Міжнародні відносини напередодні та в роки І світової війни
1 серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну Росії, а 3 серпня - Франції. Висунувши ультиматум Бельгії з приводу вільного проходу через її територію німецьких військ, Німеччина спровокувала 4 серпня стан війни щодо неї з боку Великобританії. 6 серпня у війну проти Росії вступила Австро-Угорщина.
У ході війни, безпрецедентної за своїми масштабами, виразно виявились нові закономірності, засоби і форми ведення боротьби. Це стосувалось не тільки збройних зіткнень, а й дипломатії, що визначалось як чисельністю втягнутих до її кола авторів, так і далекосяжністю зовнішньополітичних цілей дипломатичних кіл. Головні спрямування дипломатії обох воюючих таборів під час війни були пов'язані, насамперед, із виборюванням нових союзників, від чого значною мірою й залежали перемоги на фронтах бойових дій. Поряд з цим завданням постало й інше: дбання про міжсоюзницькі відносини; про накреслення контурів повоєнного устрою світу.
Так, характерно, що переговори відносно розподілу територій, на які претендували воюючі держави, розпочались незабаром після початку війни. Щодо країн Антанти, то вже 5 вересня 1914 р. між ними була досягнута домовленість, яка передбачала: 1) не укладати в поточній війні сепаратного миру; 2) узгоджувати умови миру і розподілу територій з кожним із союзником блоку.
За пропозицією російської сторони, що набула форми програмного документу, розгром Німецької імперії та її союзників передбачав приєднання до Росії нижньої течії Німану, Східної Галичини; перехід Познані, Сілезії і Західної Галичини до майбутньої Польщі.
Німеччина планувала після перемоги у війні одержати великі анексії на Сході, за рахунок Росії. За думкою авторів меморандуму шести економічних організацій (Центральної спілки німецьких промисловців, Спілки промисловців, юнкерської Спілки сільських господарів та інших), що стосувалися планів завоювань Німеччини, промислове піднесення “поставить вимогу розширення сільськогосподарської бази”. Намічалося загарбання російських прибалтійських губерній та “територій на південь від них”, включаючи Україну і навіть Крим.
Такі підходи щодо визначення планів у війні виходили далеко поза межі захисту національних кордонів - ідей, з якими виступали керівні кола країн австро-німецького блоку, як і, у свою чергу, країни Антанти у передвоєнні роки.
Тема 6. Україна на міжнародній арені в період національної революції 1917-1920 рр. (4 год.).
1. Становлення міжнародних відносин України в період Центральної Ради
27 лютого 1917 р. в Росії перемогла Лютнева демократична революція. Влада в Росії перейшла до Тимчасового уряду. 3-4 березня 1917 р. в Києві було організовано Українську Центральну Раду. Головою Української Центральної Ради було обрано Михайла Грушевського. Три Універсали Центральної Ради.
У цей період на Україну звернули увагу держави Антанти, які сподівалися, що Україна стане їхнім союзником у війні проти Четверного Союзу.
Першим відвідав Центральну Раду у липні 1917 р. аташе японського посольства у Петрограді Ашіда. У серпні тодішній секретар міжнаціональних справ О.Шульгін зустрічався в Петрограді з французьким послом у Росії Ж.Нуленсом. Французи пропонували фінансову і технічну допомогу Україні за умови продовження війни з державами Четверного Союзу. Нуленс висловився проти автономії України і не радив українцям ускладнювати ситуації Тимчасовому уряду. У серпні того самого року приїхав до Києва французький журналіст Жан Пеліссье з напівофіційною місією нав'язати контакти з представниками Центральної Ради. У жовтні прибули до Києва французькі представники - генерал Табуі та полковник Перлье, які дуже цікавилися українською військовою справою.
До певних здобутків Центральної Ради та її Генерального Секретаріату варто віднести успіхи в плані зовнішньополітичного визнання України. Уже після підписання в Парижі 23 грудня 1917 р. англо-французької конвенції щодо діяльності на півдні Росії, країни Антанти зробили крок до визнання Української Народної Республіки. Спочатку французький посланнику Румунії Сен-Орлас підписав наказ про призначення генерала Табуі особливим уповноваженим Французької Республіки в Україні.
Після вбивства російського генерала Духоніна в Могилеві та більшовизації Ставки російської армії 3 грудня 1917 р. до Києва прибули генерали: англійський - Бартер, французький - Лаернь, італійський - Ромеі, японський Таканачі, бельгійський - Ріккель, румунський - Команда та сербський полковник Лентієвич, і усі вони виявили готовність допомогти Україні людьми і зброєю, якщо вона погодиться якнайдовше втримувати німецький фронт. Сербські і хорватські частини, які були організовані з військовополонених, у кількості 24 тис. чоловік, виявили готовність влитися в Українську армію; це саме готові були зробити чеські легіонери.
