Розчищення лісів під ріллю і осушення боліт під пасовища були справою майбутнього, населені пункти часто-густо були розкидані серед лісів рідкісними оазисами, далеко один від іншого. Переважали невеликі села з обмеженим числом дворів або відособлені хутори. Більші селища зрідка зустрічалися в найбільш сприятливих місцевостях: в долинах річок, на берегах морів, у родючих районах Південної Європи.
Але з лісу виходила і загроза - він був осередком вигаданих або справжніх небезпек, тривожним горизонтом середньовічного світу. Ліс обступав цей світ, ізолював його і душив. З його страшного "мороку" несподівано з'являлися голодні вовки, розбійники, лицарі-грабіжники. З цих ненажерливих вовків уява середньовічної людини, спираючись на фольклорні образи незапам'ятних часів, легко робила чудовиськ.
Проте, якщо для більшості людей середньовічного Заходу горизонт обмежувався часом усе їх життя смужкою лісу, то зовсім не слід було б уявляти собі середньовічне суспільство як світ нерухомих домосідів, прив'язаних до свого оточеного лісом клаптика землі. Навпаки, дивує надзвичайна мобільність середньовічних людей.
Зв'язки між населеними пунктами були обмежені і зводилися до нерегулярних і досить поверхневих контактів. Натуральне господарство характеризувалось тенденцією до самозадоволення основних потреб. До того ж, шляхи сполучення практично були майже відсутні або знаходилися в абсолютно незадовільному стані. Старі римські дороги в тих районах, де вони були, поступово стали непридатними, нові шляхи розчищалися рідко, і підтримка їх була пов'язана з великими труднощами. Турботи державної влади про засоби сполучення не виходили за межі урядових потреб, дуже обмежених. Проте і ці потреби задовольнити було нелегко. Надаючи судові і податкові імунітети церковним установам та служивим людям і даючи їм широку владу над селянами, англо-сакські королі, наприклад, залишали за собою право вимагати від населення участі в спорудженні укріплень і ремонті доріг. Прокладення доріг і зведення мостів вважалися Богоугодною справою. Подорож в період раннього середньовіччя була небезпечною і тривалою справою. Небезпечною - бо розбійники були майже невід'ємною ознакою великої дороги, тривалою - бо засоби пересування були не у кращому стані, ніж шляхи. За добу можна було подолати найбільше декілька десятків кілометрів, часом дороги були настільки занедбаними, що подорожні рухалися ще повільніше.
Про те, з якою швидкістю передавалися відомості про важливі події свідчать такі факти: звістка про смерть Фрідріха Барбаросси в Малій Азії досягла Німеччини через чотири місяця; англійці дізналися про те, що їх король Річард Левине Серце потрапив у полон в Австрії, через чотири тижні.
Переміщувались в основному рицарі, хрестоносці та інші члени суспільства які жили не за рахунок землі і фактично не мали батьківщини. Селянин, поля якого були більш менш оборотною концесією з боку сеньйора і часто перерозподілялися сільською громадою, згідно з правилами сівозміни і ротації полів, був прив'язаний до своєї землі тільки волею сеньйора, від якого він охоче вислизав спочатку втечею, а пізніше шляхом правової емансипації. Індивідуальна або колективна селянська еміграція була одним з великих феноменів середньовічної демографії і суспільства.
Жоден матеріальний інтерес не утримає більшість з них удома, але самий дух християнської релігії виштовхує на дороги. Людина - лише вічний мандрівник на цій землі вигнання - таке вчення церкви, яка навряд чи потребувала того, щоб повторювати слова Христа: "Залиште усе і йдіть за мною".
Жалюгідна дійсність паломництва - доходила до трагічних випадків з хрестоносцями, померлими в дорозі з голоду або винищеними сарацинами. Швидшим був шлях по морю. При попутному вітрі корабель міг пройти до 300 км на добу. Але небезпеки тут були ще більшими, ніж на землі. Досягнута волею випадку швидкість просування могла бути зведена нанівець безнадійними штилями, зустрічними вітрами і течіями.
Кораблебудування було слабо розвинене в тогочасній Європі, судна були мало пристосовані до плавання у відкритому морі і трималися переважно шляхів, що йшли вздовж узбережжя. Виняток становили вікінги - сміливі мореплавці, кораблі яких побували у всіх морях Європи, від Чорного і Середземного до Північного і Білого, і навіть перетинали Північну Атлантику. Але залишилося невідомим, скільки швидкохідних суден загинуло в штормах і якою дорогою ціною були сплачені їх морські експедиції в Біле море або до берегів Гренландії і Америки. Та і нормани по можливості намагались не віддалятися далеко від берегів або островів: засоби орієнтування у відкритому морі були дуже примітивні.
