аким чином, джерела свідчать, що подібно іншим державам у Пн. Африці теж була встановлена державна власність на землю, але при цьому мали місце окремі випадки надання земельних наділів на правах приватної власності, на правах пожалування, яке законодавець ал-Маварді в ХІ ст. назвав терміном ікта тамлік - «наділ, відданий у власність» [30; 155].

Існують і вказівки на такі наділи. Так, намісник в Іфрикії Хасан ібн ан-Нуман, після того, як одержав поразку від Кахіни, пішов в Барку. «Він перебував там і побудував в Барці замки, які до сьогоднішнього дня називаються замками Хассана».

Різні обставини сприяли появі в Пн. Африці, як державної, так і приватної власності на землю. Жорстока війна загострила відносини з місцевим населенням. Після завоювання араби оселилися в містах. Коли завоювання було закінчене, то якась частина земель повинна була залишитися без господарів, так як велика кількість населення виїхала з країни, в тому числі і великі землевласники.

Крім того, не можна не сказати і про те, що пророк дарував землі, а отже така практика була широко відомою. Мухаммед надавав своїм прихильникам землі в якості нагороди. Враховувались і заслуги з поширення ісламу.

Порушення земельних прав осуджувалося, що видно з одного хадіса: «Пророк сказав: «Тому, хто без права візьме п'ядь землі, Аллах повісить (на шию) намисто з семи земель» [25; 44].

В результаті концепція земельної власності в Пн. Африці в перші століття після завоювання (VІІІ - ІХ), ґрунтується на основній в державі державній власності, яка переважала у всіх без виключення провінціях і областях регіону.

Поміж державної власності існувала приватна власність. Її розміри були різні. Існували і великі володіння у власності окремих осіб, але їх кількість була невелика. Можливо, що певна їх частина була надана окремим особам для управління і перетворення ними в спадкову власність.

В деяких регіонах частина земель виявилась безгосподарською. Це в основному території Тунісу, де попередні господарі цих земель залишили країну. Всі ці землі, по усій ймовірності, складали цей фонд, з якого і виникло приватне землеволодіння.

Дрібне приватне землеволодіння існувало і було земельною власністю общин і окремих дрібних власників. Ця дрібна земельна власність чи дрібне землеволодіння були підпорядковані спільній державній власності, що виявлялося в необхідності сплати спочатку данини, а потім і податків [30; 157].

Протягом VІІІ - ІХ ст. не простежується ознак, які дозволили б говорити про зміну цієї системи власності на землю, землекористування і землеволодіння. Але якщо взяти до уваги свідчення більш пізнішого часу, що відносяться до Х ст. і до території Іфрикії, можна говорити і про тенденцію переходу державних земель до категорії приватних.

Поряд з цими категоріями земельної власності існувала племінна земельна власність, в першу чергу на землі, що не використовувалися для землеробства [22; 226].

На початковому етапі ісламу і в ході завоювань склались і основні принципи оподаткування. Податки зазвичай поділяють на встановлені шаріатом і світські. Перші сплачували мусульмани, а другі - іновірці. Одним з перших податків в мусульманській общині, який повинні були платити її члени, був закат. Це був податок на прибуток. Він поділявся на чотири категорії: закат на дрібну рогату худобу; на товари, золото і срібло; на рудники і знахідки скарбів; на сільськогосподарську продукцію. Останній варіант заката мав ще й спеціальне визначення «умр» (десятина). В ранньому ісламі мусульмани складали правлячу військову касту і були зобов'язані платити лише закат. Розмір закату дорівнював у той час 2,5 % ціни майна [30; 158]. Ті люди, які ввійшли в мусульманську державу, зберегли свою віру, повинні були сплачувати більш тяжкі податки. Оскільки ці люди занходилися під захистом мусульман і сплачували лише подушний податок дзизью і поземельний податок - харадж [25; 43].

