Щодо польського уряду, то Конашевич-Сагайдачний виявив себе чудовим дипломатом: як його посередник Самійло Кішка, він вміло використовував потребу поляків у потужному козацькому війську для запевнення самостійності Війська Запорізького, яке в його часи, попри встановленні кількатисячні реєстри, мало кільканадцять тисяч, а при потребі сягало сорока тисяч. Найбільшою заслугою Сагайдачного було те, що він зумів поєднати інтереси двох найактивніших частин українського громадянства - козацтва і міщансько-духовної інтелігенції. Виявом цього стало вписання гетьмана з усім Військом Запорізьким до Київського братства і постійна опіка його над цим культурним і духовним центром України.
Завдяки гетьманові Конашевич-Сагайдачному 1620 р. відбулося висвячення нових православних ієрархів. Його старанням козаччина вперше включилася в загальнонаціональні справи, а міщани і духовенство вперше відчули підтримку великої збройної сили, що допомогло їм здобути більшої певності й сміливості у своїх діях і планах.
У цей час, на початку ХУІІ ст., в Європі з представників багатьох націй створилася своєрідна “ліга християнської міліції”, метою якої було вигнання турків з Європи. Гетьман Сагайдачний і все запорізьке військо записалося до неї. У Франції, поблизу Авіньйона, знайдено рукописи про контакти старшини Війська Запорізького з лігою, що виникла саме тут.
1618 р. почалися українсько-перські переговори. Шах Аббас - перший з персидських володарів - зацікавився запорожцями. Його військовий радник запропонував набрати на службу10-12 тисяч запорожців, які б виступили проти турків.
Однак польська влада, не бажаючи розпалювати конфлікт із Туреччиною, не надала Персії офіційної козацької допомоги. Проте є свідчення, що козаки воювали в армії Аббаса, це були приватні загони, які пішли в найми до персів.
На початку ХУІІ ст. налагоджуються контакти запорожців із грузинськими князями. З того часу, козаки почали нападати на Синоп і Трапезунд, вони звернули на себе увагу правителів Західної Грузії, які перебували у ворожих відносинах з Османською імперією. Встановлення дружніх зв'язків із грузинськими князями диктувало козакам необхідність мати в цьому регіоні союзників і опорні пункти для укриття на випадок поразки морського походу.
Одним із чинників, що сприяв налагодженню цих контактів, була спільність християнської релігії запорізького козацтва та населення західногрузинських феодальних князівств.
1620 р. почалася війна Речі Посполитої з Туреччиною. У битві під Цецорою 1 вересня 1620 р. польське військо було розвите. Одною з причин поразки була відсутність українських козаків. Після розгрому польського війська, сейм терміново прийняв ухвалу взяти на службу20 тисяч козаків і всіляко намагатися схилити козаків до війни з турками. Аби домогтися у цій ситуації задоволення своїх вимог щодо затвердження ново висвячених єпископів, козаки відрядили до короля Сагайдачного і Курцевича, а самі почалися готуватися до походу. Тим часом їхнє військо на чолі з Бородавкою вирушило в Молдавію. Сагайдачний, якому король на слова пообіцяв задовольнити вимоги українців, поквапився під Хотин, де наприкінці серпня зосередилися дві армії - турецька, що налічувала близько ста тисяч регулярного війська й кілька десятків тисяч озброєної челяді, і польська, чисельність якої не перевищувала 30 тисяч. Козацьке військо, якого було близько 40 тисяч, спустошило околиці Сорок, очікуючи подальших наказів. Марш через Молдавію проходив у безупинних боях з турками і татарами, які намагалися не допустити з'єднання козаків з польським військом, і козаки зазнали в ньому значних втрат. Сагайдачний, який не застав козаків під Хотином, вирушив їм на зустріч і мало не потрапив поранений у турецький полон, але прорвався до козаків під Могилів. Терміново скликана рада скинула Бородавку з гетьманства (його засудили на смерть за невдале керівництво молдавським походом) і знову обрали гетьманом Конашевича-Сагайдачного.
