У зв'язку з почастішанням наприкінці 60 - на початку 70-х рр. набігів татар, а також заколотом І.Брюховецького та участю солеварів у ньому, а після і в повстанні С. Разіна в 1668-1670 рр., на Торі не варили солі ні казна, ні приїжджі солепромисловці43. Це змусило владу приймати більш енергійні заходи не тільки щодо зведення оборонних споруд біля Торських озер, але й по наданню пільг як для місцевих, так і приїжджих солеварів.
Відписка Г.Ромодановського до Розряду від 12 січня 1677 р. свідчить, що за указом царя в 1676 р. на Тор була споряджена спеціальна експедиція на чолі Р.Масловим, якій доручалось "у тих місцях для захисту від приходів військових людей побудувати місто за назвою Соляне і призвати на поселення в ньому із "малороссийских заднепровских мест черкас"44. У цій же відписці далі зазначається, що в 1676 р. "на Торских озерах поставлен острог, башты построены, обламы и каты накочены, но других укреплений не достроено, а жителей из малороссийских городов пришло и дворами построились человек 245"45.
У січні 1677 р. на місце Р.Маслова на Тор був відряджений Б.Протасов з дорученням не тільки завершити будівництво міста, але й "усякі будівлі, і заводи, і людей перевірити, і все це занести до переписних книг"46. Фрагменти з переписних книг Протасова не дозволяють дати повної характеристики стану соляних промислів, але з розповіді відправленого до Розряду з ними Ф.Алексєєва видно, що в середині 70-х рр. на Тор за сіллю протягом літа приїжджало до 10 000 чоловік 47. Черкаси, що поселились в Соляному містечку, просили владу добавити "наряду, и зелья, и свинцу", тому що татари своїми нападами перешкоджали не тільки виварювати сіль, але й доставляти дрова на промисли. Напади татар, перебої в доставці продуктів, зловживання місцевої адміністрації призвели до масових втеч жителів із Соляного містечка і його запустіння наприкінці 70 - на початку 80-х рр., що, природно, не могло не позначитися на розвитку промислів48. Найбільших втрат завдав напад кримської орди в 1679 р., в результаті якого був розорений Святогірський монастир, а його ченці разом з настоятелем потрапили до полону.
У зв'язку з цим царський уряд змушений був ужити ряд заходів для забезпечення нормальної роботи соляних промислів. 11 травня 1681 р. Боярська дума, обговоривши скарги жителів Соляного, прийняла рішення скасувати збір мита як з приїжджих солеварів, так і з місцевих жителів, що доставляли сіль в інші міста для обміну на продукти харчування з 1681 до 1687 року49.
На Тор також було направлено бєлгородського воєводу Хованського з дорученням перевірити всі укріплення і подати пропозиції щодо зміцнення обороноздатності району. Користуючись планами В.Струкова, він зробив висновок, що на Торі варто збудувати велике місто, яке зможе захистити від нападів різних "військових людей" як черкас (українських переселенців), так і солепромисловців, що приїжджали сюди для виварки солі50.
У 1684 р. бєлгородському воєводі Шеїну була направлена царська грамота, в якій пропонувалось "для захисту від нападів військових людей... від міста Ізюма... вниз по Дінцю, по степу і по урочищах через Черкаський ліс і Голу Долину, по Торцю (Сухий Торець - В.П.) до ріки Тору (Казенний Торець - В.П.) насипати земляний вал і збудувати різні дерев'яні укріплення, де які можливо, а від гирла Торця вздовж лівого берега Тору, до його впадіння в Донець, збудувати також земляні укріплення; містечко Маяки з попереднього місця перенести до гирла ріки Тор, де вона впадає у Сіверський Донець"51.
