У відповідь на ноту Директорії польському урядові, в якій вказувалося на негативні сторони відсутності делегації Української Народної Республіки (УНР) на переговорах. 11 вересня 1920 р., міністр закордонних справ Польщі Е. Сапега звернувся по радіо до уряду РСФРР у справі допущення делегації УНР до переговорів. Та більшовицький уряд Росії у цьому питані не йшов ні на які компроміси. Вже наступного дня нарком закордонних справ РСФРР Г. Чичерін повідомляв польський уряд: «Так званої української демократичної респубілки взагалі не існує, оскільки Україна є незалежною Радянською Республікою, союзною з Росією, яка разом з нею бере участь у переговорах у Мінську і Ризі [4; 43]. В дійсності представництво УСРР в радянській делегації носило фіктивний характер з метою домогтися визнання Польщею ще однієї радянської республіки. Так, повідомляючи уряд УСРР про підготовку радянської делегації до перговорів, Г. Чичерін телеграфував: «Нехай Мануїльський їде сюди для ознайомлення із справами і щоб не спізнитись». Тобто предстаника радянської України запросили до Москви не для обговорення і затвердження умов миру, а лише для ознайомлення.
Більше того, оформленянм офіційних українських документів на конференції займався член польської делегації П. Василевський, бо ніхто з представників УСРР не писав українською мовою.
Та загрозу для існування незалженої УНР становив і польський уряд, про справжні наміри якого можна було дізнатися з інструкції Е. Сапеги польським делегатам: « В наших переговорах з більшовиками справа Петлюри взагалі не буде враховуватися». З польської делегації тільки П. Василевський був об'єктивним до української проблеми. І вже на першому засіданні Ризької конференції 21 вересня 1920 р. польська делегація визнала повноваження представників УСРР на переговорах. Одночасно в пресі польські парламентарії заявили, що “визнання радянської делегації як російсько-української, означає тільки те, що її повноваження насправді підписані урядами двох республік”. Що ж до українського питання, о воно у всій повноті буде обговорюватися на конференції. Більш категоричною була заява С. Грабовського: “Скільки б не говорили про те, що робітничо-селянська Україна самовизначилася, ми дивимося на це так: написано незалежність - читай автономія, розумій обласне самоврядування. Радянська Україна, ми в цьому переконані, є результат червоного імперіалізму”. Але такі заяви в пресі не спростовували того факту що польська делегація, ведучи переговори з представниками радянської України, цим самим визнавала правомірність існування УСРР. “В той же спосіб, - писав пізніше голова делегацій Польщі Я. Домбровський, - була присуджена доля України, яка залишалася в обсягу російських впливів”.
Зробивши ставку на українсько-польський союз, уряд УНР не приділив належної уваги питанням підготовки до конференції. Зокрема, тільки 11 жовтня був затверджений склад делегації УНР, роль якої в Ризі, за визнанням її голови С. Шелухіна, обмежилася “тільки на пильному слідкуванні за розвитком подій,... піднесенні української справи в пресі. На жаль, українські демократичні сили не змогли перебороти політичні розбіжності, викликані Варшавською угодою 1920 р., тому пропозиція посла УНР в Латвії в. Кедровського про “об'єднання національного фронту”, тобто згуртування політичних сил УНР і ЗУНР. Таким чином, на Ризькій мирній конференції офіційні переговори велися між польською і об'єднаною російсько-українською радянською делегаціями, всі інші делегації не мали статусу учасника конференції.
Для уряду РСФРР першочерговим завданням в той історичний період було недопущення зимової компанії, тому, за умовами В. І. Леніна, “знову пропонуємо Польщі вигідний, невигідний для нас мир”[21; 145].
Вже на засіданні Ризької конференції 28 вересня 1920 р. радянська делегація подала проект препімінарного мирного договору, в основі якого лежала «Заява ВЦВК з питань про основи угоди між РСФРР і Польщею». Основною вимогою радянського проекту було беззастережне визнання незалежності суверенності Білоруської, Литовської і Української радянських республік. Долю Східної Галичини мав визначити плебісцит за буржуазно-демократичним принципом. Питання незалежності Східної Галичини, як піднімалося в «Заяві», в проект внесено не було через безкомпромісну позицію польської сторони, яка заявила, що російська делегація вручається до справ Галичини, яка ніколи не була під Ладою Росії, справа якої взагалі не належить до цієї конференції. В залежність від цього питання польські делегати ставили подальше ведення переговорів.