Під час битви під Хотином, козаки відіграли головну роль у боротьбі з турками і витримали відчайдушний турецький штурм, що не приніс султанові успіху, і це змусило його розпочати переговори з поляками. Переговори розпочались 2 жовтня 1921 р.
Від самого початку переговорів козацьке питання займало на них чільне місце. Турки вимагали від Польщі вжити най рішучих заходів супроти запорізьких козаків. Вони наполягали на видачі останніх. Польські посли вказували на неможливість виконання цієї вимоги й пов'язували козацьке питання з татарськими наскоками на Україну та їх згубними наслідками. Далі посли розповіли, що спустошення турецьких володінь є справою не тільки запорізьких козаків, а й донських, підданих московського царя. Турки вимагали видачі козацької старшини, на що посли заявили: поляки від найдавніших часів поважали своїх союзників по зброї, тож не може бути й мови про видачу їх супротивникам.
Турецька сторона запропонувала особливі статті щодо турецько-козацьких взаємин. Султан вимагав згоди на будівництво замків, турецьких поселень на території України. Поляки відповіли, що це незгідно з дружнім сусідством і означало б капітуляцію перед Туреччиною.
Щоб гарантувати припинення татарських походів, посли просили дозволити Польщі укладати самостійну угоду з ханом, на що султанський представник відповів: “Хан, раб султана, вчинить так, як скаже султан”.
До угоди заносився пункт “Про довічну відмову Польщі від Молдавії і про входження до складу останньої Буковини”. Польща відмовлялася від свого протекторату над Молдавією, але вимагала, щоб на молдавський трон посадили людину мудру, з добрими намірами щодо Польщі. За цих умов поляки обіцяли віддати Молдавії Хотин після підписання угоди.
Для залагодження прикордонних конфліктів сторони погодилися заснувати комісію з представників Польщі і Туреччини. За угодою Польща повинна була сплачувати щорічно кримському ханові утримання в розмірі 30 тисяч золотих. За це хан зобов'язувався надати Польщі воєнну допомогу. Султан мав отримати 2 тисячі соболів, 20 тисяч лисячих шуб, коштовну скриньку, годинники.
Із такими умовами миру польські посли повернулися до свого табору. Вони повідомили козаків про порядок повернення війська додому. У присутності пораненого гетьмана Сагайдачного запорожці уважно вислухали послів. У статтях угоди, які стосувалися козацьких походів до берегів Туреччини й Криму, не було нічого нового, бо це питання неодноразово обговорювалося і раніше. Такі умови миру не позбавляли козаків підозр і побоювання щодо своєї подальшої долі. Через це вони вирішили, не дотримуючись визначеного порядку, вночі переправитись на лівий берег Дністра. Перед тим, як покинути табір, запорожці вибрали послів до короля Сигізмунда ІІІ, які мали прибути до Варшави й викласти йому основні вимоги козаків.
Хотинський мир був компромісом насамперед за рахунок козаків. Умови мирної угоди спрямовувалися проти них. Невдячністю заплатила Річ Посполита тим, хто врятував її від катастрофи. Вона зобов'язалася заборонити чорноморські походи. Король рекомендував відібрати у запорожців човни, зменшити кількість козаків до 3 тисяч осіб, переписавши їх до реєстру. Однак реалізувати ці плани не вдалося. Після підписання Хотинської угоди загострилися шляхетсько-козацькі конфлікти, сила січовиків зростала, морські і сухопутні походи проти турецько-татарських агресорів досягли великого масштабу, переростаючи у справжню війну.
У Західній Європі утвердилась думка, що основна заслуга у відсічі турецьким полчищам, у провалі завойовницького походу Туреччини Україну і Польщу, належить запорізькому козацтву.
