У 1708 р. Карл ХІІ вирішив завдати Московській державі остаточної поразки. З цією метою він розпочав похід через білоруські землі на Смоленськ і далі на Москву. Однак після кількох невдач змушений був повернути в Україну для відпочинку та поповнення припасів. Такий несподіваний розвиток подій зненацька захопив І.Мазепу, котрий не хотів допустити перетворення України на театр воєнних дій, і став однією з причин майбутніх невдач. Ні козаки, ні за невеликим винятком, старшина, ні тим більше цивільне населення навіть не здогадувалося про справжні наміри гетьмана. Тому, коли він об'єднався зі шведським королем - це стало повною несподіванкою для абсолютної більшості українського населення. Воно виявилося неготовим до такої різкої зміни й залишилося пасивним до дій І.Мазепи. До того ж, більша частина українського війська на той час не мала зв'язків з гетьманською ставкою або перебувала за межами України. Як наслідок, на з'єднання зі шведами гетьман привів лише 4-6-ти тис. військо. На домогу йому прийшли 8 тис. запорожців під проводом кошового Костя Гордієнка.
І хоча шведським солдатам заборонялася усілякі ревізії і насильства щодо українського населення, хоча харчі і фураж вони здобували тільки за гроші, народ переважно ставився до шведів як до ворогів, значною мірою завдяки православному духівництву. Позиція церкви визначалася настановами й наказами Петра І.
Стратегічним прорахунком шведського командування були дії на півночі України, які призвели до втрати Стародуба. Впав і Батурин. У травні 1709 р. московськими військами було зруйновано Січ, а також видано постійно діючий царський наказ страчувати на місці кожного спійманого запорожця. Повна поразка шведських військ під Полтавою змусила гетьмана Мазепу втікати з України і шукати притулку в Туреччини, на території Молдавії, де біля міста Бендери 21 вересня 1709 р. він помер. Новим гетьманом, але вже на чужині, було обрано Пилипа Орлика (1672-1742). “Угода і Конституція прав і свобод Війська Запорізького” - результат колективної праці козацької громади на чолі з П.Орликом - була скріплена підписом і печаткою гетьмана у день його обрання на цей пост - 5 квітня 1710 р. Вона стала першою писемною Конституцією у світі, яка увібрала звичаєві закони Війська Запорізького.
Вона мала здійснюватися після здобуття Україною незалежності. Документ складався з 16 статей. У преамбулі Конституції подавалася характеристика тогочасного політичного життя, всебічних утисків та порушень козацьких свобод після Переяславської Ради. Зазначалося, що кордон з Польщею повинен бути відновлений по річці Случі (як за Хмельницького), а запорожцям повернуті всі відібрані у них землі і поселення. Верховна влада належатиме гетьманові, який обиратиметься розширеною козацькою радою. Щоб гетьман, за прикладом московських царів, не міг діяти самовільно, його влада буде обмежена постійною участю в управлінні генеральної старшини, а також Генеральною радою (своєрідним козацьким парламентом), яка скликатиметься тричі на рік.
Після невдалого виступу І.Мазепи, російський цар Петро І (1682-1725) взявся за ліквідацію автономії Гетьманщини. Уже під час виборів нового гетьмана Лівобережної України царський уряд почав диктувати свою волю. Старшина хотіла вручити гетьманську булаву чернігівському полковнику Павлу Полуботку. Але заявивши, що з полуботка може вийти новий Мазепа, Петро І наказав обрати гетьманом Стародубського полковника Івана Скоропадського.
Після виборів гетьмана за традицією потрібно було підписати нові “статті”, але Петро І відмовився це зробити, посилаючись на складну військову ситуацію. Єдине, на що відважився гетьман, було те, що він звернувся до царя з проханням підтвердити права і вольності Гетьманщини. У відповідь І.Скоропадський отримав “Решительный указ” царя від 31 липня 1709 р., відповідно до якого по суті козацтво підпорядковувалося російському трону. Відтепер царським воєводам дозволялося цікавитися внутрішніми справами України, втручатися в місцеве судочинство. У 1709 р. до козацького гетьмана приставили регента-стольника Ізмаїлова, яким мав таємну інструкцію слідкувати за інакомислячими українцями. Гетьманська резиденція переносилась в Глухів, що розміщувався на московському кордоні і де перебувало постійно два російських полки.
