Зростання на ринках збуту сільськогосподарської та промислової продукції сприяло пожвавленню торгівлі в Україні. Збут і купівля товарів здійснювалися через широку мережу ярмарків, яких наприкінці 50-х років в Україні налічувалося 12 тис. (із них 1 786 великих і середніх). Найвідомі-шими з них були: Введенський (Суми), Хрестовоздвиженський (Кролевець), Контрактовий (Київ), Георгіївський (Єлизаветград), три Харківські ярмарки та ін.
Формування торговельно-промислового прошарку буржуазії відбува-лося в основному за рахунок купців, чисельність яких протягом 1816 -1859 рр. зросла з 18,2 тис. до 104 тис. Більшість становили росіяни. Серед українців вирізнялися брати Яхненко, Симиренко (зять одного з Яхненків), Терещенко, Харитоненко, Федоренки.
У середині XIX ст. купцям-капіталістам належало вже понад 90% заводів. Проте за темпами економічного розвитку Україна поступалася Росії. Основна причина -- копоніальна політика царизму, який розглядав Україну як ринок збуту для російської промисловості та гальмував віль-ний розвиток її продуктивних сил системою митних тарифів і неспри-ятливою фінансовою політикою.
У процесі розпаду феодально-кріпосницької системи, зміцнення капіталізму загострювалися соціальні суперечності, посилювалася анти-кріпосницька боротьба. Почастішали відкриті виступи проти гнобителів. За неповними даними, протягом 1797 - 1825 рр. в Україні відбулися 103, а протягом 1800 - 1860 рр. -- майже 2400 виступів селян.
2. Утворення І склад Кирило-Мефодіївського братства
Кирило-Мефодіївське товари-ство (братство) виникло у Києві на початку січня 1846 р. і існувало до кінця березня 1847 р. З появою Кирило-Мефодіївського братства на арену політичної боротьби вийшла українська різночинна інтеліген-ція. У братство увійшло 12 осіб. Воно діяло нелегально.
Учасники Кирило-Мефодіївського товариства зазнали сильного впливу поезії Тараса Шевченка, який рішуче виступав за визволення слов'янських народів від деспотизму, скасування кріпацтва, відродження вільної Ук-раїни. Шевченків заклик до одночас-ного національного та соціального визволення і ліг в основу програмних документів кирило-мефодіївців.
Одним із засновників Кирило-Мефо-діївського товариства був історик Ми-кола Костомаров (1817--1885). Він по-казував не лише подібність, але й відмінність «двох народностей» (ро-сійської та української), дві засади історичного розвитку: демократичну, козацьку в Україні і самодержавну, притаманну Росії. Костомаров висував ідею єдності пригноблених слов'янських народів, що тільки і могла їх врятувати від національного і соціального гноблення. Ця ідея і лягла в основу діяльності кирило-мефодіївців.
Програмні положення Кирило-Мефодіївського братства викладеніу «Книзі буття українського народу» і «Статуті сло-в'янського братства Св. Кирила і Мефодія», основним авто-ром яких був Микола Костомаров.
4. Вплив діяльності кирило-мефодіївців на розвиток українського національного руху
Певний час кирило-мефодіївцям вдавалося діяти таєм-но від властей. Вони збиралися на квартирах членів товари-ства, де вели дискусії, обговорювали подальші плани. Свої ідеї вони поширювали в приватних бесідах з людьми, яким довіряли. Серед них найбільше було студентської і військо-вої молоді, інтелігенції й дрібного чиновництва. У березні-квітні 1847 року Кирило-Мефодіївське братство було розг-ромлене жандармами, а його керівники арештовані.
Діяльність кирило-мефодіївців справила величезний вплив на подальший розвиток українського національного руху. На-ступне покоління українських патріотів взяло на озброєння всі головні ідеї кирило-мефодіївців: необхідність відроджен-ня Української держави з демократичним (республіканським) устроєм, рівноправністю всіх громадян; встановлення в Ук-раїні справедливого соціально-економічного ладу; національ-но-культурне відродження українського народу.
