Такої ж думки дотримувалися В.Зеньковський, П.Юркевич, Г.Ващенко, К. Ушинський, П. Флоренський, С. Франк. «Самоочевидно, суть моралі - все одно, релігійна, санкціонована вона чи безрелігійна - присутня в оцінці поведінки, у заохоченні чи забороні визначених дій або вчинків. Саме тому мораль проявляється у моральному законі, в якихось загальних нормах. Справжнім об'єктом християнської моралі є не поведінка, а внутрішній устрій людської душі, її серця, вона спрямована не на дію, а на самобуття» [70, 323].
У 50-60-х роках XIX ст. у Росії журнал «Морской сборник» (1856 р.) розпочав рух щодо створення загальнолюдських педагогічних ідеалів на основі християнських моральних цінностей. У1857 році вийшло ще два журнали з подібною тематикою - «Журнал для воспитания» Чумікова і «Русский педагогический вестник» Вишнєградського. «Людина за своєю природою, - за словами Редькіна П. П, - відображає образ Божий у трьох суттєвих силах душі: чуття, розум, воля. Правдива освіта охоплює всю людину цілком: тіло, чуття, розум, волю в їх єдності і цілісності. З усіх засобів, які придатні для того, щоб отримати істинну освіченість, є найдієвішою і найзагальнішою є релігія із своєю сильною спонукою до досконалості, істини, добра. Вона є доступною і близькою всім і кожному» [27, 95-96].
Велику увагу формування моральних цінностей приділялось в Україні ще в часи утворення Київської Русі. Із створенням давнього, билинного, вітчизняного епосу визрівають загальнолюдські цінності, основою яких є любов до Вітчизни, і захист людської гідності.
Багато думок пов'язаних із затвердженням загальнолюдського, було висловлено визначними філософами - ідеалістами ( В. Соловйов, М. Бердяєв, М. Федоров). Титани думки наполегливо відстоювали ідеї про єдність людського роду, цілісність світової історії.
Процес вироблення загальнолюдських цінностей знайшов відображення у пам'ятках писемності Київської Русі. Серед них:
«Пчела» - складений у Візантії й перекладений на Русі наприкінці XI ст. Це збірник цитат із Святого Письма, афоризмів і висловлювань отців церкви, античних філософів Демократа, Сократа, Платона, Аристотеля, Плутарха та інших. Містив 71 розділ, кожен з яких присвячувався різним темам. «Пчела» мала на меті настановити читача, «як жити християнинові». Є тут думки і щодо навчання й виховання.
«Златоуст» (за прізвищем грецького проповідника Златоуста) - збірник окремих промов і висловлювань отців церкви.
«Ізборник» Святослава 1073 р. - збірник текстів античної літератури пізнавального характеру з різних галузей знань (усього 383 статті), написаний у формі запитань і відповідей. Загалом був призначений для розширення знань.
«Ізборник» Святослава 1076 р. - збірник статей (44 статті) виховного, повчального характеру, нерідко звернених до дітей, наприклад, «Повчання дітям Ксенофонта» та ін.
Найдавнішою вітчизняною літературною пам'яткою, в якій піднімаються педагогічні питання, є філософсько-педагогічний трактат «Слово про закон і благодать», написаний київським митрополитом Іларіоном між 1037- 1050 рр. Це був виступ митрополита перед Ярославом Мудрим та прочанами Київського храму св.Софії. Твір мав морально-патріотичне спрямування.
Вищим досягненням педагогічної думки Київської Русі є «Повчання дітям» Володимира Мономаха (1096 або 1117 р.), створене за аналогією до «Повчання дітям Ксенофонта». Це перший у середньовічній Європі педагогічний твір, написаний світською особою, в якому (також уперше) було обґрунтовано необхідність переходу від релігійно-аскетичного виховання до виховання, пов'язаного з практичними потребами людини, вказано на зв'язок освіти з потребами життя та діяльності особистості. Мономах вважав, що основою всіх успіхів людини є праця, а тому виховувати треба не повчаннями, а добрими справами. У творі порушуються важливі питання морального, трудового, патріотичного, релігійного виховання.
Загальнолюдськими ідеями і цінностями було насичене виховання і навчання в братських школах України, які відігравали велику роль у розвитку української педагогічної думки та досвіду в ХVІ - ХVІІ століттях. Значення братських шкіл величезне. Як писав І.Огієнко, “церковним братствам належить велика честь найпершого заснування нормальних сталих шкіл. Чого до них ніде у благочестивих слов'ян іще не було” [42, 129]. Саме там виховували нове покоління не тільки світських, а й духовних людей. Багато видатних діячів вийшли з братських шкіл. У Львівській, наприклад, учився П. Могила - митрополит Київський.
