Завоювання Північної Африки арабами-мусульманами

Завоювання Північної Африки арабами-мусульманами

Вступ

Актуальність роботи: полягає в тому, що дана тема є важлива та актуальна і на сьогодні, так як процес завоювання арабами - мусульманами Північної Америки вніс суттєві зміни в подальший розвиток даного регіону, що відобразилися в різних сферах життя північно африканського суспільства.

Мета роботи: дослідити і проаналізувати стан Північної Африки напередодні, під час і після завоювання арабами. Виявити позитивні і негативні сторони даного процесу.

Завдання: полягає в тому, щоб спробувати з'ясувати характер відносин в Північній Африці до арабського завоювання і в перші століття після нього. Проаналізувати зміни, що проходили в північноафриканському регіоні в VІІ - XІІ ст.

Історіографія: вивченням даної теми займається велика кількість істориків, професорів і вчених. Найбільше інформації про історію Північної Африки часів арабського завоювання і після нього надає автор підручника «Средневековая Северная Африка» Матвеев В.В.; Рубель В.А. у «Історії середньовічного сходу»; Жюльен Ш.А. в «Истории Северной Африки»; Борисов в підручнику «Арабское средневековье и ислам».

Про вплив арабів мусульман у сфери економіки, соціальну і культури найкраще надають інформацію: Миллер А.Ф. «История ислама»; Климанович П.І. «Ислам»; Бартольд «Ислам». Загальну інформацію про період завоювання можна дізнатись з праць: «История Востока» в шести томах; «История стран Азии и Африки в средние века».

Більшість інформації можна дізнатися саме з літератури російських істориків, вчених і професорів, а саме: Васильєв Л.С; Зарин В.А; Матвеев В.В; Заходер Б.Н; Климович Л.І.

Ще одним джерелом є арабська література: Абд Дур Рахмана ибн Абд ал-Хакама, Абу Амина Биляля Фимпса і Хилала ас-Саби.

Та все ж основними джерелами залишаються радянські письменники: Баранова Н.П; Бартольд В.В; Беляев Е.А; Большаков О.Г; Борисов В.М; Семенова Л.А; Семенов В.Ф; Чистякова Т.А.

З іноземних авторів можна виділити роботи Миллера А.Ф; Ботфорта К.Е; Жюльєна С.А.

З сучасних українських авторів, що описав історію середньовічного сходу є Рубель В.А.

Розділ 1. Вторгнення арабів-мусульман на територію Північної Африки

1.1 Військові успіхи перших халіфів

Зовнішні завоювання були початі ще за Мухаммеда. Та після його смерті халіфи надали їм більш широкий розмах [25; 143].

За часи халіфа Омара ібн аль-Хаттаба (634 - 644) халіфат став імперією. У 640 р. 4 тис. вояків арабського племені акк на чолі з Амром ібн аль-Асом вдерлися до Єгипту, який вони називали «країною, найбагатшою добром і найслабшою у битвах та війні» [35; 349].

Візантійці спочатку зупинили агресора, але халіф Омар відрядив на фронт ще 4 тис. вояків, а в тилу ромеїв повстали копти. Генеральна битва відбулася поблизу оазиса Геліополіс. Два тижні тривала серія боїв, у ході яких візантійці були розбиті вщент. У вересні 642 р. (після дев'яти місяців облоги) впала Олександрія. В полум'ї пожежі згоріла найбільша в світі Олександрійська бібліотека, але арабів не вразило. Шестимільйонний Єгипет ста провінцією халіфату, а в 649 р. на правому березі Нілу Амр заклав свою резиденцію - місто Фустат (сучасний Каїр). Халіф Омар наказав з'єднати каналом Червоне море з Нілом, щоб по цьому шляху перевозити єгипетську пшеницю в Аравію і в потрібний момент швидко перекинути війська з Медини в Єгипет. Араби відновили канал, що існував ще при фараонах [25; 146].