Ставлення договірних країн до українського питання виявилося, зокрема, у зустрічі голів делегацій, в ході якої А. І. Іоффе заявив: “Росія розуміє, що для Польщі конечна галицька нафта, але для Росії конечне українське зарубіжжя. Це для Росії справа передусім економічна”. Україна цікавила обидві держави, насамперед, як сировинний придаток.
Хід радянсько-польських переговорів в Росії перебував у прямій залежності від військової ситуації на фронті. Під впливом успіхів польської армії, наступ якої почався 19 вересня 1920 р. рада оборони Польщі, зібралася 1 жовтня для обговорення радянського проекту, визнавала його умови неприйнятними. “Наша делегація віднеслася до радянського проекту вороже”, - повідомив в Польщу Я. Домбровський. Слід відзначити, що як в цьому повідомленні, так і в інших звітах Я. Домбровського говорилося саме про “російські проекти”, “російські пропозиції”, що свідчать про розуміння польським урядом фіктивності представництва УСРР. Уряд РСФРР усвідомлював, що вони готові видати навіть Врангеля, Петлюру, вони хочуть використати сприятливе воєнне становище і вигідний мир [27; 308].
Тому політбюро ЦК РКП (б) 4 жовтня 1920 року прийняло постанову - погодилася на запропоновану польською делегацією лінію кордону, що передбачала анексію Східної Галичини. 5 жовтня 1920 року А. Іоффе повідомив голову польської делегації про згоду уряду РСФРР на польські пропозиції на трьох умовах: підписання прямолінійного мирного договору не пізніше 8 жовтня, визнання РСФРР і УСРР права транзиту в Литву і Німеччину, узгодження суми сплати Польщі за її активну участь у економічному житті Російської імперії. Переговори про умови попереднього мирного договору про перемир'я не були поза увагою делегації УНР і ЗУНР пішли різними шляхами. Якщо західноукраїнська делегація шукала підтримки у радянської сторони, то представники УНР налагоджували стосунки з польськими делегатами. 6 жовтня делегати УНР були прийняті головою польської делегації Я. Домбровським. Під час бесіди виявився той факт, що посол УНР в Польщі без погодження з Директорією вів переговори про можливість визнання радянської України польським урядом. За твердженням С. Шелухіна, у Варшаві українськими дипломатами “велася закулісна гра, про яку не знав уряд” [21, 145].
За таких обставин, коли польська і радянська делегації узгоджували останні питання перед підписанням попереднього миру, за висловлюванням голови делегації УНР С. Шелухіна “Україна почувала себе ізольованою і покинутою. 12 жовтня 1920 року в Ризі був підписаний договір між Польщею з одного боку і РСФРР та УСРР з іншого про перемир'я і умови миру. За попереднім миром польський уряд визнавав “незалежність України”.
Ще у квітні 1920 року визнав Директорію верховною радою в Україні, а в жовтні цього ж року відмовився від її підтримки як організації, що боролася державного устрою УСРР, договірної на Ризьких сторони, це передбачалося в статті 2, за якою сторони зобов'язувалися не створювати і не підтримувати організацій, що ставлять за мету збройну боротьбу з іншою договірною стороною. Це була значна перемога радянської дипломатії, тому що в першому міжнародному договорі було визнане існування УСРР. За преміальним миром договірної сторони зобов'язувалися включити в кінцевий мир постанови про гарантування національним меншинам вільного розвитку, мови, виконання релігійних обрядів, про вільний вибір громадянства, про обмін військовополоненими, про амністію, про взаємну відмову покриття воєнних витрат, про повернення Польщі предметів культури мистецтва, вивезених за часів розділів Польщі в Росію, про відшкодування Польщі збитків періоду революції та громадянської війни в Росії й Україні. За додатковим протоколом, включення до преміального миру, радянська сторона зобов'язувалася компенсувати Польщі її активну участь в житті Російської імперії золотом, сировиною, фактично за рахунок природних ресурсів України і Білорусії.
Незважаючи на заяви польських делегатів, що відношення до України залишається як до союзного народу, амбіції польських політиків цим договором не обмежилися. Так, виступаючи 14 жовтня 192 р. в сеймі, прем'єр-міністр Польщі В. Вімос зазначив: “Мир, підписаний в Ризі 12 жовтня, не задовольняє повністю аспірацій польського народу, він залишає поза кордонами Польщі велику кількість поляків”.
