У європейському світі мораль має переважно християнське трактування. Джерелом абсолютних вічних цінностей є Бог. До них відносять: віру, надію, любов, сумлінність, правду, справедливість, доброту, чесність, тощо (див. додаток А).
В історії філософії абсолютні вічні цінності були предметом багатьох дискусій. Сократ і Платон рішуче відкидали релятивізм і чітко визначилися в тому, що: а) абсолютні цінності існують і б) при цьому деякі з них важливіші, ніж інші. На відміну від релятивістів, які вважають, що ці поняття витворені людьми і повинні трактуватися відповідно до обставин, абсолютисти (ідеалісти) вважають їх універсальними, вічними, недосяжними, недоторканними. Вони або створені Богом, або є законами природи, такими, наприклад, як земне тяжіння, рух, магнетизм тощо.
У цій праці відстоюємо точку зору, що лише визнання факту існування вічних, абсолютних ідеалів та прищеплення дітям віри в них можна вважати надійною основою побудови системи сучасного українського виховання. Не існує іншого шляху духовного видужання людини, а без цього не матимемо і здорового суспільства. Знання "загальнолюдської моралі" без віри в морально-етичні ідеали видається порятунком ненадійним.
“Абсолютні, вічні цінності - за словами Омеляна Вишневського, є втіленням боротьби добра і зла, що пронизує все життя людини і суспільства” [10, 268]. Такого висновку доходять всі релігії, більшість філософських доктрин, гуманістична культура, народна творчість. Вищий Авторитет - Бог - сприймається і як втілення добра і його опора. Сили зла з поняттями антихриста сатани князя пітьми. Перспективи протистояння двох сил у різних філософських концепціях трактуються по-різному, проте в більшості випадків утверджується надія на остаточну перемогу добра над злом. Будучи антиподами, добро і зло обіцяють винагороди людині, але самі ці винагороди є різними. Добро забезпечує гармонію душі. Сили зла підкуповують людину, обіцяючи передусім матеріальну вигоду: користь, тілесну насолоду, неробство тощо - "блага", які врешті-решт призводять до деградації людини, зокрема духовної - через "матеріалізацію" свідомості.
Добро і зло в людині принципово різняться ще одним важливим моментом. Зло завжди готове завдати удар добру. "Обман і сила - ось зброя злих", - каже Данте[10, 269]. Воно завжди має тактичну перевагу, бо не зважає на закони моралі. Зла людина лише реалізує свої прагнення. Добра людина за своєю природою не готова ні до нападу, ні навіть до оборони тими методами, котрі застосовує зло. Добро мусить стати "трохи злом", щоб належно оборонити себе.
З вище сказаного бачимо, що над проблемою моральних цінностей працювало і працює безліч філософів, педагогів. Вселенська церква не стоїть осторонь цієї проблеми і тому також подає нам вчення про цінності (чесноти).
За вченням церкви чесноти поділяються на теологальні (надприродні) і моральні.
а) Теологальні чесноти
Описуючи відношення людини до Бога, Святе Письмо говорить про віру, надію і любов. У Старому Завіті весь народ і окремих людей закликали до віри і любові до Бога, який гарантував їм сповнення обітниць. Ісус Христос закликав вірити в Його спасенну проповідь (Мр. 1,15), довіряти обітницям (Йо. 14, 1-6) і об'являв любов Отця. Св. Павло поєднав віру, надію і любов як способи присутності Бога в людині ( Рм. 5,1-5; 1 Кр. 13,13; Гл. 5,5).
Ці чесноти називаються надприродними, оскільки вони повністю є даром Божим. Проте людина мусить бути відкритою до прийняття цього , і до міри отриманої благодаті через послух, мусить співпрацювати з Богом, щоб їх розвивати. Людина може стати активним партнером тільки тоді, коли святий Дух обдарує її своїми дарами, а вона їх прийме. Іншими словами, людина може відповісти на Божий заклик тоді, коли Бог зробить її здатною до відповіді. Віра, надія і любов - це Божі Чесноти. Ми є ніби відкритими до Бога через Його дії, проте це аж ніяк не виключає нашої свободи.
Отже, ціле християнське життя можна сприймати як життя віри, надії любові. Можна піти ще далі в такому „підсумуванні" християнського життя і, йдучи за апостолом Павлом, звести все до любові, яка „все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить" (1 Кр. 13,7).
Дар віри, надії і любові походить від Христа. Заклик до цих фундаментальних у житті християнина позицій випливає хоча би вже з факту створення людини на образ і подобу Божу. Адже з цієї подібності виникає не лише здатність вірити, але ще більше - здатність любити, адже Бог є любов.Врешті-решт йдеться у цьому всьому про те, щоб віддати себе Христові і наслідувати Його у Його відданості небесному Отцю. Отже, хоча ми окремо й обговорюватимемо засади віри, надії й любові, у практиці життя йдеться про таку вірність Христові, яку можна впізнати у любові до Бога і до ближнього. Тож проаналізуємо ці чесноти більш детальніше.
- Віра
У Святому Письмі термін „віра" виражає основну відповідь людини на дар Бога, який об'являє себе. Боже Об'явлення - це не тільки сповіщення певних істин, але більше всього це самоусвідомлення Бога, входження Його у спільноту з людьми; воно висловлене в старозавітній ідеї Завіту з вибраним народом, далі, у Новому Завіті, воно показане як Новий Союз у Христі. Приймаючи Боже об'явлення, людина через віру входить у спільноту з Богом, а разом з тим приймає Його волю, цілий Його план спасіння.
У Новому Завіті термін „віра" окреслює вже зв'язок із Богом. Ісус підкреслює, що віра - це дар Божий, адже „Отця ніхто не знає, крім Сина, та кому Син схоче відкрити" (Мт. 11,27). Ісус говорить також, що апостолам „було дано" пізнати таємницю Царства (Мт. 4,11), а хвалячи Симона-Петра за визнання віри, Він додає: „Не тіло і кров це тобі відкрили, а Отець мій небесний" (Мт. 16,17). Віра, що її вимагає Христос, пов'язана з цілковитим відданням себе Богові, цілковитою довірою Йому у всьому, повним відреченням від усього заради Христа та відданістю Йому за будь-яких обставин (Мт. 10,32).
Апостольська Церква особливо сильно наголосила на віднесенні віри до особи Христа (Рм. 10,9). З вірою поєднується не тільки відданість Христові, але також входження у Його таємницю, включення в Його справу спасіння. Віруючий - це той, хто є і живе „в Христі", той, хто слухається Його.
Спираючись на Святе Письмо, можна сказати, що віра - це відповідь людини на дар Бога, який сам себе відкриває перед нею в особі і справі Ісуса Христа. Ієромонах Іларіон говорить: ”Віра - це дорога, на якій Бог і людина ідуть на зустріч один одному. Перший крок робить Господь, який завжди і без сумніву вірить у людину. Він посилає для людини певний знак, якесь передчуття своєї присутності, дає їй свою благодать“ [36, 20]. Для того, щоб людина могла увірувати, Бог не тільки відкриває себе їй, але й внутрішньо підтримує її на шляху віри. Така підтримка Божою благодаттю аж ніяк не виключає можливості людського рішення, але й уможливлює це рішення. Рішення вірити не можна звести лише до інтелектуального прийняття заклику об'явлення, оскільки такий заклик має в той же час і спасенний характер, уся людина повинна піти за ним у вірі. Ця віра народжується ще й із зовнішнього свідчення та інтегрує у собі вимогу свідчити - зовнішньо визнавати Христа. Віра є даром спільноти. У Старому Завіті спільнотою віри є вибраний народ як народ Завіту, а спільнотою віри у Новому Завіті є Церква. Ця церковна спільнота віри будується на вірі у Христа.
В основі того, що сказав про віру II Ватиканський Собор, лежить біблійне бачення віри. Особливо значущими тут є такі слова: „Богові, який себе об'явив, треба виявити „послух у вірі", яким ціла людина добровільно віддає себе Богові, виявляючи „повну підлеглість розуму і волі об'явленому Богові" і добровільно приймаючи дане ним об'явлення. А щоб показати цю віру, треба попередньої і допоміжної Божої благодаті і внутрішньої підтримки Святого Духа, що збуджує серце і направляє до Бога, розкриває очі духа і дає „всім насолоду в прийнятті й у вірі в правду. А щоб ще глибшим стало розуміння об'явлення, той самий Святий Дух своїми дарами вдосконалює віру" [1, 36].
Зрозуміла таким чином віра має надприродний характер, оскільки є ділом Божої благодаті. Однак, цей надприродний характер пов'язується не лише з її джерелом (Богом), але й із предметом (яким є віра в Бога) та з мотивом (людина вірить з огляду на авторитет Бога). Хоча віра є даром Божим, вона все-таки залишається вільним волевиявленням людини. Людина вільна щодо отримання Божого дару, вона може й не прийняти спасенну пропозицію Бога (Йо. 6, 36; 12, 37). Віра не пов'язана з відмовою від розуму, ані не протистоїть йому; людина не тільки може, але й повинна шукати рації своєї віри і знаків її вірогідності. Разом з тим це є і постулат відкинення бездумної, забобонної, легковажної і поверхневої віри.
Зі всього сказаного випливає, що - це не тільки вступна умова відповіді Богові на дар Його самооб 'явлення та умова входження у спільноту з Ним і всіма, хто в нього увірував, приймаючи Христа і Його Церкву, але також і ніби короткий зміст усього, що визначає християнське життя. У такому розумінні віра й любов збігаються. Без віри ніколи не було б істинно християнської любові, а без любові не було б повного пізнання і спільноти. Віра, вводячи людину в новий спосіб існування, дає тим самим “простір" тій любові, якою була обдарована і до якою покликана людина. Християнська любов неначе випливає з віри, є її проявом. Лишень у світлі віри християнин починає розуміти, що джерелом любові є Бог. Отже, християнське життя - це життя віри, а віра - це зверненість цілої особи до Бога і до спільноти в любові. Адже, о. Ярослав Табака стверджує: «Правдива віра здатна змінити наш спосіб бачення, мислення, сприйняття»[63, 120].
Отже, віра ніби визначає горизонт розуміння і рішення в житті християнина. Ідеться тут про повне прийняття спасенного заклику, за котрим послідовно підуть дії і позиції, йдеться про обрання того життєвого шляху, яким ішов Христос. Якщо віра провадить до спільноти з Ісусом Христом, а через Нього і з Отцем (Еф. 3,12; 1 Йо. 4,15), то це повинно викликати суттєву зміну стилю людського життя (Рм. 8, 1-13). Підсумовуючи все сказане, віру можна окреслити як прийняття Христового розуміння життя, Христової ієрархії цінностей, прийняття тієї мети і сенсу життя, що їх визначив Христос.
Ми говоримо, що християнська віра має і свій еклезіальний вимір. Це випливає з того, що прийняти Христа у вірі означає прийняти і дар церкви. Віра, ведучи до спільноти з Христом, не може не вести до включення у Христову Церкву. Церква - посередниця віри, позаяк у ній пробувають Боже слово і тайни. Церква сама в собі є видимим законом Божої правди і свідком Христа. Не можна забувати, що віра Церкви як така не є тільки сумою віри окремо взятих сповідників Христа. Вона - спільнота, яка забезпечує внутрішню і зовнішню єдність Церкви. З моральної точки зору, віра зобов'язує жити у спільноті Церкви, приймати відповідальність за Церкву, а також вірити в неї. Віра в Церкву - це аж ніяк не обожнення спільноти віруючих людей. Це передусім віра у живу присутність Христа та всієї справи спасіння в житті Церкви.
Людина має обов'язок прийняти віру, існувати і зростати в ній у міру отримуваної благодаті, визнавати і обороняти її, якщо виникне така потреба. Зростати у вірі закликає нас сам Христос. Він ганить своїх учнів за те, що вони мають замало віри (Мт. 8, 25), у притчі про сіяча показує динамічність віри (Мт. 13,8), приймає, крім того, прохання апостолів помножити їхню віру (Мр. 17, 5). Динамічність віри поєднується із щораз кращим пізнанням Божого об'явлення, але суть цієї динамічності визначається оживленням віри любов'ю.
