Китайський імператор з радістю прийняв ці умови своєї безпеки. Укладаючи настільки бажаний для нього мир, він подарував Чингізхану дочку покійного імператора, інших принцес імператорського дому, п'ятсот юнаків і дівчат і три тисячі коней.
Однак не встиг вождь монголів перейти за Велику Китайську стіну, як китайський імператор перевів свій двір подалі, у Кайфи. Цей крок був сприятливий Темучином як прояв ворожості, і він знову ввів війська в імперію, віднині приречену на загибель. Війна відновилася. Поки Чингізхан завойовував усе нові міста і провінції Китаю.
Після цього Темучин кинувся до меж Хороша. Він не мав наміру переходити кордон і відправив до шаха Мухамеда послів із подарунками і таким посланням: „Вітаю тебе! Я знаю, яка велика твоя влада і яка велика твоя імперія. Я ставлюся до тебе як до улюбленого сина. Однак ти маєш знати, що я захопив Китай і всі території тюркських народів на півдні від нього. Ти знаєш, що моя країна - батьківщина воїнів, земля багата родовищами срібла і мені немає потреби захоплювати інші землі. Наші інтереси спільні і полягають у тім, щоб підтримувати добросусідські торговельні відносини між нашими підданими”.
Це миролюбне послання було добре прийняте шахом. І, цілком імовірно, монгольські армії ніколи б не з'явилися в Європі, якби не одна подія. Незабаром після того, як посольство Чингізхана повернулося з Хороша, він послав своїх перших купців у Трансоксіану. Але вони були схоплені й убиті, звинувачені у шпигунстві Інельюком Гаїр-Ханом, правителем Отрара. У гніві Темучин зажадав видачі правителя, що порушив договір. Однак замість того, щоб виконати вимогу, Мухам мед зітнув голову одному з послів монгольського володаря, а інших відпустив, відрізавши їм бороди. Така образа робила війну неминучою, і навесні 1219 року Чингізхан виступив з Каракорума. Почата ним кампанія мала далекосяжні цілі й з перших днів призвела до найнесподіваніших наслідків. [Резерфорд, 194-196]
Із самого початку армія завойовника поділялася на дві частини: однією командував другий син Чингізхана, Чагатай, що направив свій удар проти захисників Хорезмської імперії на півночі; другу очолив старший син Джучі.
Його основною метою було завоювання Сигнала і Дженда. Проти воїнів Джучі Мухам мед вислав армію в чотириста тисяч чоловік. Але величезна армія потерпіла поразку.
У цей час третя армія Чингізхана оточила і взяла штурмом Ходжент, теж розташований на Яксарті. Четверта армія, очолювана самим правителем монголів і його молодшим сином Тупі захопила Бухару. Місто було розграбоване, а жителі були піддані найбільшим насильствам або рятували і спалили вщент. [17, с. 356-360]
Залишивши Бухару в руїнах, Чингізхан, долиною Согдгани вирушив до Самарканда. Зрадники відкрили йому ворота, без бою здали місто. Те ж саме сталося й у місті Балте. Але ні в тому, ні в іншому разі добровільна здача не врятувала жителів від насильства і грабунку. Джине і Субедит-багатур переслідували Мухаммеда, що заховався в Нішапурі. Програвши війну і не маючи підтримки Мухаммед біг до Каспійського моря, де й помер від нападу пневмонії у прибережному сільці Астара, передавши владу своєму сину Джелал-ад-Діну. Тим часом Тулі разом зі своїм військом вступив у провінцію Хоросан і взяв штурмом Нессу, після чого з'явився перед кріпосними стінами Мерва. Скориставшись зрадою жителів міста монголи захопили його і з властивою їм жорстокістю розграбували і спалили місто. З Мерва Тулі відправився в Нішапур, де його зустрів надзвичайно завзятий опір. Чотири дні жителі запекло боролися на стінах на стінах і вулицях міста, але сили були нерівні.
