Любов діяльна і вимагає жертовності. Мішель Куаст навчав: “Якщо ти любиш, ти даєш себе. Якщо ти даєш себе іншим, ти збагачуєшся ним. Таким чином, любов безмежно збагачує й побільшує того, хто любить, бо хто відлучається від себе відкривається іншим і злучається з цілим людством” [2, 24].
Любов, що втілена у двох головних Божих заповідях, виголошених у нагірній проповіді Христа, є основою повноцінного виховання мудрості, самодисципліни життєвої сили. Найкращим прикладом любові до ближнього є для нас життя Ісуса Христа. Він не зважав на стать, матеріальну забезпеченість чи національну приналежність, до всіх виявляв свою любов, до всіх приходив з допомогою. І найбільшим виявом любові до людей була добровільна смерть Ісуса на хресті. Він помер заради всіх людей - правильних і грішних. Тому і ми повинні любити всіх людей. Ми повинні молитися за праведних і грішних. Молитва за грішників може допомогти їм навернутися до Бога. Слідуючи словам Максима Ісповідника: “Коли не можете любити, намагайтесь, принаймні, нененавидіти” [73, 13], адже ж відповідаючи злом на зло, ми його лише помножуємо.
Любов трактується як почуття, внутрішнє бажання. Що має різні ступені сили. Натхнений вірою і надією, бажання любові, спонукає до зближення з предметом любові ненависть - до віддалення. Лише любов'ю може людина перемогти в собі різні вади.
б) Моральні чесноти.
Під неперервним впливом Божої благодаті людина шукає конкретних форм активності. Бачачи різні площини дій та багатство моральних цінностей, що формують людину як особу, ми розуміємо, що вона може виробити чимало постійних внутрішніх схильностей, які робитимуть її здатною до морально доброї дії. Ці схильності-чесноти залежать від людини, її моральних вчинків, тому їх називають моральними. Не варто різко виділяти їх від надприродних, адже Бог обіймає своєю благодаттю усю цілість людського життя.
Моральні чесноти як схильності особи, що діє морально, треба відрізняти від потягів людини і її звичок. Потяги - це первісні способи задоволення природних потреб людини, натомість звички - це пристосування до яких-небудь діянь у визначених умовах. Моральні чесноти є вмінням особи, вони залежать від розумових зусиль людини і реалізуються у повноті свободи.
Сліди поєднання моральних чеснот з усім багатством людської природи знаходимо в найдавніших класифікаціях моральних чеснот. Платон називає: мудрість, мужність, панування над собою. Вони надають порядку і гармонії трьом частинам душі: розумній, пристрасній та імпульсивній. А єднає всіх їх четверта чеснота - справедливість. Аристотель вважав, що чесноти - це постійні здатності, які надають відповідної поміркованості (“золотої середини”) таким силам, як воля справедливість), почуття „пристрасті" (поміркованість) і почуття „егоїзму" ( мужність). У конкретних ситуаціях поміркованість діє як „практична мудрість", тобто розсудливість.
У моральному богослов'ї використовується стародавня систематизація моральних чеснот. Починаючи від Отців Церкви, розсудливість, справедливість, поміркованість і мужність називають кардинальними чеснотами, тобто головними, засадничими, з яких виводяться всі інші. Вони є віссю, на якій тримається будівля етичного життя. Довкола них і групуються цілі ряди споріднених чеснот. Так, наприклад, довкола чесноти справедливості виникають справедливість розподільча, зрівнююча, легалізуюча і караюча. Спорідненими з нею чеснотами вважали: вдячність, правдомовність, щедрість, а також благоговіння, повагу та послух.
Підсумовуючи сказане, ми приходимо до такого висновку, що природний шлях виховання передбачає тяжку дорогу людини від дитячої сліпої віри в добро, надії на добро і любові до добра, навіяних батьками із прийнятих як щось не заперечне, - через кризи, сумніви, через суперечки і випробування, через власні пошуки правди в людях, у житті, книгах - до міцного світогляду, що ґрунтується на стійких переконаннях. Міцно засвоєна віра надає сил і спонукає до дії, надія - просвітлює життєву перспективу, а любов веде людину до єднання з Богом.
Таким чином, запропонований тут системно - ціннісний підхід знімає потребу довільного трактування змісту виховання та розвитку і робить цей компонент у системі прозорим і однозначним.
Розділ 2. Способи формування загальнолюдських моральних цінностей
2.1 Формування моральних цінностей в процесі вивчення курсу „Християнська етика”
Важко назвати шкільний предмет, який мав би стільки виховних можливостей для формування загальнолюдських моральних цінностей, як християнська етика. Інші предмети - не менш важливі та необхідні: на основі досягнень наук вони формують світогляд учня, його духовний тип.