Розмах усіх цих рухів, міграцій, подорожей був насправді вкрай невеликий, особливо у християнському світі. Географічний горизонт був одночасно і духовним горизонтом християнського світу. Вражає неточність учених в космографії: зазвичай допускали, що Земля є диском, нерухома і знаходиться в центрі всесвіту; потім уявили, услід за Аристотелем, систему концентричних сфер, а починаючи з XIII ст. - складнішу і ближчу до дійсності систему руху планет за Птоломеєм. Але ще більш вражаючою є фантазія середньовічної географії за межами Європи і Середземноморського басейну. Особливо примітною була та теологічна концепція, яка надихала до XIII ст. християнську географію і картографію. Як правило, розташування Землі визначалося віруванням, що її "пупом" є Єрусалим і що схід, який найчастіше поміщали на картах вгорі, на місці Північного полюса, має своєю вищою точкою гору Такт-і-Сюлейман в Азербайджані, де знаходиться земний рай і звідки витікають Тигр, Євфрат, Фісон (зазвичай ототожнюваний з Гангом) і Геон, тобто Ніл. Нечіткі відомості, які могли мати християни про ці річки, викликали певні труднощі. Їх легко повертали в інший бік. Пояснювали, що відомі витоки Тигра і Євфрата не є їх дійсними витоками, які розташовані на схилах райської гори Едем, а води цих річок надовго втрачаються в пісках пустелі, перш ніж знову вийти на поверхню.
У реальному житті панував християнський світогляд. Християнство було вагомою частиною історичної еволюції. Саме стосовно нього середньовічний християнин визначав усю решту і людства, і свого місця по відношенню до інших. І передусім, на думку Ле Гоффа, стосовно візантійця. З 1054 р. візантієць вважався єретиком. Проте, якщо звинувачення в розколі, відступництві і було найважливішим, західні люди не доходили до того, щоб його визначити - в усякому разі, назвати. Навіть для тих людей Заходу, які не споглядали її чудес, Візантія була в середні віки джерелом майже усіх багатств, бо звідти йшли найцінніші товари її власного або чужоземного виробництва. Звідти йшли розкішні тканини - шовк, секрет якого вона дізналась у Китаю в VI ст., звідти йшла повноцінна до кінця XI ст. золота монета, яку на заході називали попросту "безантом", цей "долар Середньовіччя". Скільки спокус пробуджували такі багатства!
Якщо ворожість середньовічних християн до візантійців, з якими вони знаходилися в постійних контактах, не обходилася без докорів сумління, то по відношенню до мусульман тут, мабуть, не було проблеми. Магомет був одним з гірших страховищ середньовічного християнства. Він невідступно переслідував уяву християн в апокаліптичному баченні. Він не згадувався інакше як у зв'язку з Антихристом.
В той же час історія ставлення середньовічних християн до мусульман є історією коливань і відтінків. До XI ст. християнські паломництва в завойовану мусульманами Палестину здійснювалися мирно, і лише у деяких теологів вимальовувався апокаліпсичний образ ісламу.
Усе змінилося в XI ст., коли усією пропагандою, що висувала на перший план ненависть християн до прибічників Магомета, були підготовлені і майстерно організовані хрестові походи. Але все ж через цю опущену завісу між християнами і мусульманами, які, здається, підіймали її тільки для того, щоб воювати, через цей бойовий фронт, тривали і навіть розширювалися мирні контакти і обміни. Передусім торговельні обміни. Які б ембарго не накладало папство на вивезення християнських товарів в мусульманський світ, ці заборони підривала контрабанда. Потім інтелектуальні обміни. Не те щоб багато християнських інтелектуалів спокушались переходом в інший табір, по правді кажучи, араби головним чином передавали християнським ученим грецьку науку, накопичену в східних бібліотеках і пущену в обіг мусульманськими ученими, які принесли її на західну окраїну ісламського світу, в Іспанію, де вона у міру Реконкіста жадібно вбиралася освіченими християнами.
Більш того, у Святій землі, головному місці військового протистояння християн і мусульман, швидко встановилися стосунки мирного співіснування.