Людина залишається вільною щодо прийняття дару віри, і тому вона може відкинути або переробити його відповідно до власних уподобань. Основний гріх проти віри - невіра й атеїзм, а також відступництво від віри (апостазія) та її деформація (єресь). З наївної (бездумної), не поглибленої віри народжуються різні грішні позиції - прояви псевдорелігійності. Маємо на увазі різні пересуди й забобони, викривлення істинного культу Бога. Ідолопоклонницька шана різним створінням, що виявляється у ворожбитстві, заклинаннях, чарах, т.зв. чорній магії і т. п. Все це - свідчення інтелектуально не поглибленого підходу до релігійної віри.
- Надія
Кожна людина носить у собі якусь природну здатність мати надію, що у майбутньому дає можливість розвитку, вдосконалення і щастя. Без такої перспективи людина починає журитися і завмирати у своїй людськості. Ця природна, чисто людська перспектива надії ще не означає, що людина відкривається дарові християнської надії. Тому надзвичайно важливо, щоби християнин умів розрізняти різні форми людської надії, сподівання і мрій та відрізняти від того, що приносить із собою звершене у Христі спасіння, бо саме воно визначає фундаментальну перспективу надії.
Джерело християнської надії - у вченні Святого Письма. Старий Завіт наповнений заповідями остаточного спасіння від гріха, що
пов'язані з особою Месії. Це зовсім не означає, що у Старому Завіті надію відносять виключно до далекого, месіянського майбутнього. Завіт, що його Бог уклав із своїм народом, є підставою повної довіри до Бога як у очікуванні добра, так і в пошуках допомоги перед лицем незгод. До того ж, Старий Завіт підкреслює, що не можна покладатись виключно на людські сили, що лише Бог має бути надією для народу (Іс. 17, 5-8; Пс. 146).
Найважливіша для Старого Завіту месіянська перспектива надії сповнилась у Новому Завіті. Євангелія подають надію в контексті проповідей Царства Божого: .Покайтесь, бо наблизилось Небесне Царство (Мт. 3,2). Царство вже присутнє, але повна його реалізація - це справа майбутнього. У вченні апостольської Церкви надія пов'язана передусім з істиною про воскресіння Христа і заповіддю про Його повторне пришестя. Тому ісповідники Христа - обдаровані „усякою радістю та миром у вірі", „силою Духа Святого" - повинні „збагатитись у надії” (Рм. 15,13). Надія означає не тільки очікування на майбутні блага (Рм. 8,19-23; Гл. 5,5; Флп. 3,20), але насамперед покладання на Бога і покладання на Христа (1 Кр. 15,19; 2 Кр. 1,10; Флп. 1,20), терпеливість та витривалість в очікуванні (Рм. 5,4-5; 8,25; 12,12; 15,4). Християнин - це людина надії: хоча він вже відкуплений, все ж повнота спасіння - це для нього постійно тривала справа майбутнього. Можна говорити про певне напруження християнського життя: християнин є вже визволеним із поневоленням гріхом і смертю (Рм. 8,2), але не повністю; він має надію, що гріх і смерть будуть остаточно переможені в кінці часів (Рм. 8, 11; 1 Кр. 15). Він вже володіє першими дарами Святого Духа, але повноту їх отримає в кінці часів; має життя в собі (Рм. 5, 18), але очікує на остаточне завершення цього життя. Отже, християнин вже є Божим дитям (Рм. 8,14-16; Гл. 4, 5-7), але він постійно очікує на повне об'явлення цього дитинства (Рм. 8, 19) і на остаточну участь у спадщині Бога (Рм. 8, 17). Християнська надія тісно переплітається з вірою, оскільки „Віра є запорукою того, чого сподіваємося - доказ речей невидимих" (Єв. 11, 1).
Перспектива надії на визволення від гріха і пов'язаного з ним страждання надзвичайно важлива для сучасного світу. Поряд з безсумнівним прогресом у багатьох галузях людського життя, завдяки котрим людина хоче бачити своє майбутнє кращим і повнішим, сучасна ситуація породжує чимало тривожних питань і навіть острахів за майбутнє людства. Тому на початку свого понтифікату Йоан Павло II ставить перед людьми питання: поступ чи загроза? Це питання викликане станом сучасного світу, котрий є причиною того, що „людину дедалі більш охоплює страх [25].
Християнська надія протистоїть спокусі впасти у розпач, безнадію і знеохочення, хоча вона зовсім не означає поверхового оптимізму чи легковажного ставлення до присутності зла у світі. Треба також пам'ятати, що світські чи атеїстичні рухи XIX та XX ст. оскаржували християнство - власне через його надію, - що воно нібито відриває людей від земних завдань, спрямовуючи їхні прагнення до неба.
Таким чином, у життєвій практиці треба посилено наголошувати на тому, що довіра до Бога й надія на майбутнє життя не звільняють християнина від відповідальності за цей світ, а ще інтенсивніше збільшують її. Можна навіть сказати, що відповідальність за дочасний світ - це логічний наслідок надії, бо тільки в дусі християнської надії людина може будувати цей світ згідно Божого плану створення і спасіння. Тоді вона не абсолютизуватиме ні світу, ні свого місця в цьому світі. В надії, що поєднується з любов'ю, вона зможе визволитися з егоцентризму й відповісти на Божий заклик вдосконалювати себе і світ. З позицією християнської надії пов'язується і згода на все те, що дозволяє людині жити в ньому благородніше. Тому мірою діяльної участі у світі є у кінцевому варіанті турбота про гідність людської особи. Там, де відсутній релігійний фундамент і надія на вічне життя, там легко можна загубити цю повну гідність людини або ніколи не розкрити її у всій повноті.
Християнська надія допомагає людині витримувати тяжкі життєві ситуації та чинити опір спокусі знеохочення або розпачу. Надія зміцнює духовну енергію людини, оскільки вона спирається на почуття Божої присутності біля нас. Можна грішити також і через надмір „надії", тобто через особливу впевненість у власних силах й відкинення співпраці з Божою благодаттю, або через пасивне очікування, що Бог усе дасть.
- Любов
Християнська мораль - це мораль любові. Цю любов не можна розуміти тільки як один з численних елементів християнської моральної проповіді. Вона - радше та дійсність, яка оживлює цілу мораль, становить собою її фундаментальний критерій і спрямовує всі життєві настанови ісповідників Христа.
Євангельська проповідь подає любов як суть усього християнського життя. Перш за все це проповідь про любов Бога до людини, а значить, про любов, що нею вона була обдарована. „У тому виявилася до нас любов Божа, що Бог Сина свого єдинородного послав у світ, щоби кожен хто в нього вірить не загинув, а мав життя вічне”. В основі всієї християнської моралі лежить любов Бога. Бог не тільки запрошує любити Його. Спершу Він робить людей учасниками своєї любові, що треба ототожнити з даром нового життя. Тому християни повинні повторювати за св. Йоаном: „Ми пізнали й увірували в ту любов, яку Бог до нас має. Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому" (1 Йо. 4,16).
Дійсно повне оповіщення божої любові передав людям Ісус Христос і зміцнив своїм даром Святого Духа, але вже Старий Завіт відкриває нам цю перспективу об'явлення любові. Сама ідея Завіту - а отже, особливого відношення Бога до людини і людини до Бога - вказує на якийсь тип щирої дружби та спільного життя, що передається різними способами, в тім числі мовою любові. І тому дар Завіту показаний як дар любові Бога (Втор. 7,6-8), а засадниче зобов'язання Завіту подається як заклик до любові: „Любитимеш Господа, Бога твого, всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією силою твоєю" (Втор. 6,5). Звісно, Старий Завіт також і іншими способами висловлював це фундаментальне зобов'язання Союзу, що ніби синтезувалося в таких словах: „Та й тепер, Ізраїлю, чого Господь, Бог твій, вимагає від тебе, як не того, щоб ти боявся Господа, Бога твого, ходив усіма його дорогами, і служив Господові, Богу твоєму, усім твоїм серцем і всією твоєю душею, додержуючи заповідей Господа та Його установ, що їх я сьогодні заповідаю тобі, тобі ж самому на добро?” (Втор. 10,12-13). Але й тут знаходимо заклик любити Бога. Отже, вже Старий Завіт вказує, що Бог не тільки встановлює заповідь любові, але робить спершу так, щоб серце людини було здатне для цієї любові, і це переносно подається як „обрізання серця” (пор. Втор. 30,6).
