Сила і витривалість, стійкість і спритність у кожному народові високо цінуються. Ці риси батьки прагнули виховати у своїх дітей. Окрім того, кожен народ історично збагнув, що фізичне виховання нерозривно пов'язане з іншими сторонами формування особистості.
Вивчення стародавніх літописів, літературних творів, фресок і настінних малюнків, зокрема, Софіївського собору, результатів археологічних досліджень, етнографічних джерел свідчить, що в історії українського народу фізичне виховання було одним з основних видів щоденної діяльності людини, складовим обрядів, фактором підготовки її до праці, передумовою посилення оборотних функцій держави. Зокрема, важливим фактором визначалось свідоме застосування людиною фізичних вправ у повсякденному житті, зумовлене потребами особистості, сім'ї, роду, суспільства. Розуміючи, що хвороба чи каліцтво травмує людину, прогресивні сили суспільства дбали про те, аби діти могли рости бадьорими, здоровими і життєрадісними. А народна мудрість закликає» Бережи одежу з нову, а здоров'я змолоду», бо «'Горе стихає, а здоров'я зникає і радість минає''.
Традиції фізичного та психофізичного загартування підростаючих поколінь посідали важливе місце у козацьку епоху - період розвитку українського шкільництва і духовної культури. Доведено, що українська козацька система виховання - глибоко самобутнє явище, аналогів якій не було в світі[]. Основним завданням козацької педагогіки були:
- виховання фізично загартованих, мужніх воїнів - захисників рідного народу від чужого поневолення;
- виховання у підростаючого покоління українського характеру і світогляду, поваги до національних і загально - людських - цінностей;
- формування високих лицарських якостей, пошани до людей похилого віку, прагнення до милосердя та допомоги іншим;
- виховання громадян, які могли б розвивати культуру, економіку та інші сфери життєдіяльності народу на світовому рівні.
Козацька педагогіка мала три ступені.
Перший - сімейне виховання, яке утверджувало високий статус батьківського та материнського виховання й навчання. Специфічною була роль батька, що полягала в цілеспрямованому загартуванні своїх дітей, формуванні в них лицарської честі, гідності, підготовці до подолання життєвих труднощів, до захисту рідної землі, власної свободи.
Другий - родинно шкільне виховання. У козацьких школах найважливішими були родинні, духовні та материнські цінності, що переростали в загально національні та включали в себе релігійно - моральні цінності.
Третій - вища освіта. Молодь, яка прагнула знань, продовжувала навчання в колегіумах і академіях, європейських університетах[]
Як відомо, слава запоріжсьгоко війська була така велика, що багато істориків порівнювали козаків із найсильнішими і наймужнішими народами світу. Західні історики ХVІІ і особливо ХVІІІ ст. Виявляли схильність порівнювати Запорізьку Січ з уславленими містами - державами античності та рицарськими орденами середньовіччя. Й. Енхель написав у 1790 році латино мовну магістерську дисертацію на досить оригінальну тему: «Порівняння «військових республік» давніх спартанців, критян і українських козаків». П. Маріме та Ш. Лезюр порівнюють запорожців з римлянами.
Доведемо, що в Запорозькі Січі функціонувала ефективна система фізичного виховання, основу якої складали звичаї українського народу: ігрові та загальні форми використання фізичних вправ, часто у поєднанні з піснями або музикою.
Пріоритетне ж місце в структурі спеціальної фізичної підготовки козаків належало:
а) цілеспрямованому розвиткові рухових якостей (сили, спритності, витривалості);
б) вдосконалення навичок у плаванні, пірнанні, бігові, їзді верхи, тощо;
в) піднесенню майстерності у володінні різними видами зброї і засобами пересування.
Вершиною української системи вдосконалення людини було бойове мистецтво запорізьких козаків - гопак, феномен якого став навіть предметом дослідження науковців сьогодення[]
Тому цілком зрозумілим є той факт, що ідея фізичного і духовного вдосконалення знайшла своє відображення в теоретичній спадщині українських національних прогресивних діячів освіти (Г. Ващенко, О. Духнович, М. Корф, В. Сухомлинський, Г. Сковорода, С. Русова, Я. Челіга) і має перехідне значення для сучасної національної школи України.
Так, видатний просвітительXVІІІ ст. Г. Сковорода, який в історії педагогічної думки висунув ідею природного виховання, вважав, що фізичне виховання повинно починатися ще до народження дитини і полягати в здоровому способі життя батьків, у турботі про матір у період вагітності і годування. Засобами природного фізичного розвитку і зміцнення організму дитини Г. Сковорода вважав дотримання правильного режиму, чистоти і акуратності, правильного харчування, по міркування у всьому і особливо фізичні вправи, працю і здоровий спосіб життя.
