д) загальне керівництво внутрішньою політикою;
е) цивільне, кримінальне та процесуальне законодавство;
ж) встановлення основ соціалістичного будівництва в області народного господарства;
з) завідування грошовою системою і організація фінансового господарства Республіки;
і) державний контроль над діяльністю Радянської Влади, зокрема, над правильністю, закономірністю і доцільністю грошових витрат.
2) Всі не мають загальнодержавного значення питання, які будуть
прийняті до розгляду органами Центральної Радянської Влади.
Органами Центральної Радянської Влади були:
1) Всеукраїнський З'їзд робітничих, селянських (Селянська) і червоноармійських депутатів.
2) Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад.
3) Рада Народних Комісарів.
З'їзд Рад скликається Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом Рад не рідше двох разів на рік, а за розсудом Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету може бути скликаємо й частіше.
Порядок обрання на З'їзд встановлювався Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом Рад.
З'їзд Рад був вищою владою Української Соціалістичної Радянської Республіки; в період між двома з'їздами такої владою є Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад.
З числа питань виняткового відання З'їзду підлягають: питання, зазначена в п. "а", а також, з вилученням, зазначеним у примітці до ст. 13, питання про оголошення війни і укладення миру.
Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад і З'їзд давали загальний напрямок діяльності Робітничо-Селянського Уряду і всіх органів Радянської влади в країні; зокрема, виняткового відання Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету підлягають: обрання та зміщення Народних Комісарів і Голови Ради Народних Комісарів, розподіл державних доходів і зборів між центральною і місцевою владою.
Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад був відповідальний перед Всеукраїнським З'їздом Рад і обирався останнім у кількості, що визначався З'їздом на термін до наступного З'їзду; Рада Народних Комісарів був відповідальний перед Всеукраїнським З'їздом Рад і Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом Рад.
Інші питання, пов'язані з області законодавства та загального управління країною, також дозволявся Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом Рад з вилученням.
Питання про оголошення війни і укладення миру вирішувався Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом Рад у випадку терміновості, при неможливості своєчасного скликання З'їзду Рад.
Завідування окремими галузями управління країною покладався на особливі відділи Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад - Народний комісаріат на чолі з зверхників, що обираються з Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом Рад. Число, предмети відомства відділів та їх внутрішня організація встановлювався Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом Рад. Бабій Б. М. Союз РСР і роль України в його утворенні. К., 1972.
Рада Народних Комісарів складалася з Голови та Народних Комісарів, до числа яких входили :
а) всі вони ті особливими відділами Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад (ст. 14),
б) інші особи, особливо обиралися Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом Рад на його розсуд. Члени Ради Народних Комісарів на кожного часу можуть бути смещаеми владою Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад.
Рада Народних Комісарів у була праві приймати до свого розгляду всі питання і справи, пов'язані з області законодавства та загального управління країною, але в праві вирішувати власною владою ті чи інші питання або справи лише по загальному або спеціальним повноваженням Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад; за відсутності такого уповноваження, рішення Ради Народних Комісарів подаються на затвердження Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад.
Звання Народного Комісара належало виключно членам Ради Народних Комісарів У.С.С.Р. і ніякими іншими представниками Радянської Влади, як у центрі, так і на місцях, присвоєно бути не може.
Органами Радянської Влади на місцях були:
а) Поради Робочих, Селянських (Селянська) і червоноармійських депутатів (міські та сільські) і обирані ними виконавчі комітети (виконкоми);
б) З'їзди Рад (губернські, повітові, волосні), а також обрані ними виконавчі комітети (виконкоми).
Термін і порядок обрання місцевих органів Радянської Влади, норма представництва та загальне положення щодо внутрішньої організації цих органів, розмежування предметів відомства і влади між ними, так само, як розмежування таких між ними та органами Центральної Радянської Влади, встановлюються Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом Рад.
Правом обирати і бути обраними до Рад користувався незалежно від віросповідання, національності, осідлості і т. п. наступні, обох статей, громадяни У.С.С.Р., яким до дня виборів виповнилося 18 років:
а) все, що добували засоби до життя продуктивним і суспільно корисною працею, а також особи, зайняті домашнім господарством, що забезпечували для перших можливість продуктивної праці, як-то: робітники і службовці усіх видів і категорій, зайняті в промисловості, торгівлі, сільському господарстві і ін., селяни і козаки-хлібороби;
б) солдати Червоної Армії і матроси Червоного Флоту;
в) громадяни, що не входили до категорії, перераховані в п. п. "а" і "б", внаслідок втрати працездатності, належним чином засвідченої.