5 грудня 1917 р. генерал Табуі голова французької військової місії звернувся до Генерального Секретаріату УНР В.Винниченка про те що: “Союзницькі війська ще не прийняли офіційного рішення відносно України, але мені вже було доручено передати ... симпатію созників до тих зусиль, які робить український уряд в цілях установлення порядку, відновлення опірної сили й бажання лишитися вірними союзниками”. Далі він говорить: “Мій захід, який я роблю перший, може вас запевнити в тому, що симпатії Франції відносно вас суть реальні і дійсні”. 21 грудня 1917 цей генерал звертається до Винниченка і доводить до відома Уряд Української Республіки, що уряд Французької Республіки передав офіційні документи, які засвідчили, що Франція офіційно визнає Українську державу. Невдовзі аналогічні кроки здійснив і представник Великобританії в Україні Піктон Баге, який повідомив що він призначений представником Великобританії на Україні, і що його уряд “підтримуватиме з усіх своїх сил український уряд у завданнях, які він розпочав щодо створення доброго управління, підтримування порядку й поборювання Центральних держав, ворогів демократії і людськості”.
Це був значний крок на шляху міжнародного визнання України. Але ці документи не могли свідчити про остаточне визнання України як незалежної держави, тому що вона не проголосила себе незалежною. В згаданих документах йшлося про підтримку України державами Антанти в справі організації спільної боротьби з країнами Четверного блоку. Підвищений інтерес французького та англійського урядів до України був зумовлений, передусім, їх цілком зрозумілим страхом перед ліквідацією Східного фронту.
2 грудня 1917 р. у Бересті було підписано угоду про перемир'я між Радянською Росією та Німеччиною, а через тиждень між ними почалися мирні переговори. Країнам Антанти потрібно було забезпечити хоч якусь противагу Німеччині та Австро-Угорщині на сході, а оскільки більшовики взяли прямий курс на підписання миру з останніми, то розраховувати можна було тільки на Україну. Тому, коли на мирні переговори з Центральними країнами пішла і Україна, держави Антанти фактично анулювали її попереднє визнання. Єдиною силою, на яку вони могли після цього розраховувати в Східній Європі, була Добровольча армія на Півдні Росії, а її керівництво не за яких умов не погоджувалося визнавати самостійність новоутворених на терені колишньої Російської імперії республік.
Водночас із встановленням у грудні 1917 р. сприятливих взаємин з Францією і Англією, дедалі більше зростала напруженість у відносинах з більшовиками. У Росії почалась громадянська війна, й уряд області Війська Донського, як і інші уряд, не збиралися визнавати більшовицького Раднаркому. У своїй боротьбі з ними більшовики намагалися скористатися як базою східними областями України, в окремих центрах якої було встановлено радянську владу. Віддані Центральній Раді війська намагалися не пропускати ці загони в Україну, роззброювали їх. Разом з тим Центральна Рада не чинила жодних перешкод для повернення з фронту до своїх домівок донських, кубанських та уральських козаків.
4 грудня 1917 р. Центральна Рада отримала від більшовицького Раднаркому підготовлений попереднього дня Леніним і Троцьким ультиматум: “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради”. У цьому документі визнавалося право українського народу на власну державність та самовизначення, аж до відокремлення від Росії, але далі йшлося про те, що Центральна Рада стала на буржуазні позиції і розпочала контрреволюційну діяльність проти радянської Російської Республіки. Тому Раднарком не визнає Центральну Раду як уповноваженого представника всього українського народу і вимагає від неї не пропускати через територію України козацькі частини на Дон, Урал тощо й припинити роззброєння радянських військ і частин Червоної Гвардії на території України. У разі не дотримання протягом 48 годин згоди на виконання висунутих умов, більшовицька Росія вважає, що Українська Центральна Рада перебуває у стані відвертої війни з владою рад у Росії та в Україні.
Уряд Центральної Ради, як і абсолютна більшість делегатів І Всеукраїнського з'їзду рад, відхилила цей ультиматум. Офіційна відповідь Генерального Секретаріату від 7 грудня була така, що переговори про “полагодження спору між Російською Республікою та Україною” залежить від відмови першої від втручання у внутрішні справи другої, та висловлювалася надія, що “братній спір буде усунений для обопільного вдоволення”, при цьому також висловлювалось “...готовність напружити всі сили для досягнення цієї мети”. Радянська сторона наступного дня висловила категоричне незадоволення такою відповіддю, наголосивши, що “порозуміння з Радою можливе тільки за умови, що Рада визначно відмовиться підтримувати як Каледіна, так і всю контрреволюційну змову буржуазії та кадетів”. Проте українське керівництво перебувало на позиції нейтралітету і визнання за козачими урядами південних районів Росії (з якими, до речі, про це було домовлено ще у вересні 1917 р. на київському форумі народів Російської держави) такого ж легітимного статусу, як і за Раднаркомом губерній Великоросії. Це дало привід для агресії російських більшовиків проти України.
