Щодо встановлення дипломатичних відносин УРСР з країнами Заходу, то останні досить швидко розпізнали суть “сталінської гри” з “розширенням прав республік”. “Дезінтеграція” союзного НКЗС, як вважали західні дипломати, не позбавляла його філії в республіках здійснення функції над контролю і, передусім, щодо проведення його зовнішньої політики. Тому від встановлення безпосередніх зв'язків з Україною західні країни відмовилися. Додамо, що пропозиція британського уряду про встановлення дипломатичних відносин з Україною викликала роздратовану реакцію Молотова, який “запевнив” британців у тому, що Київ не зацікавлений у розширенні дипломатичних контактів.
У самому зовнішньополітичному відомстві України після приходу Мануїльського поступово почали усвідомлювати справжнє місце українського наркомзаксправ.
Щодо Наркомату оборони, то прийняття Верховною Радою СРСР 1 лютого 1944 р. Закону “Про створення військових формувань союзних республік і про перетворення у зв'язку з цим Народного Комісаріату Оборони із загальногосподарського в союзно-республіканський Народний Комісаріат”. Сталіна цікавило тільки те, щоб за допомогою такої “політичної гри” зміцнити міжнародні позиції СРСР, і отримати якомога більше голосів, за рахунок республік, у майбутній міжнародній Організації Об'єднаних Націй. Для досягнення цієї мети Сталін був змушений проголосити новий статус республіканської державності, надавши союзним республікам, серед інших повноважень, і право створити власні збройні формування. Безумовно, робота з формуваннями республіканських збройних загонів повинна була залишитись тільки на папері.
Після отримання права на створення власних військових формувань в Україні, не гаючи часу, приступили до його конкретної реалізації. Перший крок полягав у призначенні Наркома оборони УРСР. На цю посаду, згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР від 11 березня 1944 р. було призначено генерал-лейтенанта В.П.Герасименка.
У жовтні 1945 р. у Сан-Франциско було ратифіковано документ про вступ УРСР та Білоруської РСР до ООН. Незадовго до цієї події генерала В.П.Герасименка було раптово звільнено з посади командувача Київським військовим округом і переведено на посаду командувача Прибалтійським військовим округом, а цю посаду зайняв генерал-полковник А.А.Гречко.
Незважаючи на те, що Наркомат оборони УРСР не міг вирішувати завдання зі створення власних збройних формувань і майже жодної діяльності в цьому напрямку не розвивав, на папері він проіснував аж до 1977 р. Так, 1946 р. Наркомат оборони УРСР став називатися військовим міністерством УРСР (указ президії Верховної Ради УРСР від 25 вересня 1946 р.), а з 1953 р. - Міністерством оборони УРСР (указ президії Верховної Ради УРСР від 10 квітня 1953 р.).
Основними причинами відновлення зовнішнього представництва УРСР були, з одного боку, намагання цією акцією заспокоїти міжнародну громадську думку, мобілізувати український народ на завершення війни та відбудову; нейтралізувати дії національно-визвольних сил, які боролися за відродження української незалежної держави; розколоти українську діаспору в західних державах, а з іншого - бажання створити зручний і безвідмовний додатковий інструмент для здійснення зовнішньополітичних планів керівництва СРСР. Хоча в основі відновлення зовнішнього представництва УРСР лежала певна децентралізація і тому цей крок союзного керівництва був своєрідною поступкою, все ж він робився не в бік лібералізації чи демократизації режиму, а навпаки, був спрямований на посилення впливу тоталітарного режиму у внутрішній і зовнішній політиці. Це було парадоксальне “послаблення для посилення”. Проте навіть за цих обставин сам вихід України наприкінці Другої світової війни на міжнародну арену, та вступ до ООН мав велике значення для подальшої розбудови української державності.
Тема 9. Міжнародні відносини після Другої світової війни. (1945-1990 рр.). (4 години)
Відновлення української дипломатії
У серпні 1944 р. на конференції в Думбартон-Оксі (США), де обговорювалися проекти майбутньої Організації Об'єднаних Націй, Радянський представник А.Громико вніс пропозицію вважати шістнадцять радянських республік членами-засновниками цієї організації. Ця пропозиція була дипломатично відхилена і лише після наполегливого тиску й певних поступок з боку Сталіна на Кримській конференції в лютому 1945 р. США і Англія зобов'язалися підтримати пропозицію Радянського уряду щодо прийняття Української РСР та Білоруської РСР у члени ООН. Отже, боротьба за голоси (а значить і вплив) в ООН - одна з головних причин відновлення прав зовнішнього представництва України.
