Поразка радянських військ під Варшавою була також наслідком великих недоліків у взаємодії Західного і Південно-Західного фронтів. У результаті цього на вирішальному етапі війни сили Червоної Армії виявилися розпорошеними, розосередженими на великому фронті. Зайняті кордони не закріплювалися, тили відставали, директиви командування фронтом нерідко відставали з великим запізненням, відсутність твердого керівництва армією, резерви в момент бою на Віслі опинилися на великій відстані від військ фронту, які наступали.
Однак, не дивлячись на свої успіхи під Варшавою, польські мілітаристи розуміли, Червона Армія не розбита. Вони вирішили піти на мир. 12 жовтня 1920 р. у Ризі був підписаний договір про перемир'я між Радянською Росією і Польщею. В угоді вказувалося на те, що обидві сторони визнають незалежність України і Білорусії. До Польщі відходили західні регіони Білорусії і України.
Після припинення бойових дій між Польщею і Радянською Росією, Антанта основну ставку у боротьбі з радянською країною робить на Врангеля.
Восени 1920 року боротьба з Врангелем стала основним завданням Червоної Армії.
2 жовтня В. І. Ленін звернувся до незалежних селян України із закликом напружити усі свої сили і надати всебічну допомогу Червоній Армії.
Для підсилення кримської ділянки фронту було направлено декілька дивізій із Кавказького фронту і з Сибіру. З Харкова прибула інтернаціональна кавалерійська бригада.
21 вересня 1920 р. Реввійськрада республіки на основі наказу ЦК РКП(б) видала наказ про створення Південного фронту. До його складу увійшли 6-а армія (командир К. Авксентьєвський, а пізніше - А. Корж), 13-а армія (командир І. Уборевич), 2-а Кінна армія (командир Ф. Миронов). На Південний фронт було вирішено направити 1-у Кінну армію. Командиром військкому Південного фронту був призначений М. Фрунзе, а членами реввійськради фронту - С. Усєв і угорський комуніст Бела Кун. ЦК партії дав директиву Реввійськраді республіки до настання зими визволити Крим.
В ході підготовки і проведення операції по розгрому Врангеля, Фрунзе постійно доповідав В. І. Леніну про ситуацію на фронтах і своїх планах. 26 вересня Фрунзе прибув до Харкова, де знаходився штаб фронту, а 27 вересня війська Південного фронту уже отримали наказ свого командира. Командир фронту вимагав від підданих йому військ нанести потужний удар по ворогу.
Підготовка до наступу проходила у складних умовах: не вистачало продовольства, зброї і боєприпасів. Стомлені і ослаблені від безперервних боїв частини потребували свіжого поповнення. Противник, маючи добре озброєну піхоту і значні кавалерійські сили, постійно атакував радянські війська. У середині вересня 1920 р. Врангель розпочав наступ на Донбас. Прорвавши фронт 18-ої армії, білогвардійці 19 вересня зайняли Олександрівськ, а незабаром і столицю Синельніково. 27 вересня вони захопили Маріуполь. Особливо жорстокі бої розгорілися в районі Волноваха, Маріуполя. Ворог був зупинений.
З жовтня Врангель віддав наказ своїм військам увірватися на Правобережні Україну, щоб створити єдиний фронт з армією Пілсудського і петлюрівцями. Врангель поставив завдання розгромити 2-у Кінну дивізію і частини 13-ї армії, а далі - 6-у армію, основні сили якої знаходилися в районі Каховки.
Зосередивши значні сили, Врангель 6 жовтня перейшов у наступ і розпочав переправу на правий берег Дніпра проти Олександрівська. Основний удар ворога прийняла на себе група радянських військ у складі двох дивізій під командуванням І. Федько. Під натиском переважаючих сил врангелівців радянські війська відступали. Але згодом становище змінилося. 2-а Кінна армія разом із 6-ою і 13-ою арміями перейшла у контрнаступ. У результаті ворог був відкинутий до переправи через Дніпро в районі села Бабино і до Нікополя. Провалом закінчилася для білогвардійців і битва під Каховкою. У ході боїв радянські війська нанесли ворогові тяжких втрат, багато було захоплено у полон.
