Проголошення незалежності ЗУНР привело до пожвавлення зовнішніх зв'язків уряду з країнами Європи та Америки. Зусиллями уряду ЗУНР та українських емігрантів в Австрії, Німеччині, Угорщині вдалося відкрити в цих країнах представництва на рівні посольств, а з урядами Італії, Канади, США та Чехо-Словаччини встановити дипломатичні відносини. Однак країни-переможці в Першій світовій війні не визнавали ЗУНР.
На Паризькій мирній конференції у січні--червні 1919 р. делегація ЗУНР не змогла заручитися підтримкою держав Антанти. Французька делегація була зацікавлена в існуванні в Східній Європі міцної Польської держави, а тому в лютому 1919 р. надіслала до ЗУНР місію на чолі з генералом Берте-лемі (для припинення війни з Польщею). Делегація запропонувала урядові ЗУНР встановити демаркаційну лінію, за якою Львів та Дрогобицький ра-йон повинні були залишатися під владою Польщі. Уряд ЗУНР категорично відмовився прийняти таку пропозицію.
У таких умовах в липні 1919 р. почалося загарбання території Закарпат-тя чеськими та румунськими військами. Остаточно Закарпатська Україна перейшла під владу Чехо-Словаччини в вересні 1919 р. відповідно до умов Сен-Жерменського договору Угорщини з країнами Антанти, а у 1923 р. Рада послів Антанти визнала владу Польщі у Східній Галичині.
22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві відбулися урочисті збори, на яких було проголошено Акт Злуки (об'єднання) українських земель. Універсал про об'єднання УНР і ЗУНР засвідчив цю подію. В урочистостях під час обміну грамотами брали участь делегати від Директорії (В. Винниченко, С. Петлюра, А. Андрієвський, Ф. Швець, А. Макарєнко та ін.; всього 60 осіб), галицькі делегати на чолі з Л. Вачинським, С. Вітви-цьким, Л. Цегальським, десятки тисяч киян, військо, представники інших держав.
Однак об'єднання всіх українських земель залишилося тільки деклара-цією. Воно мало політико-ідеологічний, а не державно-правовий характер: не були вироблені правові умови для його виконання, воно не було ратифіко-ване законними органами обох держав. Пізніше передбачалося затверджен-ня Акту Злуки всеукраїнськими установчими зборами.
Ідея соборності стала реальністю на дуже короткий період. Соборність 1919 р. виникла в найбільш важкі й трагічні для України дні. Тому україн-ські політики і громадські діячі того часу заслуговують на визнання, бо вони прагнули знайти шляхи збереження української державності.
Тепер щорічно 22 січня відзначається як свято День Соборності України.
Додаткова інформація
До поняття соборності входило уявлення про територіальну цілісність, неподіль-ність, незалежність і демократичність України. Ідея соборності веде свою історію від філософії Візантії, а також від політики єднання давньоруських земель навколо Київського князівського престолу.
У «Слові о полку Ігоревім» є заклик до єднання русичів. Ідея соборності знай-шла своє відображення в релігійній думці (праці Й. Борецького і П. Могили). Ідею соборності втілювали українські гетьмани Б. Хмельницький, І. Мазепа, П. Доро-шенко, П. Орлик.
У XIX -- на початку XX ст. ідея соборності українських земель знайшла відо-браження в документах Кирило-Мефодіївського братства, суспільно-політичних поглядах М. Драгоманова І В. Антоновича. Про самостійність і суверенність Соборної України йшлося в прогресивному документі Української народної партії на чолі з М. Міхновським.
Висновок. ЗУНР прагнула відкрити широкі можливості для повноцінного національно-державного, економічного й культурного життя українців. Уря-дові програми мали демократичний характер, але були короткочасними й залишилися нереалізованими. День Соборності України 22 січня 1919 р. увійшов в історію нашої держави як національне свято. Соборність земель України була досягнута дуже дорогою ціною, однак це, за словами І. Крип'я-кевича, був «сонячний момент» нашої історії
До поразки визвольних змагань українського народу в 1917 -1920 рр. призвели такі причини: низька національна та політична свідо-мість народних мас через багатовіковий національний та соціальний гніт; соціальна база революції виявилась занадто вузькою через недостатню структуризацію суспільства, особливо слабкими були позиції української революції у містах, де переважало неукраїнське населення; не сприяла перемозі відсутність чітких настанов у державному будівництві серед політичної еліти (ні Українська Центральна Рада, ні Директорія, ні Дер-жава П. Скоропадського не змогли вирішити життєво-важливих соціаль-но-економічних питань, розв'язати їх в єдності з завданнями національної політики); українські лідери не мали досвіду державного будівництва; невміння або небажання досягти загальнонаціонального примирення в ім'я державної незалежності, жорстокі внутрішні міжусобиці між самими українцями різної політичної спрямованості; величезну негативну роль в українському державному відродженні відіграли могутні антиукраїнські сили, що діяли в цей період в Україні (більшовики, білогвардійці тощо); поразка революції була також обумовлена несприятливою міжнародною обстановкою.