6 травня 1945 р. українська делегація прибула до Сан-Франциско на установчу конференцію ООН і активно включилася в роботу. Д.Мануїльський очолив І-й комітет конференції, що мав підготувати текст преамбули (вступу) і першого розділу Статуту - “Цілі та принципи міжнародної організації. Членами різних комісій і комітетів були й інші представники української делегації - І.Сенін, О.Палладін, В.Бондарчук, М.Петровський, П.Погрібняк. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну обрано до складу Економічної та соціальної ради, а 1948-1949 рр. вона була постійним членом головного органу Організації Об'єднаних Націй - Ради Безпеки.
Після входження України до ООН ( що сталося виключно внаслідок тиску сталінської дипломатії)і розгортання в ній специфічної діяльності її делегації на чолі з Мануїльським, подальша розбудова НКЗС УРСР була знята з порядку денного. У цей період зовнішньополітичне відомство УРСР нагадувало заморожений ембріон, що не встиг розвинутися.
Одержавши право мати власний НКЗС, вийшовши на міжнародну арену, Україна, разом з тим, не отримала реальних прав на вироблення власної зовнішньополітичної лінії, тим більше на встановлення безпосередніх зносин з іноземними державами. Ось як про це писав учасник та член українських делегацій В.Батюк: “З 1945 р. відновлюється українська присутність на міжнародній арені, хоча і у вельми обмеженому вигляді - лише в міжнародних організаціях і обов'язково одночасно з присутністю СРСР - нас тримали на коротенькому налигачі. Коли, наприклад, десь у 60-х чи на початку 70-х років міністерство закордонних справ з Києва запропонувало Москві, щоб Україна самостійно зарубано на корені - Україна могла захищати інтереси тільки під пильним наглядом делегації СРСР, яка в залах засідань завдяки англійській абетці розміщувалася відразу праворуч української. Наше становище було ганебним. Вказівки і дерективив Москві писалися “советской делегации”, хоч як ми наполягали на множині, вживалася лише одна - “советской”, а не “советським”. І ми мусили тих директив дотримуватись: остаточне рішення про делегацію також приймалося в Москві”.
Завершення возз'єднання українських земель в єдиній державі
Наприкінці війни процес об'єднання українських земель та формування території України вступав у вирішальну фазу. Питання про повоєнні кордони гостро встало вже під час завершальних операцій щодо розгрому Німеччини та її союзників. Воно активно обговорювалося на Тегеранській (1943 р.) та Ялтинській (1945 р.) конференціях лідерів країн антигітлерівської коаліції. Остаточні контури повоєнних кордонів УРСР сформувалися в процесі українсько-польського, українсько-чехо-словацького та українсько-румунського територіальних розмежувань. Суть цих розмежувань полягала в міжнародному юридичному визнаванні факту включення протягом 1939-1945 рр. західних областей України до складу СРСР.
Особливо важливим було врегулювання територіального питання з Польщею. Цей процес був складним і тривалим. На перебіг подій вплинули: небажання західних держав зміцнення позицій СРСР; тиск польських еміграційних кіл на західних політиків з метою відновлення польських кордонів, що існували до вересня 1939 р.; намагання Сталіна шляхом певних територіальних поступок підтримати про радянські сили в Польщі; несамостійність української дипломатії, яка завжди йшла в руслі міжнародної політики СРСР.
Першим кроком на шляху українсько-польського територіального розмежування в середині 40-х років стала Люблінська угода між урядом УРСР і польським про радянським Тимчасовим Комітетом Національного Визволення, що була укладена 9 вересня 1944 р. Відповідно до цього документу споконвічні українські землі і 17 повітів Підляшшя, Холмщини, Посяння і Лемківщини, де проживало майже 800 тис. українців, передавалися Польщі. У такий спосіб сталінське керівництво, нехтуючи правами людини, намагалося підтримати паростки соціалізму в Східній Європі.
16 серпня 1945 р. між СРСР і Польською Республікою було укладено договір щодо радянсько-польського державного кордону. Він мав проходити в основному по “лінії Керзона”, з відхиленням на схід 5-8 км. Однак серпневий договір фіксував на окремих ділянках 17 кілометрів і навіть 30 кілометрове відхилення від “лінії Керзона”. Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився 1951 р., коли відбувся обмін майже однаковими за площею прикордонними ділянками. Внаслідок цього до Львівської області увійшли землі в районі м.Кристополя (Червоноград), а в межах польської держави опинилася територія довкола Нижніх Устриків Дрогобицької області. За міждержавними угодами до 1946 р. з України в Польщу виїхало близько 810 тис. поляків, а з Польщі в Україну - 480 тис. українців.
