Фізичне виховання молодших школярів у напрямку родина-школа
Зміст
Вступ
1. Теоретико-методичні засади фізичного виховання у системі сім'я - родина школа
1.1 Історико-педагогічні аспекти
1.2 Українська сім'я - родина, як виховний вплив колективу
1.3 Організація і методика дослідження
2. Засоби фізичного розвитку дітей молодшого шкільного віку в системі сім'я - родина, школа
2.1 Зміст і шляхи взаємодії родини і школи в організації фізкультурно-оздоровчої діяльності молодших школярів
2.2 Результати експериментально-дослідної роботи
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Фізичне виховання дітей на сьогоднішній день в Україні є одним із пріоритетних напрямків реформування освітянської сфери. Це зумовлено тим, що саме фізичне виховання є важливим компонентом гуманітаризації та гуманізації освіти, формування у підростаючого покоління фізичного та морального здоров'я до активного життя і професійної діяльності.
Збереження і розвиток молодого покоління є найважливішою функцією шкільної освіти. На законодавчому рівні вона закріплена законами України «Про освіту» (1996), «Про загальну середню освіту» (1999), сутність і шляхи реалізації оздоровчої функції школи методологічно окреслено у Концепції 12 - річної загальної середньої освіти(2000), Державна програма «Освіта. Україна. ХХІ століття» (1994 р).
У генетичній програмі кожної людини, як відомо, закладений величезний фізичний потенціал. Разом з тим, загально визнано, що у сучасних умовах в Україні склалася критична ситуація зі станом здоров'я населення і зокрема молоді. Це обумовлюється посиленням негативних впливів екологічних, економічних, соціальних та інших факторів.
Статистика свідчить, що при вступі до школи різноманітні відхилення у стані здоров'я має кожна третя дитина, а до кінця навчання у дев'ятому класі - кожна друга [О. Балакірєва, С. Присяжнюк]. У 10 - 20% сучасних школярів виявлено надлишкову масу тіла; у 30 - 40% - захворювання носоглотки; у 20 - 40% - порушення постави; у 50% - дефекти зору і нервово - психічні відхилення; у 50 -60% схильність до частих захворювань [В. Добринсьлий, О. Дубогогай].
Встановлено, що причинами різноманітних відхилень у фізичному розвитку і стані здоров'я дітей є: не достатня рухова активність, обсяг якої з кожним роком зменшується [С. Поспєлова, Р. Поташнюк, В. Язловецький]; непідготовленість дітей самостійно піклуватися про своє фізичне вдосконалення [О. Дубогай, О. Козленко]; недостатня увага учителів і родини до проблеми виховання у молодших школярів позитивного ставлення до зміцнення свого здоров'я [В. Лесик, А. Мерлан, С. Корнієнко].
Уроки фізичної культури компенсують необхідний для дитячого організму об'єм рухової активності лише на 11 - 13% [Т. Гнітецька, П. Данчук]. Малорухли-
вий спосіб життя молодших школярів, навчальні перевантаження, а біологічний характер домашніх умов проживання, недосконалість традиційної системи фізичного виховання криють у собі загрозу для здоров'я учнів [С. Поспєлова, Р. Поташнюк].
Такий стан проблеми вимагає пошуку більш досконалих форм і методів зміцнення здоров'я дітей. Одним з найбільш ефективних шляхів загального охоплення дітей молодшого шкільного віку систематичними заняттями фізичними вправами є фізичне виховання, що здійснюється в родині під керівництвом і контролем батьків та близького родинного оточення. Це дозволяє впливати на організм дитини не епізодично, а систематично.
Суспільно - політичні умови, в яких функціонує сучасна українська сім'я, характеризується своєрідністю людини, її гармонійного розвитку.
У зв'язку з цим виникає об'єктивна необхідність уточнення концептуальних позицій щодо виховання дітей у сучасній українській родині. До цього спонукає соціально - педагогічна дійсність. З огляду на вище зазначене особливо важливого значення набуває педагогічна взаємодія родини і школи у фізичному вдосконаленні особистості вже на першому етапі шкільного навчання - початковій школі.
Саме феномен «сім'я - родина» найбільш точно віддзеркалює своєрідність української ментальності у зв'язку з визначенням неповторного впливу на становлення особистості генетично наближеного мікро соціуму. Формування потреби у фізичному вдосконаленні залежить від ефективності навчально - виховного процесу в школі, виховання в родині, дотримання дитиною гігієнічних норм і, перш за все, наявності позитивної мотивації у самовдосконаленні.
Аналіз педагогічної дійсності свідчить про зростання інтересу до родинної педагогіки, як ефективного засобу усіх складників національного виховання, в тому числі і фізичного на яке спрямоване наше дослідження. Родинна педагогіка розглядає виховання дитини, як певну взаємодію членів родини (переважно батьків0 з найближчим соціальним середовищем і відповідальністю сім'ї за долю дітей, наступних поколінь і долю країни.