Викладачі Острозької академії, Києво - Могилянської Колегії виступали за національну гідність України. Високо ставили самоцінність людини та людського життя в історичному процесі. У С.Полоцького релігійні моральні мотиви переплітаються з загальнолюдськими поглядами на норми поведінки людини в суспільстві. Він вважав, що в дітей слід виховувати чистоту розуму і тіла, прагнення до гарних дій, любов до батьків і ближніх, привчати до терпіння, утримання, милосердя, миролюбства і покори. «Іфіка ієрополітика», яка була видрукувана в 1712 р. у Києво-Печерській друкарні, - своєрідне зведення морально-виховних принципів, правил життя і моральної діяльності. Незважаючи на релігійне спрямування, в ній представлена життєва мудрість і норми моральної поведінки, які були відпрацьовані в процесі історичного розвитку українського народу.
Таким чином, педагоги XVI-XVII ст. у вихованні підростаючого покоління керувалися загальнолюдськими вимогами і традиціями, що здавна склалися в Україні [77, 75].
“Рішуче відстоювали ідею гуманізму, народності, добра у вихованні й навчанні, - за словами Омельченко Жанети, - Г. Сковорода, і Котляревський, т. Шевченко, Л. Українка…” [44, 15-16].
До проблем морального виховання зверталися також педагоги: Х. Д. Ушинський. С. Ф. Русова. Г.Г Ващинко, В. О. Сухомлинський і багато ін.Отже, як бачимо, необхідність формування у дітей загальнолюдських цінностей відстоювали і філософи, педагоги і вчені. Велику роль в цьому відіграло - християнство (церква).
Таким чином, можна стверджувати, що християнство та християнські цінності стали джерелом і основою для синтезу в Європі (і в Україні зокрема) моральних ідей античності - істини, добра, краси - з християнськими постулатами, активного ставлення людини до світу, універсальності, не пов'язаної з будь - якими політичними й етнічними рамками, зверненням до особистості як до носія історичної культури.
1.2 Характеристика основних моральних цінностей
Поняття «духовність» нині широко вживається, хоча й не є достатньо розтлумаченим у філософській, психологічній та педагогічній літературі.
У контексті нашої проблеми під духовністю розуміємо внутрішній світ людини, її самосвідомість і спрямованість останньої на різні об'єкти, на будь-які явища зовнішнього та внутрішнього світу. “Духовність, - за словами Ольги Сухомлинської, - це складний психічний феномен самоусвідомлення особистості, внутрішнє сприймання, привласнення нею сфери культури, її олюднення, вростання в неї та розуміння її як власного надбання” [63, 5].
За такого підходу духовна сфера розглядається як складова культури. Сьогодні кількість визначень поняття «культура» позначається чотиризначним числом, але спільними складовими цього явища є релігія, ментальність, наука, мистецтво, освіта, побут, матеріальний добробут тощо. За умови особистісно диференційованого, критеріального і світоглядного підходів до них.
Для нас системотвірним ядром зазначених складових є цінності, тобто утворення, в основі яких лежать почуття людей. Останні спрямовані на ідеал. Ідеальне - це те, до чого людина прагне. Цінності вказують на позитивну або негативну значущість будь-якого об'єкта, стосуються нормативного, оцінного аспекту явищ.
Велика кількість людських потреб і способів сприйняття навколишнього світу зумовлює появу різноманітних оцінок: те, що для однієї людини має велику цінність, для іншої - малозначуще чи зовсім нецінне. З формальної точки зору цінності поділяються на позитивні та негативні, відносні та абсолютні, суб'єктивні та об'єктивні. За змістом вирізняють цінності речей, логічні, естетичні, моральні цінності тощо. Виходячи з цієї ієрархії, морально-етичні настанови мають абсолютний характер, універсальне значення і виступають основними категоріями духовності. До моральних цінностей належать нормативні уявлення про добро і зло, справедливість, прекрасне й потворне, про призначення людини, людські ідеали, норми, принципи життєдіяльності тощо. Вони лежать в основі всіх вчинків, діяльності людини, мають моральну значущість і впливають на суспільне життя.
Вважається, що виховання і розвиток будуються на досвіді народу, спираються на різні форми культури, на досягненнях наук тощо. Проте в усіх цих чинниках завжди визначальне місце займають втілені в них цінності. Саме вони через культуру, через традиції, філософію, релігію тощо вказують на вектор виховних зусиль, формують виховний ідеал, дають відповіді на фундаментальні запитання: на що орієнтується молодь - на добро чи на зло? - На віру в духовні чи в матеріальні блага? -На культ сили чи на культ духу? Що береться за взірець - життя Христа, життя Павки Корчагіна чи Рембо?
Коли говоримо про цінності, то не можемо обійтись без їхньої класифікації. Нею передбачаємо вирішення двох проблем. З одного боку, йдеться тут про конкретизацію змісту виховання і розвитку, а з другого, - шукаємо обґрунтування їх напрямків.