Головні причини поразки військ УЦР у війні з радянською Росією:
-- керівництво УЦР не змогло створити боєздатну національну армію;
-- значна частина населення зайняла нейтральну позицію стосовно по-дій, що відбувалися;
-- соціальна невдоволеність внутрішньою політикою УЦР у селах і міс-тах (затримка зарплатні залізничникам, робітникам; затримка прове-дення аграрної реформи);
-- віра українських солдатів в обіцянку більшовицького уряду роздати землю і покласти край війні;
-- політична і психологічна непідготовленість керівництва УЦР до війни (українські соціалісти в ЦР вважали, що війна між соціалістичними урядами неможлива в принципі);
-- нездатність керівників національно-визвольного руху повести за со-бою широкі народні маси.
Уроки Української національно-демократичної революції показали, що для побудови соборної незалежної держави необхідні такі умови:
1) компроміс між лідерами провідних політичних сил і партій;
2} етнічна Інтеграція земель та консолідація духовного і культурного життя, нівелювання регіональних бар'єрів;
3) єднання між етнічними спільнотами, толерантне співжиття всіх націй, які мешкають в Україні; 4) Інтеграція України у світове співтовариство, виважена державна політика в міжнародній сфері, баланс між динамічними геополітичними реаліями і пріоритетами національних інтересів;
5) дійовий механізм забезпечення цивілізованого функціонування релігійних організацій в поліконфесійному просторі.
Українська національно-демократична революція завершилась поразкою. Перемогли започатковані більшовиками процеси соціальної перебудови суспільства, в яких національним аспектом відводилась другорядна роль. Однак, не досягши своєї мети, українська революція започаткувала процес формування політичної нації, відродила традицію державності. Ідеали національної революції надихали демократичний рух в умовах українізації, довоєнного й повоєнного періодів і знайшли своє втілення у розбудові української незалежної держави на межі XX -XXI сторіч.
Неп (нова економічна політика) -- політика, заснована на ринкових відносинах, різних фор-мах власності й економічних методах керуван-ня народним господарством. Рішення про її про-ведення було прийняте на X з'їзді РКП(б) (березень 1921 р.). Неп розглядали як перехідну форму від капіталізму до соціалізму.
Необхідність заміни політики воєнного кому-нізму новою економічною політикою була обумов-лена станом у країні, що виявився:
-- у економічній кризі (повна руїна, параліч економіки, інфляція);
-- внутрішньополітичній кризі (селянські заворушення, повстання крон-штадтських матросів навесні 1921 р.);
-- кризі всередині керівної партії РКП(б).
Неп базувався на концепції переходу до соціалізму через державний капі-талізм. Основні принципи непу:
-- державна монополія у торгівлі;
-- державна власність на великі та орендні підприємства;
-- госпрозрахунок у промисловості;
-- гальмування розвитку великих індивідуальних господарств на селі тощо. Неп приніс такі зміни у сільське господарство:
-- продрозкладка була замінена на продподаток, розмір якого, вдвічі мен-ший за продрозкладку, був заздалегідь відомий селянинові, що поси-лювало його зацікавленість у підвищенні продуктивності свого госпо-дарства;
-- селяни здобули можливість продавати лишки своєї продукції через кооперативні організації чи на ринках;
-- було ліквідовано кругову поруку -- кожний селянин платив самостійно. Хоча реалізація цих змін відбувалася досить суперечливо, було покладено початок позитивним зрушенням.
Неп у промисловості виявлявся у такому:
-- здавання в оренду націоналізованих дрібних і середніх промислових підприємств їхнім колишнім власникам;
-- проведення децентралізації керівництва промисловістю;
-- переведення багатьох підприємств на госпрозрахунок;
-- скасування загальної трудової повинності, формування ринку робочої сили;
-- перехід від зрівняльної заробітної плати до відрядної;
-- залучення іноземного капіталу у формі концесій.