2, Виникнення громад та їхня культурно-освітня діяльність
Організаційною формою українського національно-визволь-ного руху у 60-90-ті рр. XIX ст. були напівлегальні непартійні об'єднання, які одержали назву громад.
Центром громадівського руху безпосередньо в Україні став Київ, Навесні 1860 р. студенти і викладачі Київського універси-тету та представники місцевої інтелігенції створили Українську громаду, яка ставила собі за мету повністю віддатися праці на благо рідного народу. Очолив громадівців Володимир Антонович. Невдовзі кількість членів громади сягнула 200 осіб.
На таємній сходці група громадівців затвердила програмні положення. Серед них такі: український народ є окремою нацією, кожен свідомий українець повинен віддавати всі свої сили для розвитку самосвідомості народу, до всіх братів-слов'ян українець повинен ставитись дружньо й допомагати їм у боротьбі з гнобителями.
Услід за київською громади організувалися в Чернігові, Вінниці, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові, а також у Москві та Катеринодарі на Кубані. Одним із головних на-прямів їхньої діяльності була організація недільних шкіл ,для дорослого населення. Окрім недільних, члени громад відкривали й щоденні шко-ли, працювали у них вчителями, організовували публічні лекції та бібліотеки, виступали ініціаторами створення гімназій, шкіл для підготовки народних вчителів тощо. Громадівці поширювали серед населення твори Тараса Шевчен-ка, Марка Вовчка та інших письменників, організовували підготовку і видання популярних книжечок. Чернігівська гро-мада, крім традиційної діяльності, започаткувала видання щотижневика «Чернігівський листок». Його літературна ча-стина виходила українською мовою. Видавцем і редактором газети був відомий байкар Леонід Глібов (1827-1893). Валуєвський циркуляр, Ємський Акт
1. Підготовка селянської реформи
Після детального опрацювання пропозицій було підготов-лено узагальнюючий документ - «Положення про селян» і Маніфест, які підписав 19 лютого 1861р. Олександр II (1855-1881). У містах і селах України ці документи обнародували-ся з 9 березня. Крім «Загального положення», яке визначало головні принципи селянської реформи для всієї імперії, були розроблені місцеві «Положення» для окремих районів, у тому числі три для України. «Положення» торкалося двох найго-ловніших питань: особистої залежності селян від поміщика та поземельних відносин.
2. Особисте звільнення селян
Селяни здобули ряд громадянських прав - особистих і майнових. Поміщики втратили будь-які права на них. Селя-ни відтоді отримали можливість укладати договори як з при-ватними особами, так і з державними установами, займати-ся торгівлею і промисловістю, володіти рухомою і нерухомою власністю, самостійно виступати в суді у різних справах: ци-вільних і кримінальних.
Крім того, вони могли, за власним бажанням, брати участь в органах громадського самоврядування, пере-ходити в інші стани (в міщанство, ку-пецтво й т. д.), вступати до навчаль-них закладів, на службу тощо.
Але, ставши вільними, селяни за-лишалися «нижчим станом». Вони сплачували подушний податок (до 1866 р.), відбували рекрутчину, не були аж до 1904 р. вільні від фізич-них покарань. Від усього цього були звільне ні дворянство, купецтво, духо-венство. Протягом дев'яти років після оголошення реформи селяни не мали права відмовитися від наділу, а значить залишити село. Але й після цього, щоб бути повністю вільним, включаючи і право вибору місця проживання та професії, треба було вийти з сільської общини. Вихід же з неї був утруднений різними обмеженнями.