15 жовтня Фрунзе відправив телеграму В. І. Леніну, в якій доповів про нездійснений план Врангеля прорватися на Правобережну Україну.
Невдача військ Врангеля на правому березі Дніпра і на Каховському плацдармі означало провал планів американських і англо-французьких імперіалістів створити єдиний фронт Врангеля і Польщі. Польські керівні кола були змушені остаточно відмовитися від намірів відновити боротьбу проти Радянської Росії.
За наказом В. І. Леніна головком надав 12 жовтня 1920 р. звіт про наміри, які необхідно було провести для розгрому Врангеля. 16 жовтня В. І. Ленін відправив телеграму Фрунзе, в якій вказував на те, що необхідно будь-якою ціною взяти Крим.
24 жовтня В. І. Ленін знову відправив телеграму Реввійськраді 1-ої Кінної армії, в якій повідомлялося, що Врангель стягує свої частини і, можливо, намагається сховатися в Криму. Пропонувалося для 1-ої Кінної армії зосередити свої сили саме в Криму.
Із прибуттям 26 жовтня 1920 р. 1-ої Кінної армії на Південному фронті було завершено зосередження основних сил для нанесення вирішального удару по врангелівській армії і звільнення Криму. Загальна кількість радянських військ перевищувала 133 тис. чоловік. У бойовому складі білогвардійців нараховувалося не менше 40 тис. чоловік. Таким чином, бойові сили військ Південного фронту переважали ворога більше, ніж у 3 рази. Але деякі частини і важка артилерія до початку наступу не встигли підійти до району бойових дій.
Фрунзе поставив перед військами Південного фронту завдання розгромити війська Врангеля у Північній Таврії одночасним ударом із правобережжя і центральної частини фронту. 26 жовтня рада Південного фронту підписала директиву про загальний наступ.
Наступ військ Південного фронту розпочався 27 жовтня. У ході жорстоких боїв оборона врангелівців була прорвана. До 30 жовтня на всіх ділянках білогвардійці були збиті із позицій, які займали. Врангелівцям була відрізана дорога відступу до Криму, було вибито із мелітопольських укріплень і звільнено Мелітополь.
Опинившись в облозі, врангелівські війська почали готуватися до прориву фронту, щоб відійти у Крим. Зосередивши сили у вузьких ділянках білогвардійські військ прорвали фронт радянських військ і двома групами розпочали відступ до Криму через Чонгарський півострів в Арабатську стрілу.
Знову перед військами Південного фронту було поставлено завдання: через кримські перешийки увірватися у Крим і енергійним наступом на південь оволодіти всім півостровом. Нанесення головного удару покладалося на 6-у армію, яка повинна була прорватися через Сиваш і вдарити у тил білогвардійцям і одночасно передбачався наступ на Турецький вал. У користування командування 6-ої армії були передані 2-а Кінна армія і армія Махна, чисельністю до 6 тис. чоловік.
У зв'язку з перемогами Червоної армії на фронтах і укріплення радянської влади на Україні серед махновців виник розкол. Більшість махновців почали виступати за спільні дії з Червоною Армією.
2-а Кінна армія була направлена для розвитку наступу у Криму. Їй ставилося завдання разом з військами 6-ої армії наступати на Севастопіль. 4-а армія повинна була вести наступ в чонгарському напрямі, щоб увірватися в Крим і захопити плацдарм на південному березі Сиваша.
Таганрозька затока була перетворена врангелівцями в одну загальну укріплену смугу. Завдання форсування сиваша було полегшено тим, що в цей час західні вітри гнали його воду на схід. Тому у ряді місць утворилися броди, які дозволили перейти піхоті і навіть артилерії.
Форсування Сивашу, несподіване для білогвардійців, розпочалося 7 листопада 1920 р. із настанням темноти. Із передовими частинами радянських військ через Сиваш йшли провідники із місцевих жителів.
