а початку січня 1891 р. Антонович відвідав Краків. Тут він прискіпливо оглянув музеї, особливо музей Академії, де його супроводжував Оссовський. Як член Краківського нумізматично-археологічного товариства, вчений побував на його засіданнях й оглянув приватні колекції, «замечательные по подбору и количеству предметов».

10(12) січня Антонович був уже в Празі й оглядав Народний музей, музей Бергера та побував у редакції археологічного часопису «pamatki». Він писав із Праги: «Скажу Вам, какое глупое существо человек: во Львове и Кракове было у меня много друзей и знакомых, и я чувствовал, что слишком устаю от постоянной болтовни,-- в Праге очутился совершенно одинокий -- первый день отдыхал с наслаждением, а на второй стала одолевать хандра».

У Празі Антонович мав довгу бесіду з кращим чеським археологом Владиславом Пічем: «из беседы вынес целый лист заметок -- полную схему классификации чешских древностей».

15 січня Антонович -- у Відні. Тут на запрошення Ягича він побував на засіданні сербського товариства «Зоря» і «видел в полном сборе представителей здешнего славянства -- люди крайне симпатичные и высоко держащие знамя общеславянское». У Відні Антоновича повідомили про приїзд Пчілки з хворою Лесею, «но я отмолчался, т. е. показал вид выехавшего и не увижусь» (дуже характерна деталь).

Побував учений також у Граці, Лейбасі, Загребі, Пешті й Белграді, де оглядав археологічні музеї і майже не знайшов слов'янських матеріалів. У Белграді він познайомився з діячами місцевого уряду та відвідав засідання Скупщини.

Наприкінці 1891 р. надійшло чергове підвищення чину в табелі про ранги -- дійсний статський радник. 1895 рік був ювілейним для Антоновича. Київський університет святкував 25-ліття праці професора у своїх стінах. На відзнаку цієї знаменної події з подання попечителя Київського учбового округу, затвердженого міністром Деляновим, Антонович був удостоєний звання заслуженого ординарного професора. Вчений просив залишити його при університеті у званні професора (згідно з тодішнім законодавством після 30 років служби професори звільнялися). 10 листопада міністр дав згоду, і Антонович продовжував епізодичне читання спецкурсів, відмовившись від обов'язкових курсів історії Русі [67; 131-132].

У зв'язку з погіршенням стану здоров'я у січні -- травні 1897 р. Антонович виїздив до Італії на лікування, одночасно отримавши наукове відрядження для праці у ватиканських архівах. Після повернення до Києва вчений постійно хворів, він уже не мав сил викладати і майже весь час перебував удома. В січні 1903 р. влада востаннє відзначила його заслуги, нагородивши орденом св. Станіслава І ступеня.

В останні роки Антонович все частіше не вставав з ліжка. Однак мозок його працював невпинно, свідомість, пам'ять, інтелект були такі ж чіткі та ясні, як і раніше. Один із його соратників О. Александровський згадував: «Застаю Владимира Бонифатьевича уже приговоренного к смерти, но живущего так, как будто с ним ничего не случилось. Он страстно интересовался жизнью, и я каждый раз приходил к нему, нагруженный новой литературой, которую он читал и расценивал с гениальной простотой».

Володимир Боніфатійович Антонович тихо відійшов у вічність 8(21) березня 1908 р. Однак і останню шану Синові України віддати належним чином не вдалося. Поліція заборонила будь-які урочистості, навіть слова над могилою. Лише в церкві учні, колеги, соратники та шанувальники Антоновича змогли згадати його добре ім'я. Чудову промову, яка була потім опублікована, виголосив М. С. Грушевський. В споминах О. Алек-сандровського зберігся опис похорону Антоновича: «Шествие на кладбище было своего рода шествием на Голгофу. Почти все венки, на которых были красные цветы, в том числе и мой с надписью «Учителю жизни», везлись под спудом, тщательно закрытыми; черносотенные патриоты изрыгали по сторонам провокаторские возгласы, под звуки которых мы молча следовали за дорогими нам останками, а на самом кладбище перед открытой могилой толпа полицейских гадов стояла в полной готовности броситься на каждого, который бы осмелился сказать прощальное слово покойному. Царский коршун до самой могилы не выпускал из когтей своего врага. Наш гениальный ученый, наш друг и покровитель, спокойным оком смотревший на будущее, завещал нам свою величавую простоту. Он был прообразом многострадальной Украины» [70; 35-36].