Іноземці, що належали до робітничого класу і трудового селянства, також користуються виборчим правом.
Не обирали і не могли бути обраними такі особи, хоча б вони і входили в одну з вищевикладених категорій:
а) особи, які вдаються до найманої праці з метою отримання прибутку;
б) особи, що живуть на нетрудовий дохід, як-то:%% з капіталу, доходи з підприємств, надходження з майна і т. п.;
в) приватні торговці, торговельні і комерційні посередники;
г) монахи та духовні служителі церков і релігійних культів;
д) службовці і агенти колишньої поліції, особливого корпусу жандармів і охоронних відділень, а також члени царював в Росії будинку;
є) особи, визнані у встановленому порядку душевно-хворими або божевільним, а так само особи, які перебувають під опікою;
ж) особи, засуджені за корисливі або порочні злочини, на строк, встановлений законом або судовим вироком.КОНСТИТУЦИЯ УКРАИНСКОЙ СОЦИАЛИСТИЧЕСКОЙ СОВЕТСКОЙ РЕСПУБЛИКИ, утвержденная Всеукраинским съездом Советов в заседании 10-го марта 1919 года и принятая в окончательной редакции Всеукраинским Центральным Исполнительным Комитетом в заседании 14-го марта 1919 года
РОЗДІЛ 3. ВПЛИВ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ 1919 РОКУ НА ПОДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ3.1 Суспільно-політичні та правові зміни в Україні після прийняття та затвердження Конституції 1919 року29 квітня 1918 р. на останньому засіданні Центральної Ради цей проект Конституції було ухвалено, а М. Грушевського обрано президентом України, хоча в проекті Конституції про цей інститут не згадувалося.
В Україні передбачалася демократична форма правління (без президента). Планувався поділ влади. Законодавча влада мала належати однопалатному представницькому органові -- сейму; виконавча -- Раді міністрів; третя гілка -- незалежний суд.
Народні представники повинні були обиратися на два роки таємним голосуванням (рівним і прямим) усіх громадян, які досягли 20-річного віку. Виконавча влада -- Рада міністрів -- мала обиратися сеймом і звітувати перед ним.
Цікавим у цій програмі було й те, що на регіональному рівні передбачалося утворення органів самоврядування міст і повітів. Усі посади на державному й місцевому рівнях мали бути виборними.
У цій державотворчій концепції передбачалося широке забезпечення в Україні прав національних меншин: росіян, євреїв, німців та ін., установлення для них пропорційного представництва в сеймі та всіх органах місцевого самоврядування, виділення з державного бюджету коштів для культурних потреб, надання їхнім мовам державного характеру в місцях компактного їх проживання. З установленням суспільного ладу, передбачуваного програмою, планувалося запровадити панування закону, законодавче закріпити особисті й політичні права громадян, скасувати військо і замінити його народною міліцією. За змістом цей розділ програми багато в чому збігався з розглянутою вище програмою Української соціал-демократичної робітничої партії, включно з заходами щодо контролю за виконанням законів з охорони праці, серед яких установлення промислових судів, кримінальної відповідальності підприємців за порушення законів з охорони праці. Кульчицький В. С., Настюк М. І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України. Львів, 1996.
Як видно з вищесказаного, політичні погляди, викладені в програмі Української партії соціалістів-революціонерів, більш вдалі, в ній передбачено конкретні аспекти державного устрою України у федерації незалежних демократичних республік, намічено механізм міжфедеральних відносин, який установлюється договором.
Після Жовтневого перевороту 1917 р. в Росії Українська партія соціалістів-революціонерів скоригувала свою політичну програму. Основною її ідеєю стало утворення незалежної держави України.
Але, як відомо, низка обставин не дозволила втілити цю політичну концепцію в життя, попри те, що партія входила до складу уряду Української Народної Республіки. Тут і нерозуміння політики уряду широкими верствами населення, і встановлення Гетьманату, і австро-німецька окупація, і небажання надати автономію Україні з боку більшовиків, і серйозні суперечності між керівниками партій.