У свою чергу М. Корф, відстоюючи ідею загального обов'язкового навчання, стверджував, що метою загальноосвітньої школи повинна бути підготовка людини до життя, і до того ж, людини розвинутої фізично і духовно. Школа крім знань, повинна сприяти зміцненню фізичних сил і здоров'я учнів, розвиваючи естетичні почуття.
Не меш важливого значення фізичному вихованню надавав закарпатський просвітитель О. Духнович. Проповідуючи принцип природо відповідності виховання, він розвивав ідею і про рівно мірний розвиток фізичних інтелектуальних сил дитини. Педагог, на його думку, повинен зважати на те, щоб сили завжди в рівномірності були. Саме в цьому підпорядковувався і зміст розумового, морального, фізичного та трудового виховання []
Значну увагу фізичному вихованні дітей приділяв К. Ушинський. У праці «Педагогічні подорожі по Швейцарії» педагог зазначає, що «основний закон дитячої природи» можна висловити так: дитина потребує діяльності безперестанно і втомлюється не діяльністю, а її однобічністю. К. Ушинський відзначав правомірність положення німецького психолога і педагога Бекне про значимість гри в духовному та фізичному розвитку дитини[].
Важко, також, переоцінити цінність судження Г. Ващенка про фізичне виховання. За його переконання, воно має дві основні площини: гігієнічне виховання і фізичні вправи. У першій стоїть завдання гарантувати здоров'я, а в другій - фізичний розвиток[]. Ці аспекти взаємопов'язані, доповнюють один одного, допомагають зв'язати основні завдання фізичного виховання[].
Слід зазначити, що вагомою авторської концепції національної школи С. Расової, є плідна ідея щодо мети і завдань фізичного виховання в оновленій українській школі. Педагог доводить значимість фізичного виховання у цілісному формуванні особистості, виходячи з історичної соціально - політичної обумовленості, а також, спираючись на цінний досвід педагогів - попередників. Проаналізувавши погляди на цю проблему Я. Каменського, Ж. Руссо, Д. Локка, Песталоцці, Лесгафта та інших, С. Русова приходить до висновку, що мета виховання повинна полягати в тому, щоб допомогти вільній еволюції духовних і фізичних сил дитини[].
За твердженням Я. Чепіги, сучасника і однодумця С. Русової, фізичне виховання повинно стати в системі формування людини одним з найважливіших факторів не лише тілесного, а й духовного розвитку. У статті «Фізичне виховання» автор зізнається, що взятися за розробку проблеми фізичного виховання його примусив власний педагогічний досвід, а також зроблений ним у результаті тривалих спостережень висновок про те, що «свідомо» й несвідомо люди занапащали своє здоров'я здобуваючи погані звички в дитинстві, оскільки про фізичне виховання дітей не дбали як слід ні батьки, ні школа.
Між тим, фізичний і розумовий розвиток особистості перебувають у нерозривному взаємозв'язку, в значній мірі обумовлюють один одного, тож всебічно знати, розуміти і пам'ятати про «глибокий природний зв'язок фізичного здоров'я і розумового розвитку треба всім, хто бере участь у вихованні дітей, бо плекаючи здоров'я дітей забезпечить здоров'я й нормальний розвиток нації», - переконував Я. Чепіга.
Показово, що Чепіга, досліджуючи означену проблему дитини в русі використовувати з виховною метою.
Додамо, що особливу увагу Я. Чепіга приділяє діяльності в іграх. Дослідник наголошує на тому, що існує лише невелика група ігор, котрі не вимагають праці м'язів. В основному й ігри, й фізична праця взагалі «сполучені м'язовою діяльністю». Отже, виховний момент праці має враховувати «все те, що сполучене з витратою фізичної енергії через працю м'язів»[].
У працях видатних педагогів радянського періоду П. Блонського, С. Швацького, А. Макаренка, В. Сухомлинського, особливу увагу приділено формуванню особистої активності дитини, тобто, виробленню у неї суспільно корисних потреб, так званий, передовий підхід до виховання дитини в цілому і фізичного зокрема. Так, П. Блонський вважав, що найважливіше завдання фізичного виховання в сім'ї і школі полягає в тому, щоб навчити дітей оберігати себе від хвороб, виробляти гігієнічні навички. Водночас, школяр повинен усвідомити загальну тенденцію будувати свою повсякденну поведінку відповідно до порад природознавства і медицини[].
Завдання фізичного виховання школярів А. Макаренко вважав утвердження чітко спланованого режиму дня до якого повинні входити, поряд з іншими загальноосвітніми дисциплінами, заняття фізичною культурою[]. Видатний педагог радив широко використовувати рухливі ігри, туристичні подорожі, ігри вдома на повітрі з тим, щоб фізичні вправи стали для дітей потребою.