Обидві ці проблеми дуже тісно пов'язані і допускають різні підходи.
Комуністична педагогіка орієнтувалася на певний перелік "виховань", який, однак, належного обгрунтування не мав. Іноді їх нараховували до 20. Очевидно, що за кожним з таких "виховань" вбачалася ("писана" чи "неписана") група цінностей. Але за всіх випадків ми стикаємося з фактом певної невпорядкованості, кон'юнктурності та суб'єктивізму, що, зрештою, відповідно переноситься і на сучасну педагогіку.
Неважко зрозуміти, що такий стан речей зумовлювався авторитарною природою комуністичного виховання. Зміст виховання не "припасовувався до людини", не узгоджувався з її потребами, а формувався ззовні, в кращому разі виходячи з потреб суспільства. Педагогіка готувала "виховне меню" на свій смак. І вже з огляду хоча б на це відчуваємо сьогодні потребу знайти все ж якесь обґрунтування структури змісту виховання і розвитку - достатньо чіткої і придатної до практичного застосування.
Оскільки вирішальну роль у визначенні "видів виховання" у минулому відігравав соціальний устрій, то з повним на це правом відштовхнемося від природи громадянського суспільства, до якого прямуємо. На відміну від тоталітарного ладу, воно надає людині широкі права і свободи та покладає на неї відповідальність за себе саму, а відтак спонукає її до того, щоб вона сама визначала свою модель поведінки і потрібні для життя якості. Не педагог, а дитина з її потребами є "замовником" і структури змісту (відповідної системи цінностей), і відповідних методів виховання.
Демократична педагогіка, таким чином, відкидає суб'єктивізм виховника, натомість орієнтуючись на визначення і вивчення тих сфер, у яких проходитиме життєдіяльність дитини та враховуючи те, які вимоги до людини ці сфери висувають. Омелян Вишневський писав, що вона покликана допомогти дитині адаптуватися до них, засвоїти такі цінності, які забезпечать гармонію її поведінки і які виводяться з природної структури людського суспільства, що послідовно включає: людину - родину - громаду - націю (державу) - вселюдство. Також можна виділити і шосту сферу, яка стосується ставлення людини до Природи - власної і природи довкілля. Поведінка людини в кожній із цих сфер регулюється певною групою цінностей, і введення дитини у систему цих цінностей традиційно називаємо вихованням. Отож звернемося до цих сфер (див. схему 1).
Схема 1. Структура системи виховання і розвитку в контексті традиційно - християнського світобачення ( статичний зріст)
Слід найперше відзначити, що попри всю очікувану структурну послідовність і чіткість системи цінностей, яка обслуговує кожен з названих рівнів соціального організму, зміст цих цінностей не однаковий, як, зрештою, неоднорідними є і ці рівні. Частина з них, яку прийнято називати соціальними цінностями, стосується ставлення людини до інших людей і торкається родинного, громадського, національного і вселюдського життя. Сюди ж відносяться і цінності ставлення до природи. Це - сфера виховання.
Інша ж група "обслуговує" індивідуальне життя людини, забезпечує її особисту життєздатність, скеровану на удосконалення її життєспроможності. І хоча духовна сутність людини включає етичну складову, є підстави говорити окремо і про її якості, які мають "егоїстичний" зміст, суто індивідуальне призначення, а відтак і протиставляти їх цінностям соціальним (див. схема 1). Тут матимемо справу з розвитком.
"Я" і моє "Над-Я". Мова тут не йтиме про вельми суперечливу концепцію 3. Фрейда, а радше про потребу скористатись з близької йому термінології, обмежившись суто аксіологічною сферою. "Над-Я" трактуємо як вияв сумління людини.
Отже, найперше, з чим людина зіштовхується і має справу ціле життя, є її власне "Я". В тій ділянці все визначається потребою жити, виживати - спочатку за умов власної немічності, а згодом за умов конкуренції. Дитині відразу природно дається здатність заявити про себе - криком, плачем, а пізніше й іншими способами. І хоча десь у глибині душі - від Бога - людина істота моральна, у сфері особистого життя вона найперше егоїст, народжується егоїстом, виступає як людина індивідуальна.
Певною мірою егоїстом людина залишається впродовж життя. Інакше вижити не змогла б. Проте навіть у цій, здавалось би однозначно інтимній сфері, вона вимушена розпочинати і здійснювати свої одвічні зусилля, спрямовані на подолання себе задля чогось. Нице, слабке, ледаче "Я", що прагне "полегшення", долається нашим "Над-Я", що орієнтується на розвиток і перемогу розуму, волі, життєвої підприємливості, на перемогу власної сили над власною слабкістю. Тут початок і джерела розвитку, цінності якого так само, як і цінності виховання, передбачають необхідність вибору, прийняття і відстоювання чогось одного і заперечення в собі іншого, що є антиподом першому. Цей вибір людина робить найперше у своїй душі, у своїй натурі - утверджуючи одне і пригнічуючи інше, долає своє "Я" задля свого "Над-Я".