Формально залишивши попередній устрій Гетьманщини, цар повністю ігнорував автономні права України, владу самого гетьмана. У 1715 р. Петро І видав наказ, який скасовував колишній порядок виборів полкової і сотенної старшини: тепер полкові і сотенні ради визначали тільки кандидатів, а гетьман з дозволу російського міністра-резидента призначати одного з кандидатів, який давав клятву в присутності царського радника. А далі гірше - цар сам призначав полковників і як правило росіян або інших чужинців.
Другий напрямок політики Петра І супроти Гетьманщини полягав у цілеспрямованому винищенні її населення. Системою стали примусові канальні роботи, будівництво міст і оборонних споруд. До цих акцій залучалося десятки тисяч козаків, селян і міщан. Додому поверталося лишень 30-60% усіх мобілізованих, решту гинуло від тяжких умов життя, епідемій, каліцтва, голоду тощо.
Третій аспект колонізаторської політики - економічне свавілля царських чиновників на Україні. Усе частіше українським купцям заборонялося займатися зовнішньою торгівлею, запроваджувалася державна монополія на виробництво і продаж багатьох товарів. Вводилися закони, відповідно до яких українським торговим людям дозволялося перекуповувати товари тільки у російських купців. Московські чиновники визначали ярмарку і передусім порти в Росії, де могли торгувати купці з України. Цар значно обмежив права українців, які виїжджали на південь країни за сіллю, рибою та іншими товарами. Вільна торгівля на Україні завдяки цим заходам практично перестала існувати. Російський уряд прагнув збувати на українських землях тільки мідні гроші, з тим, щоб в обігу населення Росії залишалися золоті та срібні монети і якомога більше їх осідало в царській казні. Ослаблювали Україну і багато численні постої російської армії.
Сила царської влади була також спрямована і проти української культури. Саме за часів Петра І помітно скоротилась сфера вживання української мови, насамперед в офіційних установах і містах, занепало видання українських книг, започаткувався курс на русифікацію освіти, українська церква попала під опіку московської патріархії. У 1720 р. царський указ забороняв друкування українських світських книг. Українську еліту стали насильно забирати у Росію.
Весною 1722 р. Скоропадський в черговий раз приїхав до царської столиці і несподівано для себе отримав наказ Петра І про запровадження з 29 квітня 1722 р. на Україні так званої Малоросійської колегії. Складалася вона з шести осіб: трьох росіян і трьох українців, очолював її представник центральної влади - московський бригадир Вельямінов, який і почав правити Гетьманщиною. Повернувшись на Україну, І.Скоропадський через кілька днів помирає - 3 липня 1722 р., призначивши до виборів нового гетьмана наказним гетьманом Павла Полуботка (1722-1723 рр.).
Ставши наказним гетьманом, Павло Полуботко продовжував політику І.Скоропадського. Із запровадженням Малоросійської колегії на Гетьманщині виникло двовладдя. Спроби старшини домогтися виборів нового гетьмана результатів не дали. На практиці це означало, що Петро І вирішив остаточно ліквідувати українське гетьманство. П.Полуботко раз за разом нагадує Петру І про статті Б.Хмельницького та Олексія Михайловича, які були підтверджені іншими царями і самим Петром, відповідно до яких російські чиновники не мали права втручатися у внутрішні справи українського судочинства. Але ще більше розлютило царя.
3 серпня 1723 р. П.Полуботко разом з генеральним суддею Іваном Чарнишем і генеральним писарем Семеном Павичем прибувають до Петербурга, де подають чергову “чолобитну”, у яких ставиться питання про повернення відібраних прав і вольностей козацьких. Петро І для того, щоб виграти час і переконатись, що загрози з боку українського війська немає, приймає петиції. Одночасно він відправляє на Україну мойора Рум'янцева - для збору “компромату” проти Полуботка. Тут же царська таємна канцелярія розпочинає слідство. Полуботко разом з старшиною, що його супроводжувала були арештовані прямо на вулиці. Після цього арешти почали проводитися по всій Україні. Основними пунктами звинувачення були зносини Полуботка П.Орликом. Прямих доказів проти П.Полуботка не було, тоді було пред'явлене інше звинувачення - державна зрада. П.Полуботка було закатовано в петропавловській фортеці наприкінці 1723 р. Заарештовану старшину з в'язниці звільнили після смерті Петра І на початку 1725 р.
На вищі посади було призначено людей слухняних і покірних. Військову Генеральну Канцелярію очолив полковник Іван Левенець, глухівський сотник Іван Мануйлович та Федір Гречаний, а до Стародуба і Чернігова було призначено полковників - росіян. Гетьманщиною правила Малоросійська колегія.