На захоплених землях араби заснували нові міста, а всі завойовані державні землі проголошувалися власністю халіфа (ісламської держави). Мусульманам володіти землями на завойованих територіях Омар заборонив, вважаючи, що так вони втратять свою войовничість і степову доблесть. На нових підданих-немусульман наклали харадж (земельний податок) і джизью (подушну подать) на користь халіфату. Ці повинності виявлялися більшими, аніж закят й ушр (земельний податок з мусульман). За підданими іновірними зберігалося їхнє майно, храми й право на богослужіння, а якщо іновірець приймав іслам (для цього треба було визнати, що нема бога, крім Аллаха, а Мухаммед - посланець Аллаха, і пройти обрізання), то він ставав абсолютно рівним своїм завойовникам, здобував податкові пільги і статус панівного етносу у халіфаті. Проте спочатку бажаючих прийняти іслам серед іновірців було мало, оскільки «новий мусульманин» одразу втрачав право на володіння землею у захоплених краях [25; 150].

За час правління Омара халіфат перетворився на найбільшу державу регіону [35; 352].

При наступнику Омара Османі ібн Аффані (644 - 656) хвиля завоювань поширилась ще далі, почалася нова хвиля грандіозних зовнішньополітичних успіхів: араби завершили завоювання Лівії і Тріполітанії, продовжили завоювання в Пн. Африці, до 648 р. війська увійшли до Карфагену [35; 352].

Правління Муавії ібн абу Суф'яна закріпило багато змін в структурі Халіфата, а стабілізація внутрішнього положення дозволила розпочати завоювання на Заході Північної Африки.

У 661 році єдиним халіфом усіх арабів залишився Муавія ібн Абу Суф'ян з роду Омейлдів (Умайлдів), який заснував династію, що правила арабами майже століття (661 - 750). Столицею Халіфату став Дамаск [35; 356]. Для створення такої могутньої держави велику роль відіграли арабські завоювання, що здійснювалися в декілька етапів. Перший етап проходив під час правління трьох перших «праведних» халіфів - Абу Бекра (632 - 634), Омара (634 - 644), Османа (644 - 656). Омейяди продовжували завойовницьку політику своїх попередників. Війська дамаських халіфів здійснювали періодичні набіги на нові території [35; 356].

На початку 80-х років м. Кайруан, засноване арабами в 679 р. було зайнято берберами, а міста Тріполі і Фазан звільнились від влади арабів, а кінцевим пунктом західних кордонів халіфата стало м. Барка. Арабські феодал міцно закріпились лише в Єгипті. Використовуючи ресурси цієї багатої провінції, вони продовжували свої завоювання. В 689 р. почались походи в Кайруан і Карфагенську область. Арабським військам вдалося просунутись вглиб Туніса [25; 152].

Міжусобна війна, що розгорілася у Візантії, сприяла подальшим успіхам арабів. Візантія зберігала своє панування лише в прибережних районах Пн. Африки, але берберські племена, що населяли внутрішні райони і лише формально визнавали владу Візантії, виявили арабам великий супротив. Загроза арабського завоювання виявилась вагомим зовнішнім фактором, що прискорило процес об'єднання берберських племен. На протязі наступних трьох років араби заволоділи Пн. берегом Африки. В 710 р. арабські війська підійшли до вузької протоки, що відокремлювала Африканський континент від берегів Іспанії [25; 153].

У Пн. Африці з'являється покоління арабів, для яких ці країни були батьківщиною, збільшується кількість завойованих, що прийняли іслам [22; 120]. При Омейядах було утворено п'ять намісництв. В перше входили Іран, Ірак, Сх. Аравія, Хорасан і Середня Азія. Друге - Хіджаз, Ємен, Центральна Аравія. Третє - Арменія, Азербайджан, Сх. частина Малої Азії. Четверте - Єгипет, Лівія, Тріпай, а в п'яте - Зх. Африка і Іспанія. Намісники Єгипту здійснювали верховну владу над Пн. Африканськими областями, до утворення окремого північноафриканського намісництва. Необхідним була єдина державна мова, обов'язкова для всіх областей, що входили в халіфат, заселених різними народностями і племенами. Арабська і стала загальнодержавною мовою [25; 156].

Також були створені військові округи. Мусульман-неарабів обдурили обіцянками про рівність усіх мусульман, але з арабами в правах не зрівняли, надавши їм статусу мавалі («клієнтів») і здираючи харадж; сотні тисяч немусульман, які чинили опір агресії, обернули на рабів (лише в Північній Африці Муса ібн Нусейр перетворив на рабів 300 тис. візантійців і берберів). Невгамовне марнотратство халіфів Дамаска розорило скарбницю і вони почали вводити додаткові побори. Мусульманам офіційно дозволили володіти землями поза Аравією. Так поряд із савафі (державною землею халіфа) на нових землях з'явився мульк (приватні володіння) та ікта (спадкові земельні ділянки, що підлягали державному оподаткуванню, але їх можна було продавати), але верховним власником всієї землі і води в імперії вважався халіф. Після падіння в 750 р. династії Омейядов до влади прийшли халіфи з роду Аббасидів, які правили до 1258 р. Аббасиди отримали в управління велику державу, в склад якої входили Пн. Африка, Аравія, Передня Азія, Ірак, Іран, великі території в Закавказзі і Середній Азії. Столицею халіфата став заснований в 762 р. Багдад.