«Численні некрологи та посмертні згадки в пресі піднесли перед громадянами роль і значення Антоновича. Львівська газета «Діло» писала: «Наш нарід поніс болючу втрату. Не стало між живими одного з найбільших Українців в по-Шевченковській добі... Володимир Антонович -- то один з головних репрезентантів відродження української ідеї... Пером тобі рідна земля, яку ти так дуже, так сильно полюбив -- Великий Отамане! Поклін доземний Твоїй памяти від усіх синів України! Живе українська Мати!».

Поданий вище, так би мовити, «фасадний» життєпис Антоновича відображає видиму всім частину його життєдіяльності. Так сприймали його київські урядовці, жандарми, університетська адміністрація, більшість колег та знайомих, невтаємничена громадськість. Таким волів бути відомим серед усіх цих кіл і сам Антонович. І власне, якби історики опиралися лише на офіційні джерела, таким постав би Володимир Боніфатійович і перед нами.

Однак... Усе повідане є лише тією чи іншою мірою холодний офіціоз. Для Антоновича він був не головним і не визначальним. Справжнє його життя -- то є прихована колосальна частина айсберга, яку й буде розглянуто далі -- принаймні в основних аспектах.

Аналізуючи різнобічну діяльність Антоновича, слід завжди пам'ятати про одну дуже важливу обставину, яку лише побіжно згадували сучасники вченого і про яку забули його біографи, - фізичне здоров'я Володимира Боніфатійовича. Вимагаючи від нього постійної, упродовж десятиліть, енергійної діяльності, критики й навіть однодумці та учні Антоновича не хотіли зважати, що дуже часто він просто не міг нічого робити, що в багатьох випадках він пересилював своє кволе тіло і таки працював, виснажуючи себе остаточно. З кінця 1860-х років і до останніх днів недуги буквально з'їдали його, накладаючи темновоскову печать ледве не на півстолітній період життя вченого. І як багато він міг би зробити, коли б не це...

Згадавши про цю вельми важливу обставину в житті Володимира Боніфатійовича, можемо з легким серцем тепер із пієтетом говорити про те, що він устиг здійснити. І найвищі оцінки його праці у цьому світлі, очевидно, не будуть перебільшенням.

РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ В. АНТОНОВИЧА

Украй неоднозначним і спірним як для сучасників, так і для істориків було політичне кредо Антоновича. Рівні інформації про цю сферу різні. Друзі, товариші й соратники, учні й послідовники представляли Володимира Боніфатійовича визнаним главою українського руху не лише в Російській імперії, а й у Галичині. Через різну поінформованість і ступінь наближеності до Антоновича їхні свідчення можна було б легко класифікувати за глибиною та вичерпністю, якби не одна річ. Це вплив особи вчителя, величезна повага і любов до нього, що спричинило до появи різних легенд і побільшених оцінок його діяльності. Так, Василь Доманицький впевнено писав, що Антонович «був тим осередком, до якого горнулись усі верстви українського громадянства, і старші й молодші покоління, і для всіх він був, як людина досвідчена і з ясним розумом, найкращим і щирим порадником, добрим товаришем, поважаним та любленим учителем» [72; 46].

На думку Б. Крупницького, Антонович через київську «Громаду» «тримав під своїм впливом взагалі український політичний і культурний рух в межах російської імперії», важливу роль він грав і серед галичан, намагаючись «вибороти Східній Галичині становище українського П'ємонту, духової батьківщини для цілого українства» [73; 92].

Ще більш образно висловлювався Сергій Єфремов: «Стіни історичного будиночка на розі Кузнечної й Жилянської бачили в собі і збори представників од усієї України, і студентські загальні зібрання, і тихі наради центрального органа, що потім директивами розходилися по громадах і керували їхньою роботою. Тут Антонович був справді, можна сказати, «мужем совіта», і часто навіть найбільш заплутані справи знаходили щасливий кінець, коли їх торкався Антонович своїм ясним, тверезим розумом, послідовною логікою і вмінням просто підходити до найтяжчих завдань».