В перші десятиліття мусульмани розглядали Пн. Африку лише як об'єкт грабунку і отримання данини. Та згодом вингикає думка про постійне перебування в завойованих країнах і про постійну їх експлуатацію. Заснування Кайруана в 670 р. було важливим пунктом в історії завоювання Пн. Африки. Це означало, що керівники Халіфату і їх намісники дійшли до думки про кінцеве підкорення земель і населення цих областей і про перетворення їх в одну з мусульманських провінцій. Згодом з'являються ознаки бажання організувати постійну присутність і постійний контроль над місцевими справами. Зовнішньою причиною як усіх завоювань, так і заснованих мір були пропаганда і поширення ісламу, так само як і небажання берберів приймати іслам. Іслам затвердився серед берберів лише після завоювання Магрибу [30; 159].

Заснування Кайруану було важливим в історії відносин завойовників і берберів. Фактично воно означало, що керівники Халіфата і їх намісники прийшли до думки про кінцеве підкорення земель і населення Пн. Африки і перетворення її в одну з провінцій і про встановлення регулярної експлуатації [25; 44].

Населення Пн. Африки повинно було розглядати мусульман-арабів як грабіжників кочівників чи напівкочівників. В той самий час бербери-напівкочівники повинні були також бачити в мусульманах ворога. Вважалося, що обидві ці обставини повинні були зробити боротьбу особливо жорстокою [25; 45].

До закінчення завоювання Пн. Африки основним способом експлуатації, було захоплення військової здобичі. Ще до закінчення завойовницьких війн, в халіфаті відбуваються важливі зміни, відомі як реформи Абд ал-Маліка. В 695 р. в Халіфаті почалося карбування власної монети і разом з тим було введено регулярне оподаткування. В Пн. Африці у 701 р. було встановлено цивільне управління. Після смерті Мухаммеда почала складатись нова соціальна структура арабського халіфату. Основою її формування були декілька принципів:

Ступінь близькості кожної людини до пророка;

Належність до якого-небудь плем'я;

Належність до арабів чи неарабів.

Звичайно, ці принципи відображали систему соціального і етнічного поділу населення, що існувала в ту епоху, фактично будувалися на реальних відносинах різних конкретних груп до основного джерела виробництва - землі.

Підводячи підсумки земельних категорій з точки зору оподаткування, варто зазначити.

Перша з них - державні землі, отримані силою, обкладались хараджем. Цей податок накладався не на землевласника, а на землю. Тому харадж збирався з будь-якого землевласника, навіть з мусульманина. Мусульмани, що проживали на таких землях, повинні були платити ще й закат (десятину) і умр.

Друга категорія - державні землі, одержані мирно і які оброблялися попередніми власниками, якеі погодилися підкоритися мусульманам, але в той самий час побажали зберегти свою віру. З цієї землі також збирався харадж, але було можливе переведення його з хараджа на умр, якщо власник такої землі переходив в іслам.

Третя категорія - це землі, що знаходилися в приватному володінні, власники яких прийняли іслам і підкорилися добровільно. Коли вони ставали мусульманами, то отримували всі права мусульман і платили умр.

Відносно соціальної структури, що склалася в Пн. Африці після завоювання можна відмітити таку систему [30; 163].

Всією країною управляли намісники, яких призначали халіфи. Арабського намісника оточували важливі особи, в числі яких були воєначальники, призначені халіфом, а також вожді окремих племен, що очолювали військових, що входили в військо - джунд. Сюди ж відносились і окремі особи, що користувалися особливим авторитетом з різних причин: героїчною поведінкою на війні, близькості до каліфів чи іншим посадовим особам в халіфаті, родинними зв'язками з пророком. Іноді ці особи мали наділи землі на правах власності. Такі землі з часом отримали назву мульк, а ці особи, як було сказано - катаі. Вони отримали і пожалування [30; 164]. До цих високо посадових осіб знизу примикали дрібні чиновники-бюрократи, кількість яких на початку була дуже невеликою, але з удосконаленням апарату управління воно постійно зростало. За ними йшли прості члени джунди, що входили в склад племен або вже втратили такі зв'язки, і Малаві, жителі завойованих країн. При мавалі були раби, захоплені на війні. Нижче знаходилося населення, що оподатковувалось, берберське за походженням, але з часом стало мусульманським, землероби і скотарі, яке повинне було платити харадж і виділяти в якості податку тварин. Їх землі називались хараджними [30; 164]. На найнижчій сходинці цієї соціальної ієрархії були раби. Частина їх відправлялася на продаж, а частина знаходилась при власниках в якості челяді і прислуги.