Період найбільшої політичної могутності халіфата було перше століття правління династії (2 пол. VІІІ - 1 пол. ІХ ст.) [3; 25].

При Аббасидах халіфат не збільшив своїх кордонів, проходив процес остаточного включення в склад мусульманської держави деяких важкодоступних областей, що знаходилися передусім лише в формальній залежності [22; 128].

В кінці ІХ ст. з'явилися перші ознаки розпаду Халіфату. В 788 - 789 рр. правнук Алі, Ідріс, що втік після придушення його повстання в Мецці на захід Халіфату, утворив незалежну державу на території сучасного Марокко, що поклало початок династії Ідрісидів [22; 128].

Аббасиди ставили головною ціллю халіфів зміцнення центральної влади, їх основні реформи були направлені на найбільшу централізацію управління, на розширення політичної і соціальної опори династії. З ІХ ст. фактично закріпилась одноосібна влада намісників над територіями, що управляються, з'явилися цілі династії правителів, наприклад, Тулуніди в Єгипті, Тахіріди, Саффаріди і Саман іди в Ірані і Середній Азії [22; 129].

Велику роль відігравала армія. Військо Аббасидів досягало 160 тисяч і складалось з найманців: хорасанців, берберів і тюрків. Воно вимагало дуже великих витрат казни, тому почали формувати полки з рабів-зінджей [35; 371].

При Аббасидах державною релігією було визнано сунітське направлення ісламу. Професійну армію почали формувати з гулямів («юнаків») - рабів, яких тисячами купували або захоплювали в землях Африки, Східної Європи та Центральної Азії, виховували фанатиками ісламу й халіфату, навчали воювати, караючи за боягузтво й даруючи за вірну службу матеріальний і соціальний добробут. Гулями-гвардійці (тюрки, слов'яни, бербери, негри та ін.), не пов'язані з місцевим населенням, були зобов'язані своїм привілейованим статусом виключно халіфові, особистими рабами якого вони вважалися. Крім гулямів, з яких формували гвардійську кінноту, збереглися й загони чистих найманців (насамперед із прикаспійських горців дейлемітів) [35; 372].

Династично-релігійні чвари та соціальні катаклізми підірвали державну єдність халіфату. Від Аббасидів відпав Магриб (династія Ідрісидів, 788 - 974). Лише формально залежними стали деякі еміри («намісники»), в тому числі Аглабіди Тунісу і Алжиру (800 - 909). Вони номінально визнавали свою залежність від халіфа, іноді надсилали йому частину податкових зборів, але стали абсолютно незалежними в питаннях внутрішнього управління та частково зовнішньої політики.

1.2 Визвольні антиарабські повстання на підкорених територіях

Основним складником історичного процесу в Пн. Африці в VІІІ ст. були хариджитські повстання. Почавшись в Пн. Африці в VІІІ ст., рух хариджитів продовжувався до середини Х ст. Військові дії, які вони вели, послаблювали владу омейядських і аббасидських халіфів в цих країнах, а пізніше і в місцевих правителів, що прийшли їм на зміну. І, звичайно, такі дії не могли не впливати на весь процес розвитку [30; 169].

Відомостей про хариджитів і в джерелах досить мало. Та деякі відомості все ж є відомі [22; 118].