З іншого боку, хоч як це парадоксально, міф про всеукраїнську значущість будинку на Жилянській роздмухували вороги Антоновича спочатку з польського, а згодом із російського табору. Своєрідним фільтром цих чуток, доносів і свідчень про образ «головного сепаратиста» було жандармське управління, яке фіксувало, перевіряло й відкладало в свої архіви матеріали про кожен крок Антоновича.

Отже, маємо два прямо протилежні політичні табори, які в принципі однаково оцінювали грандіозну роль Антоновича в українському русі, тільки одні захоплювалися, інші -- засуджували.

Але вже наприкінці 1880-х -- у 1890-х роках, коли почали поставати радикальні угруповання молоді, а Володимир Боніфатійович дедалі втрачав свою енергійність, із цього табору почали лунати голоси про млявість, інертність, культурницький ухил Антоновича. Його методи діяльності та провідні ідеї були засуджені, а він сам кваліфікувався як дорогоцінна, але все ж реліквія старого українства. Ця думка найбільш емоційно була сформульована М. П. Драгомановим та підтримувалася його послідовниками. Антонович публічно не вступав у полеміку, поступово відходили з життя його соратники, і стало зовсім нікому спростувати такі принизливі оцінки. Лише в кількох споминах про вже покійного Антоновича висловлювався жаль, що опоненти його фактично просто не знали. Тaк, говорячи про те, що Антоновича почали представляти антиподом Драгоманова, Павло Житецький твердив: «Це велика помилка. А вийшла вона через те, що автори зазнали Антоновича тільки останнього часу, коли він злиняв уже й справді таки мало не з головою увійшов у археологію й мало виступав як політик... Замолоду... він увесь кипів життям, за всяке практичне діло брався, працював не тільки на науковому полі, а ще більше на політичному, виступав за дуже вмілого організатора... визначався великим хистом збирати коло себе й гуртувати людей, заражати їх своїм настроєм» [75; 2].

Отож, зібравши разом інформацію, яку подають усі три табори можна спробувати описати основні здобутки Антоновича на терені громадського життя. Звісно, специфіка джерел передбачає різний ступінь заглиблення у конкретні епізоди, треба завжди пам'ятати, що в основному це погляд іззовні, і лише зрідка, коли Антонович сам дає таку можливість у листах та споминах із середини.

Попервах кілька зауважень про загальні погляди й кредо Антоновича. Олександр Лотоцький досить точно зауважував, що він був «реальним і далекоглядним політиком, для чого служили йому і природний хист, і історичний досвід ученого, і розважлива думка над сучасними подіями. Щодо перспектив української справи в самій Росії В.Б. мав ясне уявлення, що той колос, не опертий на добрій волі народних мас, мусить упасти; але до того моменту потрібно заховати максимум української національної сили, ту силу розвинути бодай культурно, коли не можна політичне». Виходячи з цього Антонович активно сприяв діяльності українських гуртків у вищій та середній школі, українській видавничій справі та розповсюдженню української книги. «Лише такі способи української праці, та й то з великим обмеженням і небезпекою, були у той час можливі,-- твердив О, Лотоцький.-- Всі ж інші полягали в таємній пропаганді серед селян та робітників, пропаганді здебільшого бунтарській. До цих останніх способів В. Б. не був здатний вже навіть з огляду на свій вік похилий, і за це в останні літа життя довелося йому зазнати прикрих докорів від молодшої генерації... вже за кілька літ до його смерти в дуже поважному віці»[76; 173].

