аграрна проблема - найбільш актуальна для Італії того часу. Подібно фізіократам, вони вважали сільське господарство основою основ народного добробуту й зв'язували розвиток суспільства із кращим розподілом землі. Вони малювали яскраву картину матеріального й морального занепаду села. [14, 175] З гіркотою неаполітанський економіст Филанджери говорив про те, що є землевласники, які "вимірюють свої володіння обрієм, але в той же час занадто багато народу в порівнянні з ними не мають ні землі, ні роботи". "Якби Італія була підлегла одному монархові, нікому й у голову не прийшло б обмежувати перевезення товарів з однієї провінції в іншу", - заявляв міланець Пьєтро Веррі. Просвітителі бачили безглуздість політичної роздробленості, трагізм іноземного панування. Маркіз Караччоло з гіркотою говорив про Італію, поділену між дрібними й немічними династіями. Іноземні держави були, на його думку, свого роду чумою для країни. Просвітителі вимагали знищення внутрішніх мит, введення єдиного законодавства і єдиної системи міри ваги. "Пройде небагато років і Італія "буде єдиною", - заявляв Веррі. Просвітителі покладали на монархів більші надії, призиваючи їх припинити міжусобну війну, розбрати й "у якій-небудь формі об'єднатися". Антоніо Джинавезі, професор Неаполітанського університету, говорив: "Якби це трапилося, Італія, нині роздроблена й така слабка, що стає рабою кожного, хто цього захоче, стала б могутньою й сильною". [10, 97] Запорукою подальшого відновлення суспільства італійські просвітителі називали рівновагу в розподілі власності. Вони вимагали скасування невідчуждаємості церковних земель, ліквідації феодів і їхнього перетворення у вільну земельну власність, наділення селян землею за рахунок невикористаних пустищ. Франческо Джанні - міністр великого герцога Тоскані, стверджував, що краще обробляти землю буде той, хто зможе вважати її своєю власністю. Проголосивши своїм гаслом - "Вільна людина на вільній землі", - просвітителі вимагали скорочення сеньориальных повинностей і ліквідації залишків кріпосного права. Багато хто із просвітителів уважали також необхідної передачу селянам у власність або в тривалу оренду частини дворянських і церковних земель. Джузеппе Пальмиери писала: "Коли людина впевнена, що повністю одержить плоди своєї праці, він змусить приносити врожай навіть скелі, але він закине й родючий ґрунт, якщо плоди його праці не дістануться йому хоча б частково". Основною мішенню нападок просвітителів були феодальні пережитки в сільському господарстві. Вони вимагали, перебудови феодального села на капіталістичний лад. Підйом сільського господарства служив, на думку просвітителів, основною передумовою розвитку ремесла й торгівлі. Просвітителі вимагали ліквідації всіх перешкод, що стояли на шляху розвитку. Фіскальні беззаконня, внутрішні митниці, система відкупів, монополії й цехи повинні були бути ліквідовані.
