Б. Ананьєв у своїй психологічній концепції про єдність і взаємозв'язок властивостей людини як особистості й суб'єкта діяльності зазначає, що тип адаптації залежить від рівня сформованості діяльності. Молода людина може стати суб'єктом діяльності в тому випадку, якщо діяльність носить цілісний характер. Виділяють наступні функціональні компоненти цілісної діяльності: 1) цілеспрямованість, 2) інформаційний компонент, 3) прогнозування, 4) прийняття рішень, 5) організація виконання діяльності, 6) спілкування й комунікація, 7) контроль, 8) оцінка, 9) корекція [Ананьєв Б., 1980, 220].
Дану модель можна застосувати в аспекті підвищення стресостійкості в діяльності молодої людини, виділивши в оціночному компоненті самооцінку й акцентувавши увагу на цілісності процесу.
Важливим компонентом у розвитку стресостійкості особистості є вміння усвідомлювати свої власні проблеми і вже згодом вирішувати їх. Тому самосвідомість відіграє велику роль у формуванні навичок стресостійкості молодої людини.
Основною складовою самосвідомості є самооцінка, яка виконує наступні функції: пізнавальну, прогностичну й регулятивну. Адекватна самооцінка дозволяє молодій людині оптимально використовувати власний потенціал, сприяє саморегуляції, підвищує стресостійкість. У ситуації короткочасної дії стресора завищена самооцінка при низьких інших якостях і вміннях може бути проявом механізму протидії стресовим факторам, а занижена дозволяє пристосовуватися до дії стресору без особистісних змін. При тривалій або сильній дії стресору викривлене сприйняття своїх можливостей перетворює стресову ситуацію в невирішену й збільшує дію стресору. Неадекватна самооцінка, на думку багатьох дослідників, пов'язана з низьким рівнем рефлексії, що перешкоджає подоланню деструктивного стресу [Анохіна С., 2007, 56].
3. Стійкість і регуляція. Як регулятор емоцій, що безпосередньо впливає на стійкість людини, може виступати воля. При дестабілізуючому впливі емоцій або різкому стимулюванні діяльності вольова участь спрямовується на її стримування, де воля виступає як стабілізатор. В інших випадках воля може, навпаки, стимулювати діяльність, підтримуючи певний рівень активності молодої людини й маючи позитивне емоційне забарвлення. Однак надмірна вольова напруга може привести до дезорганізації, зриву діяльності, проблем зі здоров'ям. Із цього погляду розглядав стресостійкість К. Платонов, вважаючи, що стреостійкість - це «стійкість моторних, сенсорних і розумових компонентів діяльності в емоціогенних умовах». Часто відсутність емоційних проявів може свідчити про низьку адаптацію особистості до стресогенних подій [Анохіна С., 2007, 56].
Регуляція й саморегуляція здійснюються в процесі взаємодії особистості й середовища й реалізується в різноманітних формах процесу адаптації. З регулятивною функцією пов'язана конструююча, яка визначає структуру й зміст стійкості, що потребує активності й самостійності. Під психічною активністю розуміють (С. Рубінштейн, А. Леонтєв, Б. Ананєв і ін.) функцію регуляції, що реалізується через діяльність як у зовнішньому середовищі, так і у внутрішньому. Однак активність молодої людини, викликана стресором, може проявлятися в агресивній поведінці [Рубінштейн С., 1946, 430].
4. Стійкість і механізми захисту. А. Фройд вважає, що вік молодої людини характеризується високою захисною активністю. Існують різні точки зору щодо значення психологічних захистів. Зокрема, К. Хорні, А. Адлер, Е. Еріксон зазначають, що механізми захисту розвиваються як засоби компромісного співіснування індивіда й зовнішньої соціальної реальності, сприяють ефективній адаптації, зберігаючи організм від руйнування. З іншого боку, Ф. Василюк, В. Роттенберг вважають психологічний захист непродуктивним, шкідливим засобом через те, що він обмежує оптимальний розвиток особистості, її власну активність [Василюк Ф., 1984, 286], [Роттенберг В., 1989, 5]. Ціль у цьому випадку досягається шляхом поступок, самообману. Інші дослідники також вважають, що механізми захисту можуть на деякий час послабити тривожність людини. Їхнє використання для боротьби із тривогою, стресом можливе тільки тимчасово, оскільки поки що не знайдено більш раціональний спосіб вирішення конфлікту та стресової ситуації [Анохіна С., 2007, 57].
Тому необхідно враховувати обидві сторони значення механізмів захисту щодо подолання стресових ситуацій молодою людиною. Використовуючи механізми захисту, людина отримує час та інші можливості для об'єктивного аналізу певної проблеми. В цьому випадку при зниженні значення стресору потрібне конструктивне вирішення проблеми щодо зняття захисту і виходу із стресового стану.
На думку дослідників, вплив стресору на молоду людину не завжди шкідливий. Існують так звані корисні стреси, які мобілізують внутрішні ресурси людини. Розпочавши боротьбу з негативними природними чи соціальними умовами, людина може переглянути своє попереднє життя і вийти зі стресової ситуації не тільки не втративши здоров'я, а й з новими силами та можливостями. Такий позитивний вплив стресової ситуації на життєві перспективи людини можливий тоді, коли в пошуку нових цілей та можливостей особистість долає внутрішні обмеження та досягає повної самореалізації.
Отже, у рамках психофізіологічного підходу схильність особистості до дистресу, тобто виснаженості як фізичних, так і психічних адаптаційних можливостей, визначається як даність: якщо в людини наявні генетичні чи психологічні передумови хворобливого реагування на стресогенні впливи середовища, їх можна вивчати та враховувати, але не змінювати. Тому головним завдання профілактики стресових розладів вважається створення можливостей для своєчасної психом'язевої релаксації молодих людей, що зазнають надмірних стресів [Осадько О., 2005, 8].
Характер і інтенсивність стресової ситуації в основному визначаються ступенем розбіжності між вимогами, які пред'являє конкретна ситуація, діяльність, і тими потенціалами, якими володіє суб'єкт. Стресостійкість буде забезпечувати високу ефективність діяльності й збереже здоров'я молодої людини, якщо вона буде керуватися креативним мисленням у вирішенні своїх проблем Формування стресостійкості є процесом засвоєння людиною різних способів адаптації до стресових ситуацій. Тому молода людина повинна збільшувати свою стійкість до стресових ситуацій для того, щоб у майбутньому вміти протистояти будь-яким негативним впливам навколишнього середовища.
Таким чином, наслідки стресових станів можуть бути як позитивними (стрес мобілізує творчу діяльність особистості, дає можливість реалізовувати адаптивні резервні можливості тощо), так і негативними (виникнення різних захворювань, тривожність, замкнутість тощо). Важкий стрес може бути причиною розладів адаптації. Тому одним із актуальних завдань профілактики стресу є розвиток адаптивності та стресостійкості особистості.
1.2 Особливості комунікативної професійної компетентності соціального педагога
Працівник у сфері соціальної роботи має бути фахівцем високої професійної компетентності і культури. Вона вбирає в себе і такі професійні якості, як комунікативна компетентність та культура спілкування. В умовах становлення та розвитку системи соціальної роботи за період незалежності України роль професійної комунікативної компетентності, що характеризує мовленнєву культуру і поведінку спеціаліста сприяє утвердженню його професійної і етичної позиції, дедалі зростає. Кожен має усвідомлювати, що дана професія увібрала в себе як духовні цінності та норми поведінки, так і професійні знання взаємодії з різними категоріями населення і в різних мікросередовищах.
Велика роль у цьому належить системі професійного вдосконалення вмінь і навиків соціального працівника. Нині різні тематичні семінари, курси підвищення кваліфікації є тією структурною ланкою, яка має найбільші можливості для формування професійної комунікативної компетенції фахівців соціальної сфери орієнтації змісту їх професійного мовлення на суто людські потреби споживачів соціальних послуг [Карпенко О., 2004, 42].
За Капською А.Й. вагомість соціального працівника як партнера у спілкуванні особливо зросла в останні роки. У працівників спостерігається диференціація прояву комунікативних якостей за ознакою їх достовірності, переконливості, аргументованості, емпатійності. Позитивне сприйняття клієнтами пропозицій, рекомендацій визначається позицією соціального працівника, яка досить виразно простежується в процесі комунікативної взаємодії [Капська А., 2005, 328].
Тому для підвищення ефективності соціальної роботи спеціаліст має досконало володіти знаннями і вміннями професійної комунікації, а також вміти адекватно їх застосовувати у відповідній сфері та ситуації.
Поняття «компетентність» в широкому розумінні цього слова означає досконале знання своєї справи, суті роботи, яка виконується, складних зв'язків, явищ і процесів, можливих способів і засобів досягнення окреслених цілей. У зміст компетентності включається рівень базової і спеціальної освіти, стаж роботи, уміння акумулювати широкий життєвий і професійний досвід, знання можливих наслідків конкретного способу впливу на особистість» (Суслова, 1993?.
Козлов А., Іванова Т. вважають, що професійна компетентність характеризується наявністю у соціальних працівників комплексу знань, умінь, навичок, психологічних якостей, професійних позицій та акмеологічних варіантів. А знання, уміння і навички виступають як рольові характеристики професійної компетентності. Окрім того, професійна компетентність соціального працівника повинна включати також і особисті якості, а також сукупність умінь і навичок, що забезпечують функціонування процесу спілкування з клієнтами і колегами [Козлов А., Іванова Т., 2001, 320].
Руденський Е.В. розглядає комунікативну компетентність як систему внутрішніх ресурсів, необхідних для побудови ефективної комунікації у визначеному колі ситуацій особистісної взаємодії. Компетентність у спілкуванні має як інваріантні загальнолюдські характеристики, так і характеристики, історично та культурно обумовлені [Руденский Е., 1997, 224].
Комунікативна компетентність складається зі здібностей:
1. Давати соціально-психологічний прогноз комунікативної ситуації, у якій відбувається спілкування;
2. Психологічно програмувати процес спілкування, спираючись на своєрідність комунікативної ситуації;
3. Здійснювати соціально-психологічне керування процесами спілкування в комунікативній ситуації [Петровская Л., 1989, 216].
Прояв якостей мовлення у процесі діяльності утворюють таку стійку структуру, яка спроможна регулювати особистісне ставлення студентів до ролі мовленнєвої діяльності, характеризують різний рівень готовності особистості майбутнього вчителя до професійної мовленнєвої діяльності і проявляються у свідомому, індивідуальному позитивному сприйнятті.
Мовленнєва діяльність - це об'єктивний процес, оскільки він стосується носіїв мови і водночас - це суб'єктивний процес, який реалізується завдяки мовленню суб'єкта, має свою мисленнєву базу, особистісні голосові та емоційні прояви, особистий інструментарій впливу на співрозмовника залежно від конкретної мети. Окрім того, це одна із умов особистісного самовираження, самореалізації. А звідси ми можемо говорити про мовленнєву діяльність як про процес і результат дії, як про структурний елемент будь-якої діяльності, як про складову професійної діяльності. Важливу роль у мовленнєвій діяльності відіграють уміння, які формуються у процесі педагогічної діяльності (див. табл. 1.1.)
Таблиця 1.1. Компоненти процесу формування мовленнєвих умінь
№ з/п | Компоненти процесу формування мовленнєвих умінь | Оцінні критерії | |
1. | Зміст мовлення | - новизна - актуальність - конкретність | |
2. | Структура мовлення | - тривалість звучання - горизонтальне членування - вертикальне членування - використання мовленнєвих засобів | |
3. | Комунікативні ознаки | - інформативність - логіка - точність - чистота | |
4. | Звукове оформлення | - орфоепічні норми - морфологічні норми - синтаксичні норми - ритміко-інтонаційна виразність | |
5. | Практична спрямованість | - привертати увагу слухачів до потрібної інформації - утримувати інтерес до неї - переконувати - спонукати до дії - здійснювати корекцію позиції | |
6. | Імідж педагога | - ставлення до слухачів - ерудованість - емоційність - стиль |
При такому підході до характеристики комунікативної компетентності доцільно розглянути спілкування як системно-інтегруючий процес, що має наступні складові:
1. Комунікативно-діагностична (діагностика соціопсихологічної ситуації в умові майбутньої комунікативної діяльності, виявлення можливих соціальних, соціально-психологічних і інших протиріч, з якими можливо повинні зіштовхнутися особистості в спілкуванні).
2. Комунікативно-програмуюча (підготовка програми спілкування, розробка текстів для спілкування, вибір стилю, позиції і дистанції спілкування).
3. Комунікативно-організаційна (організація уваги партнерів по спілкуванню, стимулювання їхньої комунікативної активності і т.д.).
4. Комунікативно-виконавча (діагноз комунікативної ситуації, у якій розвертається спілкування особистості, прогноз розвитку цієї ситуації, здійснюваний по заздалегідь осмисленій індивідуальній програмі спілкування).