Хотинська битва мала величезне міжнародне значення. Вона вплинула на зростання визвольної боротьби балканських слов'ян, кавказьких та арабських народів. Після Хотинської поразки Османська імперія значно ослабла і втратила чимало своїх володінь у Месопотамії, Північній Африці, на Кавказі.
Водночас зріс авторитет козацтва в Європі. Відтепер його представники не тільки сиділи на рівних за столом переговорів у Варшаві, не тільки налагоджували постійні контакти із сусідніми державами, а й закріпили своє становище в системі міжнародних відносин того часу.
Після смерті П.Конашевича-Сагайдачного (10 квітня 1622 р.) новим гетьманом став Олифер Голуб (1622-1623). Уже за його гетьманування козаки здійснили два морських походи, один з яких дуже налякав турків, оскільки козацькі чайки напали на Анатолію, захопили багато турецьких суден і з'явилися неподалік Царгорода.
Активною була позиція козаків на сеймі 1623 р., коли православні спробували повернути своїй церкві правне становище в державі. Однак вирішення конфлікту православних з уніатами було відкладено до наступного сейму, а від козаків зажадали повної демобілізації і покори владі.
Невдача на сеймі коштувала булави гетьманові Голубу, і замість нього козака обрали Михайла Дорошенка. Весною 1624 р. козаки втрутилися в династичну суперечку в Криму, з'явившись під Кафою як союзники Махмет-Гірея і його брата Шагін-Гірея проти турків. Скориставшись тим, що турки вирішили приборкати Крим, козаки (їх було близько 4 тисяч) вдарили на Царгород, пограбували й спалили дощенту усі передмістя турецької столиці. 24 грудня Шагін-Гурей уклав союзний договір з козаками - перший міжнародний договір козацтва ХУІІ ст., до того ж укладений без відома, всупереч волі польського короля.
Угода з Кримом зіграла визначну роль в історії України. Вона була великим успіхом козацької дипломатії. Згідно з нею Шагін-Гірей зобов'язався не тільки втримувати татар від нападів на Україну, а й обіцяв козакам свою допомогу. Зі свого боку, запорожці обіцяли військову підтримку Криму проти Туреччини. Цей союз був актом самостійної політики українського козацтва. Він підтримував їх у боротьбі з польським урядом, заважав Польщі приборкувати козацьке “свавілля”. Угода суперечила інтересам Туреччини й Польщі, залишала їх у непевному становищі.
У середині 20-х років ХУІІ ст. козаки прийняли на Запоріжжі претендента на турецький престол Ахію, що видавав себе за сина султана Магомета ІІІ. Запорожці були готові підтримати його, до них приєдналися донські козаки, велися переговори з Шагін-Гірейєм, який приїздив для переговорів на Січ. Із Січі Ахія перебрався до Києва, де знайшов притулок у митрополита Борецького, а далі виїхав дол. Москви. У зв'язку із справою Ахії Борецький писав листи в Москву, до патріарха, нарікав на утиски над православною вірою у Польщі й просив разом з козаками під протекцію царя.
Польський уряд усвідомлював, наскільки небезпечні для Речі Посполитої відносини козаків з іншими, ворожими їй державами, тому одним з головних пунктів угоди від 8 червня 1630 р., після селянсько-козацького повстання, була заборона козацтву без відома короля вступати у зносини з іноземними володарями, насамперед з московським царем і шведським королем.
Козацьке повстання 1630 р. мало великий вплив на політичну ситуацію в Європі. Московська держава, готуючись навесні 1631 р. розпочати війну з Польщею, покладала на нього великі надії. Угода, підписана Конєцпольським із козацькою старшиною 8 червня 1630 р., змусила царя на роки відкласти цей виступ. Поразка, яку зазнала Московська держава у Смоленській війні 1633-1634 рр., значною мірою пояснюється тим, що царська дипломатія не зуміла скористатися становищем в Україні й привернути козаків на свій бік. Однак усе ж таки найважливішим було те, що козацькі війни вимагали від шляхетської Польщі великого напруження сил.