Неп у галузі торгівлі й фінансів запроваджував:
-- відмову від прямого продуктообміну й повернення до приватної торгівлі;
-- появу багатьох видів торгівлі -- приватної, кооперативної, державної; відкриття у великих містах торговельних бірж;
-- випуск (з 1922 р.) конвертованого червінця, що дорівнював 10 золо-тим карбованцям і був забезпечений золотом на 25 % ;
-- різні (86 видів) податки як джерела постійного поповнення держбюджету; введення платні за комунальні, транспортні та інші послуги.
В Україні неп почав реалізовуватися пізніше -- з 1922 р. Його запрова-дження було пов'язане з певними труднощами. Так, комнезами, створені в Україні, які об'єднали бідні верстви сільського населення, серйозно висту-пали проти запровадження непу. Однак загалом неп відіграв важливу роль у розвитку сільського господарства, а денаціоналізація підприємств промис-ловості України дозволила швидко відновити промисловість та наситити ринок товарами.
Однак неп не міг бути тривалим, бо базувався на двох протилежностях: в економіці панували ринкові відносини, у політиці -- адміністративно-командна система, що прагнула підкорити економіку своїм політичним ці-лям. Реформи в економіці не були доповнені реформами в політичній сфері, а незалежними власниками було важко керувати. Тому в 1929 р. сталінське керівництво відмовилося від непу.
Досягнення й складності українізації. Національно-визвольний рух українського народу після повалення царизму був спрямований на побудову своєї суверенної держави. Спроби її утворення супроводжувалмся впертою боротьбою представників різних соціальних верств, партій ї суспільно-політичних угруповань. У кінцевому під-сумку з допомогою збройних формувань Москви перемогу здобули ті сили, які й утворили Українську Радянську Соціалістичну Республіку.
На удосконалення міжнаціональних відносин, національно-куль-турне відродження народів країни була спрямована політика коренізації, започаткована в 1923 р. Це означало посилення уваги до підготовки, виховання і висування кадрів корінної національності насамперед у партійний апарат і державні органи, запровадження навчання, організацію культосвітніх закладів, видання книг, газет та журналів мовами корінних національностей. В Україні політика корєнізації здійснювалася шляхом українізації та створення політич-них і економічних умов для культурного розвитку національних меншин.
У результаті політики українізації в республіці, 80% населення якої становили українці, на кінець 1927 р. діяло 4/5 шкіл, більше половини технікумів і понад чверть інститутів з українською мо-вою навчання. Українською мовою видавалося більше половини книжок І газет, ставилися вистави в чверті театрів, випускалися всі або майже всі кінофільми, повністю здійснювалося радіомовлення. Та ще досить значною залишалася питома вага службовців, насам-перед республіканських і особливо союзних відомств, які не воло-діли українською мовою. Чимало таких було й, серед робітників.
І все ж на українську мову було переведено дві третини діло-водства. Українська нова перетворювалася на основний засіб спілкування. Українізація поширювалася також на ті регіони країни, де Компактно проживало багато українців (Кубань, окремі території Казахстану й Далекого Сходу). Тут також відкривалися школи з українського мовою навчання, видавалися українські газети, пра-цювало українське радіомовлення. Усе це сприяло зростанню на-ціональної самосвідомості українського народу.
З тактичних міркувань офіційні власті дозволили здійснювати й українізацію церкви, що привело до оформлення в 1921 р. Ук-раїнської автокефальної (самостійної, незалежної) православної церкви (УАПЦ).
Створювалися можливості для всебічного розвитку національ-них меншин, що проживали в Україні. У результаті національно-територіального районування в республіці було виділено 13 на-ціональних районів, утворено 954 сільські та 100 містечкових Рад національних меншин, працювали сотні шкіл з німецькою, єв-рейською, татарською, болгарською, польською та іншими мовами навчання. Цими національними мовами діяли театри, бібліотеки, сільбуди, хати-читальнІ, десятки клубів.
У здійсненні такої важливої, складної і делікатної справи, як українізація, безперечно, мав місце цілий ряд труднощів, а то й поми-лок. Вони проявлялися у ставленні до темпів українізації, ролі в ній комуністів-українців тощо. Однак під впливом деформацій, що їх зазнавала національна політика з боку Сталіна та його найближчого оточення, керівництво республіки не змогло перешко-дити протидії українізації, яка проявлялася в традиційних звинува-ченнях у націоналізмі та сепаратизмі, штучних пошуках націонал-ухильників як у своєму середовищі, так і серед партійного і держав-ного апарату, представників інтелігенції.
У 1922 р. розгорнулась дискусія щодо тіснішого об'єднання рес-публік. Генеральний секретар ЦК РКП(б), нарком у справах національ-ностей Й. В. Сталін висунув проект "Про взаємовідносини РСФРР з неза-лежними республіками", який передбачав їх включення до Російської Федерації на правах автономних.
