педагогічній психології (Д. Аткінсон, Є.П. Ільїн, А.К. Маркова, Х. Хекхаузен та ін.) виділено такі типи мотивації, як досягнення успіху (має позитивний характер) і боязні невдач (належить до негативної сфери) [54, 37]. Зусилля треба концентрувати на формуванні мотивації досягнення успіху, коли дії особистості спрямовано на досягнення конструктивних, позитивних результатів. За цієї умови починає діяти й такий важливий мотиваційний чинник, як позитивні емоції, емоційне ставлення до навчання.

Серед численних соціальних і пізнавальних мотивів, які діють у системі навчання, найбільш цінними є пізнавальні. Вони забезпечують подолання школярами труднощів у навчальній роботі, викликають пізнавальну активність, на їх основі розвивається бажання людини бути компетентною, відповідати вимогам свого часу. Групи мотивів (соціальні і пізнавальні, широкі і вузькі, знані і реальні) перебувають у динамічному зв'язку. Вони дуже рухливі, оскільки залежать від всіляких обставин. Із сполучення мотивів виникає рушійна сила учіння, характер, спрямованість і обсяг якої визначається сумарною дією домінуючих і другорядних мотивів.

Види мотивів розрізняють у залежності від:

характеру участі в діяльності (усвідомлені, реально діючі);

часу зумовлення діяльності (тривала - короткочасна мотивація);

соціальної значущості (соціальні - особистісні мотиви);

ступеня задіяності в діяльності (широкі соціальні та вузькоособистісні, мотиви конкретного виду діяльності) [87, 83].

І.А. Зязюн, посилаючись на класифікацію мотивів Л.І. Божович в залежності від зв'язку мотиву із змістом чи процесом діяльності (внутрішні і зовнішні мотиви), визначає такі групи мотивів:

Внутрішні мотиви - пов'язані з процесом та змістом діяльності.

Зовнішні мотиви: а) широкі соціальні: обов'язок та відповідальність перед суспільством, соціальною групою, окремими людьми; самовираження і самовдосконалення; б) вузькоособистісні мотиви: прагнення отримати схвалення оточуючих; бажання зайняти високе соціальне положення (престижна мотивація); в) мотиви уникнення неприємностей [37, 8-9].

О.М. Леонтьєв виділив мотиви зрозумілі та реально діючі, усвідомлені та неусвідомлені, головні та другорядні. Всі вони виявляються в учбовій діяльності молодшого школяра [54, 38].

Як пізнавальні, так і соціальні мотиви розрізняються за своїми змістовними і динамічними характеристиками. До змістовних характеристик мотивів належать наявність або відсутність особистісного смислу учіння (коли мотив не лише виконує спонукальну функцію, а й має особистісне значення, виражає внутрішнє ставлення до учбової діяльності). Такий мотив називають смислоутворююючим [1, 22], і його дієвість виявляється у реальному впливі на процес учіння; самостійність у виникненні й функціонуванні мотиву (може виникнути як результат самостійної роботи (внутрішній мотив) або з допомогою вчителя, дорослого (зовнішній мотив)); місце мотиву в структурі мотиваційної сфери, його домінуюча чи другорядна роль; рівень усвідомлення мотиву. У цьому контексті слід звернути увагу на можливість свідомого приховування мотивів; поширення мотиву на різні сторони процесу учіння. Динамічні характеристики мотивів проявляються у силі мотивів, емоційній забарвленості (модальності) та тривалості.

Поряд з мотивами є цілі, що забезпечують спрямування мотивів. Мотиви співвідносяться з учбовою діяльністю загалом, а цілі відповідають окремим учбовим діям, забезпечують їх реальне виконання [7, 14]. Процес постановки цілі вимагає певних умінь, рівень сформованості яких характеризує ступінь зрілості мотиваційної сфери учня. До цих вмінь відносять обґрунтований вибір однієї з кількох можливостей, самостійну постановку перспективних цілей та їх корекцію в залежності від обставин, реалізацію поставлених цілей, вибір засобів їх реалізації та подолання можливих перешкод.