Викладання предмета християнської етики - це ціле мистецтво. Мистецтво важке. Ці специфічні уроки вимагають неабиякої підготовки. До фахових обов'язків учителя християнської етики, крім традиційних - бути обізнаним з педагогікою та психологією, бути професійно компетентним, володіти методикою викладання свого предмета, - входять і інші особливості його педагогічної діяльності.
Адже при викладанні християнської етики у школі автоматично зростає увага до морального, особистого життя вчителя, котрий уже самим змістом свого предмета підштовхує інших до прискіпливого аналізу своєї особи.
Тому до вчителя християнської етики, крім традиційної професіограми кожного вчителя, яка звучить як три "п": професіоналізм, порядність, патріотизм, - ставляться підвищені вимоги. Його етично-моральний кодекс - це етичні норми Нового Завіту. “Щоб виховати Когось, - за словами Антоніни Калашнік, - необхідно самому бути Кимось” [26, 3].
Божа педагогіка (друга назва предмета) розглядає всі сучасні педагогічні засади і те, що відповідає, що не суперечить Євангелію, - приймає. Це можна назвати погодженістю релігії з загальними принципами дидактики, котрі стоять над викладанням усіх предметів:
- принцип науковості означає відповідність структурній побудові даного предмету як розділу християнської філософії, відповідає її сучасним досягненням, включає використання християнської термінології;
- принцип наочності: роль зорових аналізаторів під час пояснення тем предмету "Християнська етика" є особливо важливою;
- не менш необхідними у навчальному процесі християнської етики є принципи логічності та послідовності;
- спільним є і принцип активності та цілий ряд інших принципів.
Отже, дидактичні принципи є загальновживаними.
В умовах класно-урочної системи уроки християнської етики мають такі особливості:
* починається урок і закінчується християнським вітанням (прощанням);
* бажаність вступу до уроку, який допомагає увійти в урок, пройнятися його духовним настроєм;
* молитва на початку і в кінці уроку;
* знак святого Хреста;
* зовнішня атрибутика та обладнання уроку: ікона, свічка, Біблія;
* читання Святого Письма, відповідні форми роботи з ним;
* пояснення на основі морально-етичного твору;
* виведення моралі уроку.
Вимоги до ведення зошитів. Ведення зошитів з християнської етики
є обов'язковим. Обов'язковий мінімум записів у зошиті стосується назви теми і формулювання моралі.
Дисциплінарні вимоги. Дисципліна необхідна. Учні не повинні
відволікатись на сторонні справи й розмови, а вчитель не повинен дозволяти собі "на голові кілки тесати"; під час роботи в групах допустимий робочий шум;
* вимогливість учителя християнської етики має бути доброзичливою, реальною, об'єктивною, поєднуватися з повагою гідності особи учня та наданням йому безконечних шансів виправитися;
* учителеві необхідно стримувати свій гнів, бо страх породжує в дітей брехню, хитрість, забирає сили, викликає параліч думок і навіть рухів;
* учитель не повинен бути скупим як на похвалу, так і на гумор;
* з дисциплінарними вимогами до певної міри співвідноситься контроль: оскільки для уроків християнської етики завжди актуальною повинна залишатися їх доброзичлива атмосфера, то хороший учитель зобов'язаний усякі види контролю успішності з неприємної процедури перетворити на свято.
Узагальнені вимоги щодо уроків усіх шкільних дисциплін поділяються на: а) дидактичні; б) виховні; в) психологічні; г) гігієнічні.
Вони деталізуються при викладанні кожного предмета у його конкретній урочній структурі. Вимоги ставляться не задля зайвої обтяжливості вчителя, а з метою ефективності всього навчально-виховного процесу і стосуються принципових правил, - того, що є визначальним.
Уроки християнської етики носять інформаційно-пояснювальний характер. Вони щоразу несуть нову інформацію, пояснюють її, на ній виховують. Такий підхід у викладанні називається цілісним.
Ці уроки відповідають типу уроків засвоєння нових знань, найбільш поширеному, найбільш ефективному типу уроків. Програмою передбачені узагальнювальні уроки, уроки-бесіди, уроки-лекції (якщо тема дозволяє), уроки-диспути (зі старшокласниками), уроки контролю знань.
Важко підібрати - та й чи доцільно? - єдину оптимальну схему проведення уроку. Швидше можна говорити про "каркас", "збірну конструкцію" цих уроків. Отож мова піде про "розкрій суконки", але без "комірця", "кишень", "манжетів" і т.д., тобто, про комплексний перелік елементів уроку в їх послідовності, так званий алгоритм.
Хоча уроки християнської етики мають свою специфіку, та їх дидактична структура залишається трикомпонентною: а) актуалізація опорних знань; б) здобуття знань; в) застосування знань.
