3. Принцип предметності.
Цей принцип вказує на те, з чим повинні діяти учні при засвоєнні навчального матеріалу. З позиції даного принципу виявлення змісту засвоюваного поняття спочатку відбувається в ході перетворення різноманітних предметів, а потім цей первинний зміст поняття зображається у вигляді моделей. Після цього вже запропонований в матеріальній формі зміст засвоюваного поняття стає доступним для подальших дій перетворення, що направлені на вивчення його суті. Таким чином, даний принцип націлює на навчання учнів моделюванню, значення якого полягає в заміні одних об'єктів іншими, їх моделями, так, що дослідження останніх дозволяє дізнатися нове про замінені об'єкти.
Ці принципи розвивального навчання, розроблені В.В. Давидовим, у цілому направлені на формування в учнів теоретичного типу мислення [13].
Оскільки, на думку Д.Б. Ельконіна і В.В.Давидова, шлях реформування початкового навчання - це шлях зміни змісту засвоюваного програмного матеріалу, то стає очевидним, що в центрі розробленої ними системи знаходиться саме зміст початкового навчання.
Зміст початкового навчання перш за все поданий у навчальному плані. На основі навчального плану розроблені навчальні програми, при складанні яких основною метою стало максимальне наближення навчального матеріалу до сучасного стану відповідної області наукових знань.
Особливістю навчальних програм у даній системі є також (на відміну від традиційної) заміна концентричного принципу на лінійний, систематичний принцип розміщення навчального матеріалу.
На основі навчальних програм розроблені нові підручники, особливість яких полягає у тому, що вони є засобом організації навчальної дослідницької діяльності учнів. У зв'язку з цим основу підручників складає система предметних ситуацій, аналіз яких повинен привести учнів до постановки відповідного навчального завдання, знаходження засобів і способів його розв'язання.
Матеріал підручників розподілений за темами. Текст, що йде перед темою - це сценарій проблемної ситуації, своєрідна методична розробка для вчителя.
Таким чином, підручники, з одного боку, забезпечують засвоєння програмного матеріалу, а з іншого - розвиток дитини як суб'єкта навчання. Постановка і розв'язання навчальних завдань, що містяться в підручниках, здійснюється учнями в ході дослідницької діяльності.
Д.Б. Ельконіним і В.В. Давидовим розроблений теоретичний спосіб засвоєння учнями навчального матеріалу. Інакше цей спосіб самі вчені назвали способом переходу від абстрактного до конкретного.
Для теоретичного способу засвоєння навчального матеріалу характерні три етапи:
1-ий етап - виявлення істотних властивостей, зв'язків, внутрішніх закономірностей і визначення на основі цього змісту поняття.
2-ий етап - фіксація виділеного змісту поняття в моделях.
На цих двох етапах відбувається первинне ознайомлення школярів із змістом поняття.
3-ій етап - учні дізнаються про конкретні випадки прояву поняття. Відбувається засвоєння змісту поняття в цілому.
Теоретичному способу засвоєння учнями навчального матеріалу відповідає адекватний спосіб управління з боку педагога, суть якого полягає у тому, що вчитель навчає дітей виконувати кожну дію, яка входить в структуру узагальненого способу розв'язання навчального завдання. При цьому вчитель направляє діяльність учнів так, що вони самостійно виконують навчальні дії.
В даній системі відбувається формування у молодших школярів подальшого інтересу до самого змісту навчального матеріалу, а також до процесу оволодіння ним.
Розкрита учнями система наукових понять є передумовою для формування у них пізнавального інтересу до теоретичних знань. Одночасно відбувається формування в учнів і інтересу до процесу оволодіння матеріалом. Джерелом для розвитку такого виду інтересу в даній системі є включення школярів у діяльність, яка моделює наукове дослідження. Саме постановка в процесі навчання навчальних завдань проблемного характеру, а потім і спільне виконання разом з вчителем і товаришами навчальних дій, що входять у структуру загального способу розв'язання навчального завдання, сприяють формуванню у молодших школярів пізнавального інтересу до способів отримання теоретичних знань.
У даній системі головну роль виконують проблемно-пошукові методи навчання: евристичні бесіди, навчальні дискусії, дослідницькі роботи. Часто використовується також метод свідомої педагогічної помилки і метод пізнавальних ігор.
Важлива роль у системі Д.Б. Ельконіна - В.В. Давидова відводиться такому методу навчання, як навчальна дискусія, в ході реалізації якої від учня вимагається вибір власної точки зору і її обґрунтування.
Для організацій на уроці дискусій розроблені ігри-казки, герої яких постійно стикаються з проблемами, розроблені також провокаційні питання і завдання - пастки. Пастками є такі завдання, питання, які в підсумку не мають розв'язання.
