1415 р. португальці захопили перший північноафриканський порт Сеуту, після чого жертвами їхньої агресії стали Танжер і Маса, в 1497 р. іспанці окупували марокканський порт Мелілью. В Магрибі утворився султанат Марокко на чолі з династією Саадидів - останнього осердка незалежної арабської середньовічної державності [35; 400].

Отже, об'єднавши під своєю владою всю Пн. Африку Альмохади створили у Магрибі могутню мусульманську імперію. В їхніх володіннях панувала сурова дисципліна, єдина віра і один закон. Їх політика тимьяза (чистки) була дуже жорстокою.

Відсутність єдності у верхах призвела до кінцевого розпаду імперії. На її руїнах утворилися три самостійні держави: Хасидів (1229 - 1574) зі столицею у Тунісі, Зайянідів (1235 - 1551), що затвердили свою владу в Тлемсені, і Меринідів (1269 - 1465), які захопили Мараккеш.

Розділ 3. Порівняльна характеристика північноафриканських країн напередодні і після завоювання

3.1 Характеристика економічного становища

Арабські джерела мало повідомляють про економічний стан Північної Африки до арабського завоювання. Про це можна дізнатися лише на основі небагатьох відомостей, що безпосередньо висвітлюють це. Найбільше відомостей надає Ібн Ідарі [30; 125].

Згідно з відомостями, в Північній Африці було високорозвинене і підтримувалося у хорошому стані сільськогосподарське виробництво. Північна Африка була однією з найбагатших провінцій Візантійської імперії, що відпала від неї в останні роки перед завоюванням. Зовсім не випадково візантійський імператор Констант ІІ, коли арабські війська почали тіснити візантійців в Сирії і підходити до Малої Азії, пропонував перенести столицю імперії з Константинополя в Карфаген.

Основу багатства Пн. Африки складали садівництво, вирощування оливок, виробництво зернових. Іфрикія і Магриб були найбагатшими областями світу. Ці багатства були набуті шляхом торгівлі продуктами землеробства, головним чином оливковою олією [30; 125].

Коли Абдаллах ібн Саід ібн Абу Сарх захопив Карфаген вперше, перед ним склали захоплені в місті скарби, що складали захоплене у мусульман. Один з жителів Іфрикії сказав: «Багатства з'явились тому, що в жителів морів і островів немає оливкової олії і зазвичай вони запасалися нею тут.

Карфаген був віддалений від Тунісу на 12 миль. Він був місцем перебування африканського уряду.

Торгівельними і ремісничими центрами були міста Тіхарт і Тахуда. Будівлі в м. Тахуда збудовані з каменю і в ньому були багаточисельні ринки, мечеть, великі готелі»

Також стародавнім ринком було м. Сабра, що поблизу Тріпай [30; 126].

Араби відмітили, що жителі Пн. Африки їздять головним чином на конях, що варто розцінювати як свідчення значного розширення коней в порівнянні з іншими тваринами, зокрема з верблюдами, і як ознака багатства [30; 126].

Північна Африка мала і інші способи збагачення. Одним з них була торгівля її землеробського населення з кочівниками-скотарями Півдня, які потребували продуктів землеробської діяльності.

Існувала також і транс сахарська торгівля з Суданом. Саме зображення негрів на античних мозаїках, наприклад, в Тімгаді (в тімгадському музеї мозаїки), підтверджують існування таких зв'язків задовго до VІІ ст.

Торгівля сприяла накопиченню скарбів в Північній Африці. Свідченнями існування цих скарбів є величезна здобич, яку араби захопили в цій країні на протязі всіх років завоювання. Вони почали її завойовувати відразу після оволодіння Єгиптом. Перші походи були здійснені в Барку і Тріполі, а за свідченням ал-Балазурі - ще і в Завілу, були переведені Амром ібн ал-Асом в правління Омара І. Барка і Завіла були підкорені, а Тріполі лише пограбоване. В Тріполі були захоплені тюки з товарами, які були продані, а гроші розподілені. В м. Сабра військові Абн ібн ал-Аса захопили все, що в ньому знаходилося. У всіх походах, як правило, захоплювалися цінності, гроші, майно і полонені [30; 128].

Набіги на території Іфрикії в 646 р. в правління халіфа Османа ібн Аффана, за намісника Єгипту і воєначальнику його джунда Абдаллахові ібн Саіді ібн Абу Сархі. Останній в 645 - 647 рр. відсилав мусульман в кінні набіги і захоплювали велику кількість полонених і майна. В основному ці походи були направлені в область Пд. Туніса - в Джарід. В 647 р. почалось захоплення Північної Африки. На початку походу Абдаллах ібн Саід ібн Абу Сарх розіслав наперед по різним напрямках війська, вони здійснювали напади на селище і невеликі міста і захоплювали здобич.

В 647 р. відбулася битва мусульман і ромейського війська при Субайтулі. Ромеї були розгромлені, а мусульмани захопили багато полонених. Була захоплена дочка правителя Північної Африки Бітріка Джурджира (патриція Григорія), а сам він був вбитий.

Також мусульмани захопили і Карфаген, а в ньому величезну кількість багатств, а саме золото і срібло. В цьому ж поході мусульмани захопили багато полонених і велику здобич в Гафсі.

В 653 р. відбувся другий похід Абдаллаха ібн Саіда ібн Абу Сарха в Іфрикію. В 662 р. полонені були захоплені в Гадамесі, куди здійснив похід Куба ібн Нафі. Під час походу Муравії ібн Худайджа, Абд ал-Малік силою захопив м. Джагулу, забрав в полон дітей, все майно, що було в місті, а дорослих чоловіків вбив.

В 670 р. в Північну Африку був надісланий новий воєначальник Укба ібн Нафі. Йому довелося завоювати країну знову. В 671 р. Укба заснував перше арабське місто Кайруан.

Під час наступних походів в Забе, Тіхарт, Піанжеру і інші області Марокко араби захопили жінок [25; 225].

Після загибелі Укби і возвеличення вождя берберів Кусейми Пн. Африку довелося завойовувати ще раз. Тоді намісником було призначено Зуххайра ібн Кайса, що згодом був вбитий. В Іфрикію було призначено Хассана ібн Нумана, що вивіз з Африки величезну кількість дорогоцінного каміння, золота, срібла, різноманітних товарів, коней, рабів і майна.

Наступник Хассана Муса ібн Ну сайр завоював укріплення Загуан. В результаті походу було захоплено 10 тис. полонених.

В ході завоювань араби-мусульмани під гаслом поширення іслам розкрадали міста і поселення, захоплювали здобич і полонених. Ця практика залишалася незмінню протягом всього часу, доки йшло завоювання, і ще довго після нього. Фактично вона означала занепад виробничих сил країни.

Від цієї політики в першу чергу страждали осілі землеробські області, візантійці і романізоване населення. Але було б несправедливо звинувачувати в цьому лише одних арабів-мусульман. В справі занепаду землеробського населення для них не поступалися бербери, а саме та частина, що проживала на Півдні країни і являла собою напівкочові племена. І Кусейла, і Кахіна були вождями саме таких племен. Політика Кахіна багато в чому сприяла занепаду виробничих сил Пн. Африки. Вони спустошували міста, розорювали садівництво і робили неможливим подальше вирощування оливок., що призвело до скорочення міського життя. Слід відмітити, що існує точка зору, згідно якої при встановленні влади арабів посилилось і закріпилось міське життя. Але з арабських джерел, що описують події VІІ - поч. VІІІ ст., дана думка не підтверджується [30; 129].

Кахіна вирішив знищити джерело багатства і розквіту в Пн. Африці, щоб арабам нічіого не дісталося. Він зруйнував землеробство і садівництво на території Пн. Африки.

Якщо згадати про життя берберів південних районів країни і північних землеробських областей, то можна помітити протиставлення напівкочівникам-скотарям землеробів і садівників. Саме напівкочівники потребували пасовищ і в невеликих масштабах вирощували зернові, тому бербери сприймали процес занепаду землеробської культури північних областей, як цілком нормальний і зрозумілий, в ході якого одночасно можна було розширити і ресурси напівкочового скотарського виробництва.

Характерно, що в заклику до руйнування землеробства не міститься вказівка на необхідність зруйнувати зернове господарство, знищити посіви, які так необхідні самим напівкочівникам і виробництво яких складає частину їх власної діяльності. Тому що їх розорення було б рівнозначне зниженню частки свого власного виробництва, від якого залежало їх життя.

В результаті здійсненої берберами вирубки дерев залишилося без засоів до існування землеробське населення ромеїв і афаріка, тобто романізованих, латинізованих, візантірованих берберів-землеробів. Зменшилась кількість спеціалістів в різних галузях сільського господарства [30; 131].

Відомості про долю населення Пн. Африки в період арабського завоювання потребують особливої уваги. Відомо, що мусульмани вивели з Африки велику кількість полонених, але скільки саме? Зазвичай, у всіх роботах з історії Пн. Африки названі числа полонених є нвірними. Передусім звертає на себе увагу невелика кількість арабів в порівнянні з числом військових в візантійських військах і берберських племінних ополченнях. Складення даних чисельності всіх мусульманських військ, відісланих в Пн. Африку за весь період з 642 по 710 рр., дає суму в 100 тис. грн. Насправді ж їх повинно було б бути більше, так як в деяких військах число воїнів, надісланих в Африку, не вказувалося. Тому скоріш за все дані про число мусульманських військ більш менш вірні, так як автори могли використовувати джерела правильних свідчень [30; 132].

Так само є важким визначення справжнього числа полонених.

Практика знищення чоловіків і захоплення в полон іншого населення відома з інших джерел, що висвітлюють хід завоювань в інших країнах. Тому вона не є нічим дивним і для Африки, а випадки захоплення дуже великої кількості полонених були цілком можливі. Полонені з берберів цінувались на Сході за красу [30; 132].

В загальному процес скорочення кількості населення, так само як і спустошення міст і знищення культури садівництва, були результатом того, що в арабському війську-джунді були кочові і напівкочові арабські племена.

Розглянемо тепер відомості про те, що являла собою здобич крім полонених. Це були різноманітні предмети і майно, золото і срібло, монети, золоті і срібні предмети (статуї, кубки), дорогоцінне каміння і вироби з нього. Речі цінні не лише матералом, з якого вони вироблені, але і дякуючи пов'язаним з ними характерним моральним навантаженням, як, наприклад, стіл Соломона, виготовлений з різноманітного дорогоцінного каміння і захоплений в Толедо, а також різного роду товари. Але найчастіше здобич визначалася словом мал - майно, багатство, в тому числі і гроші. Звичайно, згадуються тварини: коні і вівці. Вся здобич зносилась в одне місце і ділилась. Після оцінки бажаючий міг взяти конкретний предмет, заплативши за нього. Після закінчення оцінки здобич ділилась на п'ять частин.

Згідно з Кораном і звичаєм, одна частина йшла «Аллаху і його пророку, його близьким, сиротам, бідним і подорожуючим». Інші чотири ділилися таким чином, що доля кінного воїна була втричі більша долі пішого. Є відомості, що в Магрибі існував кінтар, спеціально для вивішування великої кількості золота.

Після завоювання Пн. Африки бербери деякий час сперечалися один з одним за володіння Іфрикією і Магрибом так, що в результаті суперечки ці провінції були спустошені. Іфрикія перетворилася в пустелю [30; 135].

Приведені факти дозволяють прийти до твердження, що до арабського завоювання весь цей регіон переживав якщо не розквіт, то процвітання. Арабське завоюваня залишило регіон без значної кількості трудового населення і взагалі населення різного віку і статі, і великої кількості матеріальних цінностей. Дії і протидії арабів і берберів призвели до значного руйнування виробничих сил і умов виробництва, до посилення рабського фактора в халіфаті.

Відомості, що до ХІ ст. в Північній Африці не було ні одного кочівника, а араби, що прийшли туди, селились в містах і не впливали на розвиток життя в сільській місцевості. Дійсно, на перший погляд ця думка здається справедливою. В Єгипті араби заснували Ель-Фустат, в Північній Африці - Кайруан. Кожне з цих міст стало центром ремесла і торгівлі. Але Кайруан засновувався як військова база, в якій могли б бути зібрані і збережені сили і засоби для майбутніх військових походів і для утримання в покорі населення. Мусульмани, що жили в містах, в першу чергу були не виробничим населенням, а воїнами.

Можна зробити висновок, що відомості про багатство земель Пн. Африки повинні бути дійти до мусульман, для яких набіг був першою частиною завоювання і які повинні були жити після перемоги за рахунок експлуатації завойованої країни [25; 44].

Весь процес завоювання тривав до початку VІІІ ст., а конкретно до 711 року. Була підкорена вся Пн. Африка, включаючи і Марокко, і області Високих плато сучасного Алжира.

Північна Африка була завойована в результаті походів Укби ібн Нафі в 681 - 684 рр., Зухайра ібн Кайса ал-Балаві в 688 р., Хассана ібн Нумана в 701 р. [22; 227].

Довготривалий процес завоювання Пн. Африки, що продовжувався 68 років (642 - 710), означав для усього регіону і для його населення знищення виробничих сил [22; 228].

В значній мірі постраждало все населення Пн. Африки. Велика частина була вбита в ході війни. Ще одна частина емігрувала за кордон в країни Середземномор'я.

Третя частина населення - мирне населення міст і сільської місцевості - були вбиті, або захоплені в полон [20; 143].

В значній мірі була зруйнована економічна основа існування північноафриканського суспільства, його сільське господарство і різні його галузі.

Сильно постраждало від завоювання і міське життя Пн. Африки. Деякі міста були зруйновані повністю, інші частково. З цього факта можна зробити висновок про занепад ремесла і торгівлі.

В ході завоювань Пн. Африка залишилась без значної кількості своїх багатств. Вони були вивезені на Схід і служили для збагачення вищого соцільного стану Халіфату.

Нашестя сахарських і аравійських кочівників згубним чином змінило долю Пн. Африки. Під їх ударами загинула землеробська цивілізація раннього середньовіччя. Відтоді розпочався довготривалий процес занепаду Пн. Африки. В середині ХІ ст. вона увійшла в період господарського і культурного регресу.

Бедуїніація Магрибу призвела до зникнення сотні міст і тисяч поселень. Відбувався процес депопуляції, дезурбанізації населених пунктів.

3.2 Експлуатація і особливості процесу оподаткування підкорених країн

До 642 р., до початку завоювання Пн. Африки, мусульманська община вже завоювала Сирію та Ірак і вже мала деякий досвід відносин з населенням цих країн. На основі рішень, винесених халіфом Омаром, склались головні положення системи умов, які повинні були дотримуватися при спільному житті мусульманської общини і населення підкорених країн. Ця система, з одного боку, відображала аналогічну практику таких же відносин панування і підкорення, яка до часу появи ісламу стала звичаєм аравійських племен. З другого боку, в ній відобразилися класові інтереси керівної верхівки мусульманської общини і суб'єктивні інтереси осіб, що знаходилися на вершині управління. Вона регулювала характер і розмір оподаткування, якому підпорядковувалися усі члени мусульманської общини. Практика цієї системи враховувала рішення пророка і його халіфів. Вона стала тією основою, на якій виросла мусульманська юридична наука [20; 145].

В VІІІ ст. з'явилися різні юридичні школи і юридичні твори. Серед них одне з найбільш відомих належало Абу Юсуфу Якубу ібн Ібрахіму ал-Ансарі і називалося «Кітаб ал-харадж» («Книга про поземельний податок»). В ньому викладені умови включення в мусульманську общину. Згідно них мусульмани, зустрівшись з іновірцями, повинні були призвати їх до прийняття ісламу і зробити це тричі. Якщо на запитаня була позитивна відповідь, то потенційні противники входили в мусульманську общину і отримували ті ж права і обов'язки, що і інші мусульмани [30; 146].

Якщо іновірці відмовлялися приймати іслам, то їм пропонували підкоритися мусульманам, зберегти свою віру і платити податок. Якщо вони погоджувались на це, мусульмани повинні були їх захищати, воювати з ворогами, які на них нападали, звільнивши їх від цієї турботи, щоб вони могли платити харадж. Така домовленість називалася завоюванням за мирним договором (сулхан). Він означав збереження майна підкореного населення і сплату податків [24; 226].

Але якщо мусульмани отримували відмову, вони повинні були воювати з не мусульманами. Перемігши їх, вони отримували всю владу над переможеними. Таке завоювання називалося анватан - здійснене силою. Їх доля вирішувала мусульманським воєначальником, який одночасно виконував обов'язки імама і називався імамом. Частими в цьому випадку були вбивство чоловіків і захоплення в полон жінок і дітей [24; 227].

Що стосується воїнів, захоплених в полон, то імам міг розпорядитися вбити їх чи обміняти на полонених мусульман. Взагалі імам вирішував усе. Він міг зберегти переможеним життя, оподаткувавши їх. Якщо вони ставали платниками податків, то їм залишали їх землі і вони були зобов'язані платити поземельний податок - харадж. Таким чином, ця система була основою в системі оподаткування.

Завойовуючи нові території, мусульмани захоплювали здобич і ставали господарями. Отримане майно поділялося на дві категорії: власне здобич (ганіма) і фай. Ганіму складало рухоме майно. Саме вона кожен раз після вдалого бою йшла на розподіл воїнам, за виняткоам 1/5 частини на користь центральної влади на чолі з пророком, а потім халіфом, який нею і розпоряджався. Між воїнами вона ділилась в пропорції однієї долі пішому воїну і трьох долей вершнику. Поняття «фай» мало два значення: раніше і пізніше. Узятий в ранньому значенні фай включав нерухоме майно, головним чином земельні частини і їх розподіл між воїнами. Пізніше фай означав нерухоме майно, яке повинне було стати здобутком всієї мусульманської общини. Таке майно набувалось не в результаті зусиль воїнів, а дякуючи божественному втручанню на користь пророка і його общини. Тому таке майно повинно було належати общині, а на практиці - спочатку пророку, а надалі халіфам.

Питання про характер власності на землю було ключовим у вирішенні основних проблем суспільного розвитку [30; 150]. Варто зазначити, що арабам-мусульманам в VІІ ст. була добре відома власність на землю. Невеликі частини хорошої, плодючої і зрошеної землі завжди мали господарів. Зазвичай вони були зайняті садами чи фініковими деревами. Такі землі дуже цінувалися в середовищі наслідників Мухаммеда, але далеко не всі спочатку були їх господарями. Тому, коли почались завоювання, дуже багато воїнів забажали отримати у власність такі наділи, але зустріли опір центральної влади в особі халіфів Омара і Османа. У випадку розділу земель кожен із воїнів став би власником більшого чи меншого земельного наділу і отримував би з нього дохід, в той час як державна влада не отримала б нічого. У випадку збереження цілісності землі вони залишалися б за державою, а воїни, що її завоювали, не мали б на ній своєї частки [30; 151].

Таким чином, визначилися дві тенденції у відношенні до землі у тільки що виниклому арабському халіфаті. Одна тенденція домагалась встановлення власності центральної влади на завойованій території і встановлення державної власності на землю. Вона відображала інтереси як центральної влади, так і аристократичної верхівки мусульманського суспільства. Така форма власності нагадувала спільну власність на землю племені. Друга тенденція, пов'язана з фактом володіння окремими особами невеликими земельними наділами в межах Аравії в доісламську епоху. Вона відображала інтереси мусульманських воїнів в залежності від регіонів.

Можна виділити три групи земель за їх призначенням:

землі, що використовувались для обробітку і експлуатації;

міські землі;

землі для пасовищ.

Землі для випасу надавались племенам поблизу деяких міст.

Землі, що потрапили до рук окремих осіб, являли собою після завоювання незначну частину земельного фонду. Основна ж частина опинилася в руках держави.

Джерела свідчать, що весь Магриб був завойований силою. Коли мусульмани захопили Магриб і його райони, то поділили його [30; 153]. Протягом сімдесяти років, доки йшла війна в Пн. Африці, в центр відправлялась 1/5 здобичі. Та коли цей процес зупинився, то питання про видатки, що не покривалися прибутками від країни, повинно було вирішитись на користь держави. Існувала також практика отримання землі у власність і отримання земель в якості феодального пожалування.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5