Незважаючи на очевидні переваги особистої свободи, не-мало селян не могли їх одразу збагнути. Традиції рабського життя настільки глибоко в'їлися в людські душі, що у дея-ких селян оголошення Маніфесту 19 лютого 1861 р. супро-воджувалося сценами розпачу і вигуками: «На кого нас за-лишаєш, барин!» Цих селян лякала свобода, яка не лише відкрила перед ними нові можливості, а й вимагала ініціа-тиви і відповідальності за кожен свій крок.
3. Селянські наділи
При скасуванні кріпосного права поміщики були зобов'я-зані відвести селянину наділ, від якого останній не мав права відмовитися. Розмір наділу визначався «добровільною» угодою між поміщиком і селянами, але в межах норм, визначених за-коном для конкретної місцевості. На Україні, де поміщики хот-іли залишити собі якнайбільше землі, норми наділів були малі. При цьому поміщик сам визначав, де дати, наділ, що, по суті, прирікало селян на отримання гіршої землі. В селянський наділ, як правило, не включалися ліси.
Якщо селянин до реформи користувався більшою кількістю землі, ніж тепер мав право отримати у власність, то різницю у нього забирали (відрізали). Ці землі так і називали - відрізки. В Лівобережній і Степовій Україні відрізали майже третину за-гальної площі селянського землекористування. Але водночас ті, хто не мав раніше землі, тепер за рахунок відрізків її одержува-ли і могли вести власне господарство.
Наслідки реформи
Реформа безпосередньо стосувалася більшості, меш-канців України. Адже з 13,5 мільйона її населення селяни становили 10,5 мільйона. Але й решта швидко відчула на собі її результати. До 1917 р. реформу 1861 р. називали Вели-кою. Здійснене «згори» скасування кріпосного права, хоч і врахувало перш за все лише інтереси поміщиків, але все ж таки стало гігантським кроком вперед. Росія стрімко пере-ходила від середньовіччя до нового часу, стала на шлях, яким вже впевнено йшла решта Європи, Ліквідація середньовіч-них суспільних відносин створила умови для швидкого еко-номічного прогресу, який не примусив себе довго чекати.
Провівши земську, судову, воєнну, фінансову, освітню та інші реформи, тим самим заклавши основи громадянського суспільства, російський царизм не зробив останнього кроку -- не створив відповідної новим реаліям політичної надбудови: не проголосив Конституції і не дозволив скликання парламенту. Саме тому модернізація в Росії не мала системного харак-теру, що суттєво ускладнювало перехід суспільства до більш прогресив-ного, порівняно з феодалізмом, капіталістичного способу виробництва.
Та хоч реформи 60 - 70-х років, насамперед селянська, були обмеженими й непослідовними, вони прискорили процес формування в Україні індустріального суспільства. Збільшувалася кількість промисло-вих підприємств. Якщо 1869 р. налічувалося 3712 фабрик і заводів, то на початок XX ст. -- 5301. безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил країни мав транспорт, зокрема залізничний. Протягом 1866 - 1879 рр. в Україні прокладено понад 4,5 тис. верст залізничних колій. На кінець XIX ст. довжина залізниць в Україні становила 1/5 всієї залізничної мережі Росії. Нові залізниці прокладали, виходячи з інтересів колонізаторської політики царизму. Київ, наприклад, не мав сполучення з Одесою.
Певний вплив на розвиток промисловості мав іноземний капітал, прилив якого помітно посилився з 80-х років XIX ст.
Текстильна промисловість в Україні не змогла розвинутися через конкуренцію продукції російських фабрик, що користувалися протекцією царського уряду.
У пореформений період швидко збільшувалося індустріальне насе-лення, зростали міста, були створені нові промислові центри. На 1897 р. міське населення України становило близько 13% кількості населення.
Індустріалізація та урбанізація мало торкнутися українців, які стано-вили в 1897 р. 73% загальної кількості населення і тільки 30% міського.
Лише трохи більше 5% українців жило в містах, тоді як відповідний показник для росіян, які жили в Україні, становив 38%, для євреїв -- 45%. Мало українців було і серед інтелігенції: 16% -- юристів, 25 -- учин-мім, менше 10% -- письменників і митців.