Місто було взяте, і, за винятком чотирьохсот ремісників, залишених у живих і відправлених у Монголію, усі інші чоловіки, жінки і діти були по-звірячому вбиті. Герат уник долі Мерва і Нішапура, відкривши свої ворота монголам. На цьому етапі свого просування по містах Азії Тулі отримав наказ від батька приєднатися до його армії в Бадахтані. [1, с.3-4]
Пізніше Чингізхан відновив переслідування Джелал-ад-Діна. Діждавшись підкріплення, проводир монголів наздогнав Джелал-ад-Діна, що зі своїми туркми укріпився на березі річки Інд. Хоча війська Чингізхана сильно переважали армію сина Мухаммеда за чисельністю, турки фактично захищалися. Тільки коли монголи розгромили їх на вщент, знищивши майже усіх ті, що залишилися в живих, у сум'ятті кинулися тікати. Джелал-ад-Дін, бачачи, що битву програно, підхопився на коня, погнав його до ріки недалеко від пол. битви і кинувся в воду. [14, с. 135]
В цей час Джине і Субедей-багатур зі своїми загонами пройшли через Азербайджан і навесні 1222 року вторглись у Грузію. Тут вони розбили об'єднані сили лезгинів, черкесів і кинчалів уздовж Дону. Монголи розгромили і половців, що бігли на Русь. Руські князі були стривожені появою загадкового ворога. Однак Мстиславові, князю Галицькому вдалося умовити їх, зібрати на березі Дніпра об'єднану армію. Тут він зустрів посланців з монгольського табору. Навіть не вислухавши їх, Мстислав стратив посланців. Монголи відповіли на цю подію такими словами: „Ви хотіли війни, ви її матимете. Ми не заподіяли вам осі ніякої шкоди. Бог справедливий і він розсудить нас”. У першій же битві біля ріки Калки слов'яни були вщент розбиті, залишки руської армії тікали від переможців, а ті, спустошивши Валько-Камську Болгарію, задоволені здобиччю повернулися до річці Ахтуб у Середню Азію, де й з'єдналися з основною армією монголів.
Монгольські війська, що залишилися в Китаї, супроводжував такий самий успіх, що й армії у Західній Азії. Монгольська імперія була розрушена за рахунок кількох нових завойованих провінцій, що лежали на північ від Жовтої ріки, за винятком одного-двох міст. Після смерті імператора Сюїнь-Цзуна 1223 р. Північна Китайська імперія практично припинила своє існування і кордони Монгольської імперії майже збіглися з кордонами Центрального і Південного Китаю, у якому правила імператорська династія Сун.
Повернувшись із Центральної Азії, Чингізхан іще раз ровів свою армію по Західному Китаю. Під час цієї кампанії астрологи повідомили вождю монголів, що п'ять планет його гороскопа зійшлися в несприятливій фазі. Забобонний монгол повірив, що йому загрожує небезпека. Охоплений поганим передчуттям, грізний завойовник відправися додому, але в дорозі занедужав і незабаром помер. (1227 р.) У заповіті Чингізхан призначив своїм спадкоємцем третього сина Угедея, але поки він не буде проголошений Великим ханом (імператором) смерть великого правителя мала зберігатися в таємниці. Похоронна процесія рушила зі стану Великої Орди на північ, до ріки Керумн. Заповіт монгольського володаря виконували з такою старанністю, що людей, які траплялися на шляху процесії, убивали. Був похований у долині Керумна. [1, с. 6-9]
Так закінчився шлях одного з найбільших завойовників, що будь-коли жили на землі. Народившись у маленькому монгольському племені, він, син рядового вождя, домігся того, що його армія переможно пройшли від кордонів Китаю до берегів Дніпра.
Ніхто в Китаї не чув про Європу і ні одна людина в Європі не чула про Китай. І, наскільки нам відомо, ніхто не подорожував із Європи в Китай. До моменту його смерті в 1227 р. він з'єднав їх дипломатичними торговими вузами, які залишаються і по сьогодні.
За двадцять п'ять років армія монголів підкорила більше царств і народів, ніж Римська імперія за чотири століття.
Чингізхан зі своїми синами і внуками підкорили собі найгустонаселеніші країни тринадцятого століття. За всіма параметрами площа завойованих територій чи число підкорених царств, Чингізхан більш ніж в два рази перебільшує будь-якого завойовника в історії. В період розквіту його імперія досягла біля 11-12 мільйонів квадратних миль (територія рівна за площею всьому Африканському континентові і значно більше всієї Північної Америки, включаючи США, Канаду, Центральну Америку і Карибські острови. Вона простягнулась від засніженої Сибірської тундри до гарячих рівнин Індії, від рисових плантацій В'єтнама до пшеничних полів Угорщини і від Кореї до Балкан Завоювання Чингізхана зворушують уяву і досягають до меж неосяжного.
Хоча створена ним імперія зрештою розпалася через невміле правління наступних монгольських володарів, так і внаслідок об'єктивних історичних закономірностей, вона залишила численні свідчення своїх перемог над іншими народами.
Розділ ІІ. Русь під монголо-татарським пануванням
2.1 Становище Русі напередодні походів
Київська держава, подібно до інших ранньо-середньовічних держав існувала недовгий час. Протягом двох століть (за життя Володимира до 1015 року) відокремилося Полоцьке князівство і в середині ХІІ ст.. відійшли під проводом своїх династій. Останні землі, що входили як складові частини України Руси. З величезної держави Володимира та рослава залишилася тільки Київщина з її пригородами. Деякий час існував титул Великого князя, але він щораз більше перетворювався на номінальний; фактичної влади Великий князь не мав.
