Сутність проблеми інвалідності -- в нерівності можливостей при проголошенні рівності прав. Змістом соціальної роботи стає соціальна інтеграція людей з обмеженими можливостями і допомога в усвідомленні й реалізації ними своїх невід'ємних людських прав. Ці фактори впливають на розвитку системи реабілітування осіб з обмеженнями життєдіяльності: наявність та зміст реабілітаційної парадигми, моделей і теорії реабілітування; культурію-освітнє наповнення процесу соціального інтегрування та реабілітування; нормативно-правова та економічна основи форм та змісту державних та недержавних систем реабілітування різних рівнів та інші параметри. Проте, провідним узагальнюючим фактором впливу зовнішніх чинників на еволюцію реабілітаційної парадигми є освітній фактор.
Міжнародна практика свідчить, що з 60-70-х років ХХ-го століття фахівці починають ставити під сумнів корисність медичної моделі, як вузькоспеціалізованого біомедичного підходу, коли більшість часу та зусиль приділялось вивченню патології клієнта. Стало очевидним, що соціальне оточення також слугує чинником виникнення проблем клієнта, більше того соціальна ізоляція людей з проблемами фізичного та психічного здоров'я призводить до соціально-психологічної дезадаптації [28, c. 123].
У 1960-1990-х роках практична соціальна робота в багатьох країнах переорієнтувалась на біопсихосоціальний підхід, який спирався на концепцію «людина в оточенні» і вимагав удосконалення вирішення проблем людьми в їхньому соціальному середовищі для досягнення кращого узгодження потреб людини та характеристик її оточення. Цей підхід проголошує розуміння психофызичних порушень не як хвороби і не як затримки біологічних, генетичних і метаболічних процесів. Адже наявність вказаною діагнозу не заважає розвитку, досягненню потреб і цілей, що мають цінність для людини. Залучення і активізація підтримки навколишнього середовища сприяє соціанальному функціонуванню людини та допомагає набути навичок для подолання соціальних бар'єрів. У світовій освітній політиці визначилося кілька підходів до надання освіти дітям з обмеженими можливостями здоров'я. Люди із будь-якими порушеннями потребують добре організованої допомоги, орієнтованої на реалізацію наявного інтелектуального потенціалу і спрямованої на досягнення максимальної соціальної інтеграції у суспільство. Завдання складне і його виконання потребує залучення бага-ьох фахівців та спеціальної організації життя тих, хто опікує таку людину. Основні з них: мейнстримінг, інтеграція, інклюзія. Варто зазначити, що ці терміни у зарубіжній практиці використовуються як близькі, але не тотожні [25, c. 227].
Мейнстримінг (в перекладі -- загальний потік) передбачає розширення соціальних контактів між дітьми з обмеженими можливостями здоров'я та їхніми однолітками, в основному це позаурочна форма спілкування: участь у спільних масових заходах, таборах, клубах по інтересам тощо.
Інтеграція (в перекладі -- цілий) в українській мові є загальновживаним i розглядається в узагальненому вигляді як один iз важливих напрямів підготовки ocіб з обмеженими психофізичними можливостями до самостійного життя.
Російські вчені Л.М. Шипіцина, І.В. Мамайчук визначають й обґрунтовують соціальну й освітню інтеграцію; за визначенням Б.П. Пузанова, М.М. Малафєєва інтегроване навчання, це -- навчання i виховання дітей з відхиленнями розвитку в установах загальної системи освіти разом з дітьми, які розвиваються нормально; білоруські вчені А.Е. Конопльова та Т.В. Лещинська розглядають інтеграцію в системі освіти, як створення єдиного освітнього простору, зближення загальної i спеціальної освіти, навчання дітей з особливостями психофізичного розвитку в умовах максимально наближених до звичайного середовища. Методологічними засадами освітньої (педагогічної) інтеграції дітей з особливостями психофізичного розвитку є принципи рівних прав i можливостей у здобутті освіти. Педагогічна інтеграція передбачає надання можливості учням з порушенням психофізичного розвитку навчатися у звичайних загальноосвітніх школах, при цьому ці діти мають опанувати програму загальноосвітньої школи, їм надаються традиційні освітні послуги, найчастіше вони перебувають у спеціальних класах, не включаючись у процес спільного навчання зі здоровими однолітками [12, c. 57].
Інклюзія (в перекладі -- включення) або інклюзивна освіта передбачає створення освітнього середовища, яке б відповідало потребам i можливостям кожної дитини, незалежно від особливостей психофізичного розвитку. За повної інклюзії вci учні є повноправними членами дитячого колективу, забезпечуються підтримкою, при необхідності соціальним i психолого-педагогічним супроводом.