Скасування кріпосного права відкрило перед Російсь-кого імперією перспективу утвердження ринкового господар-ства. Разом з Росією на шлях ринкових перетворень стали найбільш розвинуті національні райони імперії, у тому числі й Україна.
В результаті, значно прискорилися темпи соціально-еко-номічного розвитку України, відбувалося оновлення (модер-нізація) всіх сторін суспільного життя. Українське суспіль-ство поступово набувало рис, характерних для індустріаль-них націй Заходу. Але ринкова економіка з вільною конку-ренцією, змаганням товаровиробників вимагала також ґрун-товних змін в адміністративно-політичному управлінні. В Європі вони супроводжувалися утвердженням в суспільстві принципів ліберальної демократії, парламентаризму, широ-кого місцевого самоуправління. Монархічна форма правлін-ня в результаті революцій замінювалася республіканською. У тих європейських країнах, де залишався монархічний устрій, влада монарха істотно обмежувалася виборними органами парламентського типу.
Отже, наприкінці XIX ст. капіталістичний спосіб виробництва став панівним, що зумовило значні економічні та соціальні зміни: формувалися два нових класи -- буржуазія і пролетаріат, зростали великі міста фабрики і заводи, що застосовували машинну техніку. Україна пероіно рилася на вугільно-металургійну базу імперії. Усе це позначилося мі процесі національного і духовного відродження українського народу.
Історія національних політичних партій на Наддніпрянщині веде відлік від започаткованої у 1900 р. на основі студентської громади Харкова Революційної української партії (РУП).
Хоча точно визначеної програми дій РУП не мала, її чле-ни, а це переважно молодь, вважали, що майбутнє України слід шукати в селі, яке зберегло свій національний характер і через це надавало значні революційні можливості для бо-ротьби з владою. І члени РУП, за прикладом революціонерів попередніх років, пішли в село й понесли з собою брошури, газети і відозви.
Це мало величезне значення для розвитку українського революційного руху. Такий характер діяльності першої ук-раїнської партії на Наддніпрянщині відрізняв її від усіх по-передніх політичних груп, які переважно займались культур-ницькою роботою в замкнутих колах інтелігенції та студент-ства. РУП за перші три роки існування розгорнула мережу місцевих організацій, утворила Цент-ральний комітет у Києві та Зарубіжний комітет у Львові. Партія виступала за повалення самодержавства. Між 1900 і 1904 рр. РУП випускала 4 газети і ви-дала 38 брошур загальним накладом 190 тис. примірників. Видання РУП, які поширювались в селі і пропагували ліквідацію поміщицького землеволодіння, безоплатну передачу землі селянам, відповідали настроям населення і сприяли розгортанню масового антиуря-дового антипоміщицького селянського руху 1902-1903 рр. на Полтавщині та Харківщині. Газета російських соціал-демократів «Іскра» писала в 1903 р.: «Як снігом було засіяно їхніми листка-ми Україну. З вікон вагонів, пішки, на велосипедах, проїжджаючи сотні верств на селянському возі, вивозили й розкидали насіння протесту українські революціонери. Щось нове, надзвичайне освітило давно приспану, відтяту від політичного життя країну. Селя-нин з великим зацікавленням взявся за кинуту йому літерату-ру, його власною мовою писану».
2. РУП і утворення нових українських політичних партій
Під впливом РУП прискорилося створення нових українсь-ких партій. На конференції Загальної української орга-нізації восени 1904 р. було ухвалено рішення про створення на її основі Української демократичної партії (УДП). Про-грама новозаснованої партії будувалася за зразком галиць-кої УНДП. Незабаром від українських демократів відколо-лася група радикалів, яка утворила Українську радикальну партію (УРП). Через рік ці дві партії знову злилися в Українсь-ку демократично-радикальну партію (УДРП).