Після цього доля України залежала від змін на Російському престолу. При правлінні Петра ІІ гетьманом на короткий час став Данило Апостол (1727р.). При вступі на престол Анни Леопольдівни роль гетьмана принижувалась, а в 1737 р. була замінена на Малоросійську колегію, яка складалася з шести чоловік.
Дещо змінилося становище на Україні після обрання гетьманом Кирила Розумовського в лютому 1750 р. У часи перебування гетьмана в своїй резиденції в м. Глухові та під час його довготривалих виїздів до Петербурга краєм правила старшина. За Розумовського входять у звичай загальні з'їзди старшини у Глухові для вирішення важливих справ, і ці з'їзди мали перетворитись у щось більше - подібне до українського Сейму. Вони мали відновити конституційно-парламентський устрій української козацької держави. Автори цього твору стояли на позиціях, що політичні права мають належати виключно українській шляхті.
За часів гетьмана К.Розумовського була завершена робота з реформи суду. У 1763 р. гетьман скликав у Глухові “Генеральні збори” і затвердив реформу судочинства, яка розроблялась ще з 1743 р. Ця реформа зміцнила привілейоване становище козацької старшини. Українська шляхта остаточно закріпила за собою право на селянську працю. За Розумовського було значно обмежено право вільного переходу селян і тим самим прикріплено їх до панських маєтків. Розумовський зробив спробу реформати українську козацьку армію. Було заведене обов'язкове навчання козацьких синів. Вони не тільки здобували загальну, але і освіту на західно-європейський зразок. Була введена єдина форма для української армії (синьо-біла). Розумовський хотів також заснувати університет поблизу Батурина. У 1764 р. був виданий царський маніфест, у якому сповіщалось, що гетьман К.Розумовський “добровільно” зрікається гетьманства і влада знову перходить до Малоросійської колегії на чолі з генерал-губернатором. Генерал-губернатором стає Петро Румянцев. У колегії мали засідати 4 українці і 4 росіяни. Протягом 1765-1767 рр Колегія здійснила перепис усього населення України, що дало можливість підвищити оподаткування.
Спочатку уряд Катерини ІІ скасував у 1765 р. козацький лад на Слобожанщині. Слобожанщина до складу української держави офіційно не входила, а була одною з московських провінцій, що мала статус автономії. З кожним роком Слобожанщина багатіла і розвивалася, її українське населення збільшувалося. При певних обставинах цей регіон міг стати вагомим збройним резервом у випадку антиросійської війни. Царський уряд своїм маніфестом розпустив козацькі полки на Слобожанщині, створивши на їх основі гусарські полки, а козаків було обернуто в стан таки званих вільних селян, з яких і набиралися рекрути до гусарських полків. Посполиті селяни попали у повну залежність від своїх хазяїв, тобто стали кріпаками на російський манер. Так, на політичній карті Російської імперії з'явилась нова губернія - Слобідсько-Українська.
Ліквідація давнього ладу на Гетьманщині прискорилась тільки після знищення Запорізької Січі. У1781 р. була скасована Малоросійська колегія. На місце Гетьманщини виникли три губернії, або намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, які разом склали Малоросійське Генерал-Губернаторство. По губерніях були введені загальноросійські адміністративні й судові установи. У 1783 р. наказом Катерини ІІ сільське населення Гетьманщини назавжди закріплювалось до землі. Населення Гетьманщини обкладалось великим подушним податком. Тоді ж, у 1783 р. був скасований і козацький полково-сотенний військовий лад. Козацькі полки перетворювалися у так звані пікінерні полки регулярного російського війська. Увесь козацький стан прирівнювався до стану вільного козацтва, хоча назва “козак” офіційно залишалася за ними. З них здійснювався набір до армії - три новобранці з кожних 500 козаків. Козацька старшина розформувалася і їй пропонувалося вступати до війська на правах російського офіцерства.
Щоб остаточно відірвати старшину від рядового козацтва, цариця надала козацькій військовій старшині права російського дворянства.
Крім того, видозмінюючи соціальну структуру Гетьманщини, російська цариця не залишила осторонь українське духовенство. У 1786 р. була проведена секуляризація українських монастирів. Багато з них було ліквідовано, а інші - пограбовані. Це особливо негативно вплинуло на українську культуру. Монастирі були важливим осередком національної культури: вони утримували школи, друкарні, лікарні та інші доброчинні установи. Особливо це позначилось на становищі Києво-Печерської Лаври з її славнозвісними друкарнями і Києво-Могилянській академії та її філіалів, які втратили фінансову підтримку. Українське духівництво остаточно занепадає у кінці ХУІІІ ст.