Питання про подальшу долю Закарпатської України ускладнювалося тим, що Чехословаччина розглядала цей край як невід'ємну частину своєї держави. Активно відбувався процес самоорганізації місцевого населення, з'являються громадські представницькі органи - народні комітети. В основі їхньої діяльності був народний рух за возз'єднання з єдинокровними братами українцями. 26 листопада 1944 р. І з'їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України, що відбувся в Мукачево, ухвалив маніфест про возз'єднання Закарпатської України з УРСР. Під тиском обставин чехословацька адміністрація змушена була залишити Закарпаття, а в червні 1945 р. договір між Чехословаччиною та СРСР юридично закріпив рішення з'їзду в Мукачево.
Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 р. під час підписання радянсько-румунського договору, в якому Румунія визнавала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридично зафіксувала кордони, встановлені в червні 1940 р.
Під час повоєнного територіального розмежування Україна не тільки змінила конфігурацію власних кордонів, а й суттєво поповнила демографічний потенціал та збільшила територію (Західна Україна, приєднана до складу УРСР, простягалася на 110 тис. кв. км., де проживало майже 7 млн. населення). Внаслідок цього наприкінці 1945 р. територія України становила понад 580 тис. кв. км. Останнім актом повного завершення формування державної території стало включення в 1954 р. Кримської області до складу УРСР.
Початок “холодної війни” пов'язують з виступом колишнього прем'єр-міністра Великобританії У.Черчілля перед студентами Вестмінстерського коледжу в американському місті Фултоні 5 березня 1946 р., у зв'язку з присудженням йому почесного ступеня доктора цього вищого навчального закладу. У.Черчілль закликав створити новий британсько-американський військовий союз замість антигітлерівської коаліції з метою “боротьби з міжнародним комунізмом на чолі з СРСР”. Президент США Г.Трумен тоді відмовився прокоментувати виступ лідера британських консерваторів. А в березні наступного 1947 р. в США було прийнято доктрину “стримування комунізму” Г.Трумена, яка й стала початком глобального суперництва, що завершилось розпадом СРСР 8 грудня 1991 р. На тлі аналізу міжнародного становища, відносини між Сходом і Заходом в роки “холодної війни”, стає більш чіткішим і місце України на міжнародній арені в цей період.
Вже у 50-х роках представники УРСР працювали у 16 міжнародних організаціях. УРСР вступила до шести міжурядових організацій (крім ООН). 1948 р. УРСР стала членом Всесвітньої метеорологічної організації, метою якої було сприяння співробітництву держав у галузі метрологічних спостережень та досліджень, а також використання метеорології в авіації, мореплавстві, сільському господарстві тощо. Того самого року президія Верховної Ради УРСР ратифікувала підписану в Атлантік-Сіті (США) конвенцію електрозв'язку. З цього часу Україна - член Міжнародного союзу електрозв'язку і розширює співробітництво у цій галузі.
Прохання уряду Української РСР про прийом республіки до Всесвітнього поштового союзу було підтримане усіма країнами - членами цього союзу. 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР ратифікувала Всесвітню поштову конвенцію.
1954 р. СРСР, УРСР. БРСР вступили до Міжнародної організації праці. У цьому ж році Україна стала членом ЮНЕСКО (Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури).
Україна бере участь у Міжнародному агентстві з атомної енергії (МАГАТЕ), яке було створене на міжнародній конференції, що відбулася у 1956 р.
УРСР була учасником Конференції Об'єднаних Націй з питань промислового розвитку (ЮНІДО), Програми розвитку ООН (ПРООН), Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ), Європейської економічної комісії, Статистичної Комісії, Комісії в справах народонаселення, Комісії з соціального розвитку, Комітету по природних ресурсах та багатьох інших організацій ООН.
І все ж аналіз документів і матеріалів про участь УРСР і її уряду в міжнародному житті чітко показує, що інформація про ці “міждержавні зв'язки” зводиться до даних про “...відвідання Києва і УРСР окремими особами чи делегаціями у часі їхнього побуту в СРСР на запрошення московського центрального уряду”. Роль “суверенного” українського радянського уряду і його “міністерства зовнішніх справ” не більша від ролі звичайного туристичного бюро, представники якого мають показати гостям чи відвідувачам особливості країни. З “міждержавними зв'язками” це вже не має нічого спільного, а намагання показати ті відносини як вияв “живих міжнародних зв'язків України” тільки черговий раз розкриває справжній характер позиції УРСР на міжнародній арені.