До ранку 8 листопада війська 15-ої і 25-ої стрілкових дивізій в ході жорстоких боїв зайняли майже весь Литовський півострів і незабаром вийшли на Перекопський перешийок. Врангелівці вводили в бій все нові частини, щоб не дати закріпитися радянським військам.
В цей час 51-а стрілкова дивізія розпочала артилерійську підготовку штурму сильно укріпленого Турецького валу. Полки дивізій під командуванням Блюхера розпочали штурм; однак атаки не увінчалися успіхом. Зупинено було і наступ радянських військ по Арбатській стрілці.
У такій ситуації Фрунзе віддав наказ 51-й стрілковій дивізії негайно знову атакувати Турецький вал, а 7-й кавалерійській дивізії і підрозділам Махна негайно переправитися через Сиваш для підкріплення частин 15-ої і 52-ої стрілкових дивізій, які вели бої на Литовському півострові. 9 листопада радянські війська знову заволоділи Турецьким валом. За наказом Фрунзе в ніч на 11 листопада 30-та дивізія розпочала штурм Чонгарських укріплень і незабаром оволоділа всіма трьома лініями ворожої оборони.
11 листопада ворог спробував востаннє відновити свої позиції на Литовському півострові. Врангелівці зібрали значні сили. Розпочалися важкі бої. Того ж дня командування Південного фронту запропонувало Врангелю скласти зброю, однак білогвардійці не стали здаватися. Під натиском Червоної Армії залишки врангелівських військ почали відступ у глиб Крим, зідки були евакуйовані на суднах інтервентів.
Розділ 2. Українсько-російські відносини під час радянсько-польської війни 1920 року
Просування польських частин у Білорусі та в Україні на початку 1920 року переконало більшовиків, що війна неминуча. Після фактичної відмови Польщі від мирних переговорів з РСФРР радянських лідерів серйозно непокоїли польсько-українські переговори, а також можливість у разі війни з'єднання польської армії з білою армією генерала П. Врангеля, що перебувала у Криму. За таких умов член політбюро ЦК РКП(б), нарком у справах національностей РС ФСРР Й. Сталін пропонував використати проти поляків український націоналістичний рух у Західній Україні. Нарком закордонних справ РСФСРР Г. Чичерін заперечував, щоб не спровокувати війну. 14 лютого 1920 р. він надіслав голові РНК РСФРР В.І. Леніну листа: “Товариш Сталін хоче, щоб ми вступили в зносини зі східними галичанами й обіцяли їм незалежність. Це є повне порушення нашої лінії щодо Польщі Ця лінія є послідовною примирливістю й униканням з нашого боку будь-якого наступу. Майбутнє (як кажуть) покаже, якими будуть результати, але в будь-якому випадку абсолютно необхідно, щоб провина повністю лягла на польський уряд. Це необхідно вже для того, щоб певним чином впливати на психіку польських проміжних елементів та наших власних мас” [1; 6].
Утім, Г. Чичерін не знав справжніх задумів В. І. Леніна, який того дня надіслав телеграму Й. Сталіну: “Повідомте точніше, які заходи пропонуєте для створення галицького ударного руху й для того, щоб не насувати дивізій, дипломатія наша повинна не шуміти, а мовчати щодо Галичини, чи зв'язатися з Тухачевським: наполягайте на відновленні транспорту”.
Це свідчить про те, що в середині лютого 1920 р., що В. І. Ленін не тільки передбачав збройне зіткнення з Польщею, але й пропонував створити ударне військове угрупування для захоплення Східної Галичини.
