11 червня Й. Сталін відповів із Кременчука Л. Троцькому. Оскільки у телеграмі містяться цікаві оцінки політичної ситуації в Україні того часу, розглянемо її: “1. Петлюра являє собою серйозну силу у губерніях Західної України, у всій Київській губернії, зокрема, Полтавській; більш серйозну, ніж наші ради. Прихильники Петлюри: сільські вчителі, фельдшери, агрономи, кооператори, які є організаційними елементами середнього і крупного селянства проти революції та “кацапів”. Апарати Петлюри: незначна кількість кооперативів й відділів “просвіти”, що є справжніми державними установами, з діловодством винятково українською мовою, з фінансами без контролю, з чудово працюючими підприємствами. “Просвіта” постачає населення петлюрівськими ідеями, кооперативи - продуктами, причому частина прибутків йде до казни Петлюри, оточення якого чудово переховується у цих “легальних” установах. У порівнянні з цими сумно державним дореволюційними наші ради слабкі до неподобства. Про Радвладу селяни знають тільки те, що у неї багато війська, і вона відбирає хліб. Зважаючи на усе це поява Винниченка на нашому небосхилі повинна відіграти найбільш серйозну роль у боротьбі з серйозним ворогом революції на Україні, тобто з петлюрівщиною. 2. Призначення Винниченка наркомвоєнУкраїни... вважаю найбільш зручною та доцільною комбінацією. 3. Якби Винниченко поставив питання щодо створення інститут голови Реввійськради Південь-Захід і призначення на цю посаду, я б не заперечував проти такої комбінації. 4. Проти призначення Винниченка членом Реввійськради Південь-Захід не заперечую”.
Таким чином, Й. Сталін і Л. Троцький вважали “петлюрівщину” серйозною загрозою для влади більшовиків в Україні. Це свідчило про те, що більшовицьке керівництво на цей час визнавало силу українського національного руху. Показово, що у межах марксистських уявлень Й. Сталіна соціальною базою контрреволюції були вчителі, фельдшери, агрономи, кооператори як громадсько-політичні представники українських селян. Кооперативи й “просвіти” вважалися структурами, що мали неформальну владу на місцях та протистояли органам більшовицької влади - радам. У майбутньому такі сталінські оцінки слугували теоретичною основою репресій комуністичного режиму в Україні [10; 183].
Багатьом керівникам більшовиків здавалося, що Червона армія зможе продовжити успішний наступ на Захід. Ці настрої поділяв В. Ленін. Він бажав не тільки радянізувати Польщу, але й здійснити прорив Червоної армії до Німеччини, де, на його думку, створилися сприятливі умови для комуністичної революції. Вождь більшовиків мріяв запалити полум'я світової революції у Центральній і Західній Європі та встановити там радянський лад. 19 червня 1920 р. Г. Чичерін надав В. Леніну варіанти можливих подальших переговорів з Польщею. Один із них передбачав приєднання Східної Галичини до радянської України.
На початку липня 1920 р. червоні війська підішли до етнографічного кордону Польщі, здобувши перемогу у боях із поляками у районі Рівного.
На початку серпня, після захоплення Рівного, 1-а Кінна армія повернула Львів. Визвольного походу проти “буржуазії” та “капіталістів” у її виконанні не вийшло. Навіть такий переконливий комуніст, як В. Затонський - член РВР 14-ої армії 10 серпня 1920 р. повідомив до ЦК КП(б)У, що будьонівці на своєму шляху грабують і гвалтують місцеве населення.
Але ж вони вирішували долю радянсько-польської війни. Головний удар червоні війська завдавали Варшаві. 17 серпня С. Каменєв повідомив командувачів Західним фронтом М. Тухачевського та Південно-Західним фронтом О. Єгорова, що Західний фронт мусить приступити до вирішального наступу на Варшаву. Й. Сталін та О. Єгоров не поспішали виконувати цей наказ, сподіваючись зайняти місто. До того ж Й. Сталін міг виправдовуватись перед іншим керівниками Компартії за відмову тим, що Львів був культурним і громадсько-політичним центром Східної Галичини. Його захоплення мало стратегічне значення для більшовиків: вони отримували прямий вихід до Центральної Європи.