Відписка бєлгородського воєводи і "строельная книга" (тобто звіт харківського полковника Г.Дінця, під керівництвом якого виконувалися ці роботи) свідчать, що значна частина запланованих робіт улітку 1684 р. була виконана. Однак, через неявку служилих людей з південно-західних повітів Росії, Торська укріплена лінія залишилася незавершеною. В ході зведення різного виду укріплень з урахуванням особливостей місцевості ( в степу - земляних валів з дерев'яними вежами, в лісах і байраках - засік, на болотистих ділянках - надовбів збитих навхрест колод і вкопаних у землю) у межиріччі Казенного Торця та Сіверського Дінця в 1684 р. було побудовано ще одне укріплене містечко, в районі згадуваної з кінця XVI ст. Козацької пристані, при гирлі Казенного Торця, яке на перших порах називали просто Городок, а з початку XVIII ст. (у зв'язку з перенесенням його після затоплення повінню на більш підвищену місцевість) і по нині за ним закріпилася назва Райгородок (селище міського типу Слов'янського району Донецької області). До нього передбачалося переселити маячан, але вони, посилаючись на те, що "кормятся" доставкою дров на соляні заводи, відмовилися переселятися до нового містечка. Тому в цьому ж році було призначено осадчим Городка С.Бронку, який і став "скликати" мешканців до нового містечка52. Зведенням Торської лінії московська влада намагалася не тільки захистити від нападів татар Торські соляні промисли й Святогірський монастир, але й найбільш небезпечну ділянку південного кордону, через яку в центр Росії вела найкоротша із Криму дорога - Ізюмська сакма. До речі, у XVIII ст. Торська лінія розмежовувала Землі Війська Запорозького та Слобідських полків і згадується вона в багатьох дослідженнях під назвою Барвінківської стінки.
Постійна загроза татарських нападів, а також порівняно низька концентрація солі в ропі Торських соляних озер змушували місцевих солеварів шукати нові соляні джерела з більш високою концентрацією ропи. Очевидно, часті набіги татар і визначили те, що пошуки, в основному, велися на лівому боці Сіверського Дінця. В результаті чого у 1681 р. мешканцями Соляного І.Клушиним і його батьком Тимофієм були розвідані соляні джерела на правому березі Чорного Жеребця. У тому ж році вони звернулися до чугуївського воєводи Г.Косагова з проханням дозволити їм виварювати сіль у цих місцях53. У 1689 р. Є.Сазонов "с товарищи" знайшли соляні джерела і на лівому боці Чорного Жеребця. До 1690 року по обох боках ріки функціонувало 70 колодязів, з ропи яких виварювали сіль. Солеваріння на Чорному Жеребці поклало початок нинішнім населеним пунктам Торське і Кіровськ Краснолиманського району Донецької області. У той же час ізюмський полковник Ф.Шидловський розпочав виварювати сіль у своїх володіннях біля с. Співаківки, на лівому березі Дінця на захід від м. Ізюма, що поклало початок нинішньому селу Заводи Харківської області.
Щодо початку розробок соляних джерел на берегах р. Бахмут ( у межах нинішнього м. Артемівська Донецької області), у літературі наявні різні погляди. Це обумовлено джерелами, якими користуються дослідники. Частина з них нині опубліковані54 і розкривають суперечку за соляні джерела на Бахмуті між донськими й ізюмськими козаками. Посилаючись на ці джерела, А.Скальковський ще в середині минулого століття висловив думку, що початок солеваріння на Бахмуті поклали козаки слобідських полків, хоча він і не заперечував факту, згадуваного в скарзі отамана донських козаків Акимова, що козаки Сухарівського юрту (поселення донських козаків на лівому березі Дінця - нині с.Ямпіль Донецької області) виварювали там сіль ще в 1683 р.55 Історик Донського козацтва Є.Савельєв на рубежі ХІХ - ХХ ст. писав, що Бахмутські соляні промисли здавна належали донським козакам56. Донським козакам беззастережно віддає перевагу відкриття соляних джерел на Бахмуті і радянський історик К.Під'япольська. Вона пише, що донські козаки збудували на Бахмуті містечко, котре проіснувало всього 2 роки, а в 1701 р. туди прийшли козаки Ізюмського полку, мешканці Тору, Ізюму і Цареборисова, зруйнували це містечко, побудувавши своє та соляні заводи. Масовий перехід мешканців Тора на Бахмут вона пояснює руйнуванням Тора татарами в 1697 р.57. Однак, на наш погляд, найбільш близька до істини точка зору харківського історика А.Слюсарського, який, аналізуючи матеріали скарг донських і ізюмських козаків, викладені в грамоті Петра І на ім"я ізюмського полковника Ф. Шидловського від 14 жовтня 1704 р., вважав, що донські козаки почали виварювати на Бахмуті сіль у 1683 р., але користувалися місцевими джерелами не постійно ("наїздом"). Під час одного з таких переривів у 1700-1701 р. джерела зайняли ізюмчани і побудували біля них свої варниці, а через рік і укріплене містечко Бахмут. Цей висновок підтверджується рядом джерел, у тому числі й першим описом містечка 1703 р. У ньому відзначається, що "на новооселеному місці на р.Бахмут росіян - торських і маяцьких мешканців - 36 чоловік, черкас Ізюмського полку - торян і маячан - 112 чоловік, донських козаків - 2 і ті зайшли для виварки солі. У тих мешканців 29 солеварних колодязів, 49 дворів, 49 хат, 11 комор і землянок58. За цими ж даними у 1702 р. на Бахмуті сіль виварювали в 170 казанах, з яких 140 належали козакам слобідських полків, а 30 - мешканцям південно-західних міст Росії59.