Наприкінці XIX ст. Антонович був дуже занепокоєний виникненням різних політичних партій та груп, які займалися теоретизуванням і тим відмежовувалися від народу, його потреб та рівня розвитку породжуючи своєрідний політичний аристократизм закритого типу (нелегальні організації). Натомість він продовжував закликати до створення неформальних легальних гуртків для культурно-освітньої та наукової роботи. Антонович тримався думки, що революційні рухи не за всіх умов є корисні і часто «гальмують поступовий розвиток національно-культурного співчуття та руйнують здобуті еволюційним поступом культурні здобутки тощо». Своєму кращому учневі М. Грушевському він радив менше встрявати в боротьбу різних українських груп у Галичині й більше займатися наукою: «Без всякого сумніву, мені далеко симпатичніша Ваша діяльність свічника і наукового діяча, і гадаю, що тоже висилки на організацію групи... знідять Вам марно багато часу і нервів... в результаті ж вийде дурниця» [77; 404].

Антонович вважав, що соціальне життя народу формується згідно з провідною ідеєю цього народу, а також відповідно до рівня його свідомості, культури й освіти. Звідси вчений був переконаний, що лише високий рівень освіти народу може сприяти найкращому втіленню провідної ідеї, в іншому випадку будь-які заходи будуть марними. У цьому пункті поєднувалися наукова праця Антоновича (висвітлення та доведення наявності провідної ідеї протягом усього історичного минулого українського народу) та його громадська діяльність (заходи щодо просвіти, піднесення культури та освіти народу) [78; 21].

Яким же він бачив політичне майбутнє України? В одному з листів до М. П. Драгоманова 1885 р. Антонович стверджував, що українство неможливе без федеративно-автономних прагнень, але не російських, а більше південно-західнослов'янських. Софія Єгунова-Щербина, аналізуючи висловлювання вчителя, також зазначала, що бажаним політичним ідеалом України для нього була вільна федерація слов'янських народів, де кожен із них був би представлений своєю культурою, етнографічними та побутовими особливостями («кто во фраке и цилиндре, кто в свитке й смушковой шапке»), зі своєю рідною мовою і своїми національними формами загальнолюдської культури [79; 97].

Це був другий важливий крок Антоновича. Задекларувавши негативну роль для України історичної Польщі, він вважав за доцільне відмежуватися й від Росії (зокрема, впливів її культури) задля більшої кристалізації власне українства та його інтеграції в Європу. Як політик-культурник Антонович був одним з ідеологів «європейськості» українського народу, причому з огляду не географічного розташування та проблем етногенезу, а необхідної орієнтації подальшого розвитку. Отже, у своєму українстві Антонович стояв «на рівні сучасної йому європейської культури і передової ідеї, що народжувалися в бурхливому буржуазному суспільстві XIX ст., повному соціальних противенств і бурхливого шукання в галузі природознавства і позитивного знання» [80; 20]. У його бібліотеці були твори Токвіля, Бокля, Тьєрі, Гізо, Фюстель де Куланжа, Спенсера, Летурно, Луї Блана. Погляди цих та інших авторів стали основою історичних концепцій, усього наукового та громадського світогляду Антоновича.

Софія Єгунова-Щербина згадувала свою суперечку з Антоновичем із приводу значення російської літератури. Вчений стверджував: «Вплив російської культури на українців занадто великий і тому шкідливий. Російська література сильніша за українську, а російська мова надто близька до української -- це збільшує небезпечність. Коли українці будуть засвоювати загальнолюдські ідеї й вищу культуру з творів західноєвропейської думки чужоземними, більш далекими мовами, то вони не будуть так утрачати свою рідну мову, як тепер; вони будуть намагатись висловлювати ці ідеї своєю мовою і цим сприятимуть її розвитку, а разом з тим і розвиткові рідної літератури й культури. Нехай молодь вчиться чужоземних мов, читає багатшу на ідеї західноєвропейську літературу -- це буде корисніше для неї, ніж вплив російської літератури» [81; 97-98].

Б. Крупницький зазначав, що Антонович -- «це не тип революціонера, а радше вже культурника-поступовця, народника і демократа з ідеєю демократичної рівності і політичної свободи. Своїм народницьким світоглядом він наближався до Костомарова, але ідеологічні основи у них різні: на зміну романтикові прийшов в особі Антоновича реаліст. Була це хоч і не революційна, та дуже вперта і витримана натура з величезним запасом енергії, з умінням систематично підходити до справ і добре їх організувати, а головно, з самостійною думкою, зі здібністю знаходити свій власний шлях».