Великі завоювання арабських халіфів збагачували їх, головнокомандуючих, намісників областей, представників старої і нової знаті. Також існувало і невдоволення в самому феодальному класі, що призвело до суперечок через престолонаслідування. Після смерті Мухаммеда через відсутність наслідників по чоловічій лінії виникли деякі суперечки та після цього мекканці провели кандидатуру Абу Бекра. Після смерті Абу Бекра в 634 р. влада перейшла до Омара тим самим відсторонивши від вирішення всіх важливих питань місцеве населення Медини, яким просто оголосили про волю халіфа. В 644 р. Омара смертельно ранив один з персидських рабів. Наступником став Осман, що походив з великого і багатого роду Омейядів племені курейги. Вожді Омейядів першопочатково були супротивниками Мухаммеда, але потім перейшли на його сторону і після прийняття ісламу займали високі пости в новій державі. Осман почав просувати членів свого роду на найвищі військові і державні посади, що призвело до звеличення і збагачення його роду. Це викликало серйозне невдоволення в колі арабських феодалів, що не належали до Омейядів. Невдоволені почали гуртуватись навколо Алі і інших претендентів на престол [30; 170]. Прихильники і наслідувачі Алі отримали назву шиїтів (від слова «шиа» - «група»). Розповсюджувалась думка. Що престол халіфа за правом належить Алі, як найближчому родичу - зятю і двоюрідному брату Мухаммеда і що Осман обраний незаконно. Поступово пропаганда прихильників Алі стала знаходити відгук і серед населення завойованих областей. В 656 р. невдоволені зібралися в Медині під виглядом паломників з завойованих областей. Повсталі увірвались в будинок Османа і вбили його. Халіфом було проголошено Алі. Незабаром відбулися серйозні зміни в таборі Алі. Не всі прихильники були згодні з категоричним твердженням про закріплення прав на престол халіфа за однією сім'єю. Багато хто вважав, що халіфом може бути обраний будь-який правовірний мусульманин незалежно від його родинних зв'язків з сім'єю пророка. Прихильники цієї ідеї, близько 12 тис. чоловік, відокремились від війська Алі, відмовились підтримувати його і висунули лозунг «нема халіфа інакше як волею бога і народа». Їх стали називати хариджитами («ті, що вийшли»). Хариджити обрали свого халіфа. Хариджитів переслідували всюди, до них застосовувались суворі міри, репресії. Ідеї хариджизма отримали велике поширення на території завойованих країн саме тому, що в питанні про престолонаслідування в халіфаті позиція харидижтів була найбільш радикальною. Вони вважали, що посада халіфа повинна бути доступна кожному члену мусульманської общини, «навіть рабу-негру», якщо він цього заслуговує. Кожна хариджитська община могла мати свого халіфа, імама чи еміра. Деякі з них вважали, що мусульманин не може бути рабом, а всі хто прийняв іслам раби повинні бути звільненими. В питаннях ритуальних релігійних правил хариджити визнавали лише дві (Коран і сунну пророка) основи ісламу. Хариджити не визнавали і етнічну нерівність. Між мусульманами (арабами і неарабами) повинна існувати повна рівність в усьому. Вже до початку 80-х років VІІ ст. в середовищі хариджитів виділилося декілька груп і течій: азракитів, суфридів, байка ситів, ібадидів [14; 25].

На початку VІІІ ст. в результаті гонінь на хариджитів в центральних областях халіфату, особливо в Іраці і в західних провінціях Ірану, де діяли омейядські намісники Убайдуллах ібн Зійяд і ад-Хаджжадж ібн Юсуф, вони починають рятуватися в віддалених від центру частинах халіфату, а зокрема у Пн. Африці. В Кайруані з'являються перші хариджитські проповідники - ібадит Салама ібн Саід і суфіт Ікріла. А через 20 років в Тріполітанії вже була значна група ібадитів, що складалася з берберів хаввара. Таким чином спочатку були найбільш поширені в Пн. Африці суфрицький і ібадитський варіанти хариджизма. Згодом суфрити загинули в битвах і ібадити стали головними представниками хариджизма в північноафриканському регіоні [22; 119].

Принципи хариджицького вчення стали основними, згідно одному з принципів істіраді хариджити повинні були вбивати всіх віровідступників - всіх мусульман нехариджитів. До таких відступників відносились імами і правителі, що відступили від правил Корану. Після захоплення Іфрикії Абдаллахом ібн Садом її жителі продовжували бути слухняними і найбільш покірними до того часу, поки до них не проникли люди з Іраку. Від завоювань Іфрикії Абдаллаха ібн Сада ібн Абу Сарха в 647 р. до початку правління халіфа Хішама в 723 р. відбулася більшість подій, що пов'язані з підкоренням Пн. Африки [30; 170].