Причин занепаду Київської Руси було багато. Перша з них - надто великі розміри держави: вона була найбільшою в Європі і до складу її входили не лише українці але й цілий конгломерат народів, об'єднаних владою спільної династії та Церкви. Осередком влади був Київ. Колосальні простори мало залюднених земель утворювали і так слабу комунікацію. Поки на чолі держави стояв могутній князь, як Володимир чи Ярослав, які тримали в покорі своїх синів, державне правління було більш-менш добре зорганізоване. Але якщо князі корилися батьковій волі, то волі старшого брата, дядька, а іноді племінника вони супротивилися. [12, с. 179-180].
Дуже показовою була спроба в кінці ХІ ст.. встановити колегіальність рішень, скріплених хресними цілуваннями на з'їздах князів, снемах. Але, вже перший Любецький з'їзд 1097 року не дав позитивних наслідків. У середині ХІІ ст. снеми припинились, не ставши постійною інституцією федеративної держави. [2, с. 211-212]
Одночасно з послабленням влади князя, знов збирали голос віча, орган переважно боярства та міського купецтва, патриціяту. Бували випадки, коли віче скликав князь, бувало збиралося воно само. Віче втручалось у всі справи, ламало спадкові права князя, обирало любих йому осіб, відчиняли їм міські брами і „показувало путь” нелюбим.
Третьою ґрунтовною причиною занепаду Київської держави було роздрібнення її. Почалося воно виділенням Полоцького князівства в рід Ізяслава, поділом держави Володимира між Ярославом і Мстиславом. За цим пішов розподіл держави Ярослава між синами. Після всього того спостерігалось два процеси: намагання Великого князя Київського об'єднати всі землі під своєю владою і прагнення окремих земель відділитися і створити власні держави своїми династіями.
Послаблення Київської держави, природно, викликало її зубожіння: припинилися данини, що їх одержувала вона з різних частин, військо, яке держава могла виставити, залежало вже від тих князівств, на які вона розпалася.
Водночас із послабленням держави загострювалися міжусобні війни князів за великокнязівській стіл і між окремими князівствами - за Київ та інші міста. Трагедією міжусобиць було ще й те, що князі часто закликали собі на допомогу половців. [12, с. 180-181]
Половці вже нікому не давали переходу, грабували і забирали в неволю, що тільки могли. А осмілені княжими уособицями далі почали й самі набігати на українські землі, особливо на Київщину та Переяславщину. [2, с. 109]
Протягом двох століть Київська держава розпалася на 15 окремих земель, які заперечували права Києва на загальний провід . І одні краще, інші гірше організовували своє власне життя, як суверенні держави.
Процес розпаду великої держави був властивий не тільки Україні. Монархія Карла Великого поділилася на три частини - Італію, Францію, Німеччину, а ці частини ділилися на менші. Європейські держави вийшли з того поділу обновленими, відродженими але цього не сталося з Київською державою, бо якраз в часи її найбільшого ослаблення на неї чатував новий ворог - монгольські орди, що дістали у нас назву татар. Ці орди довершили занепад Київської держави, на тлі якої піднімалося Галицько-Волинське князівство, що продовжило на сто років існування Української держави з новим політичним осередком на заході, об'єднало всю Правобережну Україну і зберегло її історичні традиції.
2.1.1 Перша битва і поразка руських князів на річці Калці з монголо-татарами.
Середньо-азійські степи, що досить вже нашкодили нашому життю й культурі, викидаючи в наші степи раз у раз все нові лихі орди кочові, на місце тих, що вже ослабли в боротьбі з нашим народом і стратили свою дикість в пожиттю з ним, - викинули ще раз хижу і дику орду на шкоду і погибель українського життя. Це були монголо-татари, що в 1230 рр. рушили на Україну. [2, с. 117]
Найкращі воєначальники Чингізхана, Дубе і Субутай, перейшли південне узбережжя Каспійського моря, північну Персію, південний Кавказ, розбили грузинське військо і з'явилися в степах північного Кавказу. Тут зустріли їх сили половців, ясів, кочосів та інших кавказьких народів. На Подонні в 1222 році монголи розбили половців, причому кількох ханів було забито, а старий Котян - тесть Мстислава Галицького з рештками половців відступив до Дніпра. Котян звернувся до Мстислава Галицького та до інших українських князів, прохаючи допомоги. У Києві відбувся з'їзд князів, на якому вирішено допомогти половцям. [12, с. 113-184] Тоді бо Мстислав Романович був князем у Києві, а Мстислав Святославович у Ковельську і в Чернігові, а Мстислав Мстиславович Удамей у Галичі - це були старійшини в Руській землі. А Юрія (Всеволодовича) князя суздальського не було Ще були князі молоді Данило Романович, Михайло Всеволодович, Всеволод Мстиславович, київський Тоді князь половецький охрестився Бастий. [9, с. 393]
Всього зійшлося на рать двадцять три князя. Думали довго, але договоритися не могли. Мстислав Удамей наполягав, що потрібно нападати на татарський табір під Маріуполем. Ця ідея багатьом подобалась. Однак князі не могли ніяк вибрати одного воєводу для всіх полків. Тим часом із степу прибіг один із гінців. Він розповів, що незнайомі татари густо рухаються до Дніпра. Це пришвидшило рішення іти проти татар, направляючись через Дніпро біля острова Хортиця.