Після завоювання і втечі частини землеробів з Пн. Африки, а також після втечі попередніх великих землевласників залишились незайняті землі. Вони називались савафі, тобто чисті. З цих земель і видавались катаі.

Ще одна категорія - землі мават (мертві), які потребували проведення робіт для їх експлуатації частіше за все пов'язаних зі зрошенням.

В більш пізніший час в Пн. Африці склалися ще дві категорії.

Перша - це хабус, що означало, що власники земель передавали права власності мечетям і іншим релігійним установам, залишаючи за собою і своїми нащадками обробіток землі і сплату податків на користь даної мечеті.

Друга категорія - племінна власність арш. Вона складалась поступово, в міру проникненняч в Пн. Африку кочових і напівкочових арабських племен.

Такими були ті умови, в яких складалися форми експлуатації в Пн. Африці після 70 років, що пішли на завоювання [30; 168].

Отже, основою експлуатації була державна власність на землю. На перше місце виходить сила і влада, керівний стан суспільства продовжував зберігати загальний характер традицій кочового суспільства, для якого такі форми осілого населення були найбільш допустимими.

3.3 Стан культури напередодні і після завоювання

Масштабні завоювання, в результаті яких в склад арабської держави були включені народи, що знаходились на різних рівнях соціально-економічного і культурного розвитку, значні масштаби розселення завойовників по всій імперії створили нові можливості для обміну культурними цінностями, взаємовпливу і взаємного збагачення. Поступово арабська мова стала загальнодержавною, мовою діловодства, суду, літератури, науки.

Починаючи з VІІІ ст.культура Пн. Африки розвивалась в атмосфері Халіфата. Крім релігійних і окультних наук широке поширення отримали природничі науки (математика, космографія, медицина, інженерна справа). На відміну від Європи, що страждала на голод, в Магрибі спостерігалось відносне піднесення [22; 227].

Пн. Африка була неоднорідною в мовному, етнічному і релігійному відношенні. Основну масу населення складали руми («римляни» -латинізовані групи), афаріка (автохтонне населення Іфрикії і прибережних міст), євреї і представники різних берберських народностей (масмуда, матмата, зената, хаввара, зх і сх санхаджа, кутама), що населяли Марокко, гірські райони Алжиру і Пн. Сахару. В Сиджильмасі було багато харатинів - нащадків чорношкірого населення стародавньої Сахари. Араби та інші арабізовані прибульці зі Сходу складали не більше 7-8 % населення Іфрикії, а в інших районах взагалі ще менше [22; 227].

Культура Пн. Африки мала східне коріння і з давніх часів була пов'язана зі Сходом, особливо з Сирією. Тому процес арабізації, що почався тут приблизно з середини VІІІ ст., зовсім не виглядав як втрата регіоном своєї культурної самобутності. Це був процес культурного збагачення, наближення місцевого населення до цінностей більш високої цивілізації. Арабська мова сприймалася передусім міським населенням і представниками вищих станів населення [22; 227].

Географічно арабізація раніше за інші райони охопила Іфрикію і прибережні райони Середнього Магрибу. Більш мляво арабізація відбувалась в Марокко, Забі, Кастилії, в гірських районах і інших місцевостях з компактними групами романського і берберського населення. Тут корінні жителі, особливо в селищі, в ІХ - ХІ ст. продовжували говорити на своїх мовах, зберігали свою писемність. В Іфрикії останні написи на латинській мові відносяться до середини ХІ ст. [22; 227].

До середини ІХ ст. країни Пн. Африки являли собою християнські країни, що знаходились під владою мусульман. Мусульмани складали біля 10 % населення на початку ІХ ст., 50 % - в середині Х ст. і біля 80 % - до кінця І чверті ХІ ст. На відміну від арабізації ісламізація охоплювала в першу чергу соціально бідні стани населення, передусім і більш відсталих, периферійних районах. Основну масу мусульман складали плебейські стани міста. За деякими підрахунками, 66 % служителів мусульманського культу в ІХ - ХІ ст. були вихідцями з торгово-ремісничого населення, далі йшли найманці, вчителі та інші. Майже не було вихідців з землеробського населення і представників інтелігентних професій, службовців державних канцелярій. Серед останніх мусульман було біля 3 % [22; 228].