12 серпня О. Єгоров у черговий раз наказав Кінармії захопити Львів і тільки під тиском Л. Троїцького 13 серпня РВР Південно-Західного фронту віддало наказ про передислокацію. Утім, ще 17 серпня Кінармія штурмувала Львів, але 6-та січова дивізія УНР під командуванням полковника М. Безруша та Р. Сушка утримали 1-у Кінну армію.
У середині серпня й. Сталіна відкликали з України до Москви. Бої на врангелівському фронті все більше відволікали увагу Кремля. 19 серпня політбюро ЦК РКП(б) заслухало доповідь Л. Троїцького та й. Сталіна щодо військового становища на польському і врангелівському фронтах, визнано останній головним, Й. Сталіну надали двотижневу відпустку.
Й. Сталін на польський фронт не повернувся, а Л. Троїцький став людиною, яка приймала основні рішення, що стосувалися української проблеми. При цьому він продовжував постійно контактувати з Х. Чаковським. 1 вересня обидва діячі написали листа В. Леніну щодо с. Петлюри: “Оскільки питання про Петлюру може отримати велике значення у наших відносинах з Польщею, необхідно розгорнути найширшу агітацію з приводу шахрайської поведінки Польщі, що порушує її мирні зобов'язання”.
Ця заява стосувалася С. Петлюри тому, що польський уряд не поспішав визнати легітимність українського радянського уряду. Ситуація загрожувала повторним просуванням польських військ углиб України та втручанням у радянсько-польські переговори голови Директорії як “третьої сили”.
Тому знову постало питання щодо В. Винниченка у РНК УСРР та наркомом закордонних справ СРР. 9 вересня політбюро ЦК КП(б)У прийняло його до партії і попросило ЦК РКП(б) направити замість Д. Мануїльського на мирні переговори з поляками. Одночасно від В. Винниченка вимагали переробити заяву про вступ до більшовицької партії. 11 вересня Л. Троїцький висловив політбюро ЦК РКП(б) та Х. Чаковському свою думку щодо В. Винниченка: “...Потрібно, щоб Винниченко заявив: 1). Щоб сам він був головою демократичної Укрреспубліки. 2). Що Петлюра ніколи не отримував демократичної санкції. 3). Що Петлюра є агентом польської шляхти. 4). Що за цих умов він, Винниченко, не дивлячись на ті суперечки, що у нього малися в минулому з Радвладою, вважає своїм обов'язком вступити до лав Червоної Армії, щоб зі зброєю у руках битися за незалежну радянську Україну проти польської шляхти та її найманців“ [9; 237].
Такі жорстокі вимоги означали для В. Винниченка необхідність відійти від своїх життєвих принципів та офіційно зробити облудні заяви на кшталт: “Петлюра - агент польської шляхти”. Очевидно, що Х. Чаковський передав вимоги Л. Троїцького В. Винниченку, який відмовився їх виконати і виїхав з України. Раковський міг бути спокійним - загрозливий конкурент самоусунувся. Одночасно міжнародна ситуація склалася таким чином, що уряд РСФРР мусив враховувати в переговорах з поляками існування формально незалежної радянської України.
В той же період у КП(б)У поширилася думка, що тільки радянська Україна здатна виконати роль інтегратора усіх українських етнографічних земель і лунали заклики до радянізації Західної України. 14 травня Р. Кон написав листа до ЦК КП(б)У, в якому стверджував, що ані Відень, ані Варшава не можуть бути центрами економічного тяжінні до Галичини, яка становить єдине ціле зі Східною Україною. Тому політичний центр радянської України мусить стати центром для Галичини.