Щодо навколишнього світу, то селян здебільшого обмежувався їх поселенням та двором, предметно-чуттєве ставлення до якого визначало його центральну роль у системі космічних уявлень людей середньовіччя. "В дворі землероба містилась модель Всесвіту".
Той світ поруч із земними істотами, предметами і явищами включав у себе ще і інший світ, що породжується релігійним свідомістю і забобонами. Цей світ, на наш сучасний погляд, можна було б назвати подвоєним, хоча для людей середніх віків він виступав як єдиний. Про кожен предмет окрім обмежених відомостей, що стосуються його фізичної природи, існувало ще і інше знання - знання його символічного сенсу, його значень у різних аспектах відношення людського світу до світу божественного. Символічне подвоєння світу надзвичайно його ускладнювало, і кожне явище можна і потрібно було по-різному тлумачити і розуміти, бачити за його зримою оболонкою ще і суть, приховану від фізичного погляду. Світ символів був невичерпний.
Здавалося б, християнство XIII ст. хотіло вийти зі своїх меж. Воно почало замінювати ідею хрестового походу ідеєю місії і ніби було готове відкрити обійми всьому світу. Але воно залишалося замкнутим світом того суспільства, який міг приєднати до себе насильно одних нових членів, але виключити інших, тобто визначався справжнім релігійним расизмом. Приналежність до християнства була критерієм цінностей і поведінки. Війна між християнами була злом, але ставала обов'язком, коли її вели проти іновірців. Лихварство було заборонене в християнському середовищі, але дозволене невірним, тобто євреям. Бо усі інші, весь цей строкатий світ язичників, яких християнство або відкидало, або тримало поза своїми межами, існували усередині нього, будучи об'єктом виключення із загального правила.
Поряд із забобонами і символами, які існували у ще з язичницьких часів, замкнутий на землі, закритий на цьому світі християнський світ широко розкривався вгору, у бік неба. Всесвіт став системою концентричних сфер - така була загальна концепція; думки розходилися лише відносно кількості і природи цих сфер. Уявлення про небесну ієрархію сковувало волю людей, заважало їм торкатися структури земного суспільства, не розхитуючи одночасно суспільство небесне. Воно затискало смертних в лещатах мережі ангелів і звалювало на їх плечі на додаток до вантажу земних повелителів важкий тягар ангельської ієрархії серафимів, херувимів і престолів, сил і влади, архангелів і ангелів. Людина звивалась у кігтях диявола, заплутувалася серед помахів і биття мільйонів крил на землі і на небі, і це перетворювало її життя на жахіття. Адже реальністю для нього було не лише уявлення про те, що небесний світ такий же реальний, як і земний, але і про те, що обоє вони складають єдине ціле - щось заплутане, що заманює людей в тенета надприродного життя. У давніх германців навіть був звичай вибирати собі покровителя з числа апостолів, витягуючи запалену свічку, на якій було написане його ім'я. Складається враження, що середньовічна людина не відокремлювала земне життя від небесного.
Цьому змішанню простору або, якщо завгодно, просторовій безперервності, яка переплітала і сполучала небо і землю, відповідала аналогічна безперервність часу. Час - лише момент вічності. Опанувати час, виміряти його, отримати з нього користь або вигоду вважалося гріхом. Увірвати від нього хоч одну частку - крадіжкою. Людина не володіла часом бо час - власність бога.
Цей божественний час безперервний і лінійний. Він відрізняється від часу філософів і учених греко-римскої античності, які, якщо і не сповідували єдиний погляд на якийсь час, спокушалися все ж в тій чи іншій мірі уявленням про постійно поновлюваний циклічний час, вічний кругообіг. Хоча римські історики уже були набагато сприйнятливіші до лінійного плину часу. Такий час був і постійно новим, таким, що виключає всяке повторення, бо не можна увійти двічі до однієї і тієї ж води, і постійно схожим. Це уявлення залишило свій відбиток на середньовічній ментальності.
Час для кліриків Середньовіччя і тих, хто знаходився під їх дією, був історією, яка мала певний напрям. Проте він йшов по низхідній лінії, являючи собою картину занепаду. У безперервність християнської історії втручалися різні чинники періодизації. Однією з найбільш дієвих схем був розподіл часу по днях тижня. Макрокосм, всесвіт проходить, як і мікрокосм, людина, через шість віків на кшталт шести днів тижня: від створення Адама до потопу, від потопу до Авраама, від Авраама до Давида, від Давида до вавілонського полону, від вавілонського полону до Різдва Христового, від Христа до кінця світу. Такі ж і шість віків людини : дитинство, юність, молодість, зрілість, старість і кволість.