Я і моя родина. З часом дитина починає усвідомлювати свої потреби і відчувати свою залежність від інших людей. До сфери суто внутрішніх - "чистого егоїзму" - долучається потреба співжиття з іншими людьми. І найперше це виявляється у стосунках дитини з членами власної родини. Розширення потреб власної життєдіяльності зумовлює необхідність йти на перші "жертви" на користь інших. Чи з власної волі, чи зі спонуки ззовні дитина вперше долає свій егоїзм і ділиться з братиком шоколадкою, погоджується вимкнути телевізор, бо бабуся нездужає, допомагає мамі мити посуд тощо. Різним дітям ці перші кроки самоподолання даються неоднаково легко. Іноді цей природний "егоїст" навіть обов'язок прибирання власного ліжечка вважає "посяганням на права людини". Але саме тут і бачимо початок становлення людини суспільної і, на думку К.Ушинського, саме цей етап у подоланні егоїзму стає вирішальним. Тут, власне, починається те, що позначаємо терміном “виховання”.
Процес привласнення людиною сімейних цінностей триватиме все життя: людина або засвоюватиме і утверджуватиме їх у собі, або нехтуватиме ними, сприйнявши їх антиподи. Починаючи зі стилю стосунків у родині, що сприймаються нею дуже рано, людина згодом осягне ще й мудрість співжиття дорослих у сім'ї, таємницю шлюбних взаємин і подружньої вірності тощо. Так відбувається "входження" людини в цінності сімейного життя, що й називаємо вихованням для життя в родині (виховання родинності).
Я і людська громада. Людина - єство соціальне, їй властивий суспільний інстинкт, і вона не може розвиватися поза суспільством. Як вже йшлося, сама поява людської спільноти, зокрема громади, ґрунтується на цьому інстинкті.
Специфіка громади, що відрізняє її від оточення родинного, полягає в тому, що в ній виразніше і категоричніше репрезентований характерний для суспільства тип міжлюдських стосунків, певні ознаки соціального устрою, найперше наявність чи відсутність рівності і свободи. Вже перший урок, на який потрапляє дитина, що пішла до школи, віддзеркалює ці стосунки. Вони можуть бути авторитарними або демократичними, давати простір для самореалізації дитини, або, навпаки, обмежувати її свободу, а відтак і гальмувати її розпиток, руйнувати її власні далекосяжні цілі і власні намагання.
Зміна соціального устрою суспільства, звісна річ, призводить до зміни всієї системи цінностей, а відтак і до перебудови суспільних стосунків. Тому і сьогодні перед вихованням постає нове завдання: сприяти становленню людини, орієнтованої на інакші, ніж дотепер, міжлюдські стосунки. Так, наш сьогоднішній тернистий шлях до громадянського суспільства, крім всього іншого, передбачає виховання людини, придатної до життя в умовах демократії. А звідси - доконечна потреба розкрити їй поняття цінностей громадянського суспільства, а відтак і сприяти тому, щоб вони були прийняті нею - розумом і вірою.
Для нашої сучасної педагогіки і практики виховання цей напрям видається "недостатньо обжитим". Завдяки багатозначності терміну "громадянин" його часом помилково ототожнюють з патріотичним вихованням, що ніяк не пов'язане з типом суспільного устрою і орієнтується не на ідеали демократії, а на національну ідею. Насправді, до поняття "громадянське виховання" в сенсі, про який тут ідеться, близько стоїть термін "цивільне виховання".
Я і моя Батьківщина. Потреба національної самоідентифікації людини є вродженою і природовідповідною. Національне, як і всі інші антропологічні особливості людини, розвивається в ній протягом всього життя. Від стану першого - стихійного вияву національних ознак, від власної симпатії до барв свого прапора, до рідної мови і пісні, до своєї території і свого клімату тощо. Людина поступово приходить до усвідомлення і потреби відстоювання власних прав на національно-етнічну та державну самоідентифікацію. Цим визначається і система цінностей патріотичного виховання.
Я і Природа. Серед сфер, з якими людина має справу впродовж свого життя, є і такі, що розташовані на межі її духовного і матеріального світу, а відповідні цінності стосуються і духовного, і матеріального життя. У другій половині ХХ століття ці сфери і цінності заявили про себе особливо гостро. Найперше, це сфера стосунків Людини і Природи, що презентується двома аспектами: а) ставленням людини до своєї власної природи (до свого тіла) і б) ставленням людини до природи-довкілля. Цими аспектами - сьогодні займаються дві порівняно нові науки і нові шкільні предмети - валеологія та екологія.