Актуальність поставлених перед сучасною школою завдань з фізичного виховання молодших школярів, характерні тенденційні зміни у структурі й змісті сучасної сім'ї - родини та виховання в ній дітей і зумовило вибір теми дипломної роботи, а саме: «Фізичне виховання молодших школярів у напрямку сім'я - родина, школа»
Об'єктом дослідження - фізичне виховання молодших школярів сучасної школи.
Предметом дослідження - зміст, форми і методи взаємодії родини і школи з організації фізкультурно - оздоровчої діяльності молодших школярів, а мета - розробити зміст і шляхи взаємодії родини і школи з організації фізкультурно - оз-
доровчої діяльності молодших школярів та експериментально перевірити їх ефективність.
Гіпотеза - фізичне виховання молодших школярів буде успішним, якщо забезпечити узгодженість вимог до дитини; якщо родина і школа буде цілеспрямовано і систематично озброювати учнів знаннями, уміннями і навичками фізкультурно - оздоровчої діяльності, стимулювати їх до занять фізичними вправами.
Згідно з предметом і метою дипломне дослідження було спрямоване на вирішення таких завдань:
- вивчити стан проблеми взаємодії родини і школи у фізичному вихованні молодших школярів;
- вивчити і обґрунтувати функціональну роль родини у фізичному вихованні молодших школярів;
- обґрунтувати і експериментально перевірити шляхи у фізичному вихованні молодших школярів.
Основною базою дослідження виступили: Литвинівська ЗОШ І -ІІІ ст.
У дослідно-експериментальній роботі взяли участь 124 учні, 6 вчителів, та 80 батьків молодших школярів Тернопільщини.
Структура дипломної
Дипломна робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків.
1. Теоретико-методичні засади фізичного виховання у системі сім'я - родина школа
1.1 Історико-педагогічні аспекти проблеми
Педагогічна сутність фізичного виховання безпосередньо пов'язана зі змістом більш загального поняття «виховання», при чому в широкому його розумінні. Це означає, що так само, як і виховання в цілому, фізичний його складник є цілеспрямованим процесом розв'язання відповідних завдань виховного, освітнього і розвиваючого порядку [25].
Як складова організаційна частина загальної системи національної вітчизняної школи, фізичне виховання спрямоване на морфологічне вдосконалення організму людини, зміцнення її здоров'я, розширення меж творчого довголіття, як важливих передумов формування всебічно розвинутої особистості, спроможної і готової до високопродуктивної праці і захисту Вітчизни.
Закономірно, що різноманітні аспекти фізичного виховання школярів притягували увагу психологів, педагогів, громадських діячів. Пошуки оптимальних підходів щодо розв'язання локальних питань фізичного вдосконалення особисто націлені, загалом, на взаємозв'язок з тими соціальними завданнями, які вирішувались суспільством в освітньо - виховній галузі.
Відомо, що фізичне виховання, як і виховання в цілому, є загальною і вічною категорією суспільного життя. Але його конкретні форми історично обумовлені, а мета і завдання, зміст і організація змінюються зі зміною суспільних умов. Так, встановлено, що в первісному суспільстві фізичне виховання було спрямоване на підготовку мисливців і воїнів. Цій меті слугували різні ігри і змагання, що імітували полювання і військові дії дорослих, а також відповідні, дуже тяжкі обряди і випробування фізичної витривалості і морально - вольового загартування юнаків у період настання зрілості.
У період рабовласницького ладу фізичне виховання поступово виокремлюється в самостійну галузь і досягає високої степені досконалості. Прикладом цього є накази стародавньо-китайських богдиханів Чин - Нонга і Гоан - Ши (300 р. до н. е), в яких визначені правила фізичних вправ для зміцнення здоров'я, що базувалися на зразок вільних рухів і дихальної гімнастики однак, особливого розвитку фізичне виховання досягло у стародавній Греції[18].
Великі грецькі філософи (Сократ, Платон, Аристотель) вказували на унікальні можливості фізичного виховання у формуванні цілісної, різнобічної особистості.
Так, Сократ для успішного засвоєння «універсальних знань» з філософії пропонував підготовчу ступінь освіти, в системі якої велику увагу приділяв фізичному і естетичному вихованню. Платон першим почав вбачати у дитячих іграх засіб підвищення ефективності навчання, пізнавальної активності дітей, формування у них соціальних якостей і бажання систематично трудитися. Гру він розглядав як умову цілеспрямованого спостереження за дітьми, коли для вихователя розкриваються якості і риси особистості, які залишаються прихованими за інших обставин.
На думку Аристотеля, людина наділена рослинною душею (її функція - розмноження і харчування), твариною (її функція - відчуття і почуття) і розумом. А звідси необхідність всебічного виховання: фізичного і морального. Аристотель вимагав, щоб межею фізичного виховання був гармонійний розвиток сильного і красивого тіла[3].
В епоху раннього середньовіччя, з його провідництвом аскетизму і умертвінням плоті, цінності фізичного виховання значно знищуються, але військові конфлікти спонукали до життя тип виключно станового військово - фізичного лицарського виховання. За змістом його виступали «Сім лицарських доброчинностей» - їзда верхи; плавання; фехтування; вміння складати і співати вірші; володіння списом; гра в шахи. Навіть до семи років, коли хлопчик жив у замку своїх батьків, основними предметами його виховання були м'ячі, диби, гойдалки тощо.
Природно, що здебільшого стала увага до фізичного виховання припадає на епоху Відродження, яка характеризується як період розквіту гуманізму. Отже посилюється увага до дитини, що розвивається. Зокрема, у школі створеній видатним педагогом - гуманістом Вітторіо де Кельте (яку він назвав « Будинок ігор») пильна увага зверталась на фізичний розвиток вихованців: практикувались рухові ігри, їзда верхи, боротьба, фехтування, стрільба з лука, плавання[18].
У контексті започаткованого дослідження природний інтерес викликають прогресивні ідеї видатних педагогів - класиків: Я. Коменського, К. Гельвеція, ДюДідро, Ж. Руссо, Й, Песталоцці та ін. Я. Коменській розглядав проблеми фізичного виховання як важливу частину педагогічної науки; його праці «Велика дидактика» і «Материнська школа» включають в себе низку цінних педагогічних вказівок з питань гігієни дитини, режиму, ігор і фізичних вправ. Він вважав, що обов'язок батьків, насамперед, полягає в тому, щоб піклуватися про здоров'я дітей і розпочинати це необхідно з народження. Так, п'ятий розділ «Материнської школи» Я. Коменський цілком присвячує питанням фізичного виховання дитини і дає педагогічні поради, принципове науково - практичне значення, актуальність якого не втрачає актуальності сьогодні [15].
Одним з перших хто роздобув детальну і глибоку теорію фізичного виховання в історико - педагогічному аспекті, був Д. Локк. Він присвятив школи й перших тридцять параграфів своєї фундаментальної праці « Думи про виховання». Автор керувався стародавнім положенням « здоровий дух у здоровому тілі» і вимагав, щоб усе тіло людини було загартоване, як обличчя, що переносить і спеку, і холод.
Правильно поставлене фізичне виховання сприяє вихованню мужності. Джентльмен повинен бути вихованим так, вважав Локк, що у будь - який час бути готовим одягнути зброю, стати солдатом [21].
Гельвецій значну увагу приділяв фізичному вихованню. Основним завданням фізичного виховання він вважав « зробити» людину сильною, міцною, здоровою, отже, щасливішою «. Фізичне виховання повинно одночасно зміцнювати і тіло і дух [9].
Важко переоцінити і педагогічні доробки Д.Дідро в науковому осмисленні функціональної ролі фізичного виховання у пізнавальній діяльності дитини. Так, Д.Дідро дає ряд рекомендацій, щодо організацій навчальної роботи в школі, чергувати навчання з перервами; впроваджувати в режим дня ігри та вільний час[11].
Доктрина Ж. Руссо стосовно фізичного виховання вимагав максимальної свободи для дитини, передбачала найпростішу їжу і одяг, засуджувала будь - яке медичне лікування і містила доведення переваг щодо проживання в селі на свіжому повітрі[29].
Виключно високо оцінював роль сім'ї у фізичному вихованні дитини видатний швейцарський педагог і мислитель І. Песталоцці. Вважаючи, що в людській природі закладені розумові, фізичні, моральні сили, Песталоцці поділяє елементарну освіту людей на певні частини, а саме:
1) елементарна інтелектуальна (розумова);
2) моральна елементарна;
3) фізична елементарна;
Метою, зокрема, останньою, на думку педагога, є правильний експериментальний розвиток фізичних задатків людини, що дає їй спокій і фізичну самостійність, виробляє у неї певні фізичні навички[26].
На думку педагога - класика, початки фізичного виховання є надзвичайно простими. Вони мають місце в кожній сім'ї, коли мати спочатку допомагає дитині стояти, потім підтримує її, коли вона робить перші кроки, і нарешті вчить її ходити.
На основі природного фізичного виховання, отриманого дитиною в сім'ї, Песталоцці будує подальшу систему «шкільної елементарної гімнастики». Вона складається з низки вправ для суглобів, які охоплюють у послідовному порядку рухи, що їх роблять люди, коли їздять, ходять, піднімають вантажі, тобто із звичайних рухів, що здійснюється ними в побуті та процесі трудової діяльності.
Вимагаючи, що у дітей була розвинена здатність діяти, він мріє про створення особливої « азбуки умінь», яка має містити вправи в простих рухах - як бити, нести, кидати, штовхати, боротися, махати тощо.
Цілком логічно, що Песталоцці різко критикує сучасні школи за несприятливість піднесенню фізичних сил дітей народу. Вони тримають учнів у надто задушливих класах, придушують їх природне прагнення до руху, примушують сидіти не поворухнувшись. Між тим, фізичне виховання при тривалій його постановці могло б, як вказує педагог, відіграти неоцінну роль в оздоровленні народу[26].
Цікавим видаються і прогресивні ідеї німецьких філантропістів (Базедов
Швеге, Барт, Зальцман, Лахман та інші), щодо питань суто фізичного виховання дітей. Вони вважали, що всебічне фізичне виховання повинно проводитись з раннього дитинства в певних напрямках, а саме:
1) елементарних правил гігієни: режим харчування, сон, повітряні і сонячні процедури тощо;
2) використання фізичних прав, заснованих на природних рухах людини: біг, стрибки, ходьбу по колоді, рухливі ігри, їзду верхи і танці;
3) застосування рухливих ігор спеціального призначення, наприклад, так звані «нічні ігри», які використовувались як засіб подолання у дітей страху перед темнотою і, як засіб розвитку органів зовнішніх чуттів;
4) запровадження шкільного викладання гімнастики, де філантропісти виступали початківцями.
На їхню думку, фізичне виховання повинно відповідати двом вимогам.
По-перше, це постійна турбота про здоров'я дітей, систематичний догляд за їх тілом; діти повинні отримувати просту, здорову їжу. Їх одяг повинен бути простим, доцільним, відповідати кімнатним умовам. По-друге, всі люди повинні мати можливість займатися корисною діяльністю, тим самим третируючи своє тіло, для дітей такі вправи повинні полягати в різноманітних іграх; для підлітків - у ходьбі, бігові, стрибках, плаванні, танцях, заняттях ремеслом і сільським господарством; для дорослих - у доцільних розвагах у часи дозвілля.
Отже, зазначені ідеї педагога про необхідність цілеспрямованого фізичного виховання мають неабияку необхідність і цінність, бо в них проявляється турбота не про представників якихось привілейованих соціальних груп, а про весь народ, про всі верстви населення незалежного від віку, статі і станової належності[18].
У свою чергу А.Дістерверг, відводячи велику роль перетворені суспільства через освіту, засновану на поєднанні загальнолюдського з національним, стверджує, що принцип гармонійної освіти вимагає певного розвитку тіла і духу[12].
Надаючи великого значення фізичному розвиткові людини, Ш. Фур'є
Намагається, щоб з раннього дитинства гармонійно вправлялись у розвиткові тіла. В результаті, навіть дитина легко зможе справитись з будь - яким трудовим завданням. Тому в межах власної педагогічної концепції період з 2 -3 до 9 років Фур'є присвячує переважно фізичному розвиткові, сенсорному і трудовому вихованні[38].
Значний внесок в удосконалення уявлень про систему фізичного виховання підростаючого покоління зробив основоположник фізичної освіти російський педагог, анатом і лікар П. Лесгафт. Він обґрунтував принцип єдності і взаємообумовленості психічної і нервово - м'язової діяльності дитини. П. Лесгафт не безпідставно стверджував, що дитину треба вчити не механічному, а свідомому виконанню фізичних вправ, які слід підбирати так, щоб вони одночасно сприяли розумовому, моральному і естетичному її вихованню. У контексті започаткованого нами дослідження особливо цінними видаються його роботи з проблем сімейного виховання та співпраці школи і сім'ї у фізичному розвиткові дітей На думку П. Лесгафта, дитина народжується ні доброю, ні злою, ні поетом, ні музикантом, ні спортсменом і т. п. А стає тим або іншим у результаті виховання. Тому в сім'ї і в школі необхідно створити нормальні умови для піднесення, розвиткові і прояву всіх позитивних цінностей дітей, а в плані фізичного виховання - «навчити молоду людину володіти своїм тілом і його потребами», «засвоїти загальні способи фізичної роботи».
Окрім зазначеного, Лесгафт вбачав чи не найбільшу таємницю виховання в тому, що тілесні і розумові вправи один одному відпочинком: «Прагне освітлити розум вашого учня, вправляйте його сили, якими розум повинен керувати, розвивайте настирливо його тіло, зробіть його міцним і здоровішим, щоб він став мудрим і розсудливим. Дайте можливість працювати, бути діяльним, бігати, стрибати, бути постійно у русі… Припущення, що вправляння тіла шкодить розумовій діяльності, є шкідливою помилкою…» Педагог обґрунтовує, що розумова і фізична діяльність повинні бути у взаємозв'язку і взаємозгоді [20].