У лютому 1704 р. надійшов указ Петра І ізюмському полковникові Ф.Шидловському про відписку промислів "на великого государя". Рішення уряду передати казні Бахмутські соляні промисли викликало протест з боку не лише місцевих, але й приїжджих солеварів. Під керівництвом солеварного отамана К.Булавіна взимку 1705-1706 рр. вони розорили промисли, що і послужило поштовхом до початку повстання донських козаків60.
Зруйнування Бахмутських соляних промислів, а також повстання К.Булавіна, під час якого м. Бахмут було одним з важливих його опорних пунктів, сприяли розширенню Торських промислів і розвиткові солеваріння в маєтках Шидловських, де у 1709 р. виварювали сіль на 10 сковородах. Але місцева ропа виявилася дуже низької концентрації і виварку солі незабаром було припинено 61. На Торських промислах, навпаки, виробництво солі розширилося. У 1714 р. тут нараховувалося 234 сковороди, у 188 з них виварювали сіль торяни і маячани, а в останніх приїжджі солевари, у тому числі і ті, хто до зруйнування бахмутських заводів віддавав перевагу Бахмутським промислам, а також і бахмутчани, що переселилися на Тор. Солеваріння в Бахмуті відновилося в липні 1709 р. за вказівкою Петра І, який наприкінці травня, направляючись з Троїцької фортеці під Полтаву, ознайомився не тільки з містом, але й промислами та розпорядився відновити їх роботу. З того часу воно стало поступово розширюватися і в 1714 р. тут уже казенну сіль виварювали в 187 сковородах62.
У 1715 р. поряд з Бахмутськими казні були передані і Торські соляні промисли. На перших порах вони знаходилися у віданні Помісного приказу, а згодом були передані Соляному управлінню, що в 1725 р. перейменували в Головну соляну контору. У її віданні соляні промисли Донеччини знаходилися до кінця ХVІІІ ст.
З переходом Бахмутських і Торських соляних промислів у відання казни уряд намагається розширити на них виробництво казенної солі. У 1718 р. Камер-колегія затвердила управляючим промислами С.Чиркова (до 1724 р.). Обстеживши стан промислів, 20 грудня 1718 р. він повідомляв колегію, що в Торі "варити казенним коштам сіль" не доцільно, тому що багато витрачається дров, від чого "лісам втрата велика". На Торі з однієї сковороди на добу одержували до 50 пудів солі, а на її виробництво витрачали до 12 возів дров. За рік промисли давали до 2000 карбованців прибутку. У Бахмуті за добу виварювали в середньому понад 100 пудів солі, а дров витрачали тільки 10 возів63.
Для переконання в об'єктивності висновків Чиркова Колегія направила на промисли ландрата Київської губернії М.Вепрейського, доручивши йому разом з Чирковим провести пробні виварки солі на обох промислах і вказати який прибуток вони можуть давати64.
Після приїзду на промисли Вепрейський разом з Чирковим провели пробні виварки солі і в рапорті, поданому до Камер-колегії від 12 січня 1720 р., повідомлялося, що в час приїзду до м. Тору місцеві мешканці виварювали сіль на багатьох сковородах. Проби було проведено тільки на трьох. За добу отримано від 20 до 30 пудів солі. Далі відзначалося, що в Торі сіль вариться тільки "у сухменное время", бо під час дощів опріснюються озера і сіль варити не вигідно65.
У січні цього ж року Чирков виїхав до Співаківки для обстеження місцевих соляних заводів, "які були приховані". У Співаківці він також провів пробні виварки солі. У повідомленні колегії від 26 січня 1720 р. вказується, що співаківські соляні колодязі засипані і засмічені та прісною водою затоплені. Їх розчистили і провели пробні виварки солі. Під час проб з 26 лютого до 9 березня в середньому одержали з однієї сковороди по 16 пудів і 10 фунтів солі. Собівартість солі складала 8 копійок. У записці вказувалося також, що проби проводилися у "весняний час" і що побудовані взимку печі ще "не осохли", а коли виварювати сіль влітку, то може бути "проти зазначеного в двоє більше". У цій же записці Чирков і Вепрейський вимагали дозволу на розробку Співаківських соляних джерел66.