Для епохи халіфату була характерна багаточисельність релігійних шкіл і напрямків. В них відобразились соціальні і політичні протиріччя. В найбільш розвинених районах, а саме в Іфрикії, більшість мусульман складали сунніти, що сприймали малікітську школу шаріата.

В 849 р. верховний кадій Кайруану Сахнун ібн Саід (775 - 854) провів релігійну реформу, затвердивши малікізм в якості правлячої релігійної доктрини. В народних низах, особливо в Середньому Магрибі і Марокко, великим впливом користувались різні алідські течії, а саме зейдіти і ісмаїліти, а також хариджити (ібадити, софрити, нуккарити), які в VІІІ - Х ст. очолювали масові народні рухи, спрямовані проти феодального гніту і соціальної несправедливості. Значно меншим впливом користувалися ханіфіти, мутазиліти, захіріти і представники інших релігійних течій, що виникли в центрі Халіфата. В країнах Пн. Африки були прихильники невизначеного монотеїзму, як наприклад, могутня секта єретиків - бергвата, що мали в якості свого писання берберський Коран, в якому знайшли відображення біблійно-християнські, мусульманські і язичницькі вірування. Що стосується африканської християнської церкви, особливо католицької, то в ІХ-ХІ ст. вона переживала глибокий занепад, була ареною схизм і розколів. Великим впливом користувались багаточисельні і процвітаючі єврейські общини. Крім равінітів були караіми (караіти), яким вдалося навернути в свою віру цілий ряд берберських племен Марокко [25; 42].

Найбільш рельєфно релігійний плюралізм відображався в державно-політичній структурі Пн. Африки. В епоху Халіфату їй була характерна нерозвиненість державних управлінь і інститутів [25; 43].

В епоху феодалізму народи арабських країн зробили великий внесок в розвиток світової цивілізації. Середньовічна культура Аравії, Сірії, Іраку, Єгипту, Тунісу, Алжіру, Марокко і мавританської Іспанії була важливим прогресивним кроком в розвитку людства. Крім того, араби зберегли (особливо в області науки) і передали наступним поколінням багато цінних досягнень античності. Культура народів, що населяли Аравійський півострів, відома з глибокої старовини. Античні географи називали південну, землеробську, Аравію «щасливою». Тут ще в першому тисячолітті до нашої ери існували багаті рабовласницькі держави.

Глибокі соціально-історичні процеси, що відбувалися на Близькому Сході, зокрема, привели до складання нових арабських народностей в країнах Передньої Азії і Північної Африки. У кожній з арабських країн в епоху феодалізму особливості розвитку суспільного життя, а також місцеві стародавні культурно-мистецькі традиції наклали відбиток на характер мистецтва. Риси неповторної своєрідності відрізняють середньовічні художні пам'ятники Сірії, Іраку, Єгипту, Тунісу, Алжиру, Марокко.

Разом з тим культура арабських країн в середні віки мала і певні спільні риси, обумовлені схожістю шляхів і форм розвитку феодалізму і пов'язаною з цим спільністю ідеології і інших надбудовних явищ. Весь складний комплекс соціально-історичних причин, включаючи також процес складання арабських народностей (а не тільки релігія, як прийнято вважати в традиційній буржуазній літературі), визначив відносну художньо-стилістичну єдність середньовічного мистецтва арабських країн на Близькому Сході.

Пам'ятники монументальної архітектури в арабських країнах відрізняються особливими художніми якостями: чіткістю архітектурних форм, специфічним обрисом підковопобіних і стрілчастих арок і куполів, багатством різьбленого орнаменту і написів а з певного часу також візерунковою кладкою з різноколірного каменя.

У 7-8 ст. країни Північної Африки - Туніс, Алжир і Марокко та південна Іспанія увійшли до складу Арабського халіфату. Мистецтво цих народів одержало назву «магрибського» або, частіше - «мавританского».

Перші значні пам'ятники арабо-берберської| архітектури були створені в Північній Африці ще в кінці 7 ст. Серед них найзначнішою є велична мечеть Сиді-укба у Кайруані (Туніс), центрі паломництва в Північній Африці, заснована як соборна мечеть міста, що вважалося «священним містом ісламу». Первинна дуже скромна будівля мечеті неодноразово перебудовувалася; а остаточно склалася до кінця 9 ст.

До мечеті Сиді-укба за типом планування і характером декору близькі велика мечеть з місті Тунісі, споруджена ще при Омейядах в 732 р., але перебудована в 9 ст.

Наприкінці 13 ст., після розпаду держави Альмохадів, в Марокко, Тунісі і Алжирі утворилися феодальні держави на чолі з місцевими династіями.

У цей період в країнах Магриба продовжується значний підйом економіки і культури.

Архітектура країн Магриба в 13 - 15 ст. цікава не лише великою кількістю побудованих світських і культових будівель, але і появою тенденцій, що характеризують нову стадію в розвитку середньовічної художньої культури арабського заходу. У архітектурі, як і в інших видах мистецтва, став переважати декоративний початок, що відсунув на другий план тектонічну ясність форм і конструкцій будівлі.

У Марокко, Алжирі і Тунісі традиції середньовічної архітектури були органічно використані в процесі формування національних художніх культур.

Про середньовічний живопис Північної Африки і мусульманської Іспанії відомо дуже мало. Збереглися рукописи ХІІ ст., прикрашені чудовим, незвичайно вишуканим орнаментом, що геометризувався, в забарвленні якого переважають золото і інтенсивний синій тон.

За часів раннього середньовіччя країни Європи отримували дорогоцінні тканини виключно з арабських країн Північної Африки і Близького Сходу, з Сицилії і мавританської Іспанії.

Висновки

Як висновок є необхідним сформулювати деякі принципи, що склалися в ході дослідження даної теми.

Основні положення цих принципів такі.

Природні умови північноафриканського регіону характеризуються існуванням в ньому двох головних природнокліматичних і екологічних зон. Одна з них - зона середземноморська субтропічна; інша - пустельно-степова зона сухих субтропіків.

Наявність цих двох зон передбачило появу і існування тут двох головних культурно-господарських типів, а саме: землеробського осілого і скотарського напівкочового і кочового.

Особливість регіону міститься в тому кількісному співвідношенні, в якому знаходились природні зони, культурно-господарські типи і зайняте в них населення. В цьому співвідношенні величина скотарського елементу була більша, а величина землеробського елементу менша, ніж в інших регіонах, в яких поєднались такі ж кліматичні і екологічні зони і культурно-господарські типи.

Землеробські райони постійно відчували утиски з боку кочової і напівкочової периферії.

Після арабського завоювання на всіх територіях, що увійшли до складу арабського халіфату були встановлені податкові форми експлуатації, що теоретично означало встановлення державної власності на землю.

Механізм експлуатації зводився до збору податків і їх перерозподіл державним апаратом. В організації цих процесів є ряд моментів, які зближують їх не з феодальним способом виробництва і експлуатації, а з відносинами, що виникли в результаті збору податків.

Збір податків здійснювався, в багатьох випадках, населенням країни; поводження з населенням країни (і навіть з тими, які прийняли іслам), як з населенням тільки-но підкореної країни; значна норма експлуатації.

Викликані ними, а також іншими причинами хариджитські повстання, що пройшли по усій території Північної Африки в VІІІ - ІХ ст., похитнули владу арабського халіфату в Пн. Африці, звели його володіння у цьому регіоні до кордонів порівняно невеликої територіально, але важливої в економічному, політичному і стратегічному відношенні провінції Іфрикії і призвели до виявлення тенденції, що виходила з міського середовища, головним чином берберського населення, до створення і організації нових політичних утворень, які в літературі зазвичай називають державами.

Дві з цих держав мали порівняно великі розміри. Це держави Рустемідів і Ідрісидів. Інші були дуже дрібними і, як правило, являли собою місто, місцевість. Одні з них названі в джерелах державами племен, інші цаствами, треті не мали в джерелах спеціальної кваліфікації, але за описом можна бачити, що це були території, на які поширювалась влада чи вплив якогось племені.

Належна таким політичним утворенням соціально-політична структура, що являла собою різні ступені останнього етапу розвитку родоплемінних відносин напівкочових скотарських племен в співвідношенні їх з осілим населенням підкореного району. Влада в них належала племінним вождям, що спеціально відмічено джерелами. Таким чином, ці політичні утворення, або держави, повинні кваліфікуватися, як ранньокласові і варварські.

В цих варварських державах проходив процес (в одних більш, в інших менш інтенсивний) кристалізації керівного стану племені і перетворення його в панівний клас. Це виявлялося передусім в зміні і збільшенні ролі вождів, яких джерела починають називати вже не вождями, а царями, а їх володіння - царствами.

Процес утворення панівного класу в таких державах відбувався одночасно і за рахунок руйнування попередньої соціальної структури суспільства, що складалася з родо-племінних зв'язків.

В Північній Африці існувала і інша модель соціального розвитку. Прикладом цієї моделі є держава Рустемідів. Виникнувши першочергово, як релігійна община, вона поступово рухалась на шляху появи майнової нерівності і соціальної диференціації на основі складання панівного класу, як з числа керівників общини, так і з числа племінних вождів і заможного купецтва. Це відобразилося в факті складання соціального стану заможних людей і осіб, що належать до влади, в наявності у таких осіб земельних володінь. Тим не менше і цю державу можна кваліфікувати як ранньокласову і варварську з причини переважання авторитарного фактору з причини збереження в його організації елементів докласового суспільства, на що вказує відсутність професійного війська, а також характер використання функції, що була направлена на докласову общинну взаємодопомогу і рівність, а не на економічне використання.

Родо-племінні і общинні відносини в державі Рустемідів зберігались і відігравали важливу роль. В цілому соціально-економічний розвиток там був вищим, ніж в дрібних варварських державах, що виникнули при контактах напівкочівників і землеробів.

В меншій мірі відомі соціальні відносини в державі Ідрисидів і інших дрібних варварських державах на території Марокко.

Провінція Іфрикія, центр арабо-мусульманської влади в Північній Африці, була найбільш розвинена економічно і соціально областю регіона. В цей період вона була в меншій мірі залежна від кочівників. Концентрація в ній військової сили, що отримувала підкріплення з центру Халіфату, створювала атмосферу, при якій порядок, що існував в провінції, не міг бути зруйнований не в результаті внутрішньої боротьби і не в результаті дій кочівників і напівкочівників. Навіть хариджитські повстання, після яких на територіях, підвладних Халіфату, зменшилось до кордонів однієї Іфрикії, не змогли покласти кінець влади Халіфату. Але збереження цієї влади дорого коштувало Халіфату.

Зміна політичного статусу Іфрикії мало важливі наслідки. Перед новою владою постало декілька серйозних завдань. Ці завдання в цілому можна охарактеризувати як необхідність налагодити правильне функціонування всього державного апарату і всього механізму державного управління. Однією з головних проблем було управління населенням країни, яке прибуло в країну в складі халіфських військ. Ці люди являли собою неспокійну, готову до повстання, озброєну і досить багаточисельну групу.

За часів Аглабідів вже перший аглабідський емір Ібрахім І (800 - 812) ввів нову організацію війська, що складалось, як правило, з чорношкірих. Це була привілейована частина військових сил аглабідської держави.

Процес формування феодальних відносин в аглабідській державі почався, але не був закінчений, так як він був насильницьки зірваний релігійно-політичним рухом Фатимідів, що почався в 909 р.

Підсумовуючи дослідження соціальних і економічних відносин і їх розвитку в VІІ - ІХ ст. в різних частинах північноафриканського регіону, можна зробити висновок, що в цю епоху феодальних відносин в Пн. Африці ще не було.

У всіх державах простежується наявність рабів і знайомство з інститутом рабства. Але не дивлячись на багаточисельність рабського населення в окремих агломераціях в окремі часи, роль рабовласницького устрою в господарських і соціальних відносинах була дуже невелика.

Хронологічно робота має певні обмеження. Нижне обмеження - це VІІ ст. н.е., коли Пн. Африка була завойована арабами-мусульманами, і розвиток регіону відбувався за новим шляхом. Верхнє - це ХІІ ст., час, коли в Пн. Африці вже відбулися зміни, що повністю змінили умови політичного, соціального, економічного і культурного розвитку.

Отже, приклад арабів змінив всю історію регіону, суттєво змінив характер розвитку північноафриканського суспільства, посиливши значення в загальному процесі кочового елементу, правда кочового елементу не в особі самих арабів, а в особі берберських кочових племен. Всі ці процеси деформували загальний процес розвитку політичних, економічних і соціальних відносин в Північноафриканському регіоні.

Список літератури

Абд ар-Рахман ибн Абд ал-Хакам. Завоевание Египта, ал-Магриба и ал-Андалуса. - М., 1985.

Абу Амин Биляль Филипс. Законы жизни мусульман. - М., 2002.

Арабские страны: История и современность. - М., 1981.

Баранова Н.П. Всеобщая история. - М., 1980.

Бартольд В.В. Ислам. Общий очерк. - М., 1981.

Бартольд В.В. Сочинения в 9-ти томах. Том 6. Работы по истории ислама и арабского халифата. - М., 1966.

Беляев Е.А. Арабы, ислам и арабський Халифат в раннее средневековье. - М., 1965.

Большаков О.Г. История Халифата. Ислам в Аравии. - М., 1989 г.

Борисов В.М. Арабское средневековье и ислам. - М., 1968.

Бортников Н.А. Ближний и Средний Восток. - М., 1968.

Босворт К.Е. Мусульманские династии. Справочник по хронологи и генеалогии. - М., 1971.

Бюттнер Т.Я. История Африки с древних времен. - М., 1971.

Васильев Л.С. История Востока в 2-х томах: Том 1, 2. - М., 1993.

Васильев Л.С. История стран Азии и Африки в средние века в 2-х томах. - М., 1987.

Васильев Л.С. История стран зарубежного Востока в средние века. - М., 1957.

Всемирная история. Раннее Средневековье. - М., 2001.

Жуков Е.М. Всемирная история в 10-ти томах. Том 2-6. - М., 1958.

Жюльен Ш.А. История Северной Африки. - М., 1961.

Жюльен Ш.А. История Северной Африки: Тунис, Алжир, Марокко. От арабского завоевания до 1830 года. - М., 1961.

Зарин В.А. История Востока в 6-ти томах. Том 2, 3. - М., 1999.

Заходер Б.Н. История восточного Сердневековья / Халифат и Ближний Восток. - М., 1994.

История Востока в 6-ти томах. Том 2. Восток в средние века. - К., 1995.

История и экономика стран Арабского Востока. Сборник статей. - М., 1973.

История стран Азии и Африки в средние века. - М., 1968.

История стран Азии и Африки в средние века. - М., 1987.

История народов восточной и центральной Азии. - М., 1986.

Кандель Б.М. История зарубежных стран. - М., 1966.

Климович Л.И. Ислам. - М., 1965.

Климович Л.И. Королевство Марокко: Справочник: М., 1991.

Матвеев В.В. Средневековая Северная Африка. - М., 1993.

Миллер А.Ф. История ислама. Том 3. - М., 2004.

Миллер А.Ф. Мусульманский мир. - М., 1975.

Надирадзе Л.И. Хрестоматия по истории халифата. - М., 1968.

Очерки истории арабской культуры V - ХV в. - М., 1982.

Рубель В.А. Історія середньовічного сходу. - К., 2002.

Рубель В.А. Середньовічний схід у його сучасній інтерпретації. - К., 1996.

Семенов В.Ф. История средних веков. - М., 1975.

Семенова Л.А. Из истории фатимидского Египта. - М., 1984.

Сказкина С.Д. Арабские страны: История и современность. - М., 1981.

Степанов В.Е., Шевеленко А.Я. История средних веков. - М., 1969.

Хилал ас-Саби. Установление и обычаи двора халифов. - М., 1983.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5