Лінійний час був поділений надвоє в головному пункті: втіленні Господа. У VI ст. були закладені основи християнської хронології, яка вела відлік часу з негативним і позитивним знаком від Різдва Христового: до і після народження Ісуса Христа. Доля людей уявлялась абсолютно різною залежно від того, по яку сторону від цієї центральної події вони жили. До Христа у язичників не було жодної надії на порятунок. Будуть врятовані одні лише праведники, які чекали в лоні Авраама, коли Христос зійде, щоб звільнити їх. Окрім численних старозавітних праведників, порятунок був приготований також декільком популярним персонажам античності, яких священний переказ викинув обхідним шляхом з пекла.
Справді, середньовічні християнські мислителі намагалися щосили зупинити історію, завершити її. Феодальне суспільство з його двома панівними класами, рицарством і духовенством, розглядалося як кінець історії.
Перед лицем цих двох тенденцій - песимістичної концепції занепаду історії і позачасового оптимізму, що цікавився тільки вічними істинами, - пробивалися боязкі спроби оцінити сьогодення і майбутнє. Тут головною тенденцією була та, яка, приймаючи схему віків світу і діагноз про старість, що наступила, підкреслювала переваги старечого віку. .
Ле Гофф підтримує формулу М. Блока, яка, здавалося б, резюмувала ставлення середньовічних людей до часу: повна байдужість. А. Я. Гуревич погоджується з цим, але з деякими уточненнями: байдужість не до часу, а до його змін та розвитку.
У країнах Скандинавії ставлення до хронології та точних дат було таким же, як і у західноєвропейських, за винятком невеликих відмінностей, основною з яких був рахунок поколінь. Визначивши приналежність особи до того чи іншого покоління або встановивши їх послідовність, отримували цілком задовільне уявлення про зв'язок речей, перебіг подій і обгрунтованість правових домагань. Поняття покоління відтворювало відчуття живої спадкоємності органічних людських груп, в які індивід включався як реальний носій зв'язків, що сполучають сьогодення з минулим і передавали їх в майбутнє. За допомогою перерахування предків з'ясовували не загальну хронологію народу, племені, держави, а спадкоємні зв'язки в межах роду, сім'ї, далеко не завжди встановлюючи їх співвідношення з течією часу за межами кола спорідненості. Значення цієї форми ставлення до часу, яку можна було б назвати родовим або сімейним часом, визначалося переважно інтравертним характером сімейно-родових груп, що вели відособлений спосіб життя і лише поверхнево пов'язаних між собою. На кожному хуторі, в селищі, общині час проходив, підкоряючись ритму зміни поколінь і тих нечисленних і нерізноманітних подій, які накладали відбиток на життя групи.
Навіть Скандинавські Саги, які мали велику кількість посилань на час, не мали чіткої хронології і ці дати важко ідентифікувати. Датування не мало сенсу. Минуле розумілось як пласт часу.
Але в своїй основі людина Середньовіччя все-таки була байдужою до тривалості часу. Ця байдужість виражалася у скупих на дати хроністів (вони взагалі були байдужі до точних цифр), у невизначених виразах на зразок "в цей час", "тим часом", "незабаром після цього". Масовій свідомості, в першу чергу, було властиве змішення часів, вона плутала минуле, сьогодення і майбутнє. Це змішання проявлялося особливо виразно в стійкості почуття колективної відповідальності - характерній рисі примітивізму. Усі люди, що нині живуть, відповідають за провину Адама і Єви, усі сучасні євреї відповідальні за страсті Христові, а всі мусульмани - за магометову єресь. Як було вже відмічено, хрестоносці кінця XI ст. вважали, що вони прямують за море, щоб покарати не нащадків катів Христа, а самих катів. Так само і анахронізм костюмів, що довго зберігався, в образотворчому мистецтві і театрі свідчить не лише про змішання епох, але головним чином про почуття і віру середньовічних людей в те, що усе істотне для людства є сучасним. Щороку впродовж тисячоліть літургія змушувала християн наново переживати стислу в ній з надзвичайною силою священну історію. Тут ми маємо справу з магічною ментальністю, яка перетворює минуле на сьогодення, тому що канвою історії служить вічність.