Згідно з рішенням колегії від 16 травня 1720 р. їм було направлено "указ и велено ... вышеписанные Спиваковские заводы размножити"67. 12 липня 1720 р. Чирков направив до Камер-колегії листа, в якому зазначав, що соляна ропа в Торі гірша за співаківську і бахмутську і вимагав дозволу припинити виварку солі в Торі. 9 серпня колегія направляє Вепрейському і Чиркову відповідь, в якій зобов'язує їх відновити Співаківські заводи, а на Торських - сіль не виварювати до нових розпоряджень. Наявні в Торі солеварні сковороди й інший інвентар, придатний для виварки солі, перевезти на Співаківські заводи. У Співаківку також пропонувалося переселити торських солеварів і робітних людей68.
Однак Співаківські заводи не виправдали сподівань. Сіль виварювалася тут з великими перебоями. Чирков і Вепрейський не змогли налагодити виробництво солі в таких розмірах, щоб давати казні від Співаківських і Бахмутських промислів в рік 328 500 крб. притбутків69. Залишений замість них керуючим промислами підполковник Н.Львов доповідав у 1726 р. колегії, що Спіківські промисли часто "за полою водой бездействуют", що вони не тільки не дають прибутків, але навіть не забезпечують утримання солеварів. У той же час торської солі не тільки виварюється більше, але й більші від неї прибутки70. У зв'язку з цим у 1726 р. колегія направила на промисли стольника Л.Сенявіна з дорученням на місці розібратися у всьому, провести нові пробні виварки солі в Торі та в Співаківці, зробивши свої висновки, які з промислів утримувати на казенні кошти, а які віддати на відкуп.
Із рапорту Л.Сенявіна від 5 лютого 1728 р. видно, що після прибуття на промисли в жовтні 1726 р. він розпорядився провести пробні виварки солі. У Співаківці за добу було виварено 12 пудів солі на одній 5-аршинній сковороді, на що витрачено один сажень дров. В Торі на таких же сковородах і при такій же затраті дров виварили 32 пуда солі на одній зі сковорід, а на іншій - 39 пудів солі за добу. До того ж торська сіль виявилася якіснішою за співаківську. У зв'язку з цим Сенявін заборонив виварку солі на Співаківських промислах і дозволив виварювати сіль у Торі на 50 сковородах.. На думку Сенявіна, на Торі, як і в Бахмуті, вигідно було варити сіль "на казну", віддаючи сковороди в оренду по 1 крб. і 80 коп. за добу71. Таким чином, у жовтні 1726 р. відновилось солеваріння в Торі і було припинене солеваріння в Співаківці. Однак переселені до Співаківки солевари залишилися жити там до 1738 р., коли під час татарського набігу їхнє селище було зруйноване татарами72.
До 1732 р. Торські промисли, як і Бахмутські, знаходились на казенному утриманні, але за своєю рентабельністю значно поступалися останнім. Якщо в Бахмуті, за повідомленнями воєводи С. Коріна, за добу виварювали до 120-130 пудів солі, то в Торі в "кращий час" одержували 40-45 пудів, а в основному - 30 і менше73.
Імператорським указом від 21 грудня 1732 р. Торські і Бахмутські промисли віддавалися на відкуп московському купцеві Василю Озерову "с товарищи" (всього десятьом купцям) на 10 років на відкуп74. Відкупщики зобов'язувалися щорічно вносити до казни 50000 крб. і половину чистого прибутку. У їхнє розпорядження передавалися всі будівлі, устаткування і робоча худоба. За ними закріплювалося право заготівлі дров у прилеглих казенних лісах, користування пасовищами і сінокосами. Компанії надавалося монопольне право продажу солі на Слобідській Україні. Правда, уряд оговорив ціну на сіль: за пуд бахмутської солі - 8 коп, торської - 11 коп75. Контроль за передачею промислів відкупщикам був покладений на коменданта Бахмутської фортеці підполковника І. Спешнєва. При передачі було складено "опис заводів", згідно з яким вартість будівель, інвентаря, робочої худоби оцінювалася в 16657 крб. 88,8 коп, а разом із сіллю, що знаходилася в коморах - 18386 крб. і 2,2 коп76.