Політика США щодо українського питання. До приходу у Білий дім Д.Ейзенхауера, котрий взяв на озброєння далласівську доктрину “визволення”, а початок президентства якого майже збігся у часі зі смертю Сталіна та завершенням збройної боротьби ОУН-УПА, політика США в “Українському питання” базувалася на принципах, закладених у документі “Цілі сполучених Штатів щодо Росії”, розробленому держдепартаментом для Ради національної безпеки у серпні 1948 р.
У документі наголошувалося на тому, що Сполучені Штати не зацікавлені у підштовхуванні українського сепаратизму, бо це могло б зіпсувати їхні стосунки з Росією, яка обов'язково визнає незалежність України недійсною. Але закінчується документ словами: “Якщо український народ докаже помилковість таких суджень, США підтвердить моральне право України на самостійний статус”.
У зовнішньополітичних службах США ставлення до “українського питання” у період від його першої появи на американському політичному “небосхилі” (1917 р.) й аж до припинення боротьби ОУН-УПА і приходу до влади у білому домі Д.Ейзенхауера визначалася ситуативністю. Розглядалося воно не скрізь призму існування у Європі бездержавного народу, що потребує підтримки, а з погляду ускладнень у міжнародних відносинах. Небажаючи створювати додаткових проблем у стосунках з Москвою, балансуючи між політикою ізоляціоналізму й інтервенціонізму, Вашингтон ставив це питання радше в ідеологічному, ніж політичному аспекті. Білий дім і держдепартамент розглядали політичний курс в “українському питанні” у річищі радянської політики. Сам термін “Україна” використовувався майже винятково у матеріалах “закритого характеру”.
Аналіз показує, що, по-перше, Україна та її незалежність не входили до числа першочергових пріоритетів американської зовнішньої політики часів існування СРСР; по-друге, головний вплив на поступовий розпад Радянського Союзу Сполученні Штати Америки, як, між іншим, і більшість західних країн, здійснювали політико-ідеологічними методами ерозійного характеру; по-третє, офіційний Вашингтон керувався неможливістю мирного розпаду більшовицької імперії; по-четверте, у своїй політиці щодо СРСР більшість вищих державних керівників брала до уваги неминучість вкрай небажаного хаосу і дестабілізації, як наслідок можливого розпаду СРСР.
Отже, можна зробити висновок, що час України як у самому СРСР, так і на міжнародній арені для відстоювання своїх інтересів ще не настав. Якщо була якась міжнародна діяльність, то це тільки кон'юнктура, якої СРСР потребував і використовував винятково для своїх цілей. Найкращим доказом цього є той факт, що коли СРСР не хотів, щоб УРСР взяла участь у Європейській конфедерації з безпеки і співробітництва В Гельсінках, то він просто не допустив її до участі в тій конференції без огляду на те, що УРСР є в Європі, і в тій конференції взяли участь усі європейські держави.
Однак, незважаючи на те, що власної зовнішньої політики Україна не мала, специфічну міжнародну діяльність УРСР не варто знецінювати.
Представники України неодноразово обиралися на високі посади у різних органах ООН. Так, у вересні 1945 р., коли в Лондоні зібралася підготовча комісія ООН, що мала прийняти тимчасовий порядок денний першої сесії Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки, Економічної і соціальної ради з опіки, розв'язати питання про місце перебування ООН тощо, першим віце-головою Підготовчої комісії обрано народного комісара закордонних справ УРСР Мануїльського.
10 січня 1946 р у Лондоні відкрилася перша сесія Генеральної Асамблеї ООН. Через два дні Україну обрали (разом з іншими 17 країнами) членом Економічної і Соціальної Ради терміном на один рік.
Молода українська дипломатія була досить активною. У липні 1946 р. вона бере участь у Паризькій мирній конференції, у лютому 1947 р. укладає мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією.
На Дунайській конференції 1948 р., що розглядала питання про права судноплавства на Дунаї, українська делегація, підтримуючи СРСР, виступила проти збереження конвенції 1921 р., яка забезпечувала привілейоване становище в цьому регіоні недунайських держав - США , Англії та Франції.
Формування нової структури міжнародних організацій спричинило появу численних спеціалізованих органів і установ систем ООН. Україна стала як її членом, так і членом 60 їхніх постійних або тимчасових органів. 1947 р. Україна стала членом Європейської комісії для Європи. Під час роботи першої сесії Генеральної Асамблеї ООН делегата України призначено членом Ревізійної комісії ООН. На третій сесії ГА ООН головою комісії з перевірки повноважень делегації обрано представника України. Україна була однією з держав-засновниць Всесвітньої організації охорони здоров'я, яка існує з 17 квітня 1948 р.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24