Таким чином, РУП як перша українська партія, пророби-ла велику роботу по політизації українського руху. Але ко-роткому періоду її швидкого піднесення поклав край арешт 1903 р. ЦК і багатьох найактивніших рупівців. Послаблену організацію ще більше знесилили внутрішньопартійні супе-речки. Як і більшість українських партій того часу, РУП три-малася на «двох китах» - поєднанні національних вимог з соціальними. Майбутня Україна, самостійна або автономна, бачилася такою, що розбудовуватиметься на соціалістичних засадах. Суспільна власність на засоби виробництва мала при-вести до економічного процвітання.
Отже, в Україні переважали національні партії соціалістич-ного спрямування. Певний виняток становили демократична і радикальна партії. Ці партії, їх засновники та лідери - відомі громадські й культурні діячі ЄвгенЧикаленко (1861-1929), Борис Грінченко, Сергій Єфремов (1876-1937) та інші - в на-ціональному житті відстоювали політичну автономію України.
Отже до соціально-економічних пере-творень, то, підтримуючи, як і соціа-лісти, ідею загальнонародної влас-ності, вони при цьому вважали, що ви-лучення у приватних осіб власності все ж повинне супроводжуватися компен-сацією тим, кому вона раніше належа-ла. Демократи і радикали віддавали пе-ревагу забезпеченню змін через прове-дення державою реформ, а не шляхом руйнівної боротьби між класами.
Становище ускладнилось на початку XX ст. в зв'язку з економічною кризою та поразкою Росії у війні з Японією 1904 - 1905 рр. Небажання та неспроможність самодержавства продовжити курс на подальші реформи, які б зняли соціальну напругу в суспільстві, призвели до загострення існуючих протиріч в житті країни і стали причинами початку розгортання першої Російської революції.
Приводом до початку революції став розстріл демонстрації 9 січня 1905 р. -- події "кривавої неділі". У відповідь на такі дії уряду по всій імперії протягом січня - лютого 1905 р. прокотилась хвиля страйків, у тому числі і в Україні, де страйкували робітники Києва, Катеринослава, Горлівки, Юзівки, Єнакієвого, Маріуполя, Житомира, Бердичева. В травні 1905 р. пройшли перші політичні страйки та демонстрації у Харкові, Кате-ринославі, Миколаєві, які закінчилися сутичкою з поліцією та військами. У жовтні страйк охопив всю імперію і став загальним всеросійським полі-тичним виступом, в Україні він охопив понад 120 тис. чоловік.
Наростання революції примусило царизм піти на поступки: 17 жовтня 1905 р. російський цар Микола II підписав Маніфест про громадянські свободи, в якому оголошувалось про скликання Думи з законодавчими повноваженнями.
Маніфест проголошував недоторканість особи, свободу слова і друку, свободу совісті та інші політичні права, свободи. Маніфест створю-вав передумови для переходу Росії від самодержавної форми держав-ного устрою до конституційної монархії.Маніфест розколов опозиційні сили.
Збройні повстання були найгострішою формою боротьби а умовах революції. Першими до цього засобу вдалися матроси панцерника "Потьомкін" (14 - 15 червня 1905 р.).
Восени 1905 р. прокотилась хвиля селянських повстань, серед най-більших був виступ селян с. Великі Сорочинці на Полтавщині, криваву розправу з яким змалював В. Короленко в творі "Сорочинська трагедія".
У листопаді відбулися виступи солдатів саперної бригади Київського гарнізону, повстання моряків Чорноморського флоту в Севастополі на чолі з лейтенантом П. ШмІдтом.
Київське повстання саперів очолював підпоручик Б. Жаданівський. Основним районом збройної боротьби в грудні 1905 р. став Донбас, де збройна боротьба набула найбільшої гостроти, а розправи урядових військ були найбільш кривавими.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13