Дуже швидко хариджицьке вчення поширилося Північною Африкою. Центрами хаджизма стали м. Тріполі, де до хариджизму навернулись бербери, хаварра, гірський масив Джерело-Нафуса, що знаходиться в Пд. Заході від Тріполі. Де жило берберське плем'я нафуса, а також рівнини Високих плато, райони Сиджилмаса і Танжера в Марокко. Через 20 років після початку проповідей пройшли перші виступи харидижтів: в Тріполі і в Сиджиямасі. Хариджицькі повстання проходили в 739 - 741 роках в Марокко, згодом в 741 - 750 роках в Іфрикії. Після появи хариджицьких імамів (в 2 пол. VІІІ ст.) продовжувалися військові сутички хариджитів з арміями халіфата. Війна, що тривала декілька десятиліть, склала стереотипи ставлення до берберського населення Пн. Африки з боку арабських намісників, їх чиновників і їх війська - стереотипи, які полягали в тому, що на берберів дивились, як на джерело прибутків, рабів. Влада в центрі розглядала так само всю Пн. Африку. До цього додалося презирливе відношення до берберів арабів, які згідно зі звичаями суспільства, організованими за родо-племінними ознаками, пишалися своїм родом, плем'ям і вважали своє плем'я найкращим і найхоробрішим. Варто відмітити, що не дивлячись на навернення в іслам берберів не зробило їх рівними з арабами-мусульманами, так що і після завоювання в прийнятті берберами ісламу вказані стереотипи продовжували діяти. Свідченням цього є відомості Ібн Ідарі і аб-Табарі. Намісники вимагали п'яту частину майна лише від тих берберів, які не дотримувалися ісламу, що і призвело до численних постань. Результатом цих дій стало постання Майсари. В 739 році почалося повстання берберів в Пн. Африці, що було викликане збільшенням податків, поведінкою феодальних правителів провінції і багаточисленними вимогами чиновників. Особливе невдоволення в народних масах викликало поширення податку на тих, хто прийняв іслам. В Пн. Африці було чимало хариджитів, що втекли зі східних областей і поки там йшли завойовницькі війни, вони вільно вели свою проповідницьку діяльність: «вільні вибори» халіфів, проти узурпаторів Омейядів, що незаконно зайняли халіфський престол. Їх пропаганда як найкраще відповідала настроям берберів, що потерпали від феодального гніту, невдоволених податковою політикою Омейядів. Всією країною пронеслася хвиля повстань. Поступово міські повтання об'єднались і прийняли характер війни.

Одне з джерел пояснює першу причину вимог до берберського населення; «А причиною повстання Майсари було те, що халіфи на Сході любили новинки з Магрибу і посилали ці новинки до амила Іфрикії. А аміли посилали їм красивих берберських дівчат. Коли ж справа перейшла до Ібн ал-Хабхабу (намісник, в правлінні якого діяв Омар ібн Абдаллах ал-Мураді), він зажадав їх значно більше. Тоді бербери виступили проти свого аміла, вбили його і всі разом повстали проти Ібн Хабхаба». Ще одне джерело розповідає про вбивство намісника Іязида ібн Абу Мусліма за 20 років до цього. Діяльність Іязида ібн Абу Мусліма приводиться, як приклад жорстокого відношення до берберського населення.

Джерело Ібн Ідарі говорить: «Після Омара ібн Абд ал-Азіза халіфатом став керувати Іфриксю Іязида ібн Абу Мусліма, який був начальником його варти. В 720 р. він прибув в Іфрикію в якості її намісника. Він був людиною жорстокою і недалекоглядною. Його охороняли бербери. Одного разу він піднявся на кафедру, щоб виголосити промову і сказав: «Я вирішив, щоб кожен охоронець написав на своїй руці своє ім'я, як це роблять царі ромеїв зі своїми охоронцями». І він наказав написати кожному на правій руці своє ім'я, а на лівій слово «охоронець» для того, щоб за цим його можна було відокремити від інших людей і вони будуть виконувати накази швидше. Почувши це охоронці домовились його вбити. Вони сказали: «Він вирішив порівняти нас з християнами». І коли він вийшов зі свого будинку, вони вбили його в молебні. Безсумнівно, що невдоволення охоронців викликало не порівняння з християнами, а з рабами, яких таврували, щоб потім впізнати. А таке для людей не лише вільних, але і привілейованих (хоча вони і були берберам) було недопустимо» [30; 187].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5



Реклама
В соцсетях
рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать