Завоювання Північної Африки арабами-мусульманами
а п'ятого правителя з числа Ідрісів територія і могутність ідріської держави дуже збільшилась, а Фес розрісся і набув нові пам'ятки і чудові будівлі.Інститут махзена виникає на початку ІХ ст. і традицією належить двору Аглабітів.На початку Х ст. в 918 р. Ідріс вступив в війну з союзником Фатимідів, вождем мікнаса Масала ібн Хаббусом. Його військо складалося з вільноотпущенників (мавали), воїнів з племен ауреба і інших берберських народів. Військо складалося з арабських воїнів - це дружина, найбільш підготовлене і привілейоване військо. За дружиною йшли мавали, люди, які були пов'язані з правителем особистими зв'язками. Потім йшов махзен - плем'я ауреба, непрофесійна частина війська. За ауреба слідувало вже непривілейоване ополчення. І після цих племен були племена-союзники.З подібним військом Ідріс І здійснив похід проти небажаючих приймати іслам язичників, іудеїв і християн, набіг на область Тамесна, заволодів містом Шеллою (Сале), областю Гадла в 789 р., на наступний рік завоював м. Масину. Приєднав область Газа [30; 229].За Ідріса ІІ кордони держави були розширені до р. Шеліф на Сході і до Сус ал-Акса на Півдні. Після цього походу брат Ідріса Сулейман затвердився в західній частині Центрального Магрибу, опираючись при цьому на Тлемсен. Після смерті Ідріса ІІ його син Мухаммед, за порадою поділив всю державу Ідрісів між собою і своїми сімома дорослими братами. Такий розподіл зберігся до останньої четверті Х ст., коли в 974 р. останні Ідрісиди були відправлені в Кордову, але загибеллю династії вважається кінець першої половини Х ст. Переможний рух Фатимідів по Пн. Африці в цей час привів до військової поразки цієї алідської династії [30; 230].Другою великою «державою» на території Марокко була держава Бергвата. Вона виникла в середині VІІІ ст. в області Тамесна, між ріками Бу Регрег і Умм ар-Рабія. Створив цю державу один з учасників повстання Мабсари на ім'я Таріф. Його син Саліх став засновником нової релігії, що спиралася на теоретичні і ритуальні положення ісламу, але з додатком християнських догм. Ця держава берберів проіснувала до ХІІ ст., коли вона загинула від Альмохадів. «Держава» бергвата об'єднувала племена бранес, зуага, мат мата, маг мага, матуара, бені бураг, бені ватер. Наступник Саліха, його син Ільяс. Його правління тривало 50 років. Його син і наступник Юнус проповідував нову релігію відкрито. Він наказав вбити всіх, хто відмовляється її прийняти. За свідченнями, було вбито 7770 осіб. Юнус правив 44 роки, а після його смерті влада перейшла до його племінника Абу Гуфайру Ахмеду [19; 340].Крім держав Ідрисидів і бергвата на заході Пн. Африки існували і інші, більш дрібні.В горах в районі Гелуан невелика теократична держава була заснована проповідником на ім'я Ха-тім, який проголосив себе пророком і, так само як Саліх, дав своїм послідовникам новий Коран на берберській мові.Невелика держава була також в Сеуті, де закріпилося берберське населення.Ще одна держава існувала на Рифському березі створена волю омейядського халіфа ал-Валіда в 709 - 710 роках арабським воєначальником Саліхом ібн Мансуром. Центром було м. Пмсаман, а згодом Нокур, заснований в середині ІХ ст. Держава Нокура була джерелом ісламізації на заході Пн. Африки. Вона загинула в 917 р. під час наступу військ Фатимідів. Підтримкою династії були бербери Гомера і санхаджа [19; 347].Подібні «дрібні» держави виникали і в інших районах Пн. Африки. Ібадитська «держава» існувала в Тріполі і знаходилася під владою вождів хаввара. Бербери нафуса заснували «державу» в Габесі на території Туніса. Там само в Тунісі створили свою державу в м. Беджа бербери санхаджа.Ще одна хариджитська «держава», суфійська, виникла в Тменсені, де берберське плем'я Магіла з групи бені іфрен проголосило халіфом свого вождя Абу Курру.Політичні кордони в ІХ ст. були такими. За кордонами округів Александрії починались території Барки і Лівії, підконтрольні аббасидським халіфам. Вони простягались на захід до гір Джебель-Нафусі. Місто Тріполі (Атрабумус) ще знаходилось під владою Аббасидів, а м. Габес вже мало аміла, поставленого Аглабідами. Там само знаходився імамат хариджитів нафуса. Після нього, далі на заході і півночі, йшли території Аглабідів, в склад яких входили Іфрикія і Заб. Головним містом Аглабідів був Кайруан, а резиденція правителів була розташована в замах по сусідству з Кайруаном, а потім в Ракка. Держава Аглабідів була в ІХ ст. однією з найбільших в Пн. Африці. Біля західних і Пд. західних кордонів держави Аглабідів знаходилось володіння декількох племен. Їх центром було м. Маккор, в якому жило арабське плем'я бені дамба, а навколо декілька берберських племен. Далі на захід знаходилась територія бану барзал, потім володіння Алідів.Значна за площею була держава Алідів, що знаходилась на території сучасного Алжиру і Пн.-Сх. Марокко. Салітіпас - резиденція сілідських правителів [19; 350].В кінці VІІІ ст. серед емірів Пн. Африки виділявся Ібрахім ібн аль-Аглаб, який допоміг халіфським військам навести лад в районі Кайруан, але в обмін вимагав права спадкового управління цим округом і сусідніми областями, обіцяв сплачувати халіфу щорічну данину. Харун ар-Рашид був змушений згодитись з цією пропозицією і в 800 р. закріпив за Ібрахімом області, що вимагались. Так в Пн. Африці виникла ще одна арабська династія, яка управляла провінцією Іфрикією зі столицею в Кайру ані. Територія цієї провінції простягалась від Тріполі до сучасного Алжиру [30; 240].Аглабіди визнавали верховну владу багдадських халіфів і дотримувались всіх необхідних формальностей. В п'ятничній молитві урочисто згадували ім'я халіфа, саме це ім'я містилося на всіх монетах, що карбувалися при дворі нових правителів. Зі свого боку Аббасиди підтримували Аглабідів, і за сто років ні один із халіфів не посягнув на їх права.Аббасидські халіфи розглядали аглабідські області, як надійне прикриття від посягань не лише берберів, а і візантійців. Аглабідам вдавалося утримувати сильні берберські племена в залежності або ж підтримувати з ними дружні стосунки, використовуючи племінні ополчення до постійних набігів на Сицилію.У своїй внутрішній політиці аглабідські правителі намагалися закріпити центральну владу, жорстоко розправляючись з повстанцями. Їх належність до сунітського ісламу забезпечувала для них великий вплив на довіру при дворі багдадських халіфів, богослови суніти підтримували Аглабідів авторитетом релігії [30; 240].В управлінні державою Агалбіди притримувались аббасидського зразку. Вони ввели посаду візиря, головнокомандувача, начальника поштової служби, головного судді-каді та інші. На державні і військові посади призначали незалежно від походження. Незважаючи на численні міжусобні війни і внутрішні чвари, Аглабідам вдавалося підтримувати регулярне надходження податків в казну. Разом з податками, що були передбачені мусульманським законодавством, вони ввели нові, не освячені релігією, податок на торгові операції, на підвіз продуктів харчування. Все населення платило поземельний податок. Великі податки часто призводили до повстань, або голоду в країні. Але все ж будувалися мечеті, палаци, дороги, багато чисельні водосховища і акведуки, а в кінці ІХ ст. недалеко від Кайруана була збудована нова столиця - Раккада.Аглабіди приділяли багато уваги укріпленню кордонів і брегів своєї держави. Старі візантійські будівлі були відновлені і підсилені. Одночасно була зроблена спроба зміни старого війська. Це військо було складене за племінним принципом і розквартироване по гарнізонам. Часто між окремими гарнізонами виникали сутички, проходили військові повстання [30; 245].Аглабіди створили гвардію з рабів-негрів, що повністю залежали від емірів. Крім того, були створені найбільш небезпечні прикордонні гарнізони. Аглабідьскі еміри зудували сильний флот і перетворили свою державу в велику морську державу. Основними об'єктами нападу були острови Сицилія, Сардинія і Корсика.В результаті набігів на Сицилію вона була захоплена. В кінці ІХ на початку Х ст. в державі посилилися міжусобиі, починаються повстання берберських племен. Повсталі бербери племені кітама змогли захопити Раккаду, столицю Аглабідів, і міста Тахерт, Сиджильмасу - центри дрібних самостійних князівств. Це вирішило швидке падіння династії Аглабідів.З перелічених держав і протодержав найбільш великими за площею, найбільш впливовими в Пн. Африці були держави Аглабідів, Рустемідів і Ідрісидів вони досягли найбільшого рівня економічного розвитку і стали об'єктом дослідження.2.2 Магриб у Х-ХІІ ст.З часів арабського завоювання (647 - 703) історія країн Пн. Африки була нерозривно пов'язана з історією країн Близького і Середнього Сходу. В Х ст. країни Пн. Африки переживали період розквіту. Підйом відбувався в сільському господарстві, що було пов'язано з переворотом в землеробстві, викликаним іригаційним будівництвом [22; 225].В Х - ХІ ст. країни Магрибу являли собою передусім суспільство міщан. Саме в цей період зареєстровано високий рівень урбанізації.Ремісниче виробництво знаходилося на доволі високому рівні, особливо виготовлення тканин і коврів. Міста Іфрикії вивозили шовкові тканини, шерстяні плащі, лляний одяг, вироби зі скла, шкіри, дерева, різноманітних металів. В Тунісі, Сусі, Махдії з Х ст. існували великі суднобудівні верфи; виготовляли зброю, доспіхи, добували залізо, мідь, олово, свинець, ртуть, в деяких районах срібло і золото (Сиджильмако).Ще в другій половині ІХ ст., скориставшись глобальним посбалленням Багдадського халіфату, фактично незалежним володарем Єгипту стала тюркська династія Пулунідів (868 - 905), яку заснував генерал - гулям Ахмед ібн Гулун (868 - 884). На початку Х ст. Аббасидам пощастило ненадовго повернути собі пряме управління над Єгиптом, еміром якого призначили ферганського іхшида («князь»). Проте в 935 р. іхшид Мухаммед ібн Тугидж (935 - 946) знову здобув фактичну незалежність від Багдада, спираючись на колосальну армію (понад 400 тис. вояків, з них 8 тис. рабів-гвардійців). Він показав себе енергійним, норовливим та примхливим володарем. Славився як меценат і релігійно терпимий мусульманин, полюбляв філософські диспути, підтримував поетів та архітекторів. Але його спадкоємець (Абу Хасан Алі) виявився психічно недоумкуватим. Всесильним регентом при дворі Іхшидів став темношкірий раб - абіссінець, євнух (!) Кафур (946 - 968), якого Мухаммед свого часу купив за 10 динарів.Після смерті в 968 р. Кафура ніщо вже не могло врятувати приречену іхшидидську династію, коли в Єгипет вдерлися армії Фатімідів [19; 25].Держава Фатімідів (909 - 1171) виникла в Іфрикії (сучасний Туніс) в результаті переможного повстання берберських племен проти аббасидських намісників Аглабідів. Це повстання було результатом таємної пропаганди шиїтсько-ісмаїлітських емісарів з її лозунгами справедливості і всезагальної рівності. Засновниками династії Фатілідів став ісламізований перський єврей-ісмаїліт, один із лідерів ісмаїлітської общини Убейдаллак, який на початку Х ст. розгорнув ісмаїлітську пропаганду серед беберів Північної Африки. Свій родовід він вивів від Фатіми (дочки Пророка) та її чоловік аАлі (четвертого халіфа) через імама Джафара ас-Садика. Однак бербери, невдоволені тим, що араби презирливо ставляться до них як до мусульман «другого сорту», не стали перевіряти цю брехливу генеалогію, а охоче виступили проти чорнопрапорних арабо-аббасидських військ під білими фатімідськими прапорами. У 909 р. Убейдаллаха звільнили, а в 910 р., захопивши Туніс, він проголосив себе аль-Махді (месією, що прийшов встановити царство справедливості на землі), імамом і халіфом. Аббасиди остаточно втратили Північну Африку, де запанував ісмаїлітський «анти халіфат» Фатімідів, основною бойовою силою якого спочатку виступали берберські племена Кітама й Санхаджа. У 969 р. фатімідська армія на чолі з генералом Джаухаром (колишнім рабом, поводирем якому символічно служив чорний пес), захопила Єгипет. Фатімідський халіф Аль-Муізз (953 - 975) став володарем всієї Північної Африки. Столицею ісмаїлітського халіфату було перенесено до Каїра (аль-Кахіра - «Місто перемоги»). Протягом наступних десятиліть ісмаїліті захопили Палестину, частково Сирію, а на початку ХІ ст. встановили своє панування в Ємені [35; 383].Панівною ідеологією в державі Фатімідів проголосили ісмаїлізм, проте сунніти, шиїти-імаміти, християни та іудеї зберегли право сповідувати власні культури.Розквіт ісмаїлітського халіфату припав на правління халіфа аль-Азіза (975 - 996). Шалені гроші витрачалися на двір, армію, поетів і музикантів, науку та дорогі пропагандистські компанії, а простолюд жив у злиднях. Навіть бербери припинили підтримувати Фатімідів, бо прихід нових володарів, з якими були пов'язані великі релігійні сподівання, не поліпшив життя цих людей. Тому дедалі більше ставало в армії мамлюків-рабів-гвардійців на зразок багдадських гулямів переважно з тюрків, слов'ян (серби, хорвати і болгари виборювали в ті часи домінування на Балканах, із радістю продавали бранців-мусульман та чорношкірих суданців) [35; 348].Переломним моментом в історії держави Фатімідів було довге правління халіфа ал-Мустанжира (1036 - 1094), саме цей час держава переживає період занепаду.Починаються повстання підкорених народів і ослаблення центральної влади, що призвело до зменшення території.З 1048 р. в Іфрикії затвердилась самостійна династія Заридів, що визнала авторитет Аббасидів. Фатіміди направили в Іфрикію племена бедуїнів хілал і сулайм, що спустошили її територію, але встановити свою владу не змогли. З середини ХІ ст. весь Магриб був підпорядкований снітам Альморавідам, які через століття змінила друга арабська династія - Альмохади [35; 384].В ХІ ст. реальна влада в державі переходить від халіфів до візирів з військових. До середини ХІІ ст. в результаті розколу, викликаного боротьбою за успадкування Халіфата і імамата, єгипетські ісмаїліти виявилися поділеними на три фракції. До цього часу економічний занепад і анархія в країні досягли свого піку. Малолітні халіфи ад-Зафір (1149 - 1154) і ал-Фаіз (1154 - 1160) не мали і краплини самостійності [35; 386].До 60-х років ХІ імперія Фатімідів фактично не існувала. В Сирії проходили міжусобиці. Єгипет опинився в руках гвардії, що була набрана з негрів. Нижній і середній Єгипет підкорялися командуючому тюркською гвардією, влада халіфа визнавалась лише на території його палацу. Ємен і Мекка знову повстання в прикордонних містах. Згодом влада Фатімідів впала і формально.У 1171 р. Салах ад-дін офіційно ліквідував інститут фатімідських халіфів і поновив у Єгипті панування правомірного сунізму. Після смерті від серцевого нападу Нураддіна Салах ад-дін сам проголосив себе султаном, заснувавши династію і державу Айюбідів (1171 - 1250). Визнала його зверхність і Сирія. Крім Північної Африки Айюбідам підкорялися Єгипет, Сирія, Північний Ірак і більша частина Палестини, Хіджаз, Ємен, Нубія. Проте за часи спадкоємців Салах-ад-діна могутня держава почала розпадатися, його сини перегризлися за владу і держава розпалася. У 1250 р. цілковитими володарями Єгипту стали мамлюки (раби-гвардійці). Останнього айюбідського султана (Муаззама Туран-шаха, 1249 - 1250) гвардійці зарізали. Після цього на території Магрибу запанувала мілітаристська диктатура рабської гвардії на чолі із султанами - військовими диктаторами, яких мамлюки самі саджали на престол [31; 25].Під владу мамлюків потрапили: Антіохія, Нубія, частково Лівія і Туніс, Хіджаз.З приходом турків влада мамлюків похитнулася. Останнього мамлюцького султана Туман бея (1516 - 1517) за наказом турецького султана Селіма І Явуза повісили на центральній брамі Каїра. Держава мамлюків перестала існувати.Турецьке завоювання не привело до цілковитого краху арабської культури. Лише далекий Магриб зберігав останні традиції арабомусульманської державності [25; 33].Варто розглянути також одне самостійне утворення ХІ ст.Розгром Ідрісидів залишив Магриб політично незахищеним, і цей вакуум в ХІ ст. заповнили арабські племена бедуїнів (зокрема племена білан і сулейм), які покинули перенаселену Аравію в пошуках багатств і нових земель, завершивши цим арабізацію і суннізацію північно-африканського середземноморського узбережжя. Бедуїни грабували міста, руйнували канали і греблі, зганяли з насиджених місць землеробів з числа «невірних». В результаті занепала іригація, а рільники змушені були тікати в гірські ліси «Високого плато» (сучасний Алжир). Там вони розорали круті схили гір, звівши нанівець рештки північно африканських реліктових лісів, почалася ерозія грунтів, що призвело до екологічної катастрофи. Від такої ситуації і тотальної бедуїнізації виграли араби-мусульмани, а програли волелюбні кочові бербери, які так і залишились мусульманами «другого ґатунку». І тоді «володарі Сахари» самі взялися за державотворення. Очолили цей рух племена верблюд оводів лемтуна, гойдала і мессуфа з етнічної групи санхаджа. Релігійно-політичним вождем військово-кочової конфедерації став арабський богослов Абдаллах ібн Ясін (фанатичний суніт-малікіт), якого самі бербери запросили, як їхнього вчителя-місіонера й наставника. Своєю штаб-квартирою він обрав укріплену фортецю (рібат) у гирлі річки Сенегал, звідки і пішла назва творців першої берберської держави - Аль-Мурабітун («люди з фортеці» - європ. Альморавіди) [35; 398].Альморавіди пропагували сунітський фанатизм і аскетизм, вимагали очистити іслам від усіх непокоранічних, а тому неприпустимих надуживань (музика, вино, поезія, лихварство) й закликали до «священної війни» з усіма «невірними».В 1054 р. берберська верблюжа кіннота, озброєна списами й дротиками, атакувала осілий Магриб. У 1062 р. вони заснували на завойованих землях свою столицю (Марракеш), у 1069 р. захопили Фес, а в 1086 р. надали допомогу мусульманам Іспанії, розгромивши християн в битві поблизу Залакки [35; 398].Апогею могутності держава Альморавідів досягла за правління Юсуфа ібн Ташвина (1088 - 1106). Він об'єднав Магриб і половину Іспанії під керівництво своєї династії. Від багдадського халіфа він дістав почесний титул «еміра правовірних». Проте наступний «емір мусульман» Алі ібн Юсуф (1107 - 1143) не успадкував здібностей батька. Збільшувалися податки і бербери відвернулись від такої влади, й альморавідська армія стала найманою - професійних головорізів набрали насамперед з мосарабів (арабізованих та ісламізованих християн Андалусії). Знову спалахнула війна, в якій берберів очолили Альмохади (аль-Муваххідун - «ті, що зміцнюють абсолютну єдність Бога») [22; 222].Рушійною силою альмохадського руху стали племена берберів-горян Махмуда, з Південного Марокко. Себе ібн Тумарт проголосив «непогрішимим імамом», «еміром усіх правовірних» (емір аль-мумінін) і, звичайно, махді. Наступником ібн Тумарта, що захинув у 1130 р. при облозі Марракешу, став його соратник Абда аль Муміна, що закінчив у 1146 р. підкорення Магрибу від Атлантики до Тунісу і заснував стабільну династію місцевих халіфів - династію Мумінідів (1130 - 1275). Столицею новоствореного халіфату залишився Марракеш [35; 399].Апогею могутності імперія Альмохадів сягнула за правління Якуба аль-Мансура (1184 - 1199). У державі ввели єдину грошову систему (золотий юсуфі та квадратний срібний дирхил), яка об'єднала Андалусію й Маг риб в Єдину фінансову спільноту [35; 399].Втративши Андалусію, халіфи Магрибу за панікували, зневірившись у бойових можливостях берберських племен і релігійному впливі крайнього ісламського монотеїзму. При дворі Альмохадів з'явилася своя рабська гвардія (з негрів) і загони тюркських найманців, а в 1230 р. халіф аль-Мамун склав з себе титул халіфа, поновив у країні офіційне сповідування сунізму і, визнавши релігійний сюзеренітет Аббасидів, прокляв ім'я махді ібн Тумарта [35; 400].В 1269 р. Марракеш упав, а останній, тридцятий, альмохадський володар Абд аль-Вахид ІІІ Мутасім утік у гори Атласу, де в 1275 р. залишки Альмохадів були добиті марокканськими арабами.Нові владики Магрибу повернули столицю у Фес і знову спробували надати допомогу єдиновірцям Андалусії. Проте виснажлива боротьба конкуруючих династій (Мерініди, Ваттасиди, Зейяніди, Хафсиди) паралізувала політичне життя регіону.