На початку липня 1920 р. Червона армія захопила 16 повітів Східної Галичини й проголосила там радянську владу. 8 липня на спільному засіданні Галицького оргкомітету та політбюро ЦК КП(б)У сформували галицький революційний комітет начал з В.Задонським. цей орган повинен був “виконувати функції тимчасового уряду у Галіції”.
16 липня 1920 р. був затверджений склад галицького революційного комітету на пленумі ЦК РКП(б). Х. Чаковському доручили підібрати комуністів для організації Румунського ревкому.
19 серпня В. І. Ленін написав В. Затонському: “Повідомте якнайдетальніше, що робити для того, аби підняти галицьких селян. Озброєння послано вам. Нещадно громіть панів та куркулів, щоб бараки, а також селянська маса відчула крупну зміну на їх користь. Чи очікуєте аеропланів?” У спогадах В. Затонський писав: “Ленін нам наказав не панькатися з буржуазією та куркульнею і якнайшвидше трощити єдиний національний фронт, кожне національне угрупування, виховуючи замість того інтернаціональну солідарність трудящих...”.
Виконуючи такі вказівки, Галицький ревком оголосив націоналізацію промисловості, банків, запровадження 8-годинного робочого дня, загальної трудової повинності, втілення основного принципу соціалізму - “Хто не працює, той не їсть”, створення профспілок, конфіскацію поміщицьких земель, врожаю, обладнання та передачу їх органам радянської влади, організацію комітетів незаможних селян, відокремлення церкви від держави та школи. 1 вересня Гал ревком, що знаходився у Тернополі, видав наказ щодо переходу до нього усієї повноти влади, об'єднання Галицької республіки з радянською Україною. Водночас робилися спроби організувати численні комуністичні та комсомольські організації. 6 вересня 1920 р. В. Задонський написав листа в. Леніну та Ф. Дзержинському:” У нашій політиці я також взяв найрішучіший та відвертий курс на розв'язування революції. Намагаюся скрізь, зокрема навіть демагогічно, підкреслити робітничо-селянський характер радянської влади. Підняв шалену кампанію супроти інтелігенції. У Росії або на Україні за це назвали б махновцем. Але тут, нині, - це необхідне. У маси кинули гасло “Руйнуй усе старе, жени, знищуй поміщика, його економів і прихвоснів, розбирай землю, не чекаючи докладних інструкцій, грабуй буржуазію у с моєму сущому сенсі цього слова, з виселенням із квартир, залучення до громадянських робіт і т. ін..”.
Однак під тиском польських військ червоні частини стрімко відкочувалися на схід. 20 вересня Задонський із рештками Галицького ревкому опинився у Вінниці. Звідти він надіслав листа до Леніна, ЦК КП(б) У. РВР Південно-Західного фронту: “Галицьке дійство звершилося. Я не знаю, як складеться міжнародна обстановка, як повернуться події на фронті. Можливо, що з Польщею буде укладено мир і радянський уряд, який прагне миру та його потребує, не стане за будь-якої ціни домагатися самовизначення Галичини у нашому розумінні цього слова... Але, якби не було, Галичину довелося б рано чи пізно радянізувати. Необхідно врахувати досвід першої спроби такого роду. Констатую: до такої серйозної спроби перенесення соціальної революції та радянської влади в Європу ми були дуже погано підготовлені, а саме: а) партійного комуністичного апарату не існувало. Закордонні підпільні організації майже не мали зв'язку з центром, що знаходився на Україні. Цей центр був дуже слабким, а на момент нашого вступу до Галичини його фактично і н6е існувало...”
б) Ревком був сформований надто пізно. Не потрібно було негайно повідомити про нього, але дати йому можливість підготуватися, зібрати сили й техніку, було б абсолютно необхідне... [8; 39].