Наприкінці осені 1920 р. уряд Польщі, визнавши УСРР і надалі допомагав Директорії матеріально і фінансово. Допомога Польщі армії УНР викликала протест з боку радянського уряду, і на засіданні конференції голова радянської делегації погрожував, що йдучи за Петлюрою, Червона Армія може опинитися в Польщі. Серед польських політичних кіл переважала тенденція до закріплення територіальних надбань, здобутих в Ризі, тому за наказом головнокомандуючого збройними силами Польщі 21 жовтні 1920 р. всі українські військові частини під загрозою інтегрування були залишити польську територію. Уряд Директорії на польських теренах, згідно з рішенням Ради міністрів Польщі від 6 грудня 1920 р., перебував як приватний, без права функціонування окремих урядових установ”. 2 листопада 1920 р. припинила свою діяльність в Ризі УНР. Голова делегації А. Шахунін зауважив на зміну зовнішньополітичного курсу уряду Польщі, неефективну діяльність українських дипломантів у Варшаві та обережну в українському питанні політику Антанти.
Після військової поразки армії УНР доля України цілковито залежала від рішень Ризької конференції, яка продовжила свою роботу 12 листопада 1920 р. був підписаний протокол про передачу польській стороні 70% волинського цукру в обмін на ліквідацію “польського коридору” (передбаченої миром 15-кілометрової нейтральної зони). Більше того, радянського делегація пропонувала сплатити частину боргу Російської імперії збільшенням експорту зерна, концесіями на розробку криворізької руди.
Про маріонетко вість українського представництва в Ризі свідчить голова радянської делегації в Москву: “Я згідний, якщо ми вважаємо за потрібне... попри всякий юридичний зміст і через повагу до інтересів пролетаріату... підтримували ілюзію незалежної від РСФРР України”. У наступній телеграмі А. Іоффе повідомив: “Наступає закінчення роботи, потрібно негайно вислати перекладача або інакше я не в стані буду скласти український текст”.
Важке внутрішнє становище радянської Росії, переважання мирних настроїв в обох країнах сприяли прискоренню переговорів. Заключним актом радянсько-польської конференції стало підписання 18 березня 1921 року Ризького миру. Деякі історики-дослідники називають Ризький мир другим Андрусовим, тому що польський уряд ідеї українсько-польського союзництва протиставив концепцію поділу з Росією українських земель.
3.2. Територіальні наслідки війни 1920 року
Проведений у Сілезії, Варшаві та Мазурах плебісцит виявив несприятливим для Польщі. Основна частина середньовічних польських земель на заході залишилося за Німеччиною. Польща зберігала здобула перемогу в українсько-польській війні 1918-1919 рр. І окупувала майже всю Білорусію та українські землі по Збруч і Горинь. Опинившись влітку 1920 р. на краю загибелі у двобої з налаштованою на “світову революцію” Червоною Армією, польська держава витримала військовий тиск і відповіла ударом на удар. Звичайно “чудо на Віслі” пояснюється не військово-економічними перевагами Польщі, а крахом авантюристської політики воєнного комунізму в радянських республіках.
Завоювання на сході були підкріплені дипломатичними методами. Зокрема, про відсутність домагань на українські землі під польським контролем офіційно оголосили і УНР (Варшавський пакт), і УСРР та РСФРР (Ризький мирний договір).
18 березня 1921 року в Ризі був підписаний мирний договір між Польщею та Радянською Росією. Польща визнавала УСРР. До Польщі відійшли українські землі, обіцяні їй Петлюрою у Варшавському договорі: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся. Доля Галичини під час підписання мирного договору не буда вирішена. У договорі було обумовлено заборону перебування на території Польщі антирадянських організацій.
За ризьким мирним договором 1921 року Волинська губернія була поділена на дві частини: Західна Волинь з Поліссям відійшли до Польщі, а Східна Волинь (Житомирщина) залишилась у складі УСРР.
Також у Ризькому трактаті біла постанова про права української та білоруської меншин у рамках польської держави. Договір постановив, що особи російської, української та білоруської народностей мають право, у рамках внутрішнього (а значить польського) законодавства плекати свою рідну мову, організувати й утримувати своє власне шкільництво, розвивати власну культуру і з тією метою закладати власне виробництво, розвивати власну культуру і з тією метою закладати власні товариства і спілки.
Доля Галичини у Ризі вирішена не була.
12 лютого 1923 року польський сейм у зверненні до західних держав постановив за вимогу узаконити умови Ризького договору від 18 березня 1921 року як чинила господарської і політичної необхідності, неодмінної умови стабільності в Європі. Водночас уряд В. Скіфського оголосив декларацію, в якій пообіцяв на підставі Конституції 1921 року врегулювати відносини у Східній Галичині і захищати права місцевого українського населення. Цього було досить, щоб Рада послів Антанти в Парижі 19 березня 1923 року надала Польщі всі юридичні права на володіння Східною Галичиною і офіційно визнала східні кордони Польської держави, встановлені Ризьким мирним договором.
Підсумовуючи територіальні наслідки війни 1920 року необхідно визнати, що на рішення Антанти, ухвалені в березні 1923 року, вплинув як факт чотирирічного перебування Західної України у складі Польщі, так й Варшавська угода 1920 року, УНР з Польщею і особливо Ризький мирний договір, підписаний від імені українського народу керівниками УНР і УРСР. Ризький мирний договір став метою незалежності Української держави, за яку боровся народ у 1917-1920 рр.
ВисновкиАналізуючи книгу “Радянсько-польська війна 1920 р. та її наслідки” можна вказати на реальну політику обох держав стосовно українських земель.Нова Польща народилася восени 1918 року. Диктаторську владу “начальника держави” дістав Ю. Пілсудський. У польських керівних колах постало питання відновлення історичних кордонів Польщі. Стало ясно, що відновити її можна було лише шляхом військової експансії на Сході, бо воювати проти Німеччини, щоб повернути Німеччині західні землі, вона не наважувалася.
У Білорусії і на Україні розгорнулася боротьба за владу. Саме в цей період розпочинається польська експансія на Схід. Внаслідок польської окупації українські землі по Збруч і Горинь опинились під владою Польщі. Директорія УНР втратила свою територію.
Польща і Радянська Росія готувалися до війни і вкотре ареною бойових дій ставала Україна.
Відродження російської імперії могло негативно вплинути на державність Польщі, тому польські урядові кола вирішили піти на зближення з Україною. Петлюра проводить переговори з польським урядом, які завершилися підписанням 21 квітня 1920 р. у Варшаві договору, за яким Польща і УНР спільно воювали проти Червоної армії Радянської Росії. Польща обіцяла Україні незалежність, а Директорія, в свою чергу, віддавала українські землі на поталу польському уряду.
Таким чином, за визнання права на незалежність України Польща діставала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя і Полісся.
Варшавський договір вилився на Україні у велике нещастя. Особливе незадоволення він викликав у Галичині - він перекреслював боротьбу української громадськості Галичини за незалежність.
25 квітня 1920 року розпочався об'єднаний похід на Україну військ Польщі і УНР. Цей день був, фактично, точкою відліку від початку радянсько-польської війни, яка принесла черговий переділ України між сусідніми державами.
Радянсько-польська війна завершилась у липні 1920 р. мирним договором, який відбувався спочатку під Мінськом, а потім переговори були перенесені до Риги. Але, затягуючи мирні переговори, обидві сторони намагалися використати їх, щоб дістати якнайбільші вигоди із таємної підготовки до нового удару. Однак виявилося, що польські війська, що далі, то більше втрачають боєздатність. Червона армія також не могла більше воювати, зважаючи на внутрішні проблеми армії, провал комуністичного курсу на “світову революцію”. Делегація Радянської Росії і Радянської України змушені були дати згоду на встановлення кордону, при якому Західна Україна і Західна Білорусія залишалися в межах Польщі. На цих умовах було підписано перемир'я 18 березня 1921 року у Ризі. Делегація УНР до переговорів не була допущена.
Таким чином знову українські землі були розділені, а Директорія та уряд УНР, усі їх організації втрачали право легального існування в Польщі.
Ризька мирна конференція стала переломною віхою в українській історії ХХ століття. Україна, опинившись напередодні конференції у вирі радянсько-польської війни, стала ареною як внутрішньо-ідейної політичної боротьби, так і зовнішньої окупації.
Ризький мир став поразкою для уряду УНР, який не зміг протиставити радянській коаліції ні сильної армії, ні міцного союзництва. Рішення Ризької конференції стало останньою сторінкою ідеї національної державності України 1917-1921 рр. Трактування українського питання на Ризькій конференції спричинило до змін як у зовнішній політиці Європи, так і внутрішньому становищі України.
З початку встановлення радянської влади на Україні, з листопада 1917 року, вона поширювалася і зміцнювалася по всій території. Була прийнята радянська Конституція у березні 1919 р., будувалася радянська система управління, проводилася політика в інтересах робітників і селян, будувалися фабрики, заводи. Радянсько-польська війна стала поворотним моментом у внутрішній та зовнішній політиці лідерів РКП(б), переходом від мрій про світову пролетарську революцію до більш прагматичної політики модернізації російського суспільства та інтеграції в єдину державу різних етнонаціональних груп, які мешкали на окраїнах колишньої Російської імперії. Проте мрії про світову революцію, так само, як про Росію - взірець для інших країн світу, ніколи не зникали: вони трансформувалися, певним чином, протягом радянської історії, але завжди впливали на зовнішню і внутрішню політику Радянського Союзу.
Використана література:
1. Васильєв В. Ю. Україна в політиці радянського керівництва напередодні другої світової війни // Український журнал - 2005. - № 1. - с.4-5.
2. Васильєв В. Ю. Еволюція поглядів керівництва РКП (б) та КП (б) У на світову революцію в контексті радянсько-польської війни 1920 р. // Український історичний журнал - 2006. №5. - С. 155-172.
3. Всемирная история в 10 т. - т. 8 / под ред. И. И. Менца. - М.,1961. - С. 558-579.
4. Галицька - Дідух Т. Українське питання на Ризькій мирній конференції // Нова політика. - 1999. - №5. - с.43-47.
5. Гражданская война на Украине 1918-1920. Сборник документов и материалов. В 3т., 4-х кн. / под ред. С. М. Королевского. - Х., 1967. - С. 439-474.
6. Дэвис Р. Россия в ХХ веке: Историки мира. - М., 1994. - С. 311-319.
7. Дерев'яненко І. П. Українсько-польські відносини 1918-1921 рр.: політичний аспект. - К., 2004. - с.21.
8. Завада І. Ризький договір і Україна: Історичний нарис. - К., 2000. - с.4-7.
9. Кульчицький С. Володимир Винниченко. - К., 2005. - с. 237.
10. Кульчицький С. Комунізм в Україні: Перше десятиріччя (1918-1928). - К., 1996. - с. 181-191.
11. Кушнір В. В. Ліга Націй та українське питання 1917-1924 рр. - Львів, 1999. - с.24.
12. Левандовський В. Україна в геополітичних концепціях першої третини ХХ сторіччя // Політична думка. - 1994. - № 3. - с.58-69.
13. Литвин В. Тисяча років сусідства і взаємовідносин // Глос України. - 2002. - №9. - с. 4-6.
14. Ленін В. Повне видання творів. - К., 1974. - Т.41. с. 267.
15. Лінкан А. Г. Українське питання в радянсько-польських стосунках 20-50 рр. ХХ ст. - К, 2003. - с.10-25.
16. Луценко В. Катастрофа на Віслі. // Освіта. - 1998. - 29 квітня - 6 травня. С.8-10.
17. Гетьманчук М. П. Українське питання в радянсько-польських відносинах 1920-1938 рр. Львів, 2003. - с.10-25.
18. Мельниченко В. Ю., Раковський і державні відносини Гадяцької України в Гадяцької Росії // Український історичний журнал. - 1989. - № 3. - с.15-16.
19. Менеджецький В. Переосмислення часу // Критика. - 2006. №3. с.15-16.
20. Начаєвський і. Історія української держави ХХ століття. - К., 1994. - с. 363.
21. Ольшанський П. Рижський мир. - М., 1969. - с.363
22. Прушимський М. Драма Піл судського. Війна 1920 р. - К., 1994. - с. 363.
23. Симоненко Р. Провал політики міжнародного імперіалізмі на Україні. - к., 1995. с.244.
24. Солдатенков В. Ф. Три Голгофи: Політична доля Володимира Винничинека. - К., 2005. С. 158-173
25. Сторінки історії України ХХ століття: Посібник для вчителя / За ред.. С. В. Кульницького. - К.: Освіта, 1992. - 336с.
26. Субтельний О. Україна: історія. - К., 1993. - с. 417-623.
27. Хміль І. З прапором миру крізь полум'я війни. Дипломатична діяльність Української РСР. - Х., 1962. с. 308.
28. Шевчук В. П. Історія української державності. Курс лекцій. - К.: Либідь, 1999. - с. 301.
29. Шерман І. П. Громадянська війна та іноземна воєнна інтервенція у висвітленні історичної літератури 20-х рр. // Укр. істор. журнал. - 1964. - №1. - с.134-135.
30. Шуст Р. М. Довідник з історії України. К., 1993. - с . 239.