Завдяки цим умінням забезпечується реальне виконання дії, установку до якої створює мотив. Тому вчителеві слід брати до уваги полімотивацію учіння. Упродовж навчання особистісно значущими стають то одні, то інші мотиви молодшого школяра. Загалом мотиваційна сфера учіння визначається характером самої навчальної діяльності учнів, сформованістю її компонентів, смислом учіння та характером мотивів учбової діяльності, зрілістю цілей, особливостями емоцій, що супроводжують процес учіння [28].

Мотивація є одним з важливих компонентів учбової діяльності; це джерело активності суб'єкта. Більшість авторів пояснюють мотивацію як систему психологічних факторів, що зумовлюють поведінку та діяльність людини.С. Занюк виділяє динамічний та структурний (змістовий) аспекти мотивації. На його думку, продуктивність діяльності, її процес та результат визначаються, по-перше, спрямованістю мотивів, їх змістом; по-друге, силою, активністю, напруженістю мотивів відповідного змісту. Структурний аспект мотивації - це прояви різнобічних потреб людини. До змістового аспекту мотивації входять такі компоненти, як змістовий (система психологічних факторів, що зумовлюють діяльність); зв'язок між мотивами; ієрархія мотивів; потреби, які лежать в основі мотивів і спричинюють поведінку. Динамічний аспект мотивації визначається такими характеристиками, як сила, стійкість, міра збудження мотивів, здатність переключатися з одних мотивів на інші.

Учбова мотивація визначається як частковий вид мотивації, включеної в учбову діяльність. Мотивація учіння визначається низкою специфічних для цієї діяльності чинників: по-перше, освітньою системою, певним закладом, де здійснюється учбова діяльність; по-друге, організацією освітнього процесу; по-третє, суб'єктивними особливостями школяра (вік, стать, інтелектуальний розвиток, здібність, рівень домагань, самооцінка, взаємодія з іншими учнями і т.п.); по-четверте, суб'єктивними особливостями педагога, насамперед системою його ставлення до учня; по-п'яте, специфікою навчальної дисципліни [55, 24].

Учбова мотивація, як і будь-який її вид, системна [36, 219]. Вона характеризується спрямованістю, стійкістю і динамічністю і спонукається ієрархією мотивів, в якій домінуючими є або внутрішні мотиви, пов'язані із змістом учбової діяльності та її виконанням, або широкі соціальні, пов'язані з потребою дитини зайняти певну позицію в соціальній системі. При цьому з віком відбувається розвиток взаємодіючих потреб та мотивів, зміна провідних домінуючих потреб та їх ієрархізація.

Відповідно при аналізі мотивації учбової діяльності необхідно не лише визначити домінуючий мотив, але й врахувати усю структуру мотиваційної сфери людини, у якій А.К. Маркова [58] виділила такі ієрархічні рівні: потреба в учінні, смисл учіння, мотив учіння, мета, емоції, ставлення та інтерес.

Учбова діяльність спонукається насамперед внутрішнім мотивом, коли пізнавальна потреба поєднується з предметом діяльності - виробленням узагальненого способу дії - і “опредмечується" в ньому. У той же час вона спонукається найрізноманітнішими зовнішніми мотивами, наприклад, самоутвердження, престижності, обов'язку, необхідності, досягнення і т. ін.

Для учбової діяльності особливо важливими є мотиви інтелектуально - пізнавального характеру; вони усвідомлюються людиною як потреба в знаннях, необхідність у їх засвоєнні, прагнення до розширення світогляду, поглиблення, систематизації знань [79, 124]. Це саме та група мотивів, що співвідноситься із специфічно людською пізнавальною діяльністю, інтелектуальною потребою позитивного емоційного забарвлення. Керуючись такими мотивами, школяр, не звертаючи уваги на втому, час, інші спонукання, розв'язує учбову задачу.

Для аналізу мотиваційної сфери учіння школярів важлива характеристика їхнього ставлення до нього. А.К. Маркова визначає три типи ставлення - негативне, нейтральне та позитивне, чітко диференціює останнє на основі включеності учня в навчальний процес, що дуже важливо для управління учбовою діяльністю школярів. Автор поділяє позитивне ставлення до учіння на:

а) позитивне, наявне, активне (готовність учня вчитися);

б) позитивне, активне, пізнавальне;

в) позитивне, активне, особистісно-пристрасне [58, 46-47].

Іншими словами, мотиваційна сфера суб'єкта учбової діяльності не лише багатокомпонентна, а й різнорідна та різнорівнева.

Учені (М.І. Мішков, О.А. Реан, В.О. Якунін та ін.) виявили, що так звані “сильні" і “слабкі" учні відрізняються один від одного не стільки за рівнем інтелекту, скільки за силою, якістю та типом мотивації навчальної діяльності. Висока мотивація може перекривати нестачу спеціальних здібностей або недостатній запас знань, умінь і навичок, оскільки за наявності мотиву дії людини стають більш енергійними і послідовними [81, 4]. Результати цих досліджень цілком укладаються в формулу дидактичного процесу В.П. Безпалька, з якої випливає, що продуктивність процесу навчання залежить від таких складових, як мотивація учіння, діяльність учнів та діяльність учителя. Однак, на нашу думку, оскільки мотивація учіння визначає собою дієвість двох інших компонентів, це дає можливість припустити, що її підсилення забезпечить підвищення продуктивності процесу навчання в цілому. Отже, від сили та структури мотивації значною мірою залежать навчальна активність і успішність учнів

Розуміння визначальної ролі мотивації для навчального процесу спонукало деяких учених (Ю.К. Бабанський, О.С. Гребенюк, І.Я. Лернер, М.І. Махмутов, О.Я. Савченко та ін.) визнати необхідність виділення окремого дидактичного принципу, що регулює мотиваційній бік навчання. О.С. Гребенюк назвав його принципом МЗНП - мотиваційного забезпечення навчального процесу. Як наголошує О.Я. Савченко, принцип МЗНП орієнтує на активну позицію учня, співробітництво всіх учасників процесу навчання, їхню активну взаємодію, без чого сучасний навчальний процес неможливий [81, 4].

Молодший шкільний вік характеризується як вік входження в навчальну діяльність, оволодіння її структурними компонентами. Мотивація учіння дітей цього віку, як свідчать дослідники (Л.І. Божович, Н.М. Бібік, Л.В. Занков, А.К. Маркова та ін), має як негативні аспекти (недостатня дієвість, нестійкість, недостатнє усвідомлення, слабка узагальненість, орієнтованість на результат навчання), так і позитивні (загальне позитивне ставлення до школи, широта інтересів, допитливість) [32, 5]. Серед численних мотивів, що спонукають молодших школярів (прагнення до нагороди, хороша оцінка, шанолюбство, бажання заслужити похвалу або уникнути покарання тощо), найбільш цінним є пізнавальний інтерес, важлива особистісна характеристика учня. Дослідники [22] перелічують ряд умов, що сприяють його формуванню (цікавий матеріал, демократичне спілкування з дітьми, навички самонавчання тощо), до яких ми запропонували додати й уміння працювати з навчальними книгами.

Науковці стверджують, що мотивація учіння школярів буде підвищу-ватися відповідно до успішної діяльності вчителя, а також навчальної діяльності учнів. Якщо вчитель ставить за одну з цілей своєї діяльності підвищення мотивації учіння школярів і реалізує її, то підвищується й мотивація учіння школярів щодо вивчення цього предмета. Це у свою чергу має позитивно позначитися на навчальній діяльності учнів, що, знову-таки, призведе до підвищення мотивації їх учіння (це принципове для нашого дослідження положення підтверджено результатами зондувального експерименту) [87, 81]. Отже, пошук ефективних методів, засобів, прийомів, що забезпечують мотивацію учіння школярів, має вирішальне значення для успішності дидактичного процесу.

У дослідженнях проблеми учбової мотивації відзначається зв'язок рівня розумового розвитку учнів та розвитку і формування їх мотиваційної сфери. На матеріалі дослідження молодших школярів М.В. Матюхіна виявила розвиток мотивації, що корелює з психічним розвитком. Це дає змогу стверджувати, що “високий початковий рівень розумового розвитку є, з одного боку, важливою умовою реалізації початкового рівня мотивації дитини, з іншого - умовою формування позитивної мотивації в процесі учбової діяльності” [1, 62]. При цьому встановлюється пряма залежність між високим рівнем розумового розвитку та позитивними мотиваційними тенденціями, і навпаки. У той же час виявлено залежність між мотивацією як передумовою учбової діяльності та успішністю навчання дітей з високою та середньою мотивацією.

Таким чином, сформованість мотивації учіння молодших школярів є передумовою засвоєння знань, умінь і навичок, всебічного розвитку особи-стості дитини.

1.2 Особливості природоохоронної діяльності учнів початкової школи

В умовах загострення проблем взаємодії людства й природи перед сучасною педагогічною наукою та практикою постає низка невідкладних завдань, пов'язаних з необхідністю виховувати молоде покоління не у згубній традиції якомога більше брати від природи, а у шанобливому ставленні до всього сущого, що притаманне українському народові.

Серед якостей, що характеризують екологічну культуру особистості, важливу роль відіграють знання про природні закономірності, взаємодію людства та природи. Специфіка засвоєння екологічних знань визначається складністю природних об'єктів, багатогранністю взаємозв'язків та залежностей між компонентами природних систем суспільством та навколишнім середовищем [34, 39].

Сучасний рівень розвитку засобів впливу на довкілля вимагає від кожної людини уміння прогнозувати й запобігати можливим негативним наслідкам своєї діяльності. Вибір оптимальних варіантів взаємодії з природою потребує глибокого аналізу, творчого підходу, тому засвоєння екологічних знань не може обмежуватися рівнем застосування їх за взірцем. Обов'язково має досягатися творчий рівень оволодіння знаннями.

В шкільній практиці поширені різноманітні методи й засоби екологічного навчання і виховання, що сприяють активізації екологічної культури і свідомості учнів. Заслуговують на увагу ті з них, які допомагають розвиткові умінь систематизувати знання, самостійно їх набувати, використовувати на практиці.

Загальновизнано, що екологічна діяльність дітей займає одне із вагомих місць серед засобів виховання особистості [67, 121]. Екологічна робота використовується як засіб розвитку пошуково-пізнавальної активності школярів. При цьому вони стають широко обізнані про навколишню природу, оточуюче середовище, засвоюють досвід поміркованого й обережного ставлення людей праці до довкілля.

Відповідно до сучасних наукових досліджень, екологічний розвиток особистості проходить три стадії. На первинному рівні дитина виконує вимоги, боячись покарання. На конвенційному рівні дотримання екологічних норм визначається намаганням належати групі, і відповідати їх вимогам з метою самозбереження. Третій piвень екологічного розвитку автономний: людина добровільно і обирає екологічно прийнятну поведінку, бо переконана, що жити їй потрібно згідно норм, прийнятих нею добровільно [5, 49].

Проводячи природоохоронну роботу, учні можуть виявити нові факти, аргументи, відомості; уточнити деталі вже відомих явищ і подій. Така робота допомагає педагогам краще пізнати своїх учнів, вихованців, розкрити їх своєрідність, неповторність, різнобічність інтересів, уподобань, спрямувати їхню професійну зорієнтованість.

Робота вчителя з екологічним матеріалом розширює його кругозір, збагачує новими знаннями, ініціює процес вдосконалення педагогічної і методичної майстерності. Зважаючи на це, цілком зрозумілим є те, чому в школах і дитячих дошкільних закладах України поширюється природоохоронна робота, поглиблюється її зміст, з'являються нові цікаві форми пізнавально-пошукової активності дітей. Але доводиться констатувати, що "екологічне виховання не скрізь стало складовою частиною навчального процесу, не завжди ще має систематичний характер" [39, 40]. Не всі педагоги творчо підходять до цього питання в організації вивчення основ охорони природи учнями рідного краю, в методичному забезпеченні ефективного процесу екологічного виховання.

Окремі вчителі не проводять планових, передбачених програмою навчальних екскурсій, практичних занять на місцевості, спостережень; не використовують екологічний матеріал у формуванні цілісних уявлень своїх учнів про навколишній світ. Зазначені негативні моменти стають можливими насамперед там, де керівники шкіл недооцінюють роль природоохоронної роботи у навчанні й вихованні, не контролюють роботу вчителів у реалізації краєзнавчого принципу, не планують екологічну роботу в шкільному масштабі, у співробітництві з іншими структурами системи освіти.

Без організації природоохоронної роботи важко забезпечити поєднання навчального процесу із життям. Посилання ж на "книжкові приклади, чим ніби реалізується екологічний принцип, може лише посилити абстрактність сприйняття учнями різних наукових теорій, однак не забезпечить належного рівня їхньої екологічної культури" [18, 53].

З іншого боку - часом і вчителі лише радіють з того, що їхні вихованці задовольняють свої екологічні запити поза школою, в гуртках юних туристів й екологів позашкільних установ. Однак в центрі екологічної роботи повинна бути загальноосвітня школа, її педагогічний колектив, учнівський контингент. Саме у них найбільші можливості забезпечити потрібну розумну "масовість" такій роботі.

Свого часу вчителі задовольнялися тим, що в школі працював гурток з охорони природи з 10-15 учнів, члени якого практикували походи по рідному довкіллю, займалися очищенням джерел чи струмків і т. ін. Проте сьогодні це вже не відповідає потребам виховної роботи і навчального процесу. Через це цілком предметно ставляться завдання щодо того, щоб "екологічна освіта перейшла в сферу системного забезпечення ефективної реалізації своїх виховних можливостей в контексті повсякденної навчально-виховної і культурно-просвітницької роботи різних структурних підрозділів системи освіти в Україні" [39, 42].

Системне співробітництво в галузі навчальної і природоохоронної роботи своїм змістом забезпечує педагогічну цілісність процесу навчання й виховання, наголошуючи єдність їх мети і конкретних завдань, принципів і методів навчально-виховного впливу на свідомість, почуття й волю, життєву позицію і особистісні переконання учнів. Така "робота є дієвим моментом комплексного впливу на учнів, бо забезпечує поєднання пошукової активності школярів з громадсько-корисною діяльністю, всебічне осмислення змісту і навчально-виховної віддачі планованої роботи та високий рівень позитивного емоційного насичення процесу реалізації учнями мети і завдань екологічного руху". При цьому "пізнавальний пошуковий інтерес виступає як рушійна сила духовного розвитку школяра, стимулює його активність у навчальній, трудовій і громадській роботі" [33, 7].

Підпорядкована справі державного становлення української нації, природоохоронна діяльність на уроках, у позакласний та позашкільний час стає джерелом формування екологічної свідомості. Зокрема, всебічне вивчення природних, соціально-економічних умов та історичних особливостей рідного краю, реалізація завдань охорони природи постає як один із найдієвіших засобів формування активної життєвої позиції учнів на ґрунті поліаспектного сприйняття ними змісту екологічного виховання.

Особливе місце в екологічному дитячому русі належить початковій школі. Проте "сьогодні природоохоронний принцип повинен більш активно заявити про себе в навчально-виховному процесі. Практично немає жодного шкільного предмета, зміст якого не можна було б зробити більш цікавим для учнів, більш доступним для усвідомлення шляхом наповнення його програмових завдань екологічним матеріалом" [2, 462]. Починаючи від простих фенологічних спостережень за природою і завершуючи питаннями охорони природних об'єктів, - все має бути підпорядковане тому, аби шкільне буття учнів максимально сприяло розширенню екологічного кругозору, формуванню екологічної свідомості молодших школярів.

В результаті проведеного теоретичного аналізу цілком очевидними стають такі функції екологічного виховання:

теоретико-методологічна - зумовлює наявність фундаментальних основ, з позицій яких дається пояснення взаємозв'язку предметів та явищ навколишнього середовища;

соціально-культурна - виявляється в екологічній свідомості особистості, здатності помічати та реагувати на екологічні проблеми;

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7

Голосование

Как вы оцениваете работу нашего сайта? Отлично Хорошо Нормально Плохо Результаты