Серед багатьох питань педагогічної науки, що привертали увагу українського педагога - новатора - В. Сухомлинського, однією з головних була проблема фізичного виховання школярів. Добре, міцне здоров'я, за його переконаннями, - найважливіша умова життєрадісного сприймання й активності, творчої діяльності кожної людини. «Духовне життя дитини, - стверджував педагог, - її інтелектуальний розвиток, мислення, пам'ять, увага, почуття, воля - великою мірою залежить від «гри» її фізичних сил…»[].
Два головних завдання ставить перед початковою школою В. Сухомлинський: дати учням глибокі та міцні знання і постійно піклуватися про їхнє здоров'я. Окрім того, заняття фізичною культурою і спортом повинні, на думку педагога, приносити учням ще й задоволення та насолоду, стати потребою особистості[].
Отже, вивчення і узагальнення історико - педагогічних аспектів проблемами фізичного виховання молоді дозволяє системно підійти до осмислення його місця у фізичному вдосконаленні учнів [див. Сх.. №1].
На сьогоднішній день в Україні сприятливим фактором в цьому виступає і наявна законодавча база.
Так, ВР прийняла «Закон України про фізичну культуру і спорт» (29 січня 1994 р.), в якому регламентовані соціальні, економічні, правові аспекти їх розвитку. Розроблена урядова «Державна програма розвитку фізичної культури і спорту в Україні», підписана Президентом України. На місцях завершена розробка обласних, районних програм розвитку фізичної культури і спорту. Указом Президента України від 18.01.96 р. №63/96 затверджена Національна програма «Діти України», основною метою якої є забезпечити права кожної дитини народитися здоровою, вижити і мати умови для всебічного розвитку, бути надійно соціально і психологічно захищеною. Особлива роль у досягненні означеної мети відводиться родині:» Усі державні та суспільні інституції мають підтримувати зусилля батьків або осіб, які їх змінюють спрямовані на забезпечення відповідних умов для виховання, освіти, розвитку здорової дитини»[].
Ближчими за змістом до проблеми, що ми розглядаємо є наукові праці Л. Волкова(1990), О. Козленка(1990), О. Дубогай(1991), А. Грицюк, Г. Голоборотько(1997), С. Корнієнко(1997), в яких наголошується на актуальність проблеми виховання у дітей і молоді активованого ставлення до фізичного виховання і спорту як найважливішого компоненту здорового способу життя, що забезпечує в оптимальному режимі повний рухової активності, необхідні для підтримки резистентності і змінювання організму, підвищення його адаптаційних можливостей.
Необхідність удосконалення змісту, форм і методів фізичного виховання учнів початкових класів у сучасній школі аргументовано доведена у навчально-методичному посібнику С. Корнієнко» Родинні обереги здоров'я дитини».
Осмислення історико-педагогічних аспектів проблеми фізичного виховання учнів молодшого шкільного віку та наукових доробок сучасних дослідників проблеми фізичного виховання учнів школи І ст. виступає теоретичними засадами нашого дослідження.
Отже, осмисливши пріоритети фізичного виховання молодших школярів вітчизняної школи сьогодення, видається за можливе по-новому оцінити унікальність родинно - сімейного фактору в фізичному самовдосконаленні особистості, визначити його систематизовану роль у його розробці педагогічної технології формування свідомого ставлення дитини до зміцнення свого здоров'я.
1.2 Українська сім'я - родина як виховний колектив
Найбільш суттєвими поняттями у нашому дослідженні стала сім'я - родина. Які ж найсуттєвіші його характеристики? Серед усіх геніальних винаходів людства одне з провідних місць посідає сім'я родина. Саме вона є тим могутнім соціальним феноменом, який найчастіше об'єднує людей у родинне гніздо на основі шлюбних і кровних взаємозв'язків. Історично доведено, що від фізичного і морального здоров'я сім'ї, охорони материнства і дитинства, залежить духовне благополуччя нації народу, держави[].
З'ясування суто історичних аспектів проблеми переконливо доводить, що рід - це велика родина (відома в Україні під назвою «печище», «служба», «сім'я» «дворище», «хутір»), яка проживала у своєму дворищі, відокремленій оселі. Рід мав своє спільне майно - ріллі, ловецькі терени, стада худоби, вів спільне господарство під проводом свого старшини. Це була суспільна група - невелика, але суцільна, злучена кровними зв'язками та спільними інтересами. За своїх членів рід солідарно заступався, обороняв їх від кривд. Згодом, під впливом економічного прогресу, рід втратив суспільність і розпався на малі самостійні родини, кожна з яких вела своє окреме господарство, мала свій дім з господарськими будовами, своє поле, худобу тощо, але ліси, пасовиська, озера лишалися спільною власністю цілої оселі - громади. Проте, пам'ять приналежності до роду не губилася. Історики стверджують, що давні родові традиції жили в родах боярських, шляхетських, міщанських, селянських, священицьких[].