Кожна з цих складових вимагає спеціального соціотехнологічного аналізу, однак рамки викладу концепції дають можливість зупинитися тільки на комунікативно-виконавській частині. Вона розглядається як комунікативно-виконавська майстерність особистості.
Розвиток компетентного спілкування в сучасних умовах припускає ряд принципових напрямків його гармонізації. При цьому для практики розвитку комунікативної компетентності, важливо обмежити такі види спілкування, як службово-ділове або рольове і інтимно-особистісне. Підстава для розходження є звичайно психологічна дистанція між партнерами, це я - ти контакт. Тут інша людина здобуває статус ближнього, а спілкування стає довірливим у глибокому змісті, оскільки мова йде про довіру партнерові себе, свого внутрішнього світу, а не тільки «зовнішніх» зведень, наприклад, зв'язаних зі спільно розв'язуваною типовою службовою задачею [Руденский Е., 1997, 224].
Комунікативно-виконавська майстерність особистості виявляється як два взаємозалежних і все-таки відносно самостійні уміння знайти адекватну темі спілкування комунікативну структуру, що відповідає меті спілкування, і уміння реалізувати комунікативний задум безпосередньо в спілкуванні, тобто продемонструвати комунікативно-виконавську техніку спілкування [Петровская Л., 1989, 216]. У комунікативно-виконавській майстерності особистості виявляються багато які її навички і насамперед навички психологічного саморегулювання як керування своєю психофізичною органікою, у результаті чого особистість досягає адекватного виконавській діяльності психологічного стану.
Комунікативна компетентність як знання норм і правил спілкування, володіння його технологією, є складовою частиною більш широкого поняття «комунікативний потенціал особистості».
Комунікативний потенціал - це характеристика можливостей людини, що і визначають якість його спілкування. Він включає поряд з компетентністю в спілкуванні ще дві складові: комунікативні властивості особистості, що характеризують розвиток потреби в спілкуванні, відношення до способу спілкування і комунікативні здібності - здатність володіти ініціативою в спілкуванні, здатність виявити активність, емоційно відгукуватися на стан партнерів спілкування, сформулювати і реалізувати власну індивідуальну програму спілкування, здатність до самостимуляції і до взаємної стимуляції в спілкуванні [Руденский Е., 1997, 224].
Комунікативна компетентність розглядається як система внутрішніх ресурсів, необхідних для побудови ефективної комунікативної дії у визначеному колі ситуацій міжособистісної взаємодії.
Отже, професійну компетентність соціального працівника можна назвати стрижневим компонентом вибраного ним виду діяльності, а комунікативну компетенцію - необхідною умовою її ефективності.
З цього випливає, що з сутності комунікативної компетентності, можна визначити чотири джерела комунікації: життєвий досвід (досвід міжособистісного спілкування), загальна ерудиція, мистецтво і спеціальні методи навчання. Звичайно, провідним є досвід міжособистісного спілкування, оскільки він враховує норми і цінності конкретного середовища і, водночас, базується на індивідуальних особливостях і психологічних подіях особистого життя. Ці якості проявляються лише у комунікативній взаємодії. Водночас соціальний працівник має враховувати той факт, що комунікативна компетентність може удосконалюватись як саморозвиток, самовдосконалення на основі власних дій, а діагностуватися компетентність повинна завдяки самоаналізу, самооцінки.
Тому комунікативну компетентність можна розглядати як складну інтегративну якість особистості, яка опосередковує професійно-педагогічну діяльність, спрямовану на налагодження, підтримку і розвиток ефективного спілкування з клієнтом чи іншими учасниками соціального процесу.
Слід зазначити, що комунікативна компетентність соціального працівника, в основному, залежить від особистості самого спеціаліста. Від його особистих характеристик залежить, чи звернеться до нього зі своєю проблемою клієнт, чи ні. Внутрішня установка йти назустріч людям, любов і доброта до них, прагнення і здатність проникнути у світ переживань клієнта, залишаючись при цьому щирим у судженнях і діях, у настрої і спілкуванні, є основою розвитку комунікативної компетентності соціального працівника. В основі комунікативної компетентності лежать загальнолюдські цінності, такі, як гуманізм, добро, здатність до співпереживання тощо [Карпенко О., 2004, 50].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
