Наукова та громадська діяльність В.Б. Антоновича
Київському університеті Антонович не знайшов спочатку відповідного середовища, але поступово познайомився з усією можливою українською літературою та джерелами з української історії: прочитав М. Бантиша-Каменського, М. Маркевича, О. Рігельмана, три томи «Киевлянина» М. Максимовича, кілька випусків харківського «Молодика», збірки пісень Максимовича, Метлинського, Срезневського Він здобув рукопис «Історії Русів», літописи Граб'янки, Самовидця, Величка. «Сими книжками в той час обмежувались всі джерела для українофільства»,-- згадував Антонович [88]. Особливо сподобався йому літопис Величка, який «дав багато розуміння козацької епохи». Три роки шукав юнак Шевченкового «Кобзаря».

Тяжко було не лише з книгами та матеріалами, а й із пошуком однодумців. Три роки навчання дали зустріч тільки з одним студентом -- Георгієм Самусем, який лише читав українські пісні. «Серед студентів ніхто не говорив по-українськи, і мої питання про літературні та історичні джерела зустрічали як зайву і ексцентричну вигадку» [89]. На четвертому році університетського життя Антонович познайомився зі студентами-медиками: Миколою Ковалевським, про якого говорили, що він «хоче бути малоросійським імператором», та Федором Панченком, який дав Володимирові «Кобзаря» та розповів про Кирило-Мефодіївське братство.

Попервах Антонович входив до так званої української гміни студентів поляків. Тут поступово він виділився як один із впливових лідерів, «розпочавши формування окремого гуртка, що дістав назвисько «хлопомани».

У своїх споминах Антонович писав, що наприкінці 1850-х років у колі «хлопоманів» виникла «думка, що соромно жити в краї і не знати ні самого краю, ні його людності». Було вирішено під час вакацій (квітень -- серпень) пішки подорожувати по Україні в селянському одязі. За три таких походи друзі обійшли Волинь, Поділля, Київщину, Холмщину і більшу частину Катеринославщини та Херсонщини. Внаслідок того, підсумовував учений, «народ став перед нами не в шляхетському освітленні, а таким, яким він єсть. Ми бачили дуже сильну природню логіку і дуже розвинену народню етику, що сказувалось в готовності до помочі і в приятельському відношенню до всякого нужденного» [91]. Особливо цікавими були подорожі в землі колишніх Запорізьких Вольностей. Зокрема, в с. Капуловці на місці Старої Січі юнакам показували могилу кошового Сірка і оповідали багато переказів. «Нас здивувало те, що всі селяни, з якими нам доводилось балакати, прекрасно пам'ятали Запоріжжя і могли доволі категорично розказати про його побут».

Окрім подорожей по Україні, «хлопомани» влаштовували зібрання, готували й зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували 1859 р. підпільну семирічну школу, де зібрали близько 15 бідних юнаків, котрих «вчили в національному напрямі» [93]. Студенти утримували учнів на власний кошт, самі викладали, писали підручники українською мовою. У школі навчалися двоє родичів Шевченка, небіж Панченка, а з іншого боку--майбутній ворог українства професор Д. Піхно. З певного часу школа містилася в будинку № 38 по Жилянській, де мешкало подружжя Антоновичів, і дружина Володимира Боніфатійовича вела загальне господарство. Антонович фактично завідував школою і викладав у ній історію та географію. Школа припинила свою діяльність під тиском поліції у 1862 р. [94]. Вона фактично дала мінімальний результат і не виправдала сподівань. Проте ця невдала спроба не знеохотила молодих народолюбців.

В усіх заходах групи Антоновича, як стверджував він сам, «були проведені принципи українства і демократії з різкою критикою шляхетського побуту і шляхетських теорій» [95]. Почалася конфронтація з польською шляхтою краю та польською гміною в університеті.