Як ніхто інший, Антонович добре розумів, що посіяні зерна зійдуть не скоро, що швидкісні методи лише стратять справу. Історик був свідомий, що жодні великі зрушення не відбувалися з волі купки діячів, якщо не були підготовлені усім життям. Попри всі невдачі й поразки він твердо тримався своєї лінії. Показовими є слова Антоновича, звернені 1894 р. до свого учня Грушевського: «...всі ми все життя, особливо ж першу його половину, провадимо у трудної позиції, взявшись за діло, що не лічиться в авантажі; доля наша така: терпіти і так жирувати... з досвідчення можу Вам сказати, що плоди наших висівків зріють поволі, але як назрівають, то удовольняють совість більш далеко як ті, що йдуть як по маслі» [83; 403].

Підкреслимо ще одну дуже важливу рису Антоновича як політика. Він завжди виступав проти групівщини, конфронтації, боровся проти розкольників в українському русі, розуміючи, що це його ослаблює, а то й знищує.

Намагання Антоновича згладжувати гострі питання, добиватися примирення різних течій і людей в українському русі іноді називали опортунізмом. Насправді ж, за влучним висловом С. Єфремова,-- це «був високий ступінь культури, що завсіди опирається на признання чужого права, на широку терпимість до чужої думки і шукає прийнятного для обох боків виходу в конфліктах» [84]. Водночас у принципових питаннях Антонович умів бути твердим і непохитним, навіть плисти проти течії. Найпереконливіше свідчить про це те, що до кінця життя він зберіг вірність обраному півстоліття тому ідеалу. В листі до товариша молодості Антона Мйодушевського у червні 1903 р. Володимир Боніфатійович писав: «Дуже швидко, мабуть, скінчиться моя життєва кар'єра... Усі мої помилки бачу напрочуд ясно і докладно, ніж будь-коли, не входячи, однак, в дрібниці, в засадничих питаннях мислю, що не помилявся, і коли б довелося знову починати життя, то не замислюючись повторив би ті самі принципи, бо при найприскіпливіший критиці, наскільки можу судити, не розминався ні з логікою, ані з пошуком справедливості... Щодо опінії, яка з того погляду буде висловлена про мої дії, є вона для мене в цілому байдужа. Якщо мав розгрішення власного сумління, про опінію не варто дбати. Є вона в різних сферах розмаїта, в одних переважає плюс, в інших -- мінус, я єдине лічу собі в заслугу те, що ніколи вчинки мої не мали на меті captare benevoltian opinii (справити вигідне враження -- лат.)».

То була самооцінка Антоновичем свого громадянського поступу. Аналізуючи її, Сергій Єфремов дуже влучно підсумував: «Перед судом власної совісти» -- оце зміст усього життя нашого славного вченого і громадянина. Цим принципом він жив од першого свідомої думки проблиску аж до останнього зітхання і до його приміряв свої вчинки. Суд власної совісти, суд щирий, невблаганний і непідкупний допоміг йому... вийти з того зачарованого кола (польського панства.-- A. P.) на широке, ясне й чисте плесо народної праці. Інтереси народу були тією вагою, що переважила перед судом совісти все інше, і ці інтереси поклав Антонович за підвалину своєї майбутньої праці, праці на ціле життя вже» [86].

Початком свого шляху до української демократичної ідеї Антонович вважав перші університетські роки, коли він вияснив, що єдиним демократичним елементом у краї є селяни. На той час знання його про українство «були ніякі», деякі історичні відомості юнак міг почерпнути лише з книжок А. Скальковського «Історія Нової Січі» та «Наїзди гайдамаків», а про Шевченка чи кириломефодіївців навіть і не чув. Антонович ішов до українства самотужки. «Притулюючи слабі знання про українство до загальної демократичної французької теорії,-- писав він,-- я одкрив сам собою українство. І чим більше займався наукою, чим більше читав і знайомився з історією, тим більше переконувався у тому, що відкриття моє була не зайва вигадка» [87].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8

Голосование

Как вы оцениваете работу нашего сайта? Отлично Хорошо Нормально Плохо Результаты