Таким чином, за роки свого правління Катерина ІІ довела розпочату Петром І справу знищення автономії Гетьманщини і Слобожанщини до логічного кінця. Зникають з історичної арени усі зовнішні ознаки української державності, ціла соціальна структура, яка надавала Україні чітко виражений європейський характер.
Запорізька Січ. Під час Північної війни російські війська по-варварськи знищили так звану Чортомлицьку, або Стару Січ. Запорожці були змушені перейти кордон і зупинитися на турецькій території, заснувавши там у 1711 р. Олешківську Січ. Запорізькі козаки змушені були визнати владу кримського хана і турецького султана. Згідно із статтями Прутського миру від 12 липня 1711 р. та Константинопольського трактату від 3 квітня 1712 р. Росія формально визнавала протекторат турків над Запоріжжям. Спочатку козаки почували себе дуже вільно на чужині. Але згодом запорожці були позбавлені привілеїв при вивозі солі; на вимогу кримського хана змушені були здійснювати далекі походи і безкоштовно працювати на будівництві укріплень; їм заборонялося тримати на Січі гармати і будувати свою церкву. Протягом 22 років вони зверталися до російських царів про повернення під їх протекторат але безуспішно. Тільки за царювання Анни Іванівни 7 вересня 1734 р. їм було дозволено повернутися на свої землі, де вони заснували Нову або Краснокутську Січ, яка існувала з 1734 по 1775 р. Приймаючи російське підданство запорожці отримали у своє володіння землі, якими турки формально поступилися Російській імперії в 1740 р. Ця територія отримала назву “Вольностей Війська Запорізького”. Це істотно вплинуло на становище Січі. Якщо раніше Січ знаходилась на периферії, у “дикому полі”, то тепер її тісним півколом оточували кордони польської України, Гетьманщини і Слобожанщини, які прагнули розширити свої волдіння.
Правові взаємини між Запоріжжям і російським урядом регулювалися умовами Лубнівського договору 1734 р. Запорожці визнавали себе підданими цариці, дістали право на свої землі та жили за своїми звичаями, але підпорядковувалися російському генералові, який командував військами на Україні. Проте у внутрішньому житті Запоріжжя було цілком автономним. Прийнявши російське підданство, запорожці здійснювали колонізацію обширних територій, успішно поєднуючи господарську діяльність із військовою службою. Була на Січі і школа, в якій навчалося 150 хлопчаків.
Російська адміністрація, всупереч умовам Лубківського договору, грубо порушувала права і вольності козацтва. Уряд розгорнув будівництво військових укріплень у безпосередній близькості від Січі, причому на території автономної козацької республіки. В результаті у серці запорізьких земель виросла лінія російських фортець із постійною залогою. У запорожців виникли прикордонні непорозуміння з донськими козаками. Уряд взяв сторону дончан і наказав запорожцям зруйнувати свої поселення на узбережжі Азовського моря. Але найбільші конфлікти виникли у зв'язку із сербською колонізацією, яку російський уряд розпочав у 1751 р., коли з південних провінцій Австро-Угорщини серби почали висилятися до Росії на козацькі землі.
Зі вступом у 1762 р. на престол Катерини ІІ активно почалася підготовка до знищення Січі. Певний час це гальмувалось зовнішніми обставинами. Зокрема, у 1768-1774 рр. йшла російсько-турецька війна і царату запорожці потрібні були, як військова сила. Після підписання у 1775 р. мирного договору між Туреччиною і Росією в Кучук-Кайнарджі загроза для існування Січі стала реальною. На Україні залишилась 66-тисячна російська армія генерала Те келія, яка несподівано рушила на Січ. 4 червня 1775 р. Січ було взято в облогу. Серед запорожців стався заколот. Частина козаків вирішила стояти до кінця. Але настоятель Січової церкви архімандрит Володимир Сокальський, виступивши в ролі примирителя, умовив козаків не допустити даремного кровопролиття. У результаті частина козаків добровільно відмовилася від опору, а частина втекла за Дунай. Цариця жорстоко розправилася з запорожцями. Старшина на чолі з кошовим отаманом Калнишевським була арештована, а Січ зруйнована. Січ закінчила своє існування 3 серпня 1775 р. Із зруйнуванням Січі закінчила своє існування остання твердиня справжньої народної демократії на українських землях.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24