Особливістю методів навчання, які використовуються в даній системі при вивченні нового матеріалу, полягає у тому, що методи направлені на організацію і розгортання такої діяльності учнів, яка відтворює основні моменти наукового пізнання. Таку діяльність школярів В.В. Давидов називає „квазідослідницькою”.
Особливістю всіх форм організації навчання в системі Д.Б. Ельконіна і В.В. Давидова є дискусійний характер їх проведення. В основі проведення дискусій лежать такі дії учнів, які допомагають їм сформулювати свою точку зору, зіставити її з точкою зору інших учнів і виробити загальну точку зору.
Таким чином, аналіз всіх елементів системи розвивального навчання Д.Б. Ельконіна і В.В. Давидова переконує нас у тому, що проблему розвитку молодших школярів можна розв'язати шляхом насичення змісту навчання теоретичними знаннями, що підлягають засвоєнню в процесі навчальної діяльності.
Вчені, розробляючи систему розвивального навчання, підкреслюють, що вона вимагає принципово нового типу педагогічної діяльності. У зв'язку з цим процес засвоєння системи - це тривалий процес. Щоб оволодіти даною системою, вчитель повинен пройти спеціальну підготовку.
1.2.3 Технологія розвивального навчання, що ґрунтується на гуманістично-особистісному підході
Поряд з колективами, очолюваними Л.В. Занковим, Д.Б. Ельконіним і В.В. Давидовим, у 1960 році експериментальне дослідження з проблеми розвивального навчання починає здійснювати і колектив співробітників лабораторії експериментальної дидактики при Науково-дослідному інституті педагогіки Грузії під керівництвом Шалви Олександровича Амонашвілі. Цими вченими була розроблена інша система розвивального навчання [2; 3; 4].
Дослідження здійснювалося поетапно.
На першому етапі (1960-1968 навчальні роки) досліджувалася сама можливість реалізації ідеї безоціночного навчання. На цьому ж етапі в 1965/66 навчальному році були відкриті перші підготовчі класи для навчання дітей з 6 років.
На другому етапі дослідження, який тривав протягом 9-ти років (з 1968 по 1977 рр.), експериментальне навчання охоплювало близько 300 класів. На цьому етапі уточнювалися експериментальні програми, підручники, навчальні посібники. У даний період була уточнена також назва експериментального дослідження: „Навчання на змістово-оцінній основі”.
На третьому етапі (1977-1981 рр.) відбувалося впровадження в практику роботи шкіл уточнених програм, розроблених підручників, вдосконалених методичних прийомів.
Теоретичною основою системи, розробленої Ш.О. Амонашвілі, була концепція гуманістично-особистісного підходу до учнів. Розглянемо основні ідеї цієї концепції.
1. На думку Ш.О. Амонашвілі, пізнавальні сили дитини прагнуть до розвитку, який являє собою процес подолання труднощів, які постійно ускладнюються (перешкоди).
2. Подолання труднощів, які постійно ускладнюються, викликають у школяра пізнавальний інтерес і тому є джерелом мотивації його навчальної діяльності.
3. Об'єкт пізнання (тобто конкретні знання, вміння, навички) має сприйматись учнями на мотиваційній основі. Іншими словами, цілі навчання і бажання учня повинні співпадати; необхідний для засвоєння в певний період навчальний матеріал вчителю потрібно зробити особисто значущим для дитини. У цьому, на думку Ш.О. Амонашвілі, і полягає суть гуманістично-особистісного підходу до учнів у процесі навчання, в основі якого лежить повага до особистості дитини, пріоритет її інтересів [4].
Основна увага при такому підході звертається на мотиваційну основу виконання школярами навчального завдання.
Гуманістично-особистісному підходу до навчання школярів Ш.О. Амонашвілі протиставляє імперативний підхід, який характерний для традиційної системи навчання.
Система розвивального навчання, розроблена Ш.О. Амонашвілі, направлена на формування цілісної особистості школяра. Під цілісним розвитком особистості школяра Ш.О. Амонашвілі розуміє загальний розвиток особистості, що включає психічний і соціальний розвиток в їх єдності.
На думку Ш.О. Амонашвілі, розвивальне навчання повинно бути націлене не тільки на розвиток психічних процесів дитини, але і на розвиток її особистих якостей, сприяти її моральному вдосконаленню.
Принципи навчання, розроблені Ш.О. Амонашвілі.
1. Зміст навчання, необхідний для засвоєння в певний період педагогічного процесу, зробити особистісно значущим для учня.
Реалізація цього принципу направлена на те, щоб зацікавлювати школярів змістом навчання, захоплювати їх навчально-пізнавальною діяльністю. Це відбуватиметься у тому випадку, коли пропонована дорослими діяльність сприйматиметься і переживатиметься дитиною як вільно вибрана.
З цією метою в даній системі розроблені прийоми, які ставлять учнів у ситуацію вільного вибору і самостійного прийняття рішення.
2. Процес навчання повинен постійно стимулювати навчально-пізнавальну діяльність школярів, спонукати дітей до співпраці з вчителем.
Співпрацю педагога з школярами Ш.О. Амонашвілі розглядає як об'єднання їх інтересів і зусиль у вирішенні пізнавальних завдань. При цьому характер керівництва діяльністю учнів з боку вчителя повинен бути демократичним.
3. Процес навчання повинен мати яскраво виражену розвивальну тенденцію, забезпечувати загальний розвиток особистості школяра.
Суть цього принципу у тому, що процес навчання повинен забезпечувати не тільки різносторонній розвиток психічних процесів, але й формування у школярів соціально значущих мотивів навчання.
4. Процес навчання повинен приносити дитині радість життя.
При розробці цього принципу Ш.О. Амонашвілі спирався на вислів Л.В. Занкова про залучення в навчальну діяльність школярів різних сторін його життя поза класом.
Суть цього принципу у тому, що урок потрібно збагатити всією гаммою інтересів дітей: для цього, наприклад, вибрати декілька хвилин, щоб обмінятися думками про вчорашню дитячу телепередачу, привітати учня з днем народження, порадитися з школярами про те, якими вони хочуть зробити урок. Все це відбувається для створення невимушеної обстановки, для того, щоб дати позитивний емоційний заряд радісного, зосередженого настрою - певного мікроклімату.
При розробці змісту навчання в даній системі основною є думка про те, що саме зміст навчання повинен створювати умови для того, щоб забезпечити школяреві можливість висловлювати свою думку, давати поради, робити припущення.
Для пізнавальної діяльності учнів у даній системі характерні дві особливості:
1. З позиції гуманістично-особистісного підходу засвоєння дітьми навчального матеріалу повинне починатися з ухвалення навчально-пізнавального завдання, що пропонується вчителем.
2. Пізнавальне завдання повинне спонукати учнів до проходження ними посильних труднощів, пов'язаних з пошуком нових знань і способів дій у співпраці з товаришами. Тим самим засвоєння нового навчального матеріалу здійснюється в ході колективно-пошукової діяльності.
На думку Ш.О. Амонашвілі, саме подолання труднощів у ході колективно-пошукової діяльності сприяє, з одного боку, розвитку психічних сил дитини, а з іншою, - створює умови для морального розвитку учня, виховання впевненості, віри в свої сили, взаємодопомоги [2].
Для даної системи характерний інший спосіб керування особистісно-пізнавальною діяльністю - це керування з позиції самої дитини, її інтересів.
Описаному способу керування пізнавальною діяльністю учнів Ш.О. Амонашвілі протиставляє імперативний спосіб керування, суть якого в тому, щоб примусити дитину вчитися, примусити засвоювати той навчальний матеріал, який визначений програмою.
У даній системі виключно важливе значення приділяється формуванню мотивації навчання у школярів. Джерелом мотивації навчально-пізнавальної діяльності в даній системі є труднощі, які виникають у процесі засвоєння навчального матеріалу. Наприклад, закінчити недописане речення, недописаний твір, продовжити незакінчену задачу, придумати казку, дати естетичну оцінку двом віршам.
Характер взаємостосунків між учителем і учнями в системі Ш.О. Амонашвілі зазнає істотних змін. Ці зміни йдуть у напрямі встановлення гуманних відносин між вчителем і учнями в процесі навчання. В основі таких відносин лежить не тільки повага до особистості дитини, але і залучення її до процесу становлення своєї особистості, тобто перетворення дитини в добровільного і зацікавленого однодумця вчителя в своєму навчанні і вихованні.
Абсолютно очевидно, що встановити описані вище відносини здатний лише демократичний вчитель, що володіє певними уміннями. Розглянемо такі педагогічні уміння детальніше.
1. Уміння встановлювати атмосферу довіри, пошани, взаємної допомоги, любові, уваги, турботи про розвиток кожного учня.
2. Уміння постійно проявляти віру в можливості і перспективи розвитку кожного школяра.
3. Уміння етично відноситися до учнів, поважати і підтримувати їх гідність.
Характеризуючи взаємостосунки між вчителем і учнями, слід особливо підкреслити, що ефективність процесу навчання в даній системі цілком залежить від самого педагога.
Кожен вчитель, вважає Ш.О. Амонашвілі, повинен володіти певними особистісними якостями.
По-перше, вчитель повинен бути людиною доброї душі і любити дітей такими, які вони є. Доброта і любов до дітей не дозволять вчителю грубо поводитися з дітьми, ущемляти їх самолюбство і гідність, кричати на них і не радіти їх успіхам.
По-друге, вчитель повинен уміти розуміти дітей. Розуміти дітей - означає вміти поставити себе на їх місце, цінувати їх почуття, сприймати їх переживання і справи як серйозні, рахуватись з ними.
По-третє, вчителю треба бути оптимістом. Педагог повинен глибоко вникати в індивідуальні особливості дитини і залежно від цього шукати ефективні шляхи навчання.
По-четверте, вчитель зобов'язаний втілювати в собі людину майбутнього. Вчителю повинно бути притаманно все найкраще, що людям подобається в людині. Звернемося до розгляду питання про методи навчання. Відзначимо, що методам навчання, застосованих у системі Ш.О. Амонашвілі, притаманна багатогранність. У системі Ш.О. Амонашвілі багатогранність полягає в тому, що реалізація методів направлена не тільки на засвоєння знань, умінь і навичок учнів, але і на стимулювання мотивів навчання.
Таким чином, аналіз всіх компонентів системи, розробленої під керівництвом Ш.О. Амонашвілі, переконує нас у тому, що всі вони переосмислені з позиції гуманістично-особистісного підходу до дитини.
1.3 Розвивальний компонент сучасного уроку в початковій школі
Говорячи про розвивальний компонент уроку, найперше слід виділити основні його складові. Варто зазначити, що всі напрями цієї багатопланової роботи взаємозв'язані. Якщо дитину не навчили уважно слухати, точно відтворювати, спостерігати, орієнтуватися в просторі, діяти руками, диференціювати різні ознаки, то їй не досягти й високого розвитку мислительних умінь. Якщо учень залишається з уроку в урок звичайним виконавцем і йому не вдається відчути задоволення від творчості, чи багато шансів у нього для формування стійких пізнавальних потреб? Не менш важливим є і такий аспект розвивального уроку, як створення умов для поступового переходу від дій у співробітництві з учителем і учнями до самостійних. Останнє особливо цінне, бо „існує загальний закон переходу будь-якої дії від дорослого до дитини: те, що спочатку вчитель робить відносно учня (ставить мету, планує, контролює, оцінює), учень потім починає здійснювати відносно іншої людини, і лише після цього - відносно себе” [50].
Ігнорування будь-якого із цих напрямів роботи звужує, збіднює розвивальний вплив найдосконалішого змісту навчання, унеможливлює його повноцінне засвоєння, бо повноцінне засвоєння матеріалу передбачає:
· формування в учнів не будь-яких, а саме раціональних способів дій;
· враховування дітьми всіх умов правильного застосування того чи іншого способу дії;
· прагнення до навчального діалогу з учителем і учнями на уроці;
· доказове обстоювання самостійності думки і особистісного ставлення;
· перенесення засвоєного в нову навчальну ситуацію [53].
Складові розвивального компоненту сучасного уроку в початкових класах (за О.Я. Савченко)Шлях до такого рівня навчання складний і тривалий, потребує системності й наполегливості в роботі вчителя, починаючи із самого початку навчання дитини, уміння поєднувати прямі та опосередковані засоби впливу на розвиток особистості.Винятково важливу роль для усвідомлення процесу навчання відіграє використання всіляких схем і опор, особливо тих, що створюються в співпраці з учителем як результат самостійних міркувань учнів. В цьому разі учень від конкретних дій швидше переходить до узагальнення способу дії.Отже, навчання розвиває учнів не тільки своїм змістом. Знання по-різному засвоюються і по-різному впливають на їхній розвиток залежно від способів керівництва навчальною діяльністю. Звідси висновок: розвивальний вплив уроку найбільшою мірою визначається його процесуальною стороною, тобто тим, як саме вона організована. Тому в перебудові уроку важливо, щоб високий навчальний результат досягався не будь-якою ціною, а поєднувався з розвитком пізнавальних можливостей і потреб особистості дитини, щоб виконавська діяльність підпорядковувалася творчій.Вчителям обов'язково слід розвивати і вдосконалювати в молодших учнів уміння бачити, спостерігати, слухати. Як відомо, у пізнавальній діяльності взаємодіють дві форми: сприймання і мислення. Обидві вони мають різні функції.Перша в основному забезпечує пізнання зовнішніх ознак і властивостей об'єктів (колір, форма, величина, опір матеріалу, розташування предметів тощо), а друга - через розв'язування задач дає змогу пізнати внутрішні властивості і ознаки окремого предмета, явища і зв'язки між ними [53].