Оскільки відкупщики не внесли вчасно оговореної суми і не подали ніяких "порук", то промисли перейшли до їх рук лише з 1 травня 1733 р. Після десятилітнього терміну оренди вони зобов'язувалися повернути казні їх у такому ж стані, якими вони були на початок оренди. Зі свого боку Соляна контора зобов'язувалася забезпечити промисли робочими руками77. Про стан промислів у період перебування їх на відкупі можна судити за кількостю вивареної на них солі за 1734-43 р. (табл.1). Вона свідчить, що в 1736-39 р. обсяг виробництва солі був значно нижчий, ніж в усі інші роки. Пояснюється це близькістю театру воєнних дій у роки російсько-турецької війни 1735-39 р., а також епідемією холери що поширилася тут в 1738-39 рр. внаслідок військових дій79. З огляду на те, що, крім казенної солі, в ці роки на промислах виварювали сіль і "вільноварельщики", можна припустити, що загальна кількість солі добутої на промислах, була значно більша. Зі звернення відкупщиків до Соляної контори в 1736 р. видно, що в середньому за найм сковорід на Торських промислах у рік казна одержувала по 2 тис. крб.80 Якщо врахувати, що за найм однієї сковороди за добу приїжджі солевари платили 1 крб. 80 коп., то в середньому за рік орендувалося більше тисячі сковорід, що при виварці 40 пудів солі на одній сковороді давало близько 40 тис. пудів солі додатково до казенного. Наявні відомості про найм сковорід за окремі роки в Бахмуті дозволяють стверджувати, що тут вільноварильницької солі виварювалося значно більше, ніж казенної (див. табл.2).
Таким чином, приїжджі солевари і місцеві жителі, наймаючи сковороди, виварювали за рік значно більше солі, ніж казна. Це зумовлювалося недостатком робочих рук, дров для виварки солі та рядом інших причин. Тому не дивно, що відкупщики, зіткнувшись з усіма цими труднощами, особливо під час російсько-турецької війни, у березні 1736 р. звернулися до Соляної контори із заявою про розрив контракту з казною, якщо вона не погодиться закрити солеваріння в Торі. Натомість вони вимагали розширити його в Бахмуті81. У зв'язку з цим Соляна контора доручила комендантові Бахмутської фортеці з'ясувати всі обставини і, якщо припинити виварку солі в Торі, чи погодяться відкупщики платити обіцяну суму казні. Складена І.Спешнєвим на підставі обстеження доповідна записка для Соляної контори дає уявлення про промисли 30-х років ХVІІІ ст. Ще більш чітко зображено стан промислів в доповідній записці Г.Юнкера імператриці, складеній наприкінці 1736 р. З цієї записки видно, що на Бахмутських заводах сіль виварювалася на 300 сковородах, і кожна з них давала за добу до 130 пудів солі82. У зв'язку з цим було прийнято рішення продовжувати виварку солі в Бахмуті, закривши Торські і Співаківські промисли.
У 1737 р., після ознайомлення з доповідною запискою Юнкера, імператриця призначила його надвірним радником і відповідальним за стан Бахмутських і Торських соляних промислів. Оскільки він не був фахівцем у цій справі, то попросився у відрядження до Німеччини для вивчення стану місцевої соляної промисловості. У Німеччині він пробув до 1739 р., зібравши багатий матеріал про стан соляної промисловості в Європі, який зберігається в матеріалах архіву Сенату83. Після повернення до Росії Юнкер вивчив ще стан соляних промислів у Старій Русі, а з 1741 р. разом з інженер-капітаном І.Мазовським приступив до перебудови Торських соляних промислів. Однак, через нестачу коштів, труднощі в забезпеченні промислів робочими руками перебудова просувалася дуже повільно. Незважаючи на вкладені казною в перебудову 10 000 крб., будівцтво нових вдосконалених варниць, істотно збільшити виробництво солі казні так і не вдалося. Варто зазначити, що значний вплив на розвиток промислів мала вільна доставка на ринки Слобідської України з 1758 р. маницької і ельтонської солі, а з 1773 р. - й кримської. Вільний продаж на Слобожанщині більш дешевої солі і змусив наприкінці 1782 р. уряд припинити солеваріння в Торі й Бахмуті. Азовська губернська канцелярія заборонила виварку солі, щоб "не спустошувати лісів". Канцелярія наказала заводські приміщення залишити "для запасних магазинів", а інвентар "зберігати до нового указу", робітних людей відпустити по домівках, худобу і сіль, що залишилася, розпродати, а виручені гроші передати на влаштування виведених із Криму греків84.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15