Майже у ті ж дні, коли відбулося наведене вище листування між більшовицькими лідерами, пролунали узгоджені з ними заяви так званого “українського радянського уряду”, що були спрямовані проти С. Петлюри. Слід зауважити, що цей уряд сам себе призначив: 11 грудня 1919 р. після закінчення VIII партконференції РКП(б) у Москві (2-4 грудня 1919 р.), присутні там українські більшовики створили Всеукраїнський революційний комітет на чолі з Х. Раковським. За наполяганням В. І. Леніна у другій декаді лютого 1920 р. Х. Раковський прибув з Москви до Харкова. Через кілька днів він надіслав В. Леніну телеграму про перетворення ВУРК на Раду народних комісарів. 22 лютого Х. Таковський на прохання Г. Чичеріна надіслав йому проект поки польському уряду і підписав її як нарком закордонних справ України: “Визнання з боку Польщі усілякої української влади, окрім влади робітників... України та її Ради народних комісарів, що панує нині від Донецького басейну до Дніпра, не може обговорювати умов міцного миру”.
Й. Сталін бачив пасивність В. І. Леніна в здійсненні зовнішньо політичного курсу радянської Росії. Це не надавало йому поваги до визнаного вождя більшовиків. Особливі відносини між ними, ще й події під Царицином (Волгоградом) у 1918 р. залишалися складними, так само як і з членом політбюро ЦК РУП(б), головою Реввійськради РСФРР Л. Троцьким.
Після тривалого мовчання щодо радянських пропозицій укласти мирний договір 12 квітня 1920 р. польський уряд зробив офіційну заяву, в якій звинуватив Раднарком у зриві мирних переговорів. Уночі польські війська вивели дів галицькі роти, сформовані в Італії з військовополонених, на передові позиції проти 2-ї та 3-ї галицьких червоних бригад, що стояли в районі Петичева. Настрій цих людей чітко передавав календар, що був надрукований у бригадах: “Де б ми не були, до якої організації не ввійшли б, нам завжди буде світити зірка, що освітлюватиме шлях, то одна єдина дорога: до своєї власної держави, до самостійності, до повної свободи української нації... Хай живе самостійна Україна” [2; 159].
Після переговорів між земляками-українцями, які воювали в різних арміях, червоні бригади повстали. До них приєднались колишні галицькі жандарми. Вони захопили на деякий час низку радянських установ та залізничний вокзал. На придушення повстання частину галицьких вояків розстріляли, а решта розбіглася.
У Києві в ніч на 24 квітня заарештували всіх червоних галицьких командирів. Начальник особливого відділу 12-ї армії З. Кацнильсону телеграмі заступнику начальника особливого відділу ВЧК РСФРР В. Менжинському та начальнику особливого відділу Південно-Західного фронту В. Малишеву заявив, що всі галицькі частини “безумовно ненадійні”. Тому їх роззброїли, а 3 тис. чоловік відправили в район Ніжина.
Із того часу колишні вояки УГА стали об'єктом репресивної політики більшовицького керівництва.
Л. Троцький, дізнавшись 26 квітня 1920 р. про повстання галицьких бригад, звернувся до членів політбюро УК РКП(б): “Становище в Україні потребує найсерйознішої уваги. Бандитизм високо підняв голову. Учинили заколот дві поліцейські бригади та спрямували зброю проти мас. Поряд із заходами воєнного характеру, потрібні широкі заходи характеру ідейного. Необхідно негайно перекинути на Україну дуже значну кількість місцевих працівників. Так само потрібно відрядити міцних керівників із центральних відомств. Мине можемо допустити нового “непорозуміння“ на Україні - на цей час воно коштувало б надто дорого. Пропоную застосувати героїчні заходи“.
За день до цього звернення, 25 квітня польські війська розпочали широкомасштабний наступ на Україну. Політбюро ЦК РКП(б) 28 квітня заслухало доповідь Й. Сталіна з питань стратегії й доручило Л. Троцькому скласти тези ЦК РКП(б) у зв'язку з початком нової війни. 29 квітня ВЦВК та РНК РСФРР прийняли звернення “До всіх робітників, селян та чесних громадян Росії” у зв'язку з Польською війною, написане Л. Троцьким. 30 квітня він відіслав у політбюро ЦК РКП(б) тези “Польський фронт і наші завдання” й виїхав в Україну.