Зупинимось на дидактичній структурі уроку, на його трьох етапах.
Визначення мети уроку
Все починається з мети. Як свідчить аналіз відвіданих уроків та анкетування вчителів християнської етики, визначення мети уроку становить значні труднощі. При формулюванні мети виходимо з навчального та виховного змісту теми, а також з можливостей матеріалу.
Мета уроків християнської етики завжди двоєдина: пізнавальна і виховна (щось - для розуму, а щось - для серця). В обох присутня третя: розвивальна. Коли формулюємо мету, стараємося уникати дієслів доконаного виду: не виховати, а виховувати, не навчити, а навчати.
Обладнання уроку: Святе Письмо, ікона, свічка, серветка, квіти. Все принесене вчителем на урок, має бути використане в ході уроку. Методично неправильним буде не залучити його.
I. Урок починається із взаємного християнського вітання:
повсякденне: Слава Ісусу Христу! -- Слава навіки!
Різдвяне: Христос рождається! -- Славімо(те) Його!
Великоднє: Христос воскрес! -- Воістину воскрес!
II. Вступ до уроку християнської етики.
Не рекомендуємо починати урок відразу з молитви. До неї дітей потрібно підвести, а не використовувати її як організуючий та дисциплінуючий момент. Після гучної перерви діти щонайменше думають про Бога. Це не монахи, не Святі, котрі 24 години на добу присвячують Йому. Тому слід якомога природніше підвести дітей до думки про Господа, зробивши вступ. Його можна пов'язати:
* з порою року, наприклад, словесною картиною чи відповідною поезією;
* зі станом природи: листопадом, першим снігом, навіть мжичкою (замилуванням, зіставленням, порівнянням);
* з актуальністю події: в класі, в школі, в місті, в державі, в світі;
* з попереднім уроком (наприклад, з уроком фізкультури, з контрольною з математики і т.д.);
* зі змістом недільного Євангелія (і тим самим заохочувати дітей до участі в Святій Літургії);
* з релігійними (святами Церковного року) чи державними святами, наприклад, святом рідної мови, Т.Шевченка;
* з Днем Ангела (вчитель зобов'язаний привітати іменинників);
* з дитячою, молодіжною передачею по радіо, телевізору чи статтею з християнської періодики.
Можна організувати вступ із таких завдань: 1. Закінчи речення:
а) В Службі Божій я знаходжу ...
б) Багато людей на Службу Божу не ходить, тому що ...
Або:
а) 3 Біблії знаю, що ...
б) Не читаю Святого Письма, тому що ...
1. Напиши слово, з яким у тебе асоціюються такі поняття:
канікули -
комп'ютер -
молитва -
церква -
священик -
Бог -
Це так званий метод асоціації. Діти повинні на слово відреагувати іншим словом, котре означає поняття, яке виникає у них асоціативно. Добре було б спочатку написати кілька загальновживаних слів, а потім - із християнської лексики. З цими відомостями можна працювати далі: порівнювати, оцінювати, дивитись, чого не вистачає, поглиблювати і т.д.
Отже, початок уроку - різноманітний. Але завжди - це природний, логічний місток до теми уроку. Завжди це душевний рух назустріч уроку.
III. Молитва. "Отче наш" триває одну хвилину. "Царю Небесний" - молитва учнів, студентів, учителів, науковців, людей творчої праці - поетів, художників, композиторів. Спеціально для школярів укладена "Молитва учня". "Богородице Діво" - коротка молитва, нею добре молитися в кінці уроку, не надуживаючи перервою, яка є для дітей такою бажаною.
IV. Після молитви починається І етап дидактичної структури уроку - актуалізація опорних знань.
Цей етап охоплює опитування (перевірку домашнього завдання) або повторення матеріалу, потрібного для нової теми уроку.
Чи завжди доцільна перевірка домашнього завдання?
Звичайно, добре вчителеві отримувати зворотну інформацію про теоретичний рівень знань дітей і враховувати її на кожному новому етапі своєї діяльності. Але якщо тема обширна, нова, не пов'язана з попереднім матеріалом, - опитування опускаємо.
Форми опитування: індивідуальна, групова, фронтальна; усна та письмова. У тому випадку, якщо хтось з дітей не виконав домашнього завдання, то даємо йому не один шанс зробити це найближчим часом.
V. Мотивація навчальної діяльності (повідомлення нової теми уроку) - завжди урочиста. Нею стараємося внести елемент зацікавлення, до певної міри навіть заінтригувати.
VI. II етап уроку - здобуття знань або пояснення нового матеріалу, на нього припадає до 25 хв. робочого часу.
Перед читанням Святого Письма (наш основний документ) можемо запалити свічку: - умовно названу "запалюванням вогника любові до Бога" (якщо протягом уроку до Святого Письма звертаємося декілька разів, то у тому випадку працюємо з ним в робочому порядку, як з підручником). У роботі з дітьми початкової ланки використовуємо "Біблійні історії Старого та Нового Завітів".
Після читання Святого Письма робимо паузу для того, щоб школярі осмислили, що звучало Слово Боже і починаємо збір думок дітей: неправильних, нерозумних, дивних, смішних, наївних - учні мають право на помилку.
Пояснення проводимо у два кола: перший коротко, загально, тільки основне; другий раз - детально, широко, зупиняючись на окремих моментах. Паралельно проводимо словникову роботу: опрацьовуємо терміни, категорії, поняття, географічні та історичні назви, персоналії з обов'язковим записом на дошці. Пояснюємо біблійну символіку.
Далі ведемо розмову в контексті євангельської історії чи біблійного оповідання. При цьому поурочний матеріал групуємо у два блоки пояснення: блок біблійний та блок моральний. У свою чергу кожний із блоків для зручності розділяємо на напрямки або мікротеми.
Пояснення матеріалу біблійного блоку доцільно подавати як у Новому, так і в Старому Завітах. Прийнято вважати, що кожному символу Нового Завіту відповідає конкретний образ Старого Завіту.
Та є ряд тем, пояснення яких на основі Святого Письма не є обов'язковим. Уроки християнської етики -- це не уроки біблієзнавства. В таких випадках застосовуємо так званий монахійський метод, який був відкритий у XVIII ст. у м. Монако. Його перевага полягає в тому, що у релігійне навчання було введено поняття методичної одиниці, тобто, правило пояснення на основі катехитичного або морально-етичного оповідання чи повчальної історії. До цього перед учителем був лише текст Святого Письма, який пояснювали слово за словом, тобто, тлумачили сам текст: аналізу - синтезу не було. З винайденням монахійського методу спочатку читається побожне оповідання чи світський твір на морально-етичну тему, а потім на ньому пояснюються християнські вартості. Навіщо проходять такий шлях? Для того, щоб доступно пояснити складні речі, та ще й при цьому торкнутися моральних, етичних та естетичних струн дитячої душі. Цим методом у навчанні людей користувався Сам Ісус Христос.
Пояснення не зводимо до переказування певного сюжету з Біблії чи з твору для бесід в дусі християнської моралі - сили зосереджуємо на пошуках морального підтексту: що хотів нам цим Господь Бог сказати? Чого ми можемо з того навчитися? - Отже, найважливішим моментом на уроці християнської етики є виведення моралі - основної думки уроку. Без цього уроку нема. Це його кульмінаційна точка. Запис моралі учнями в зошити є обов'язковим. Мораль може бути виражена основною фразою, цитатою зі Святого Письма, оскільки вважається, що до кожної теми можна підібрати "ключик" - те ключове "слово", яким вона "відкривається". Часто мораль стає одночасно епіграфом до уроку.
Якщо виведення моралі - це найважливіший момент на уроці, то найважчим на ньому є підбір прикладів з літератури, історії, живопису, музики. Мова йде про наповнення морального блоку здобуття знань для того, щоб проілюструвати дану тему та використовувати все світське на користь релігії. Добре роблять ті вчителі християнської етики, які, уникаючи інтернаціонального космополітизму, пропонують дітям у цьому блоці українознавчий матеріал. Адже кожна нація росте "корінням в етнос, гіллям - у світову цивілізацію"; кожний народ збагачує світову скарбницю духовної культури чимось неповторним, своїм. У канву релігійно-морального виховання слід вплітати на уроці спадщину Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки та інших визначних носіїв національної свідомості, що будили дух народу. Дуже переконливо звучать прислів'я, наприклад: "Бог прикрасив небо сонцем, а хату - мамою"; "За мамині сльози Бог долю заморозить"; "За маму-тата - тяжка розплата" і т.д. Коли ось так на котромусь з етапів уроку використовуються знання з інших предметів, це означає, що встановлюються міжпредметні зв'язки. Водночас, не слід надмірно захоплюватися світським матеріалом, щоб предмет не зісвітчів. Та й у відсотковому відношенні цей блок менший за біблійний блок пояснення.
Необхідною є актуалізація кожної теми уроку: достатнє наведення прикладів, які б підтверджували життєдієвість теоретичного матеріалу сьогодні; порівняння обставин за часів Ісуса Христа з теперішніми обставинами. Не залишаймо дітей в Старому Завіті, а максимально приближаймо до сучасності, робімо проекцію на сьогодення. Однак і тут важливо не перемодернізувати, - тобто, не перетворити урок у сучасний балаган!