Інклюзивна освіта -- це гнучка, індивідуалізована система навчання з психолого-педагогічною підтримкою дітей i молоді з особливостями психофізичного розвитку в умовах масової загальноосвітньої школи, яка знаходиться поблизу місця проживання. При інклюзивній системі навчання особливі освітні потреби задовольняються i у дітей з обмеженими можливостями здоров'я, i у дітей талановитих i обдарованих за допомогою індивідуалізованих методів навчання, адаптованих навчальних програм, спеціально розроблених навчальних матеріалів, посібників тощо. В Україні діє державний експеримент з навчання дітей з обмеженими можливостями в загальноосвітньому просторі. Він здійснюється за двома напрямами: інтегроване навчання дітей з особливостями психофізичного розвитку в умовах загальноосвітньої школи та інклюзивне навчання, що передбачає спільне перебування дітей з різними порушеннями психофізичного розвитку з їхніми здоровими однолітками [27, c. 179].
Концепція інклюзивного навчання -- складна і багатоаспектна проблема. Реалізація прав кожної дитини скористатися умовами для всебічного розвитку, бути надійно соціально і психологічно захищеним певною мірою ускладнюється тим, що ці гарантії мають сьогодні більш декларативний, ніж практичний характер [19, c. 89]. Не розроблені дотепер механізми державного і суспільного контролю щодо виконання вже розроблених нормативів, що серйозно гальмує створення гнучкої державної системи ранньої комплексної реабілітації дітей, не сприяє об'єднанню зусиль держави, батьків цих дітей і суспільних організацій для досягнення цієї мети. До теперішнього часу не одержало нормативного статусу розроблене Інститутом спеціальної педагогіки Положення про інтегроване (інклюзивне) навчання, унаслідок чого утруднено практичне рішення багатьох етично-психологічних, організаційних, нормативно-правових, кадрових і фінансових проблем. Як показують дослідження, в загальноосвітніх установах не створена відповідна база для корекції порушень психофізичного та особистісного розвитку [27, c. 238].
Отже, ставлення суспільства до осіб з обмеженими психофізичними порушеннями, зокрема до дітей з комплексними порушеннями визначає соціальну модель допомоги, що набуває сьогодні загальнонаціонального характеру й у її реалізації беруть участь не тільки структура влади, органи управління освітою, охорони здоров'я й соціального захисту, наукові й учбові заклади, але і суспільні організації, фундації, батьківські об'єднання.
1.3 Сучасні підходи до розвитку, навчання і виховання дітей
з комплексними порушеннями
Спеціальна педагогіка як складова педагогіки, в колі проблематики якої -- педагогічне дослідження й різноманітна педагогічна допомога особам, у тому числі дітям, котрі мають певні фізичні та ментальні вади або специфічні проблеми в сенсорній, інтелектуальній, моторній, емоційній сферах, сфері соціальної та соціально-психологічної взаємодії тощо. Але ця галузь педагогіки до цього часу обмежувалася, по-перше, вихованням і навчанням дітей дошкільного та шкільного віку; по-друге, питаннями навчання інвалідів із вузькими нозологіями: тифлопедагогіка -- інвалідів за зором, сурдопедагогіка -- інвалідів за слухом, олігофренопедагогіка -- розумово відсталих учнів. Вона не охоплювала людей з іншими вадами здоров'я; з комплексними порушеннями; інвалідів дитинства (після шкільного віку). У зв'язку з цим, в сучасній ситуації суспільного буття особливої значущості набуває нове гуманістичне осмислення, формування особистості, її індивідуальної своєрідності з раннього дитинства, що зумовлює запровадження соціальної моделі та розробки її науково-теоретичних засад.
Комплексні порушення дітей виражені такою мірою, що навчання, відповідно до Державних стандартів освіти, для них недоступне і можливості освіти обмежуються здобуттям елементарних знань про навколишній світ, опануванням навичок самообслуговування, елементарних трудових навичок або отриманням елементарної допрофесійної підготовки. Ці діти чи особи віком до 18 років (повноліття) зі стійким розладами функцій організму, зумовлених захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності та потребують соціальної допомоги. Дана проблема розглядається багатьма науками: філософією, соціологією, спеціальною педагогікою і психологією й зумовлью застосування міждисциплінарного підходу, що зробило можливим рух убік педагогічної теорії. Лише відмовившись від об'єктивної медичної основи, що розглядає аномалію або порушення вихідними і висунувши на перший план унікальність кожної людини, стали говорити про педагогічний підхід [33, c. 245].