Близькі до попередніх політико-правових поглядів пропагувала Українська партія соціалістів-федералістів. Вони поєднали в собі кадетські ідеї Української демократичної партії та соціалістичні ідеї Української радикальної партії. Ці партії об'єдналися наприкінці 1905 р. в Українську радикально-демократичну партію соціалістів-федералістів. її очолювали Д. Дорошенко, С. Єфремов, Ф. Матушев-ський, А. Никовський, В. Прокопович, О. Шульгин. У програмі партії, схваленій на з'їзді у вересні 1917 p., зазначалося, що вона є національною соціалістичною партією. Суспільним ідеалом, до якого вона прагнула, була соціалістична федерація рівноправних автономних національних одиниць, яка мала заступити державу, збудовану на централістичних засадах, що нехтувала національні права, пригнічувала "недержавні" народи.
Але федералізм соціалісти-федералісти уявляли ширше, ніж попередні партії; вони поділяли ідеали кирило-мефодіївців, убачали в федералізмі спосіб оновлення людського життя не тільки в межах тогочасних держав, прагнули до всесвітнього федералізму.
У програмі цієї партії зазначалося, що нова федеративна держава повинна грунтуватися на двох підвалинах: правах людини і правах нації, що орієнтовані на загальнолюдські цінності. Зміна діючої форми правління мала відбутися завдяки децентралізації влади та наданню кожній народності на своїй території автономії з правом місцевого крайового законодавства.
У демократичній федеративній республіці Україна розглядалася як окремий штат. Програмою передбачався один спосіб утворення федерації: проведення Всеросійської установчої та місцевих рад, які визначали б загальні принципи федерального єднання.
Право на самовизначення передбачалося надати не тільки націям, а й окремим краям (областям), що мали особливі географічні та економічні умови (Сибір, Туркестан, Надволзька область та ін.) й заявляли про своє бажання виокремитися в автономну одиницю.
Цікаві думки було викладено в програмі відносно державних інститутів на федеративному рівні. Тут зроблено спробу розділити й урівноважити функції законодавчої, виконавчої та судової влади. Законодавчу владу пропонувалося сконцентрувати у Все-державному парламенті, обираному на підставі загального, рівного, безпосереднього виборчого права з таємним голосуванням за пропорційної системи виборів. Вседержавний парламент мав ухвалювати основні закони кваліфікованою більшістю (2/3 голосів), а також реалізовувати загальнодержавні функції, серед яких -- зносини з Іноземними державами, військові справи, загальнодержавні позички, управління митною та грошовою системами, нагляд за комунікаціями зв'язку і транспорту. Крім того, до компетенції Вседержавного парламенту мали належати окремі питання кримінального законодавства щодо злочинів проти державного та економічного устрою. Цікавою була думка і про те, що на загальнодержавному рівні передбачалася Федеральна рада, яка мала контролювати законодавчу діяльність усіх законодавчих органів федерації: Вседержавного парламенту і крайових сеймів. У разі встановлення фактів порушення конституції законодавчими актами Вседержавного парламенту або крайових сеймів (автономій) Федеральна рада могла скористатися правом вето. Усенко И.Б. Первая кодификация законодательства Украинской ССР-- К., 1989.
У запропонованій концепції досконаліше розглядався законотворчий процес. Правом законодавчої ініціативи наділялися Вседержавний парламент, Кабінет міністрів і кожний автономний штат.
Верховним органом виконавчої влади на федеральному рівні мала бути Висока державна рада з п'ятьох осіб, обирана Вседержавним парламентом на п'ятирічний строк за погодженням із Федеральною радою. Головували в цій раді кожен із п'яти її членів протягом одного року. Головуючий у Високій державній раді був і президентом федеративної держави. Президент і члени цієї ради здійснювали представницькі функції. Продовжував виконавчу гілку влади Кабінет міністрів, що формувався лідером парламентської більшості за дорученням Високої державної ради. Кабінет міністрів у своїй роботі був підзвітний парламентові. Заслуговувала на увагу і думка про те, що Висока державна рада наділяється правом розпуску Вседержавного парламенту.
Судову владу на загальнодержавному рівні здійснював Федеральний суд, у функції якого входило вирішення проблем, що могли б виникнути між штатами або особами, які належали до різних штатів, а також справ, що стосувалися загальнодержавної конституції та загальних прав усіх громадян держави. Усі суперечки між загальнодержавними органами автономій розв'язувалися в комісії, до якої по три члени обирали Федеральний суд і вища судова інстанція автономії. Цим було зроблено спробу розділити функції загальнодержавних органів, урівноважити їх і встановити контроль за діяльністю.