5 грудня 1917 р. протоколом №19 більшовицький Раднарком ухвалив: “Вважати Раду в стані війни з нами”. Для керівництва війною була утворена комісія в складі Леніна, Сталіна, Троїцького, уповноважена діяти в українському питанні від імені Раднаркому.
6 грудня 1917 р. за вказівкою Леніна главковерху М.В.Криленку в Ставку передано наказ: “Відповідь Центральної Ради вважаємо недостатньою. Війна оголошена. Відповідальність за долю демократичного миру, який зриває Рада, падає цілком на Раду”.
4-5 грудня 1917 р. у Києві був скликаний І Всеукраїнський з'їзд Рад. Більшовики були представлені 124 особами що представляли 49 рад із 300.
У цей час у Харкові зібрався надзвичайний ІІІ з'їзд рад Донецького і Криворізького басейнів. Він був неправомочним, оскільки на ньому з 140 рад області було представлено 46 (38,2%) у кількості 77 осіб. Будучи неправомочним він об'єднався з представниками 49 рад у кількості 124 особи, які брали участь у І Всеукраїнському з'їзді рад у Києві, і проголосив себе з'їздом рад робітничих і селянських депутатів. Отже влада рад була проголошена на Україні від імені 96 рад із 300, що функціонували на Україні. Створений був уряд Народний секретаріат. “Називали себе урядом, - згадував В.Задонський, - та самі до того ставилися трохи гумористично. Та й насправді: який же з нас уряд був без армії, фактично без території, бо навіть Харківська Рада нас не визнавала. Апарату жодного”. Уряд мав маріонетковий характері мав єдине завдання організувати боротьбу з Центральною Радою.
Збройна агресія більшовицької Росії проти УНР під виглядом боротьби Української Радянської Республіки, що визнала себе у складі більшовицької Російської Федерації, проти влади “буржуазної” Центральної Ради, розпочалася відразу ж після її проголошення.
Брестський мир. Ще в грудні 1917 р., незважаючи на привітання країн Антанти, керівникам Центральної Ради було зрозуміло, що продовжувати війну з Центральними країнами, а ще й за умов більшовицької інтервенції зі сходу, неможливо.
Поштовхом до участі України у мирних переговорах стали переговори більшовицького уряду Росії з Німеччиною Бресті. Перед тим, 2 грудня 1917 р. вони підписали угоду про перемир'я.
Делегація більшовиків, яку очолив Троцький, прибула у Брест 9 грудня. Вона виступила від імені усіх народів Росії, зокрема від українського народу. Коли Центральній Раді стало відомо про це, вона вислала до держав Четверного союзу ноту протесту. У відповідь на цю ноту говорилося, що держави Четверного союзу хотіли б також бачити у Бресті українську делегацію. Така делегація була сформована. Вона прибула до Бреста 21 грудня 1917 р. Її очолив український есер В.Голубович. Членами делегації були есери М.Любинський, М.Полоз, М.Севрюк, соціал-демократи М.Левитський та С.Остапенко.
Перед від'їздом у Брест з делегацією зустрічався Голова Центральної Ради М.Грушевський. Він дав інструкцію: домагатися включення до складу Української Народної Республіки Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини, Підляшшя, щоб жодного клаптика української землі не залишилося під чужоземним пануванням. У випадку, коли б Австро-Угорщина не погодилася поступатися українськими землями, що їй належали, то домагатися хоча б створення з українських земель, що входили до Австро-Угорщини, окремого коронного краю з широкою автономією.
На переговорах у Бресті були присутні: від Німеччини - державний секретар закордонних справ Р. фон Кульман і його заступник, начальник штабу східної групи німецьких військ М.Гофман; від Австро-Угощини - міністр закордонних справ О.Черні; від Болгарії - міністр юстиції Попов і генерал Ганчев (пізніше Попова замінив голова ради міністрів Родославов), від Туреччини - посол у Берліні Ібрагім Гаккі Паша і державний секретар Ахмет Нессім Бей (пізніше прибув великий візир Талат Паша). До складу делегації Росії, крім Троцького, входили Йоффе, Каменів та інші.
30 грудня харківський уряд УНР прийняв рішення про участь своїх представників на Брестських переговорах у складі делегації більшовицької Росії, оскільки як з окремою, самостійною стороною, держави німецької коаліції вести справи з ними відмовилась.
Після прибуття до Бреста українська делегація заявила представнику російської делегації Каменєву, що Україна не визнає Раднарком всеросійським урядом. Водночас делегація повідомила генерала Гофмана, що вона не має нічого спільного з російським більшовизмом.