Ще 4 квітня 1920 р. політбюро ЦК РКП(б)У створи в Харкові Галицький ревком у складі 5 осіб. Щоб не наразитися на міжнародні ускладнення, вирішили: “Галицький ревком не має жодних прав та функцій органу влади, не має не має жодного відношення до влади, але існує як політична представницька установа, що виступає офіційно у необхідних випадках”.
23-24 квітня 1920 р. на конференції комуністів Східної Галичини у Києві було обрано Галицький оргкомітет Східної Галичини КП(б)У на чолі з Ф. Коном.
Після початку польського наступу 26 квітня 1920 р. ЦК КП(б)У заявив, що необхідно допомогти польському пролетаріату повалити буржуазію.
Такі дії свідчили, що керівники українських більшовиків також сподівалися скорегувати пролетарську революцію. 27 квітня 1920 р. Х. Раковський і член РВР Південно-Західного фронту Р. Берзін повідомили Л. Троцькому і Й. Сталіну, що під Києвом склалася критична ситуація. Як і в 1919 р. у тилу червоних військ в Україні спалахували селянські повстання.
У перші місяці 1920 р. більшовики повторювали в Україні попередні “воєнно-комуністичні” помилки. Це підтверджується доповіддю члена РВР 12-ої армії М. Мурашова В. І. Леніну, Ф. Дзержинському, іншим керівникам РКП(б), яка була присвячена аналізу причин здачі Києва полякам. 17 травня 1920 р. він писав, що червоні частини виявилися небоєздатними, “усе Правобережжя являло собою вулкан”. Банди нападали на радянські установи та військові штаби, червоні частини самопостачання. Агітаторів, які доходили до села, били та вбивали селяни, які ненавиділи “жидів і комуністів”. М. Мурашов робить висновок, що ставлення селян Київської, Подільської та Волинської губерній до радянської влади або байдуже, або різко негативно. Не дивно, що при відступі червоних частин населення нападало на обози, брали у полон червоноармійців.
Не тільки на Правобережжі, а й у Полтавській та Чернігівській губерніях села окоповувалися окопами, обносилися дротом, виставлялися спостережні пункти з технічним та живим зв'язком.
Наприкінці доповіді М. Мурашов із люттю заявив: «Україна нікому не вірить, ніякої влади не поважає. Вона буде поважати та підкорятися тому, хто володіє потужною військовою організацією та довершеним господарським апаратом. Україну потрібно обезкровити, розорити, бандитське населення винищити. Це невдячне завдання повинні виконати шляхта та Петлюра. Тоді ми будемо для неї прийнятні…»
За умов наступу польських війск, а також ворожого ставлення значної частини українського суспільства до Червоної Армії необхідно було оперативніше реагувати на зміни ситуації в Україні. Л. Троцький це розумів і вирішив зробити крок через свої особисті почуття та настрої щодо Й. Сталіна. Між двома більшовицькими керівниками постійно точилася боротьба за вплив. Не дивлячись на це, 18 травня Л. Троцький запропонував В. І. Леніну призначити Й. Сталіна членом РВР РСФРР. Ідея не означала примирення, голова РВР Росії намагався використати близькість до Й. Сталіна командування 1-ої Кіннної армії, щоб більш ефективно управляти військами. 20 травня 1920 р. Л. Троцький написав про свою пропозимію Й. Сталіну, який дав згоду. Для нього це означало явне підвищення статусу у партійно-радянській та військовій ієрархії.
Тим часом червоні частини просувалися на захід. Саме тоді більшовицьке керівництво у Кремлі вирішило використати відомого українського політичного діяча В. Винниченка для розколу української інтелігенції. Він прибув до Москви наприкінці травня, запропонував свої послуги В. І. Леніну зустрівся з багатьма радянськими керівниками. Після запитів Кремля політбюро ЦК КП(б)У у завуальованій формі дало зрозуміти, що ділитися владою не збирається. Особливо занепокоївся Х. Раковський, якого колишній голова Директорії УНР В. Винниченко в листі до В. Леніна пропонував усунути з посади.