В умовах Тридцятилітньої війни почалася справжня дипломатична боротьба за українське козацтво. Зокрема, правителі Швеції вже давно розробили плани союзу з українським козацтвом, аби використати його збройну силу в своїх інтересах. Уперше шведський король вирішив увійти у безпосередні зв'язки із козацтвом у 1626 р., коли він послав із своїм послом до російського царя православного Любима Рубцева, якому доручалося в “запорізьких козаків для важливих справ”. Однак тоді ця місія не вдалася, оскільки в Москві не захотіли пропустити Рубцева на Україну.
Через два роки шведський посол у Трансільванії та Туреччині Павло Страсбургер за дорученням свого уряду цікавився в Бетлена Габора відомостями про українських козаків, їх внутрішнім побутом, ставленням до Криму, Молдавії, Польщі. Своєрідний звіт Страсбургера містить рекомендації шведському королю Густаву-Адольфу використати запорожців в інтересах шведської корони.
Тільки у вересні 1631 р. прибуло шведське посольство до Війська Запорізького. Однак новий гетьман Іван Петражицький, лояльний до шляхетської Польщі, вислухавши посланників Швеції, відіслав їх до гетьмана Конєцпольського. Тоді не зав'язалися козацько-шведські відносини. Зате налагодились контакти з іншими європейськими державами: від червня 1631 р. є згадка про перебування козаків у Сілезії.
Коли Франція оголосила 21 травня 1635 р. війну Іспанії і вже на початку червня французькі війська увійшли в Бельгію, імператор австрійський вислав в Бельгію козаків і хорватів, щоб вони виснажували французьке військо і переривали його комунікаційні засоби. Козаки з хорватами успішно виконали цю місію. Французи змушені були залишити Бельгію. Згодом козацькі загони змусили французького генерала Ла Валлетта відступити від Рейну.
Наприкінці Тридцятилітньої війни, у 1645-1646 рр. козацький корпус був прийнятий на французьку службу. Це був великий успіх французької дипломатії, зокрема кардинала Мазаріні, який розпочав переговори з Запоріжжям. Французькі дипломати запросили козацьких старшин до польського королівського двору, де й велися переговори про службу козаків у французького короля. В березні 1645 р. було підписано типову для тих часів угоду про найм на військову службу 88 кінних козаків та 1800 козаків-піхотинців.
У складі війська принца Конде козаки брали участь в облозі і взятті іспанської фортеці Дюнкерка, де проявили велику відвагу. На цьому епізоді завершується останній етап участі українських козаків у європейській міжнародній політиці перед Визвольною війною середини ХУІІ ст. В цілому можна підсумувати, що українські козаки у Тридцятилітній війні воювали в Іспанії, Франції, Німеччині.
Міжнародні торговельні зв'язки Запорізької Січі
Вони формувалися у результаті взаємин кількох головних факторів:
По-перше, тут був досягнутий високий рівень розвитку господарства, що створювало деякий надлишок ресурсів для обміну з іншими народами.
По-друге, історично на Запоріжжі склалася певна господарська спеціалізація, внаслідок якої відчувалася постійна та істотна потреба в привізних продуктах харчування, передусім у хлібі.
По-третє, надзвичайно вигідне географічне положення Запорізької Січі сприяло розвитку транзитної торгівлі.
Багата, майже незаймана природа, буйні луки і пасовиська, густі ліси і переліски, родюча земля, помірний клімат, великі водні басейни річок та озер сприяли веденню розгалуженого господарства: рослинництва, тваринництва, рибальства, звіроловства, бджільництва тощо.
Запорожці, ведучи постійні війни, не мали змоги повністю зосередитися на господарстві. Рільництвом здебільшого займався певний прошарок козаків, які зосереджувалися у зимівниках, селах і бурдюгах. Вирощували переважно гречку, ячмінь, овес, горох, значно менше сіяли пшениці й жита, що й спричинювало необхідність в постійному ввезені цього зерна, а також борошна, круп, пшона тощо.
Незважаючи на зростаючі потреби у продуктах харчування рільництво вирощування хлібних культур не посіло належного місця в господарстві Запоріжжя. Широко було розвинене ведення тваринництва, особливо конярства. Надзвичайно сприятливі умови були й для поширення вівчарства. Найголовнішою галуззю, яка забезпечувала життєво важливі потреби населення, було рибництво. Виготовляли в'ялену і солону рибу, жир, ікру, клей тощо. У господарській структурі Запоріжжя чільне місце посідало бджільництво; частина населення займалася мисливством та птахоловством.
Багатогалузеве і досить розвинене господарство Запорізької Січі, його природно-історична спеціалізація та географічне положення краю спонукало до розвитку різноманітних торговельних зв'язків.
Серед торгових партнерів Запорізької Січі виділялися Росія, Лівобережна Україна, Польща, Литва, Крим, Туреччина, Персія, Вірменія, Греція та інші країни. Найбільш питома вага припадає на Лівобережну Україну та російські області, які в сукупності забезпечували найголовніші життєві потреби козацтва. Лівобережжя забезпечувало найголовніші потреби запорожців у хлібі, борошні, пшоні, горілці, одязі і взутті. У великих кількостях завозилися також сукно і вовна, полотно, горох, свинець, рушниці, шкіра худоби, тютюн, дьоготь, рибальські снасті. З Запоріжжя вивозили на Лівобережну Україну продукти тваринництва, рибу, сіль (транзитом з Криму), лисячі та вовчі хутра.
З російських областей на запорізькі ринки переважно постачалися товари мануфактурного виробництва й ремесла, зокрема метали і вироби з них, зброя, сукна, бавовняні тканини, полотно, предмети повсякденного побуту.
Запорізька Січ вела торгівлю із Правобережною Україною і цей товарообіг не особливо відрізнявся від того, який склався з Лівобережною Україною та Росією. Торговельні зносини Запоріжжя у цьому напрямку здійснювалися за допомогою сухопутних і водних шляхів.
Жваві торговельні зносини розвивались у запорожців і з Туреччиною, причому з середини ХУІІ ст. вони стали втілюватися у договірні форми (угода 1649 р.). До Запоріжжя постачалися зброя (рушниці, пістолі, порох, кулі, свинець), а також одяг і взуття, башлики, китайські кафтани, сап'янові чоботи, овочі тулопи, шапки; полотна, бавовняні та шовкові тканини. З продовольства найбільшу питому вагу займали сіль, мед, сир, лимонний сік, ізюм, кава, горіхи. Завозилися такі товари, як дерев'яне масло, камфора, ладан, скло, коси, ножі, бритви, ножиці. В обмін на товари турецьких купців запорожці пропонували вовну, залізо, яловичину, баранину, живих овець, коров'яче масло і конопляну олію, рибу, ікру, хутра, пшеницю тощо.
Великими масштабами і давніми традиціями характеризувалася торгівля Запорізької Січі з Кримом. Обопільна митна політика стимулювала активність торгових людей до збільшення обсягів товарів. Головною транспортною артерією був Муравський шлях, подекуди використовувалися і Дніпровські води. На південь прямували переважно продукти рослинництва і тваринництва, а в транзитній торгівлі - вироби ремесла, зброя. Найголовнішою статтею ввозу з Криму була сіль. Широким попитом у запорожців користувалися кримський сап'ян і сап'янове взуття, шовкові тканини, волоські горіхи, вина та багато інших товарів.
Аналогічним чином складалися і торговельні відносини з Польщею. Незважаючи на періодичні політичні тертя, обидві сторони дуже високо цінували взаємні господарські контакти і усіляко сприяли їх всебічному розвиткові. Широкою популярністю серед торгового люду користувалися польські ярмарки. Для польських купців створювався режим найбільшого сприяння, забезпечувалися умови для надійної охорони їхніх товарів, багато чого робилось для організації ефективної торгівлі.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24