На схилі років у своїх мемуарах Антонович дав нищівну характеристику сучасного йому польського суспільства: «Якби намітить головні точки переконань шляхетських, то вийде, що в релігійному взгляді загально панував католицький фанатизм, затим був шовіністичний патріотизм польський, котрий виявлявся у ненависті до всього непольського, у вірі в те, що Польща мала місію цивілізаційну і неначе стратила свою самостійність через те, що од цієї місії не хотіла одступитися; що вона між народами свята мучениця... У відносинах суспільних загально признавався шляхетський принцип; шляхта, по її думці, був стан, котрий волею Бога і природи був утворений на те, щоб володіти краєм і людьми... Шляхетське суспільство розпадалось на верстви, доволі численні, з котрих кожна відносилась до другої, нижчої верстви з погордою і чванством» [96]. Особливу роль у систематизації поглядів і устремлінь шляхти Антонович відводив єзуїтам та їхній таємній діяльності. Дуже гостро змальовував учений у мемуарах стосунки панів із селянами й православним духовенством.

Сам Антонович та його близькі оповідали, що наприкінці 1850-х років єзуїти з польського табору в особі провінціала ордену Постемпського почали його старанно обходжувати, «вже в той час визнаючи в йому надто велику публіцистичну та майбутню наукову силу». Постемпський нібито пропонував Антоновичу добру стипендію, обіцяв здобути кафедру в Краківському чи якому завгодно університеті, аби лише він «зрікся своєї українсько-демократичної пропаганди». Коли ж умовляння не подіяли, Постемпський, як переказували, найняв групу польських панів, які мали в будь-який спосіб» викликати Антоновича на дуель. Дуель мала відбутися в Китаєві, але коли стало відомо про фізичну вправність Антоновича як фехтувальника та доброго стрільця, паничі відступили [97].

Напруження стосунків зі студентами-поляками також призвело до розриву з їхнім колом. Польська гміна в університеті видавала рукописний журнал «Publicysta», який редагував Мйодушевський, а серед авторів був Антонович. Останній гостро дискутував із редколегією, особливо з приводу статті Мйодушевського про короля Казимира з критикою Богдана Хмельницького. Коли Антоновичу не вдалося захистити гетьмана, він демонстративно залишив засідання редколегії. Остаточний розрив стався у І859 р., після появи статті В. Одинця, де говорилося про потребу спершу відновити Польщу (в межах 1772 р.), а потім вирішувати «місцеві проблеми». Антонович і Рильський вийшли з редколегії, обстоюючи думку про те, що Україна не може бути частиною Польщі [98].

Після таких гострих сутичок постало питання про принциповий розрив із польською громадою в університеті. На зборах гміни було прийнято рішення про заснування власне української громади й остаточний вихід із польської. До цього пристало 15 чоловік. Від самого початку діяльність української громади перебувала під постійним наглядом поліції, і протягом перших двох років Антонович мав давати пояснення стосовно 12 різних справ. Незабаром у помешканні брата художника Миколи Ге -- Йосипа -- був зроблений обшук і виявлені листи Антоновича українською мовою. Даючи пояснення з цього приводу, Антонович відкинув свою звичну дипломатичність і заявив: «Мова ця не заборонена законом і, на мій погляд, єсть одна із самих багатих, хоча мало оброблених слов'янських мов» [99].

На цьому місці маємо з'ясувати одне питання, що його неодноразово ставили дослідники: чи був розрив із польським рухом цілковитим і остаточним, чи все ж лише заманіфестованим і тим прихованим від влади?

На думку В. Міяковського [100], Антонович свідомо замовчував свої зв'язки з польськими політичними організаціями 1860-х років, «всіляко старався викреслити цю обставину із своєї біографії». Дослідник доводив, що до 1859 р. Антонович брав активну участь у польському русі і представляв течію «польського українства». До «хлопоманів» уходили одні поляки, й не було росіян чи українців-лiвобережців. З українофільських на українські позиції «хлопомани» перейшли взимку 1860 р., після ближчого ознайомлення з життям селян (подорожі 1857--1859 рр.) та з посиленням підозріливості до них польського суспільства. Повна маніфестація поглядів відбулася на шляхетському суді в травні 1860 р.. Якраз тоді Антонович закінчив історико-філологічний факультет, вийшовши з польських студентських організацій.

Йосафат Огризко -- керівник петербурзької групи польських революціонерів -- повідомляв, що ще взимку 1860 р. Антонович підтримував польський рух на підготовку повстання разом із партією «хлопоманів». Він приїздив у Петербург і вів про це розмову з самим Огризком та передав йому адреси польських діячів у Москві, Варшаві й Вільні. Затим Антонович їздив у Москву для переговорів з Кіневичем [101].

Однак сам Антонович заперечував усі ці факти, кваліфікуючи такі «свідчення» як валенродизм і спробу «поразки ворогів своїх руками уряду». Антонович підсумовував: «Лучшею минутою моей жизни считаю то мгновение, в котором я решился разорвать всякие связи с обществом, в котором на закваске иезуитской происходит самое беззаконное гнилое брожение, поглотившее все нравственные человеческие понятия и заменившее их всевозможными видами лжи, интриги, бессильной злобы и кощунства над элементарными положениями человеческой и христианской нравственности» [102].

Документи жандармського управління, про які йтиметься далі, скорше підтверджують слова Антоновича, аніж інформацію поляків і висновки В. Міяковського. Жандарми встановили, що взимку 1860 р. Антонович безвиїзне перебував у Києві. Більше того, він брав участь в акції протесту російських та українських студентів проти демонстрацій поляків в університеті. По закінченні історико-філологічного факультету Антонович, як уже зазначалося, вирішив почати викладацьку діяльність. Він звернувся до тодішнього попечителя Київського учбового округу визначного вченого-хірурга і громадського діяча М. І. Пирогова, просячи посаду кандидата-педагога з латинської мови. Як згадував Володимир Боніфатійович, Пирогов відверто запитав його про стосунки з польськими поміщиками й підсумував: «Место я вам дам. Моя служба педагогическая, а не полицейская. Только берегитесь, зло дело на мне не кончится» [103].

Пирогов мав рацію. Як пізніше дізнався в архіві губернаторства сам Антонович, на нього було подано 42 доноси від польських поміщиків, де «хлопоманів» звинувачували у підбурюванні селян до винищення панів.

Антоновича і Рильського спочатку викликали на дворянський суд, де звинуватили в атеїстичній, антипатріотичній та антипоміщицькій пропаганді серед селян. Перед судом Антонович письмово виклав своє кредо, а на суді витлумачив його пункти: свобода совісті, рівноправність усіх релігій, взаємна толерантність; свобода, визнання й пошана для всіх національностей, а в Україні -- особливо для української і т. н. [104].

Суд закінчився нічим. А інтелектуальний глава польської групи Тадеуш Бобровський навіть побажав Антоновичу й надалі студіювати громадські та соціальні питання. Проте неприємності на цьому не скінчилися.

В листопаді 1860 р. київський земський ісправник Подгурський подав рапорт про «товариство комуністів», що складалося зі студентів Київського університету. Главою товариства він називав Антоновича. У зв'язку з цим за ним було встановлено нагляд [105]. Поліція провела дізнання й обшуки у його родичів та знайомих. А попечитель Київського учбового округу М. І. Пирогов звернувся з запитом до генерал-губернатора, «не обличен ли Антонович в каких-либо предосудительных поступках, по которым не следовало бы принять его в педагогические курсы», на що той усе ж відповів, що в цій справі «не встречает и теперь препятствий» [106]. Однак і після цього Антоновича неодноразово тягали на допити. У слідчій справі залишилися тексти його відповідей, в яких він наполягав на виключно культурницьких, науково-етнографічних завданнях гуртка. Врешті Антоновича відпустили, але під суворий нагляд поліції.

Ще під час слідства Антонович перейшов у православ'я [107]. 7 липня 1861 р. він звернувся до редакції «Основи» з приводу публікацій «Biblioteki Warszawskiej» про Богдана Хмельницького та «Gazety Polskiej» про перенесення домовини Шевченка [108]. У відповідь на статтю Антоновича надійшов лист від Т. Падалиці (Зенона Фіша). В свою чергу Антонович продовжив полеміку -- з'явилася «Моя сповідь» [109]. Tут він дуже чітко заманіфестував культурницький напрям своєї діяльності, а не голе політиканство: «Я могу стараться изучать й заявлять, по мере понимания, нужды народа, степень его развития, его потребности, могу способствовать его образованию,-- но навязывать ему что-нибудь задуманное мною а priori я никогда бы не решился!» Сповідь завершувалася словами, які стали епіграфом до всього подальшого життя Антоновича: «...надеюсь, что трудом й любовью заслужу когда-нибудь, что украинцы признают меня сыном своего народа, так как я все готов разделить с ними...»

Того ж 1862 року гурток київської молоді (21 особа) за участі Антоновича надіслав для друку в «Современной летописи» журналу «Русский Вестник» статтю «Общественные вопросы». З цього приводу цензура звернулася за роз'ясненнями до київського генерал-губернатора кн. І. І. Васильчикова, який конфіденційно повідомив про справу «комуністичного товариства» та рух «хлопоманів», процитував свідчення Антоновича. Князь писав, що молодий чоловік «хорошо знает историю здешнего края, характер и жизнь его населения, сознательно и верно оценивает настоящее политическое его положение, здраво й логически доказывает нелепость тенденции поляков, мечтавших о возможности соединения Южной Руси с Польщею». Генерал-губернатор свідчив, що фактів про «неблагонамеренные стремления» Антоновича та його товаришів не зафіксовано, хоча, ймовірно, поляки продовжують поширювати чутки. Зауваживши, що у принципі гурток Антоновича є незаконним (влада формального дозволу на його організацію не давала), проте статтю все ж можна опублікувати: літературна полеміка дасть змогу глибше розкрити мету і виявити осіб, котрі беруть участь у русі; до того ж публікація утримає їх від незаконних дій [110].

Стаття була опублікована того ж року, а в лютому 1863 р. жандарми встановили негласний нагляд за всіма, хто поставив свої підписи під статтею. Антонович був звільнений з-під нагляду лише через десять років [111].

Поліція простежила поїздку Антоновича до Петербурга, де він зустрічався з редактором «Основи» Василем Білозерським. Останній прийняв його дуже привітно й погодився опублікувати статтю про відносини в українському суспільстві, складену Т. Рильським і доповнену за порадами Білозерського Антоновичем (надрукована під псевдонімом Грицько Чорний). Зав'язалися тісніші стосунки з українцями в Петербурзі. На той час київську «Громаду» (наприкінці 1862 р.) відвідав Пантелеймон Куліш, «на якого тоді молодь прямо таки молилася, але він під час свого приїзду розчарував усіх», лаючи «Основу» та її редактора. Антонович «закинув Кулішеві згаряча, що це, мовляв, негарно поводитися так зі своїми приятелями» [112]. Це особисте негативне враження від Куліша не полишало Антоновича все життя...

Тимчасом польські революціонери спробували ще раз залучити до своєї акції колишніх товаришів.

Напередодні повстання 1863 р. Антон Мйодушевський звернувся до Антоновича й Рильського. Володимир Боніфатійович сказав, що оскільки вони стоять за народ, а народ проти поляків, то не підуть із польською громадою. «Ваша справа,-- говорив він,-- мусить мати для вас фатальний результат. Найкращі з-поміж вас загинуть або будуть заслані, або переїдуть на Захід. Лишиться найгірший елемент, який нам уже не зможе чинити опір. Наша (українська.-- A. P.) справа зможе на тому тільки виграти, коли з двох наших ворогів сильніший буде знищений» [113].

Тоді поляки вирішили діяти методом погроз, а після придушення повстання сповна відплатили Антоновичу, засвідчивши про його участь у ньому [114]. Боячися арешту, Антонович, за свідченням Павла Житецького, навіть «надумав тікати в Галичину і вже зовсім зібрався був», та його нібито зміг переконати не робити цього Житецький [115].

Однак на тому справа не скінчилася. Польські арештанти вперто продовжували свідчити проти Антоновича. До того ж у 1866 р. вийшла книга Фогеля про Йосафата Огризка, де всі звинувачення повторювалися. Згодом, уже на схилі життя Антоновича, з польського боку цю історію описав Равіта-Гавронський [116].

У квітні 1904 р. Антонович повідомляв Б. Познанському, що отримав пропозицію написати відповідь на книгу Равіти-Гавронського. «Сюжет справді задирающій і напрямок чудний,-- зазначав учений,-- репетиція всіх чудасних думок і ілюзій інсургентов 1863 року -- та в добавок і мені там достається і епітетов і вимишленних фактов чимало,-- дуже б хотілось отвітити, та сил не хватає,-- може, трохи укріпившись, літом візьмусь за се діло, та тепер ніяк не зможу» [117].

Антонович так і не встиг дати власні детальні свідчення про ці події. Лише подеколи в листах він згадував про ті часи. Так, до того ж Б. Познанського у 1895 р. він писав: «Что мы увлекались, были оптимистами -- зло верно, но верно также и то, что мы попали в струю живую, соответствовавшую и положению нашего края, и его будущности, и общим требованиям европейского прогресса. Для меня лучшею поверкою служит то, что вот уже 40 почти лет минуло, половина нас вымерла, но оставалась всегда верна раз принятому направлению,-- другая, оставшаяся половина, под седыми волосами, так же горячо предана своей идее, как была в юношеском, азарте. Да и каждый из нас работал искренно в ее пользу в каком бы то ни было поприще. Я уверен, что mutates mutandis, под влиянием времени и опыта мы и теперь с такою же охотою пошли бы на спайку, как тогда, так же горячо рассуждали бы и спорили. Во всем этом, конечно, заслуга не лиц, а сказывается живучесть той струи, на которую судьба нас натолкнула... Растет вера в прочность избранной дороги, вера в прочность и стойкость и последующих поколений,-- несомненно, их вынесет та струя, которая и нас вынесла» [118].

Таким був ретроспективний, доволі оптимістичний погляд Антоновича на своє тридцятилітнє минуле. Важливо те, що власні дії, як і в принципі діяльність «хлопоманів», він вважав не чудернацтвом чи виключно юнацьким захопленням, не заслугою осіб, а велінням часу -- хвилею, яка винесла передову молодь на дорогу українського народництва.

Трохи спокійнішим стало життя Антоновича, коли він був призначений (квітень 1864 р.) головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів і потрапив під опіку впливового М. В. Юзефовича Саме за цей зв'язок Антоновичу дорікали радикальні кола українства, про що йтиметься далі.

У багатьох склалося враження, що Антонович «оговтався»: скінчилися юнацькі забави, політичні маніфестації -- тепер він увесь у науці. Сам Володимир Боніфатійович дуже тішився такою опінією, яку підтримував навіть серед колег. Ця думка утвердилася й у жандармському управлінні завдяки М. Юзефовичу. Однак ця ідилія тривала недовго. Емський указ, одним із творців якого був усе той же Юзефович, спричинився до чергового наступу на українство. Першою впала інституція, на яку покладала великі надії українська наукова інтелігенція.

15 липня 1876 р. Антонович із жалем повідомляв Б. Познанському, що Південно-Західний відділ Російського географічного товариства закривають, і, «говорят, что есть циркуляр, воспрещающий все издания на малороссийском наречии без исключения, даже печатание нот й сценические представления. Придется нам в чужом пиру похмелье» [119]. Сам Антонович теж мав чимало неприємностей. Почали загострюватися стосунки з офіційною владою. Генерал-губернатор М. І. Чертков поставив собі за мету звільнити Антоновича з університету й вислати з Києва. Попечитель Київського учбового округу з цього приводу запропонував ученому виїхати на рік за кордон у наукове відрядження. О. Ф. Кістяківський у своєму щоденнику підсумовував: «Всякий раз, когда подымается волна гонений и розысков, начинают подкапываться под Антоновича» [120]. А в колі знайомих ученого ходив легендарний вислів Черткова: «Украинский вопрос окончится только тогда, когда я с корнем уничтожу эту хибарку на углу Кузнечной и Жилянской улиц» (будинок Антоновича) [121].

Ймовірно, наслідком такої різкої зміни ставлення до Антоновича був його вихід із Комісії для розгляду давніх актів і розрив стосунків з М. Юзефовичем. Останній з опікуна перетворився на гонителя.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8



Реклама
В соцсетях
рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать