Історія міжанродних відносин
98. Оломоуцькі угоди 1850 року.Ольмюцька угода 1850 -- двосторонній договір, підписаний в Ольмюці (сучас. Оломоуц, Чехія) главами урядів Австрії Ф. Шварценбергом та Пруссії О.Т. Мантей-фелем. Революції 1848-49 в Європі призвели, зокрема, до загострення б-би між Австрією й Пруссією за домінування в Німеччині. Прус, король Фрідріх Вільгельм IV відмовився від корони об'єднаної Німеччини, яку йому було запропоновано Франкфуртським парламентом у квітні 1849, посилаючись на неможливість для монарха, влада якого має божественне походження, отримувати повноваження від виборного інституту. Але, використовуючи ситуацію, що склалась у Європі, він зробив спробу домогтися об'єднання Німеччини під володарюванням Пруссії, запропонувавши план створення Прусської унії -- союзу 26 нім. д-ав під проводом Пруссії, та виступивши з про-позиціями про створення заг.-нім. парламенту, який Пруссія розглядала як засіб поширення свого впливу на всі нім. д-ви. Австрія висту-пила категорично проти цієї ідеї й вимагала скасувати Прусську унію та відновити Німець-кий Союз відповідно до рішень, досягнутих на Віденському конгресі 1814-15. Оскільки Прус-сія залишила вимоги Австрії без офіц. реакції, відносини між двома д-вами загострились і вилились у пряму збройну конфронтацію у Великому герцогстві Гессен-Кассель: Прус-сія, що ввела свої війська для придушення заво-рушень, не пропускала туди австр. частини. Посередником у конфлікті двох великих д-ав виступив рос. імператор Микола І, який у травні та жовтні 1850 провів безрезультатні перего-вори з представниками конфліктуючих сторін. Після провалу посередницьких зусиль Мико-ли І, Росія, а згодом і Франція, засудили дії Пруссії та виступили на підтримку Австрії.Велика Британія також не підтримала Пруссію, але зайняла в цілому нейтральну позицію.Відень висунув Берліну ультима-тум із вимогою пропустити австр. війська за два тижні. Австрія домовилась про спільні воєнні дії проти Пруссії з Баварією та Вюр-тембергом; водночас було скликано австр.-прус, конференцію в Ольмюці, за результатами якої підписано двосторонню угоду. За її умовами Пруссія погоджувалась на відновлення Німецького Союзу та зобов'язувалась пропус-тити в Гессен-Кассель австр. війська, а також дозволити їх прохід до Гольштейну, на про-хання данського короля Фредеріка VII, для придушення виступів проти панування Копен-гагена. Водночас Австрія та Пруссія погодились скликати в Дрездені конференцію нім. д-ав для перегляду умов Віденського конгресу. Обидві сторони погодились не повертатись до ідеї заг.-нім. парламенту. У 1851 відповідно до О. у. було проведено Дрезденську конференцію, яка фор-мально відновила Німецький Союз. Дип. пере-мога Австрії в результаті укладення О. у. затвер-дила певну перевагу останньої в б-бі за конт-роль над нім. д-вами. Але після поразки в авст-рійсько-прусській війні 1866 вона була остаточно втрачена, й Австрію було відсторонено від процесу Німеччини об'єднання 1848- 71.99. Монро доктрина -- декларація принципів зовн. політики США, вперше систематично ви-кладена в щорічному посланні Президента США Дж. Монро Конгресу 1823. Передумо-вами прийняття доктрини стали загроза інтер-венції Священного союзу в Лат. Америку з метою відновлення контролю Іспанії за своїми лат.-амер. колоніями, які вже були визнані США як незалежні д-ви, та прийняття 1821 указу рос. імп. Олександром І про заборону заходу інозем. кораблів, у т. ч. американських, до територ. вод рос. Півн.-Зах. Америки. Доктри-на формулювала принцип «неколонізації», який наголошував що Півн. та Півд. Америки не можуть у майбутньому розглядатись як об'єкти колонізації будь-якої європ. д-ви. Доктрина обґрунтовувала ідею поділу світу на амер. та європ. системи й формулювала прин-цип невтручання США у внутр. справи будь-якої європ. д-ви, суто європ. конфлікти, які не зачіпали безпосередньо амер. інтереси та в справи існуючих у Зах. півкулі європ. коло-ній, а в б-бі колишніх іспан. колоній проти метрополії -- збереження нейтралітету.М. д. була виступом проти колоніальної монополії європ. д-ав у Зах. півкулі, проти мит-них бар'єрів для амер. торгівлі та судно-плавства в прагненні США зміцнити і розши-рити свої позиції та вплив у регіоні. Принцип «неколонізації» став інструментом створення сфери впливу самих США. Спираючись на принципи М. д., США обґрунтовували своє право анексувати сусідні території, щоб запо-бігти їх переходу під контроль інших д-ав (приєднання Нової Мексики, Арізони, Оре-гону, Каліфорнії, Техасу анексія). Наприкінці XIX ст. М. д. стала обґрунтуванням територ. експансії в Центр. Америці та Карибському басейні (див. Американсько-іспанська війна 1898). На поч. XX ст. на засадах доктрини була сфор-мульована політика, за якою США могли здійс-нювати будь-які кроки, аж до збройної інтер-венції, в Півд. Америці, що постійно усклад-нювало їх відносини з лат.-амер. країнами. 100. Англо-австро-російське протистояння на Балканах і політика Бісмарка в 70-ті роки ХIХ ст.На Балканах схрещувалися інтереси Австрії, Росії й Італії, а також і інших держав Європи. Як відомо, Австрія й Росія з XVIII століття в балканській політиці сторожили один одного: кожний крок уперед однієї - викликав відповідний рух іншої. При Миколі I ідея поділу спадщини "хворої людини", якимось визнавалася тоді Туреччина, усе більше й більш різко вигострювалася, закінчившись Кримською війною. ДО 1876 року балканське питання знову загострилося. Вище було відзначено, що з 1866 року повернена фронтом на Балкани Австрія вважала відтепер свою балканську політику найважливішої у своїх зовнішніх відносинах із сусідніми державами. Ревнивим поглядом австрійські дипломати стежили відтепер за кожним кроком Росії на цьому півострові. В 1875 році слов'янський рух на Балканах спалахнуло знову, вилившись у ряд повстань у Боснії й Герцеговині проти магометанських поміщиків, керованих католицькими патерами не без підтримки, звичайно, з боку Австрії й навіть Німеччини. Австрійський уряд виступив перед "концертом" європейських держав із проектом реформ. Але сам "концерт" зазнав невдачі, а тим часом ідея роздягнула Туреччини знову загострилася. Улітку 1876 року Олександр II відправився для особистих переговорів у Відень, у результаті чого з'явилася письмова угода про утворення самостійних слов'янських держав на Балканах; про компенсацію Росії Бессарабією й у М. Азії, а Австрії надавалося право окупувати Боснію й Герцеговину. Вибухнула російсько-турецька війна 1877-78 г.г., що окончились під стінами Константинополя; Австрія окупувала Боснію й Герцеговину, а Росія пішла в Каноссу - у Берлін на конгрес, керований "чесним маклером" Бісмарком. Військові успіхи Росії були знижені у своїй цінності, Балкани перекроєні, і в список ворогів російська дипломатія з 1879 року, крім Англії, внесла насамперед Австрію, а за нею й "чесного маклера" з його державою. Але не в "образі" російських слов'янофілів і російського царату ховалося всі "зло" Берлінського конгресу 1879 року. Створене на Берлінському конгресі 1879 р. балканська рівновага була повно протиріч, подібно сучасному Версальському договору. Розділені на частині штучними етнографічними границями) балканські народи продовжували прагнути до подальшого національного звільнення й об'єднання. Лінія національної політики самостійної Болгарії природно направлялася на населену болгарами Македонію, залишену Берлінським конгресом під владою Туреччини. Сербія, за винятком Новобазарского Санджака, була не зацікавлена в Туреччині; її природні й національні інтереси цілком лежали по ту сторону австро-угорської границі: у Боснії й Герцеговині, у Кроации, у Словенії, у Далмації. Національні устремління Румунії направлялися на північний захід і схід: на угорську Трансільванію й росіянку Бесарабию. Грецію ці устремління, природно, штовхали як і Болгарію, проти Туреччини. Такі були результати "чесного маклерства" Бісмарка, що не думав вносити заспокоєння на Балкани. Для нього, навпаки, потрібний було непогасаюче балканське багаття, що, залучаючи до себе як Росію, так і Австрію, залишав би їм мінімум можливостей втручатися в західноєвропейські справи. Для самій Австро-Угорщині було небажано утворення сильної слов'янської держави на Балканах, і якщо віденська дипломатія погодилася на розділ Туреччини, те тільки за умови утворення дрібних слов'янських держав, які не могли б порушити спокою на берегах Дунаю. Утворені конгресом у Берліні дрібні держави слов'ян на Балканах були не страшні сильної Австрії, і все мистецтво її політики повинне було полягати в тім, щоб: 1) не дати їм підсилитися, а 2) старим, звіданим шляхом дипломатичних інтриг включити найближчі з них до складу Дунайської імперії, проповідуючи серед них ту ж ідею національного об'єднання, але тільки у зворотному порядку. Ця нова програма для австрійської дипломатії написана рукою того ж "мудрого" Бісмарка. Приклад "великої" Німеччини повинен бути сприйнятий і Австрією. Остання могла дати спокій сербській династії, не зазіхати на формальну державну цілість Сербії, але все-таки включити рє до складу Австро-Угорщині, як це зробила Пруссія із дрібними державами. 101.Російсько-турецький конфлікт 1828-1829рр. Андріанопільський мир.Наваринская перемога змінила співвідношення сил між повсталою Грецією й Оттоманською Портою, однак Петербургові цього було мало. По суті, Микола зовсім не бажав ліквідації Турецької імперії; він хотів лише, щоб європейський хворий залишався на його піклуванні. Завоювання Грецією національної незалежності було, з його погляду, лише першим кроком до досягнення цієї мети: Туреччина усе ще продовжувала (навіть після Наварина!) пручатися російським вимогам про надання автономії Греції, про свободу торгівлі через чорноморські протоки, а також про право заступництва Росії в справах дунайських князівств Молдавії й Валахії. Всі ці обставини й стали причиною російсько-турецької війни 1828-1829 гг. Починаючи війну, Микола розраховував, що перемоги російської зброї зроблять султана більше податливим. І дійсно, улітку 1829 р. російські війська перейшли через Балкани й зайняли Андрианополь. Авангарды росіян перебували за два кроки від Константинополя. У Європі були впевнені, що росіянином нічого не коштує його зайняти. Така була чисто зовнішня канва подій, однак від більше проникливого спостерігача не міг вислизнути цілий ряд украй негативних обставин. Хоча Кавказький корпус діяв, як завжди, блискуче, однак воєнні дії на Балканському ТВД продемонстрували технічну злиденність, погану виучку й бездарне командування царських військ усе, що згодом, чверть століття через, так яскраво виявилося в ході Кримської війни. Крім того, російської дипломатії лише на превелику силу вдалося запобігти формуванню четверного антиросійського союзу з Австрією на чолі. У цих умовах Адрианопольский мирний договір (14 вересня 1829 р.) це був максимум того, що могла в тих умовах одержати Росія. Туреччина втратила чорноморський берег від усть Кубані до пристані Св. Миколу й частину Ахалцыхского пашалыка. На Дунаї до Росії відходили острови в дельті Дунаю, південний рукав устя ріки ставав російською границею. Росіяни одержали підтвердження права проходу їхніх торговельних судів через Босфор і Дарданелли. Що стосується Греції, то вона оголошувалася самостійною державою, пов'язаним із султаном лише зобов'язанням платежу півтора мільйонів піастрів у рік. Була зміцнена автономія Сербії, Валахії й Молдавії. Правда, при дворі Миколи, де вже тоді панували зовсім фантастичні подання про реальне положення справ у Росії й у світі, не всі були задоволені Андрианопольским трактатом, уважаючи, що Росія могла б одержати більше, у тому числі й горезвісний щит на врата Царьграда. Однак у той час Микола ще не втратив відчуття реальності: знаючи про жахаюче положення військ Дибича, він відмінно розумів, що це межа, на який могла б у тих умовах розраховувати Росія. 102. 5-та антифрнцузька коаліція. Шенбрунський мир.5-а коаліція- березень -- жовтень 1809 склада-лася з Австрії та Великої Британії. Із початком антифранц. повстання в Іспанії 1808 Австрія вирішила використати ситуацію, щоб повер-нути втрачені території. Але австр. війська в битві при Ваграмі 6.06.1809 були знову розбиті, і за умовами Шенбрунського миру 1809 вона втра-тила велику частину своїх територій. Після зни-щення Великої армії Наполеона І під час рос-фран. війни 1812 виникли умови для створення нової коаліції європ. д-ав.Шенбрунський мир 1873 -- двосто-роння міжнар. угода, укладена у Шенбруннському палаці між австр. імператором Францом Йосифом І та рос. імператором Олександром II у формі особистої домовленості дорадчого характеру. Згідно з Ш. д. імператори зобов'язувались домовлятись один з одним у разі виникнення розбіжностей з тих чи інших питань, що становлять спільний інте-рес. Уразі нападу третьої держави вони повинні були узгоджувати спільну лінію поведінки. Якщо в результаті укладеної домовленості ви-никла б потреба у воєнних діях, то їхній харак-тер мав бути визначений додатковою військ, конвенцією. Потім до ПІ. д. приєднався імператор Німеччини Вільгельм І. Завдяки укладенню Ш. д. Росія тимчасово залагодила відносини з Австро-Угорщиною, чим знижу-вала ризик її втручання в разі конфлікту з Ве-ликою Британією; Австро-Угорщина отримувала певні гарантії невтручання Росії у справу при-душення можливих визвольних повстань на Бал-канах; Німеччина прагнула використати цю угоду для посилення ізоляції Франції та недопу-щення утворення антинім. коаліцій за її участі. 103. Берлінська конференція 1884-1885 рр.БЕРЛІНСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ 1884-85, міжнародна конференція 14 держав (Великобританія, Німеччина, Росія, Франція, США, Бельгія, Португалія й ін.) по африканських питаннях. Конго (в основному територія совр. Заїра) було формально оголошене "незалежною державою" на чолі з бельгійським королем Леопольдом II.На Берлінській Конференції Західної Африки ( 1884-1885) визначили їхньої сфери впливу й установили правила для майбутнього розміщення на узбережжях Африки й для навігації рік Нігеру й Конго. Серед важливих умов Загального Акту Берліна було правило, що, коли країна здобувала нову територію в Африці або приймала протекторат по будь-якій частині континенту, це повинне було повідомити іншого учасника угоди на конференції. Протягом наступних 15 років, були укладені численні угоди між Європейськими країнами, здійснюючи й змінюючи умови конференції. Дві таких угоди були укладені в 1890 році Англією. Перший, з Німеччиною, розмежовував сфери впливу в Африці між ними. Друга угода, із Францією, що визнала британські інтереси в області між озером Чад і рікою Нігер і подтвердившее французька влада в Пустелі Сахара. Інші угоди, особливо між Англією й Італією в 1891, між Францією й Німеччиною в 1894, і між Англією й Францією в 1899, роз'яснили європейські границі в Африці. 104. Особливості першої антифранцузької коаліції. І антифр коаліція 1792-97рр. започаткована Пільницькою декларацією 1791 між Австрією й Пруссією, за якою ці держави були готові до війни з Фр за відновленя влади Бурбонів. Обидві держави не поспішали з активністю дій, Австрія побоювалась внаслідок цієї війни втратити свої позиції в іншому поділі Речі Посполитої. Росія підтр коаліцію дип шляхом,алі не військ. Формальним качаном коаліції стало проголошення Францією війни Австрії 20.квітня 1792. до коаліції увійшли Австрія, ВБ, Пруссія, Росія, Іспанія, Голландія, Неаполь, Сардинія та Тоскана. Основно проблемою й помилкою коаліції були суперечки між її членами щодо тер поділу Фр і задоволення власних тер претензій. Військ переможи Фр 1794р розпочали розпад коаліції. 2. квітня 1795р Пруссія підписала з Фр Базельський мир. 22 липня 1795р мир із Фр підписала Іспанія. 1797долі Фр підписала з Австрією Кампоформійський мир і почала переговори з ВБ. Так закінчила своє існування Й антифр коаліція.1-а коаліція 1792-97 започаткована з підписанням Пільницької декларації 1791 між Австрією та Пруссією, якою стверджувалась готовність обох д-ав розпочати війну з Фран-цією задля відновлення монархії. Обидві д-ви не поспішали до активних дій. Австрія спрямувала всі свої сили на б-бу з Францією. Росія підтримала коаліцію й дип. шляхами сприяла її зміцненню, але війська проти Франції не надсилала й участі в бойових діях не брала. Формальним її початком стало утворення австр.-прус. союзу 1792 проти Франції та проголошення Францією війни Австрії. На бере-зень 1793 до 1-ї А. к. входили Австрія, Велика Британія, Пруссія, Росія, Іспанія, Голландія, Неаполь, Сардинія, Тоскана й деякі нім. кня-зівства. Основна проблема коаліції -- суперечки між її членами щодо планів розподілу Франції для задоволення власних територ. претензій.Військ, перемоги Франції 1794 посилили внутр. протиріччя в коаліції та прискорили її розпад. Із підпи-санням Кампоформійського миру 1797 між Фран-цією та Австрією й початком англ.-франц. пере-говорів 1-а А. к. припинила своє існування. 105. Рейштадське побачення Андраші та Горчакова 1876р.Подолання Росією наслідків поразки в Кримській війні пов'язане з ім'ям великого російського дипломата Горчакова. Він походив із древнього аристократичного роду. Утворення одержав у Царскосельском ліцеї. Дипломатичну кар'єру почав в 22 року й пройшов довгий шлях від другорядного посольського чиновника до міністра закордонних справ Росії. При Миколі 1 майбутній міністр не грав, та й не міг грати перших ролей у російській дипломатії, оскільки його недолюблював глава дипломатичного відомства Росії граф Нессельроде, пользовавшийся величезною довірою пануючи. Горчаков виявився ключовою фігурою в зовнішній політиці Росії завдяки надзвичайним і досить сумним обставинам. Поразка в Кримській війні 1853-1856 гг. привело до того, що на міжнародній арені авторитет країни впав. За умовами Паризького миру Росія зобов'язувалася знищити залишки бойового флоту на Чорному морі, а на узбережжя ліквідувати міцності. У результаті південна границя країни була відкрита будь-якому ворожому вторгненню. На Балканах позиції Росії як великої держави похитнулися через ряд соромливих обмежень. Відповідно до статей того ж Паризького трактату, Туреччина також відмовлялася від свого чорноморського флоту, але нейтралізація моря була тільки видимістю: через протоки Босфор і Дарданелли турки завжди могли ввести туди із Середземного моря свої ескадри. Незабаром після сходження на престол Олександр 2 відправив Нессельроде у відставку: той був слухняним виконавцем волі колишнього государя, але для самостійної діяльності не годився. Тим часом перед російською дипломатією встало труднейшая й важливе завдання - домогтися скасування принизливих і важких для Росії статей Паризького договору. Країна перебувала в повній політичній ізоляції й не мала союзників у Європі. Міністром закордонних справ замість Нессельроде був призначений Горчаков. Горчакова відрізняла незалежність суджень, він умів точно співвідносить можливості Росії і її конкретних дій, блискуче володів мистецтвом дипломатичної гри. Вибираючи союзників, він керувався практичними цілями, а не симпатіями й антипатіями або умоглядними принцыпами. Спочатку Горчаков робив ставку на угоду із Францією. Росія робила Наполеонові сприяння в справах загальноєвропейської політики. Під час австро-італо-французької війни 1859 гю підтримка Росії сприяла успіху французів. Однак твердого ґрунту для франко-російського союзу не виявилося. Франція сочуствовала польському повстанню 1863-64 гг., жорстоко подавленому російськими військами. Наполеон переоцінив міцність свого положення у Франції й у Європі й не зумів по достоїнству оцінити дружні відносини з Росією. Це привело до краху і його самого, і всю французьку політикові. Ворогом Франції номер один у Європі стала Пруссія. Бісмарк направляв дипломатичні зусилля цієї держави до насильницького об'єднання Німеччини. Після перемог, здобутих у війнах з Данією й Австрією, Пруссія майже досягла заповітної мети. Державотворенню заважало сусідство сильної й войовничої Франції. Але війна проти Наполеона була неможлива, поки його підтримувала Росія. Однак російський цар і його перший дипломат Горчаков різко змінили політичний курс і пішли на зближення із Пруссією. Франко-прусская війна закінчилася повним розгромом французів і скинення Наполеона. А Росія дотримувалася доброзичливого для Пруссії нейтралітету. В обмін на це російська дипломатія домоглася згоди Пруссії й Австро-Венгрии, що перебувала під прусским вплив, на скасування "нейтралізації" Чорного моря. Розрив Росією Паризького миру, укладеного в 1856 р., повалив великі держави чи Європи не в більше здивування, чим падіння Франції. Обмежувальні статті договору були скасовані в 1871 р. на міжнародній конференції в Лондоні. Це й була головна справа всього життя великого російського дипломата Олександра Михайловича Горчакова.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17