Проблема збереження роду, сім'ї та виховання і захисту в ній дітей не втрачає своєї актуальності в усі наступні періоди. Так, ще в Київській Русі родина вважалася найпершою і найніверсальнішою академією, де не тільки «загартовується тіло», а й формується духовний світ. Сімейний побут із сильною владою батька і високим моральним авторитетом матері, справляли могутній соціалізуючий вплив на підростаюче покоління.
З дитячих років людина знаходиться під постійним впливом природи та ідеологічних факторів, що впливають на особистість в процесі її формування розвитку. В числі факторів соціального середовища сім'ї належить одне з провідних місць у вихованні підростаючого покоління. Вона є найважливішим засобом у формуванні світогляду, системи соціальних установок і формуванні життєвих планів. Суспільні правила поведінки в перше усвідомлюються в сім'ї, культурні цінності суспільства впроваджують через сім'ю, пізнання інших людей починається з сім'ї[].
Найважливіша соціальна функція сім'ї - виховання і розвиток дітей, соціалізація підростаючого покоління. Не менш важливу роль має відношення батьків до виховання дитини засобами фізичної культури, як фактора, що визначає в подальшому моральний і фізичний потенціал людини, її трудову виробничу діяльність. Особливу роль у цьому плані має особливий приклад батьків, їх ставлення до занять фізичною культурою в умовах сім'ї (О. Дубогай) [].
Виховний потенціал сім'ї і ефективність його реалізації обумовлені соціальними факторами об'єктивного і суб'єктивного характеру. Загально - визнано, що до них відносяться:
- фактори макросередовища і ті зміни, які в нього проходять;
- структура сім'ї (нуклеарна або багато подібна; повна або неповна, багатодітна або малодітна).
- матеріальні умови життєдіяльності сім'ї (рівень прибутків, житлові умови, благоустрій побуту тощо);
- особистісні характеристики батьків (соціальний статус, рівень освіченості, загальна і психолого-педагогічна культура, орієнтації і установки на виховання і освіту дітей);
- психологічний клімат в сім'ї система і характер взаємовідносин між її членами, їх загальну діяльність;
- допомога сім'ї з боку суспільства і держави в освіті дітей, соціалізації підростаючого покоління.
Кожна людина - унікальна індивідуальність, і саме сім'я у спромозі її благодійно оберігати, розвивати, сприймати її як святість. Крізь призму цих положень є доречним розглядати глибинний смисл позиції В. Сухомлинського про те, що хороший батько ні за яких умов і ніким не замінний між тим, як будь - який хороший робітник у виробничій сфері.
Вочевидь, саме народна мудрість, народна педагогіка акумульована й у висловлюванні Сухомлинського про те, що головний сенс та мета сімейного життя - виховання дітей, а важливою школою виховання є взаємовідносини між чоловіком і дружиною, між батьком і матір'ю[].
Цілком закономірною та актуальною постає й вимога К. Ушинського, щоб і школа, тобто послідуюче за родиною «місце перебування» дитини, була також пройнята сімейним духом, була щонайбільш схожа на сім'ю[].
Цілком природно, що доля української родини тісно переплітається з історичною долею України, коли народ мав свою державність, то й умови для розвитку української сім'ї, батьківської етнопедагогіки були сприятливі, як це було, наприклад у середині XVІІ ст. Так, уже перші кроки глави УЦР М. Грушевського, діячів освіти молодої республіки періоду 1917-1921 рр., а також педагогів С. Русової, І. Стешенка, Я. Чепіги та інших були спрямовані на відтворення національної самобутності і оригінальності народної системи виховання. Зразками родинного виховання стали родини С. Старицького, М. Лисенка, Ольги і Петра Косачів. Висока педагогічна культура взаємин створювала умови для самовиявлення і розвитку здібностей дітей. Як відомо, тут панував культ рідної мови, значна увага приділялась ознайомленню дітей з історією українського народу[].
В усі часи вища пошана в Україні до тих, хто доклав всіх зусиль, аби виховати скромну, працьовиту, шанобливу до батьків та інших людей дитину. Це становить одну з важливіших форм народної педагогіки. Причому, відповідальність за дитину в українській ментальності стосується всіх дорослих, бо визнано, що дитину виховує все суспільство[]. Як доказом цього може бути й те, що дитина для українців завжди була жаданою. Дослідники наголошують на тому, що «за українським світоглядом, розумові, моральні, фізичні здібності дитини закладаються задовго до її народження[].