Як бачимо, прагнення радянізувати європейські території, зокрема Галичину, залишалося, але готуватися до того необхідно було більш ретельно. Доки ж керівники РКП (б) аналізували причини невдач. 22 вересня В. Ленін виступив з комуністичним звітом ЦК РКП (б) на ІХ Всеросійській партійній конференції, де відверто заявив: “Ми вирішили використати наші військові сили, щоб домогтися радянізації Польщі. Ми формували це не в офіційній резолюції, що записана у протоколі ЦК, проте між собою говорили, що ми повинні багнетами помацати - чи дозріла соціальна революція пролетаріату в Польщі?...”[10; 88].
Сучасний імперіалістичний світ тримався на Версальському договорі. Більшовики, які охопили такі настрої, відхили ультиматум Д. Керзона та загрозу застосування санкції Ліги Націй. Кирилівські “геополітики” мріяли захопити Східну Галичину. Вождь російських більшовиків пояснював: “Отримуючи Східну Галичину, ми мали базу проти усіх сучасних держав. За таких умов ми сховали сусідство з Прикарпатською Руссю, яка кипить більше, ніж Німеччина, та є прямим кордоном до Угорщини, де невеликого поштовху достатньо для того, щоб спалахнула революція... Ми чудово розуміємо, що ставка поставлена велика, що ми сильні, що ми, узявши Галичину, де радянський лад забезпечений, узявши Галичину, яка має зв'язок з Чехословаччиною та Угорщиною. Через це варто контролювати, нехтувати таким фактом не можна. Але однозначно ми усвідомлюємо, що зимова компанія вимагатиме багато життя, й ми говоримо: ми повинні уникнути зимової компанії”.
Остання фраза була побічним визнанням поразки. Проте мрія світової революції залишалася, що комунізм у Росії самостійно не побудувати.
Наступного дня, 23 вересня, надзвичайна сесія ВЦВК РСФРР вирішила відмовлятися від раніше поставлених до Польщі вимог щодо підписання пропімінарного мирного договору. Під час переговорів, що відбувалися в Ризі польський уряд визнав повноваження УСРР, який представляли делегати на чолі з Мануїльським. Делегація УНР відмовилася брати участь у переговорах, а делегація ЗУНР на чолі з Левицьким , провела консультації з представником УСРР, під час яких Д. Мануїльський заявив, що в разі відновлення Східної Галичини “ми дамо вказівку комуністам, щоб не підкопували під галицький уряд, а він повинен нам дати можливість проникти в Європу” [23; 294].
Водночас голова російсько-української делегації А. Іоффе сказав одному з представників галичан: «Хто знає, ми і половину України могли б відступити Польщі за мир, бо не можливо воювати зі всім світом». Торги українськими землями та національними інтересами України відбувалися з усіх сторін.
4 жовтня радянсько-українська делегація виступила із заявою, що питання про незалежність Східної Галичини пов'язане з волевиявленням галицького населення та вимогою припинити діяльність структур УНР на польській території.
12 жовтня на умовах, висунутих радянською стороною, був підписаний мирний договір між РСФРР, УСРР, БСРР, з одного боку, та Польщею - з іншого.
Для узгодження тексту остаточного договору польська сторона передала пропозиції радянським керівникам. Ознайомившись із ними, 15 жовтня, Раковський надіслав телеграму Л. Троцькому та Г. Чичеріну щодо неприйнятності тез. Він наполягав, щоб спеціальним пунктом обумовлювався вихід військ Петлюри за Дністер, а С. Булак-Балаховича - на захід від Мозира, посилаючись на історичний прецедент: у1918 р. командування німецьких військ відмовилося поширити перемир'я з радянською Росією на Ростовську ділянку фронту, що надало можливість генералу П. Краснову розпочати бойові дії проти більшовиків.
З точки зору більшовиків логіка Х. Чаковського мала сенс. У жовтні війська УНР розпочали загальний наступ від Бара до Ямполя, дійшли до Врацлава, зайняли Жмеринку, Бар, Вінницю, Пітин. Але Червона армія завдала контрудару й 16 листопада захопила Кам'янець-Подільський. Підрозділи Петлюри відійшли за р. Збруч. 12 листопада у Білорусії загін С. Булак-Балаховича захопив Мозир та Калениковичі. Тільки у 20-х числах радянським військам вдалося відтіснити його на територію, де знаходилось польське військо.