Окрему заяву зробив голова австро-угорської делегації граф Черні. Він заявив, що під час підписання перемир'я делегація більшовицького російського уряду говорила за всю Росію, а тепер, коли вона визнала за Україною право самовизначення, то немає жодних заперечень щодо участі делегатів України у переговорах.
24 грудня 1917 р. українська делегація розпочала свої переговори в Бресті. Вона заявила, що вимагає визнання України як самостійної держави, без чого не вважає можливим приступити до переговорів про мир. Делегація підкреслила, що умовою миру вона ставить приєднання до України, Холмщини і Підляшшя та проведення плебісциту у Східній Галичині, Буковині і Закарпатті. Австро-Угорщина не погоджувалася на передачу Галичини та Буковини Україні: це ускладнювало відносини Австро-Угорщини з Польщею. Вона рішуче відкинула цю вимогу української делегації. У той самий час при певних умовах вона погоджувалася визнати незалежність УНР. Головними з цих умов було визнання старих кордонів між Австро-Угорщиною й Україною, а також офіційне проголошення незалежності УНР.
Вміле ведення українською делегацією переговорів привело до того, що вже 28 грудня 1917 р. самостійність української делегації визнали як держави Четверного союзу, так і делегація більшовицької Росії. Це була перша перемога.
Делегація УНР продовжувала ставити вимоги приєднання до України українських земель, що входили до Австро-Угорщини. Тим часом внутрішнє і міжнародне становище Австро-Угорщини погіршувалося. Чернін змушений був звертатися за інструкціями до Відня. Питання було винесене на засіданні коронної ради. Після гострих суперечок на пропозицію міністра фінансів Буряна було прийняте компромісне рішення погодитися з вимогами української делегації, за винятком питання про самовизначення Закарпатської України, стосовно інших українських земель підписати таємний договір.
5 січня 1918 р. за пропозицією Троцького на переговорах у Бресті було зроблено перерву, під час якої йшла активна підготовка кожної делегації до нового етапу переговорів. Щоб зміцнити свої позиції в Галичині, українська делегація вирішила залучитися меморандумом галичан про їхні вимоги. Його підготував Лозинський. У меморандумі йшла мова про об'єднання українських земель Австро-Угорщини в коронний край.
Визнання країнами Четвірного союзу УНР як суб'єкта міжнародних відносин було значним досягненням її делегації, яку очолювали Севрюк і Лозинський. Однак для укладення повноцінної мирної угоди потрібно було офіційне проголошення України незалежною державою.
Під тиском солдатських загонів знизу та з огляду на необхідність укладення мирної угоди за міжнародними стандартами, уряд УНР нарешті оголосив в ІУ Універсалі 9 січня 1918 р. про незалежність УНР під гуркіт більшовицьких гармат. Було визначено також новий склад делегації УНР у Бресті, до якого увійшли О.Севрюк, М.Левитський і М.Любинський. Крім російської і української делегації, до Бреста прибула делегація від Харківського народного секретаріату у складі О.Медведєва та В.Шахрая. Троцький, заявляючи, що більша частина України належить до Харківського народного секретаріату і що вплив Центральної Ради зменшився, вимагав визнати Харківський народний секретаріат за дійсний український уряд.
Севрюк та Любинський виявили багато такту й дипломатичного хисту і відстояли права Української Народної Республіки. Це була велика перемога молодої української дипломатії. Хоча їхні партнери заявляли, що не погодяться на мир, уколи Київ упав, їм вдалося підписати мирний договір в ніч з 8 на 9 лютого (26 на 27 січня) 1918 р., коли Мала Рада і міністри покидали столицю.
Брестський мирний договір має 10 статей: 1 стаття визнавала самостійність України; 2 - визначала її кордони; 3 - встановлювала порядок евакуації союзних військ; 4 - засвідчувала дипломатичні зв'язки України з державами Четвірного союзу; 5 - вирішувала питання про відмову сторін від воєнних контрибуцій; 6 - регулювала питання військовополонених; 7- регулювала господарські справи (взаємне постачання сільськогосподарських і промислових “лишків”, зокрема постання Україною 1 млн. т. зерна, м'яса, круп до липня 1918 р.); 8 - відновлювала правові відносини між сторонами; 9 - встановлювала, що усі умови договору становлять одну цілісність; 10 - стаття стверджувала автентичність усіх текстів договору.
У Брестському мирному договорі була таємна стаття про поділ Галичини на польську та українську та об'єднання української Галичини в один коронний край.
Додатковими умовами Брестського мирного договору були збройна допомога УНР у боротьбі проти більшовицьких військ в Україні та позику їй у сумі 1млрд. крб.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24
