Взагалі, закони Ярослава стосовно опікування дітей були дуже гуманні для тих часів - у них закладено найголовніші за своєю проблемністю питання. Наприклад, розділ XXXII визначає відносини при поділі спадщини між дітьми одного батька, але від різних жінок. Тут вже і чи не вперше проявлено турботу і про саму жінку.
«Руська Правда» була першим слов'янським кодексом законів, що включав у себе подобу соціальної програми. Про важливість для князя Ярослава соціальної теми свідчить той факт, що з 37 його статей 8 цілком присвячено проблемам захисту дітей. Ця перша спроба складання руського зводу законів так чи інакше визначила усю подальшу законотворчість в Україні-Русі та Росії. Наступні зведення законів значною мірою будувалися за зразком «Руської Правди», міцно стверджуючи основи соціальної політики[4, с. 16]
Онук Ярослава Мудрого Володимир II Мономах, великий князь київський з 1113 по 1125 роки, залишив по собі перше своєрідне моральне повчання, звернуте до молодшої генерації. У створеному ним "Повчанні дітям" висвітлено теоретичні аспекти соціальної допомоги. Приводом для написання твору стала зустріч із послами від братів, які схиляли його приєднатися до міжусобної боротьби. Глибокі роздуми над подіями в державі через призму Святого письма лягли в основу його "Повчання". Володимир Мономах закликав понад усе убогих не забувати, при першій нагоді годувати їх, за права вдів піклуватися, давати милостиню, бо то є початок всякого добра.[18, с. 52].
Сестра Володимира Мономаха Анна заснувала в Києві училище для дівчат, яких не тільки утримувала за свій рахунок, а й навчала грамоти і різних ремесел.
Відомі також своїми благодіяннями й інші історичні особи того ж періоду: князь Ізяслав та Всеволод Ярославовичі. За їх правління був широко відомий єпископ Єфрем, який 1091 р. побудував для бідних і сиріт лікарні, призначив їм лікарів, встановив, щоб повсюдно хворих лікували і доглядали безкоштовно.
Таким чином, у середньовічному суспільстві починають формуватися нові суспільні зв'язки - для нужденних передбачена не просто економічна підтримка, а й захист з боку держави.
Протягом багатьох століть соціальна допомога в Україні-Русі значною мірою була зосереджена в церквах і монастирях. Оскільки покликане на Русь православ'я спочатку не мало ані своїх інститутів, ані системи фінансування, ані священиків, формуванням їх опікується держава. Тип відносин між церквою та державою запозичується у Візантії. Церква потрапляє «під патерналістський контроль держави, тобто відбувається ідентифікація влади і церкви». Фінансова підтримка церкви здійснюється за рахунок відрахувань від князівських доходів (десятина). Держава в особі княжої влади бере на себе будівництво монастирів і храмів, підготовку священиків. Разом з фінансовою підтримкою княжа влада ще Статутом князя Володимира (996 р.) делегувала церкві соціальне піклування нужденними[4, с. 16].
Маючи більш високу культуру життєдіяльності, монастирі являли собою багатофункціональну систему самопідтримки, де створювався особливий тип самодопомоги людині, пов'язаний з основними найважливішими сферами її життя: спілкуванням, навчанням, спільним проживанням у товаристві, лікуванням, веденням господарства.
Зміцнівши економічно, монастирі стають центрами благодійної, соціальної діяльності. Вони виконують чотири основні функції: лікування, забезпечення незаможних (у вигляді надання одноразової допомоги натуральними продуктами - милостині), навчання, контроль. Відповідно до кожної з функцій при монастирях створюються особливі форми підтримки, тобто наші монастирі не спеціалізуються у якомусь одному виді допомоги, що характерно для церков Заходу.
Відомо, що, заснований 1051 р., Києво-Печерський монастир мав богодільню, де піклувалися про нужденних і хворих. На її утримання виділялося 1/10 монастирських доходів. Інок (чернець) Феодосій Печерський біля монастиря побудував на свій кошт спеціальний дім для убогих, калік, прокажених. Перші на Русі безкоштовні лікарні для бідних були засновані Київським митрополитом Єфремом Переяславським 1091 р.
Поступово оформлюється ктиторська (ктитор - засновник) монастирська система. її особливість у тому, що той, хто постригається у ченці, зобов'язаний приносити дар монастирю у вигляді зазвичай земельних угідь.
Іншу систему підтримки ми бачимо у парафіяльній системі допомоги і захисту, де провідну роль відіграє церква, а також парафія. Розвиток парафіяльної системи пов'язують з монголо-татарською навалою. Діяльність парафій не обмежувалася наданням допомоги калікам та убогим, а включала також виховання та перевиховання парафіян. Писемні пам'ятки свідчать, що майже в кожній парафії існували богодільні. До особливих форм допомоги належали позики з церковної скарбниці грошей, хліба, насіння як окремим особам, так і громадам.
Парафіяльна допомога - перехідна ланка між монастирською і громадською системами допомоги. Парафії були тісно згуртовані усі були обізнані не тільки з матеріальними потребами кожної родини своєї парафії, а й моральними якостями кожного парафіянина. Під час самого нашестя церква та монастирі повністю взяли на себе благодійницькі функції. Вона надихала народ на боротьбу за національне визволення і відродження[2, с. 48].
Отже хрещення Київської Русі позитивно вплинуло на соціальний захист. Формується християнська концепція допомоги. Хрещення Київської Русі дало поштовх до нових форм роботи з людьми змінювалося ставлення до такого явища як благодійність. Розвивається державна система соціального захисту яка започатковує нові форми роботи із різною категорією людей.
Хоч Україна в цей період ще не входила до складу Московської держави, але буде приєднана до неї вже в наступному історичному періоді і на неї буде поширена також і система соціального захисту цієї держави. Концептуальна схема допомоги та взаємодопомоги в Московії у зазначений період суттєво змінюється. Для неї характерні три основні форми соціальної допомоги: а) монастирська система допомоги, 6) державна система захисту, в) перші світські прояви благодійності.
Починаючи з XIV ст. відбувається об'єднання земель навколо монастирів. Пов'язано це зі зміною характеру монастирського управління - починається переорієнтація життєдіяльності монастирів, які тепер ставлять перед собою, передусім, розв'язання господарських завдань. Це перетворює монастирі у самостійні феодальні вотчини. Монастирі-вотчини замінили ктиторські монастирі, які засновувалися князями та єпископами.
Ктиторські монастирі у цей період ще існують, але знаходяться зазвичай у містах, а монастирі-вотчини розвиваються за їхніми межами. їхній інтенсивний розвиток пов'язаний з тим, що на початку вони були більш відкритими помічними системами для всіх бажаючих. Тим самим монастирі як суб'єкти допомоги та підтримки набували функції сильних, могутніх, тобто функції, які раніше мали лише князі. Селяни із задоволенням приєднувалися до монастирських маєтків, бо тут вони мали значно ліпші умови життєдіяльності -- звільнялися від податків, від юрисдикції місцевої влади, від проїжджих княжих чиновників. Це було своєрідним страховим полісом, але для його отримання треба було зробити певний внесок у монастирську скарбницю.
Згодом почала формуватися державна система захисту. Масові лиха змушують шукати нові організаційні форми підтримки, нові форми суспільної самодопомоги. Наприклад, Іван IV у боротьбі з епідеміями починає застосовувати «поліцейсько-санітарні методи». З метою припинення їх поширення він організовує спеціальні застави.
Виникають відомства, які беруть на себе функції соціального захисту, тобто намічається тенденція до утворення державних реципрокних інститутів. У цілому, зосередження справ опіки в державних закладах почалося після утвердження династії Романових (1613 р.). Перші заходи все ще пов'язувалися із благодійною діяльністю царя та його оточення, а не рішенням перейти до системної суспільної опіки. Так, рішення Стоглавого зібрання про викуп полонених починає реалізуватися повною мірою лише тоді, коли з'являється Указ про полонених 1668 р. Укази стають провідною формою допомоги і захисту, а також контролю за церковним життям. Законодавство, що формується, тісно пов'язане з проблемами бідності, соціальної патології, державного захисту нужденних[8, с. 45].
У зв'язку з тим, що проблеми жебрацтва монастирі-вотчини не розв'язували, державна влада офіційно легалізувала інститут жебрацтва. Це пояснюється традиційним стереотипом християнської поведінки в православ'ї, де милостиня розглядається як складова християнської культури. Під захист закону потрапляють каліки, міські жебраки, а особи, що здійснили щодо них насильство.
Легалізація і захист професійного жебрацтва пов'язані були не тільки з відсутністю відповідної опіки, а й з тим, що в суспільстві під впливом християнського вчення склалися такі стереотипи поведінки, згідно з якими подаяння є один із способів у повсякденному житті прилучитися до таїнства церкви. Любов до ближнього - основоположна заповідь християнства. Дотримання її потребує, передусім, подвигу співчуття стражденному, а її першою вимогою визнавали особисту милостиню. Тобто любити ближнього -це, насамперед, нагодувати голодного, напоїти спраглого, відвідати в'язня у темниці. Благодійність була не стільки допоміжним засобом суспільного благоустрою, скільки необхідною умовою особистого морального здоров'я: вона більше була потрібна самому благодійнику, ніж жебракові. Завдяки такому погляду на жебрацтво навколо церков і монастирів утворилися згодом цілі слобідки, де мешкали люди, головним джерелом існування яких стала милостиня.
Система державного контролю і підтримки здійснюється у різних напрямках, у тому числі і шляхом регулювання цін на хліб у період масового голоду. До таких заходів вдається цар Борис Годунов 1601 р., коли в Усольському повіті різко зростають ціни на хліб, вводяться державні тверді ціни. Передбачалися каральні заходи стосовно осіб, що укривали хліб або підвищували ціни проти установлених.
У 1603 р. виходить указ, що дозволяє «відпускати на волю» під час голоду кріпаків на прокорм без оформлення відпуску назавжди. Характерним стосовно цього є Указ 1662 р. У ньому йдеться про харчування службовців і взагалі убогих людей у неврожайні роки. В Указі передбачено такі превентивні заходи щодо недопущення голоду: а) митрополитам і владі забезпечити продаж хліба зі своїх запасів; б) місцевим властям продавати з житниці хліб за твердою ціною, а не за спекулятивною; в) кому немає чим платити, роздавати хліб у борг під зобов'язання «щоб Божим і нашим людям від хлібної дорожнечі не померти з голоду». В Указі 1663 р. наказувалося боярам обов'язково годувати селян. У разі невиконання Указу передбачалося селянам надавати волю[18, с. 24].
Переосмислення відбувається й у підходах до допомоги вдовам і дітям. Скарбниця бере на себе опікування тими вдовами і дітьми, чиї чоловіки чи батьки загинули на державній службі. Це «пенсійне» право виражалося у формі роздавання «земель на прожиток». Так, цар Михайло Федорович 1634 р. видає Указ, згідно з яким дітям і вдовам загиблих під Смоленськом надавали земельні ділянки. Держава як суб'єкт допомоги у першу чергу здійснює підтримку тих осіб, які стоять на захисті інтересів чинної влади[16, с. 254].
Саме у цей період починають здійснюватися світські підходи до підтримки та допомоги нужденним. Згодом ці підходи отримали назву приватна благодійність. Вона виражалася у допомозі голодуючим, а також у заснуванні лікарень для бідних, їх лікуванні. Такого роду діяльністю займалися і колишні державні діячі, і духовні особи. Наприклад, колишній хоронитель державної печатки А. Ордин-Нащокін, завершивши державну службу, подався у ченці, заснував лікарню, яку обслуговували ченці і він особисто. Патріарх Никон, крім роздавання хліба та грошей, теж зайнявся лікуванням неімущих хворих.
Якщо для державних службовців медична допомога була нагородою за вірність, мужність тощо, то в новій традиції, що зароджувалася, вона виступає як доброчинна акція, як ідея християнського служіння ближньому. Наприклад, поміщиця Уляна Осор'їна у голодні роки розділила долю своїх селян, а також доглядала за хворими та немічними. Таку благодійність професор С. Зеньковський називає «християнською соціальною роботою».
З'являються в ці часи в Україні й нові елементи в царині суспільної допомоги. Україна з XIV ст. перебуває в складі Литви і Польщі, тому вирішальний вплив на форми суспільно-економічного розвитку і на відносини допомоги мали взаємини українців з поляками, а через них -- із Західною Європою.
Втрата незалежності, послаблення центральної влади руйнували створені у княжий період форми соціальної допомоги. Але за таких умов в українців завжди вступали в дію потужні механізми самоорганізації населення.
Перед лицем чужинської загрози, в умовах тривалої бездержавності на українських землях існували і зміцнювалися загалом демократичні, гуманні для свого часу звичаї, традиції, форми соціального буття. В основі ладу, що утворився на Наддніпрянщині після революції 1648 р., лежала соціальна рівність. Кожен здоровий чоловік міг вступити до Запорізького війська, користуватися козацькими правами й свободами. «Запорізька громада доходила до повного ідеалу рівності, не відомої ні в давньому світі, ні в середніх, ні в нових віках; пануюче тут начало рівності проходило скрізь: під час загальних зборів, при виборах військових старшин, при управлінні січовому, при управлінні паланковому, в усіх запорізьких школах, при загальній трапезі, при поділі майна і в приватному житті по куренях».
Серед запорізьких козаків популярною була народна медицина. Чимало козаків зналися на траволікуванні. Під час походів, боїв з-поміж козаків визначались особи, яким доручалося лікувати хворих і поранених за винагороду з військового скарбу. За свідченнями французького інженера і дослідника Боплана, який бував на Січі, козаки застосовували своєрідні та ефективні засоби медичної самодопомоги і взаємодопомоги. Багато козаків знали таємниці лікування, навіювання. Такі цілителі, часто самоуки, підтримували стосунки з дипломованими лікарями, які з власної ініціативи лікували місцевих жителів і навчали козаків медицини.
На берегах річки Самари в Подніпров'ї, у Трахтемирові під Каневом, у Лебединському монастирі поблизу Чигирина, при Левківському храмі біля Овруча - скрізь по Україні були благодійні заклади для поранених і старих вояків Запорізької вільної республіки - шпиталі[20, с. 56].
Багато українських міст у Литовський період отримали Магдебурзьке право, яке давало городянам значну самостійність і незалежність від державної влади. Міська рада порядкувала всіма справами міста, громада обирала бургомістра. Ремісники кожного фаху об'єднувалися в громаду, що звалася «цехом» або «братством». Кожне братство керувало справами своєї громади і мало свою скарбницю, з якої надавали допомогу своїм членам і брали гроші на спільні справи. У наступні століття міщани почали формувати на зразок цехових релігійні православні братства. Вони були специфічним різновидом громад, які брали активну участь у розв'язанні багатьох соціальних проблем своїх членів і тогочасного українського суспільства. До них входили переважно міщани й духовенство, оскільки згадані об'єднання були органічно пов'язані з церквами. Організаційно вони, як і громади, будувалися на волевиявленні окремих осіб. Існували братства за рахунок внесків, пожертвувань, прибутків від господарсько-торговельної діяльності. З давніх-давен вони мали тільки релігійне призначення, а згодом набрали й широкого громадського характеру. Крім підтримки церкви, братства відкривали школи, шпиталі, допомагали бідним і старцям.
Найстаріше Львівське братство було створено 1439 р. Згодом вони з'явилися в Острозі, Галичі, Кам'янці-Подільському, Києві, Кременці, Немирові, Луцьку, Вінниці та багатьох інших містах України. Спочатку це були замкнені осередки заможних міщан, а згодом привернули на свій бік українські шляхту, духівництво і простий люд. Важливу роль вони почали відігравати з другої половини XVI ст.[2, с. 57].
Братства приділяли значну увагу і питанням соціальної допомоги та підтримки населення. Кожне братство на власні кошти утримувало «шпиталі», де жили бідні старезні, немічні братчики, закладали "шпиталі" (притулки) і для міської бідноти. У передмістях Львова місцеве братство відкрило чотири лікарні. Київське братство мало свою школу і «шпиталь для людей вбогих, скалічених, старих, як духовних і цивільних, так і лицарських». З братських кас надавали допомогу зубожілим міщанам, тим, хто не міг сплатити борги, позичали значні суми під заставу цінних речей, утримували бідних, учнів. Брали участь у похованні померлих, оплачували службу Божу за їх душі. Крім членських внесків, до фондів братських надходили кошти й у вигляді прибутків від господарсько-торгової діяльності, добровільних пожертвувань, заповітів, дарунків і вкладів братчиків, а також пожертвування української знаті - нащадків князів, гетьманів. Поширювали свою діяльність і на школи, які відрізнялися від інших своєю демократичністю - тут мали можливість навчатися діти батьків різних майнових станів, у т. ч. сироти. На братські кошти утримувалися й опікувалися бідні діти.
Російській державі, до якої в середині XVII ст. приєднали більшу частину України, ставлення офіційної влади до соціальних проблем було суперечливим і непослідовним. З одного боку, існувала започаткована старокиївськими князями традиція допомагати нужденним, роздавати милостиню, спільно боротися з голодом та іншими лихами. Ця традиція всіляко підтримувалася церквою, громадською думкою; численних прихильників вона мала і серед людей різних станів, чиє матеріальне становище давало їм змогу особистими засобами сприяти полегшенню долі бідуючих, насамперед убогих, хворих, сиріт, а також безпритульних і голодуючих. З другого боку, у міру ускладнення соціальних проблем владні органи, громадськість починають усвідомлювати обмеженість приватної благодійності й усталених форм церковно-монастирської опіки, шукати нові підходи до боротьби з жебрацтвом, іншими недугами, що нестримно вражали суспільство. Ідея розгортання державної системи громадської опіки почала реалізовуватися за царя Федора Олексійовича, який 1682 року наказав споруджувати шпиталі, щоб "надалі на вулицях волоцюг і лежачих жебраків не було".
Петро І, прагнучи викорінити псевдожебрацтво, заборонив подавати милостиню безпосередньо тим, хто її просить. Натомість радив благодійникам робити це у шпиталях та інших подібних місцях. Цар доручав Священному синоду і державним адміністраціям, розпочати облаштовувати лікарні, богадільні, сирітські притулки, будинки для опіки за незаконнонародженими немовлятами, для людей, що марно вештаються, та інших. Цей напрям розвитку громадської опіки як найбільш цивілізованої форми благодійності під впливом прогресивних соціальних ідей із Заходу та вітчизняної суспільної думки набув поширення і державної підтримки.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