Кремлівський уряд наполіг на інтегруванні армії Петлюри. У результаті війни більшовики не досягли стратегічної мети - закріпитися у Східній Галичині та Закарпатській Україні. Власне кажучи, договір 1921 р. був провалом комуністичної ідеї світової революції, що експортувалася з Росії.
20 листопада 1920 р. Троїцький приїхав з Донбасу, на Х конференції КП(б)У в Харкові заявив, що “ми поставимо червоний прапор добробуту та просвіти над Радянською Росією та Радянською Україною. Ми дамо приклад усьому світові, що у Радянській Україні, як і в Радянській Росії, немає більше голоду, жебрацтва, незадоволення та епідемій. Це означає визволення робітничо-селянської Росії та України“ [14 10].
Вищенаведені факти свідчать, що лідери більшовиків повернулися до більш реалістичної зовнішньої та внутрішньої політики. Л. Троцький на VII Всеукраїнській конференції КП(б)У (4-10 квітня 1923 р.) зробив наголос: «Відскок від Варшави у 1920 р. «свідчив, що більшовики не отримують прямої допомоги від пролетаріату більш розвинутих країн Європи. Надії на світову пролетарську революцію залишилися».
У новому політичному курсі Росія і Україна ставали «дослідним полем» (як висловився Й. Сталін), зразок якого мав переконати народи Сходу і Центральної Європи у перевазі соціалізму й комунізму.
Комуністичні керівники Росії усвідомили неможливість вести наступальну війну у країнах Центральної та Західної Європи за умови відсталої організації російського суспільства у широкому сенсі цього словосполучення. Тому першочерговим завданням ставали трансформації соціально-економічних, адміністративно-управлінських, ідеологічних структур суспільства. Не лише важливим здавалося використання колишніх окраїн Російської імперії за допомогою російсько-більшовицької системи управління та подолання ворожого ставлення до комунізму і Росії значної частини неросійських етнонаціональних груп.
Розділ ІІІ. Військово-політичні та економічні наслідки війни
3.1. Військово-політичні та економічні наслідки війни
У жорстоких внутрішньопартійних суперечках розпочинався період нової економічної політики та побудови «соціалізму в одній країні».
Зважаючи на економічне становище та ресурси України, вона повинна була стати міцною комуністичною базою для Росії. РКП(б) визнало відмінність України від Росії, особливості українського селянства, потужність національного руху. Але українське суспільство вважалося як дуже відстале й слабке для майбутніх модернізацій, його необхідно було радянізувати та комунізувати.
Не дивлячись на усі конфлікти з управлінським структурами радянської Росії, керівники КП(б)У беззастережно підтримували такий курс, тому що вбачали в Росії гаранта збереження влади на Україні. Визнання лідерами РКП(б) України як радянської держави, не дивлячись на певну «демократичність» цієї державності, та намагання інтегрувати Україну до складу Росії були важливими чинниками історії України та російсько-українських відносин у ХХ столітті.
Отже, радянсько-польська війна стала новим моментом у зовнішній і внутрішній політиці лідерів РКП(б). Проте мрї про світову революцію, так само, як про Росію - взірець для інших країн світу, ніколи не зникали: вони певним чином трансформувалися протягом радянської історії, але завжди впливали на зовнішню та внутрішню політику комуністичого режиму.
Ризька мирна конференція 1920-1921 рр. була переломною віхою в українській історії ХХ століття. Україна, опинившись напередодні конференції у вирі радянсько-польської війни, стала ареною як внутрішньої ідейно-політичної боротьби, так і зовнішньої окупації. Для уряду УНР його опір на українсько-польський союз, оформлений Варшавським договором 1920 р., позиція польського уряду на конференції була життєвоважливою.