Отже, за умов запровадження соціальної моделі, що передбачає особистісне становлення дитини й забезпечується в процесі спільної діяльності, спілкування, включення у різні відносини, педагогічний підхід стає провідним.
Національній доктрині розвитку освіти зазначено, що рівний доступ до якісної освіти є національним пріоритетом і передумовою виконання міжнародного та національного законодавства щодо реалізації прав дітей, то діти з психофізичними порушеннями, як і діти з нормальним розвитком, повинні навчатися та виховуватися у відповідності зі своїми можливостями й здобувати перспективу участі в житті суспільства [54, c. 67].
З прийняттям у грудні 2006 року Конвенції про захист і поширення прав і гідності осіб з інвалідністю, права людей з інвалідністю, включаючи й розумово відсталих, виходять на новий рівень їх правового забезпечення. У цьому документі до основоположних принципів організації системи допомоги особам із особливими потребами віднесені зокрема:
? повага до невіддільної людської гідності, особистої самостійності включно з правом кожної людини на власний вибір і правом незалежності;
? недискримінація;
? повна і ефективна співучасть і включення в суспільство;
? повага до відмінностей та прийняття осіб з неповносправністю як частини людської різноманітності та людяності;
? рівність можливостей;
? доступність послуг
? рівність чоловіків і жінок;
? повага до здатності розвиватись дітей з особливими потребами і їхнього права зберігати їхню ідентичність [40, c. 58].
Стандартні правила щодо зрівняння можливостей інвалідів ООН є найбільш загальним документом, що регламентує міжнародні підходи до забезпечення прав особам із особливий потребами. Документ ухвалено Генеральною Асамблеєю ООН в грудні 1993 року (резолюція 48/96). Стандартні правила детально описують норми забезпечення освітніми послугами, працевлаштуванням, грошовою допомогою та соціальним захистом, також забезпечення можливості реалізувати свій творчий потенціал, заняття спортом та відпочинок, заходів для рівної співучасті інвалідів у потенційному житті їх спільнот. Реабілітація містить положення: «Держави повинні розробити національні реабілітаційні програми для всіх груп інвалідів. Такі програми повинні ґрунтуватись на особистих потребах інвалідів і на принципах повної участі і рівності, охоплювати широке коло діяльності. Інваліди та їх родини повинні мати змогу брати участь у розробці й організації реабілітаційних служб, які їх стосуються. Усі реабілітаційні служби повинні бути доступні у тій місцевій громаді, де проживає інвалід» [39, c. 67-69]. Огляд міжнародних нормативно-правових актів засвідчує, що загальні практики соціальної інтеграції на Заході розвинені набагато краще, аніж в Україні.
Основні принципи державної політики України у цій галузі викладені в Національній програмі професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями на 2001-2005 роки. Оскільки, система освіти як соціальний інститут в усі часи була зумовлена потребами громади у робітниках різної кваліфікації, то дотичним до освіти економіко-соціокультурним фактором розвитку реабілітаційної парадигми можна вважати також вимоги суспільства до працездатності своїх громадян, що мають обмеження життєдіяльності. У зв'язку з цим, провідним узагальнюючим фактором впливу зовнішніх чинників на еволюцію реабілітаційної парадигми став освітній фактор. Саме він є сполучною ланкою, адже система освіти у суспільстві зумовлена потребами його соціально-економічного розвитку й формує та репродукує культурний і соціально-політичний клімат у державі, рівень демократії, забезпечує зміст, форми і безперервність процесів соціалізації дітей з комплексними порушеннями та осіб з інвалідністю в цілому [34, c. 45].
Отже, провідним фактором у розвитку, навчанні й вихованні дітей з комплексними порушеннями, що потребують комплексних програм реабілітації та поєднують медичну, психолого-педагогічну і соціальну допомогу, причому індивідуалізовану, є освітній фактор.