Таку ж спробу зроблено і на рівні відносин федерації та її членів -- штатів. Україна, як згадувалося вище, мала увійти до федерації на правах автономного штату і в місцевих справах керуватися своїми законами.
Законодавча влада в Україні повинна була належати сейму, до якого мали обиратися громадяни, не молодші 20 років, на основі загального, рівного та безпосереднього виборчого права і таємного голосування.
У справах, дотичних до всіх громадян автономії, передбачалося проведення референдуму.
Сейм (Українська народна рада), окрім ухвалення законів, повинен був відати питаннями мита і оподаткування, бюджету, контролю за законністю в роботі адміністрації України.
Виконавчу гілку влади в Україні, за програмою соціалістів-федералістів, очолювала Рада міністрів, яка складалася за дорученням голови сейму представником парламентської більшості. Затверджувалися сім членів Ради міністрів із питань: державного скарбу, шляхів, торгівлі й промисловості, сільського господарства і хліборобства, справедливості, культурних справ, праці, охорони і порядку.
Усе майно на території України разом із транспортними комунікаціями мало становити її власність. Усі податки мали надходити до скарбниці України.
Пропорційно до кількості населення Україна мала передавати кошти для утримання органів загальнодержавної влади, на виплату державних боргів і процентів на них.
Концепцією соціалістів-федералістів передбачалося побудувати судову систему в Україні відповідно до принципу рівного, відкритого, виборного суду з широкою компетенцією суду присяжних.
Усе діловодство та освіта в Україні повинні були вестися українською мовою, а зносини з загальнодержавними установами -- українською та російською мовами.
Національним меншинам гарантувалося пропорційне представництво у сеймі, право користування своєю мовою аж до заснування національних шкіл, можливість утворювати національно-культурні спілки й товариства.
Православна церква проголошувалась у межах України автокефальною.
Окрім зазначеного, програмою соціалістів-федералістів передбачалися законодавче закріплення особистих і політичних прав громадян, промислова та аграрна реформи. Визначалося, що гуртове хазяйнування повинно бути ідеалом земельної реформи. Приватне право на землю планувалося скасувати. Заводи та інші промислові об'єкти передбачалося залишити у приватній власності, але програма передбачала широкі заходи законодавчої охорони праці робітників, їх пенсійного забезпечення, охорони здоров'я та освіти. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2 т. -- К., 1996. -- Т. 2.
У розглянутій державній концепції майже детально розроблялися функції верхніх ланцюгів влади, але залишилася нерозв'язаною проблема організації управління на регіональному рівні (область, район, місто, село). До того ж програма не передбачала функцій загальнодержавного Кабінету міністрів, порядку його зносин з органами виконавчої влади у штатах; недосконалою виглядала і реформа судової системи.
За обставин, що склалися на той час у країні, державно-правові погляди цієї партії заслуговували на увагу, відповідали інтересам багатьох громадян і збігалися з ідеями побудови держави офіційної влади України. Тому й не дивно, що лідери соціалістів-федералістів входили до центральних органів влади Української Народної Республіки і ще довго дотримувалися своїх політико-правових поглядів. Вже після еміграції, 1923 р. партія повернулася до старої назви -- Українська демократично-радикальна партія, відмовилася від соціалістичних ідей та ухвалила нову програму.
На базі частини Української революційної партії на чолі з М. Міхновським було створено Українську народну партію. На відміну від концепцій федеративного державного устрою, закладених у програмах соціал-демократичної робітничої партії, партії соціалістів-революціонерів і партії соціалістів-федералістів, Українська народна партія пропагувала ідею незалежної держави.
У програмі Української народної партії зазначалося, що український народ, який складається переважно з селянства, може тільки тоді використовувати природні багатства своїх земель, стати багатим і сильним та зрівнятися з іншими культурними народами світу, коли забезпечить собі незалежне державно-національне життя. Концепцією, викладеною у програмі, передбачалася побудова самостійної та суверенної України з вільним політичним та економічним розвитком. Вважалося за доцільне забезпечити автономію (самоврядування) Галичині й Кубан-щині, які знаходились в інших історичних та економічних умовах.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