Князі зійшлися в такій думці: кожен князь іде сам по собі своєю ротою, ніхто другому нехай шляху не перебиває. Хто перший захопить татарський табір, той по-чесному повинен поділитися з іншими князями. Після цього всі поцілували хрест. Коли князі встали, князь Василько був дуже задуманий і заклопотаний. Він казав, що не так треба воювати. Не багатства татарського треба шукати, а розбити ворогів вщент. А йти врозбрат, коли кожен відвертає лице від іншого - це своєю волею накликати на себе біду. Князь Мстислав Удамей мав великий військовий досвід - він все життя провів в ратних справах, борючись за кого завгодно лиш би була вигода. Він не зрадів покинутому татарами табору на берегах р. Калки. Хоча Мстислав дав приказ підрозділу готовитися до бою і надіти кольчуги.
На розвідку князь вислав свого юного зятя Данила Романовича з полками. Дуже швидко від Данила прискакав гонець з звісткою, що татари дуже близько. [12, с. 263, 287, 281]
Мстислав же Романович і Мстислав Святославович сиділи в стані, бо нічого не знали. Мстислав Мстиславович їм нічого не казав через зависть, бо велика негода була між ними. Коли зійшлися війська між собою, Данило виїхав вперед і був поранений в груди, але через молодість (18 р.), відвагу і мужність не чув ран, кріпко боровся, побиваючи татар. Татари утікали. Данило побив їх своїм військом, але інші полки зітнулися з ним, і бачачи, що все сильніше налягають вороги, почав тікати, і лише тоді побачив рану. [9, с. 394].
Одна частина татарських військ взяла в облогу табір князя Київського Мстислава Романовича. Він не тримав зв'язку з іншими підрозділами. Бажаючи слави хотів один, без чужої допомоги знищити татар. В полудень цього дня київляни стали табором на березі Калки. Вони як зазвичай поставили кругом вози, і коли біля них промчалась лавина половців воїнів. Одинадцять князів, які були в Київському війську поклялись битися до останнього подиху. Київляни тісно скріпили вози, відгородившись червоними щитами і залягли під колесами. Вони уражали татар стрілами, відбиваючись мечами і сокирами.
В битві на р. Калці і довгім Залозному шляху загинуло багато руських богатирів.
Так по вині недалекоглядних, заздрісних і ворожих між собою князів не бажаючих з'єднати свої сили в єдине, Залозний шлях став шляхом загибелі найвідважніших руських воїнів.
На березі Калки, на високому кургані, Субудай-багатур скликав своїх тисячницьких і сотницьких на торжеств енну молитву богу війни Сульде. Татари принесли дошки, відірвані від руських возів і розставили їх на зв'язаних князів. Триста татарських воєначальників посідали на ці дошки. Піднімавши чаші з кумисом, вони возхваляли грізного Бога війни Сульде. Відмовившись від грошей за викуп найзначніших руських князів, татари жертвували Богу Сульде цих полонених, які насмілились піти в бій з військами „посланого небом” Чингізхана. [17, с. 286-287] Після цього татарське військо вернулося назад і попустошивши Поволжя пройшло степами до Туркестану.
На Україні забули про татар і думати, а тим часом завоювання Чорноморя по цім поході у татар стало рішеною справою і її тільки відклали до слушного часу.
2.1.2 Оборона міст від ворожих нападів
Загарбання руських земель почалося за часів Батия (Бату, інакше Саїнхана) - онука і наступника Чингізхана. Поставивши своєю метою оволодіти Руссю, Батий не приховував своїх цілей щодо Східної Європи. [11, 12]
Батий 1236 р. з величезним військом вступив на земля волзьких бумар, спустошив мордовські та буртаські землі. Зимою 1237 р. монголо-татари почали воювати за рязанські землі.
Наступного року - спустошена Москва. Москву було взято за п'ять днів. Незабаром впав після восьмиденної облоги Володимир - столиця Північно-Східної Русі. [6, с. 16]
Навесні 1238 р. завойовники вирушили в напрямку Новгорода, але не дійшовши за 100 верств до Новгорода повернули на південь. Пройшовши по окраїнах смоленської землі і Чернігівського князівства Батий підійшов до м. Козельська, яке тримав в облозі два місяці, але взяти не зміг. Тільки отримавши підмогу з Волги, загарбники захопили місто.