На жаль, до цих пір величезним числом керівників, фахівців і навіть батьків не повністю усвідомлюється роль і місце в комплексі реабілітації освітнього фактору, засобів освіти. У зв'язку з цим необхідно з'ясувати, як фахівці -- дефектологи уявляють місію реабілітації засобами освіти. Коли ми говоримо «реабілітація засобами освіти», ми маємо на увазі відновлення дитини в правах на соціальне успадкування, тобто на успадкування культурно-історичного досвіду людства. Соціальне успадкування, яке є специфічно людським типом, у дитини завжди здійснюється тільки засобами освіти і у сфері освіти [50, c. 354]. В кожному суспільстві існує спеціально створений освітній простір, який включає традиції і науково обгрунтовані підходи до навчання і виховання дітей різних віків в умовах сім'ї і спеціально організованих освітніх установ. Відхилення в розвитку приводять до «випадання» дитини з цього соціально і культурно зумовленого освітнього простору. Порушення в розвитку приводять до того, що грубо порушується зв'язок з соціумом, культурою як джерелом розвитку. По відношенню до дитини з порушеннями в розвитку перестають діяти традиційні способи вирішення традиційних освітніх завдань на кожному віковому етапі. Самою кращою характеристикою цієї ситуації є думка Л. С. Виготського про «соціальний вивих» дитини з порушеннями розвитку як основної причини дитячої дефективності: «якщо психофізичний недолік означає соціальний вивих, то педагогічно виховати таку дитину -- це означає «вправити» його в життя, як вправляють вивихнутий і хворий орган.». Подолання соціального вивиху можна здійснити виключно засобами освіти, але не масових і традиційних, а спеціально організованих, особливим чином застосованих для досягнення тих освітніх завдань, які в умовах норми досягаються традиційними способами. Реабілітація засобами освіти означає:
? на рівні віку -- збіг початку цілеспрямованого навчання з моментом виявлення і визначення порушення в розвитку дитини (починати з перших місяців життя);
? на рівні змісту освіти -- висунення тих завдань, які не включаються в зміст освіти дитини, що нормально розвивається;
? на рівні методів навчання -- побудова «обхідних шляхів» навчання, використання специфічних засобів навчання, більш диференційоване, розгорнене по етапах, «покрокове» навчання, не потрібне в освіті дитини, що нормально розвивається;
? на рівні організації -- це особливі форми організації освітнього середовища, що не потрібне дитині, що нормально розвивається;
? на рівні меж освітнього простору -- максимальне розширення освітнього простору, необхідність постійного цілеспрямованого навчання| дитини за межами освітньої установи;
? на рівні тривалості освіти -- це пролонгованість процесу навчанняі вихід за рамки шкільного віку;
? на рівні підготовки кадрів фахівців для системи спеціальної освіти -- це принципова зміна (порівнянно з підготовкою фахівців для навчання дітей з нормальним розвитком) профілю професійної підготовки вчителя, тобто забезпечення підготовки фахівця з виявлення і подолання «соціального вивиху», корекції розвитку дитини у процесі навчання, відновлення порушених зв'язків в різних сферах розвитку;
? на рівні визначення кола осіб, що беруть участь в реабілітації засобами освіти -- це обов'язкове включення батьків в процес реабілітації засобами освіти та їх особлива підготовка силами фахівців [40, c. 442].
Таким чином, реабілітація засобами освіти означає відновлення дитини з комплексними порушенням в розвитку, в правах на успадкування культурно-історичного і соціального досвіду; досягнення максимально можливої інтеграції в суспільство в доступних для нього сферах й глибокою помилкою є уявлення про те, що реабілітація засобами освіти має на увазі тільки або перш за все включеність в існуючу освітню систему і доступність загальної освіти в повному об'ємі для дитини з порушеннями розвитку.
Реабілітація засобами освіти грає особливу роль в системі комплексної реабілітації саме тому, що тільки спеціальна освіта дозволяє здійснити відновлення дитини в праві на набуття соціального і культурно-історичного досвіду [23, c. 239]. Проте, існує термінологічна неузгодженість між термінами «корекційна» та «реабілітаційна» педагогіка й варто зауважити, що першу спробу визначення терміну «реабілітація», як зазначається у дослідженнях В.П.Шпак, було зроблено у галузі правознавства, пізніше застосовувалося травматологами-ортопедами у середині ХХ століття, а у подальшому його стали використовувати в інших сферах медицини, пізніше психології, педагогіці [51, c. 175].
Німецький дефектолог К.П. Беккер пропонуючи ще на початку 70-х років XX століття введення поняття «реабілітаційна педагогіка», зауважив що для людей, з якими працює ця педагогіка, спільною суттєвою ознакою є порушення діяльності центральної нервової системи, а також хронічні захворювання і аномалії різних органів й бажання компенсувати втрачені можливості. З аналізу позицій німецького колеги видно, що він ототожнює терміни «реабілітаційна» і «спеціальна» педагогіка. На думку В.М. Синьова, це не є цілком коректним, перш за все тому, що термін «реабілітація» (від лат. re -- префікс, що позначає зворотну дію, та habilitas -- придатність до чого-небудь) у медико-соціальному розумінні означає повернення хворої людини або людини, яка втратила ту чи іншу функцію, що була вже певним чином сформована, до нормального життя та праці у межах її психофізіологічних можливостей [25, c. 39-44.].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