Автономія (грец. аиіопоіпіа Аиїоз "сам" + погтюз "закон" -- самовря-дування, незалежність) -- самостійне здійснення державної влади, або широке внутрішнє самоврядування, яке надається окремій національ-ності, що компактно проживає в межах держави.
Цей проект викликав опір у республіках. Ленін в цей час хворів, фактично знаходився в ізоляції і участі в дискусії не брав. І все-таки у вересні 1922 р. він ознайомився з цим про-ектом і 26 вересня надіслав членові Політбюро ЦК РКП{Б) Л. Б. Каменеву листа, в якому обґрунтовувалася нова форма державного об'єднання, за якою Російська і Закавказька федерації разом з Україною та Білорусією ПОВИННІ УТВОРИТИ НОВИЙ СОЮЗ -- федерацію.
Федерація-- форма державного устрою, за яким декілька державних утворень об'єднуються І створюють одну союзну державу. Повноваження між федерацією і респуб-ліками, що в неї входять, розмежовуються єдиною конституцією.
Для республік ленінські пропозиції були більш прийнятнішими, ніж план Сталіна. У грудні 1922 р. VII Всеукраїнський з'їзд Рад схвалив ідею створення Союзу. ЗО грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу та Союзний договір. Було обрано склад ЦВК СРСР, в тому числі чотирьох голів ЦВК, від України -- Г. Петровського.
Що ж являв собою СРСР? Союзний договір проголошував, що неза-лежні радянські республіки добровільно й на рівноправних засадах вступають у державний союз і деякі свої повноваження передають органам центральної влади. До компетенції союзного уряду входили зов-нішня торгівля, військово-морські та іноземні справи, залізничний транс-порт і поштово-телеграфний зв'язок, утворювались відповідні загальносоюзні наркомати. Питання фінансів, продовольства, праці, робітничо-селянсь-кої інспекції увійшли до компетенції союзного і республіканського урядів, для чого утворювались союзно-республіканські наркомати. До сфери діяльності республіканських урядів були віднесені внутрішні справи, освіта, юстиція, землеробство та соціальне забезпечення.
Остаточне юридичне оформлення Радянського Союзу, відбулося на II з'їзді Рад СРСР в січні 1924 р. З'їзд прийняв Конституцію, яка мала протиріччя. Вона закрі-пила право кожної союзної республіки на вільний вихід із Союзу, встановила, що території не можуть бути змінені без їхньої згоди, але це було фікцією, бо ВКП(б) на це згоду ніколи б не дала. І незабаром союзні республіки фактично втратили свою незалежність і поступово перетво-рились у звичайні адміністративні одиниці унітарної держави.
Набагато десятиріч доля українського народу була поставлена в залежність від політики Центру, який ототожнювався з ЦК ВКП(б), союз-ним урядом та союзними відомствами.
Утворення СРСР було певним компромісом між Москвою та націо-нальними рухами на окраїнах колишньої імперії. Але діяльність більшо-виків у національному будівництві мала тактичний характер. СРСР був псевдофедерацією і до останніх днів свого існування залишався унітар-ною централізованою імперською державою.
Існують полярні оцінки актів 1922 - 1924 рр. Радянські історики зав-жди підкреслювали, що утворення СРСР -- велике національне досяг-нення національної політики компартії, яке відповідало народу України, та інших народів Союзу. Більшість українських істориків за кордоном, зараз також і в Україні, вважають цей акт трагедією українського народу. В той же час деякі намагаються уникнути крайніх суджень. Так, Орест Субтельний, відзначаючи негативні наслідки об'єднання, підкреслює: "Неправильно було б казати, що радянський федералістський устрій зали-шив українців та інші неросійські народи з порожніми руками... Українська Радянська Соціалістична Республіка стала чітко окресленим націо-нальним і територіальним цілим із власним адміністративним центром і апаратом. Таким чином, українці нарешті отримали територіально-адмі-ністративні рамки, що відображали їхню національну самобутність, тобто те, чого,вони не мали з часів козацької Гетьманщини XVII! ст.".
У 1920-ті рр. за темпами промислового роз-витку СРСР суттєво відставав від передових країн Європи. У грудні 1925 р. па XIV з'їзді ВКП(б) було взято курс на проведення індустріалі-зації.
Індустріалізація -- система заходів, спрямова-них на створення великого машинного виробницт-ва і прискорений розвиток промисловості з метою технічного переозброєння і зміцнення обороно-здатності країни.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13
